Віталій Пономарьов Київ, 22 травня 2006 (RadioSvoboda.Ua) - В рамках Дня солідарності з Білоруссю у Києві перебувала група білоруських інтелектуалів – авторів та перекладачів щойно виданої видавництвом київським «Критика» антології білоруської та української поезії «Зв’язокрозрив/Сувязьразрыв». Розмову з одним з її авторів, перекладачем та упорядником, білоруським поетом Андреєм Хадановичем веде Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов: Пане Андрею, один дотепник звинувачував Вас у тому, що Ваші вірші наполовину зрозумілі навіть не всім білоруським громадянам, а тут він ще бере і їде до Києва...
Андрей Хаданович: «Один дотепник» – це я. Можливо, це форма компенсації: та кількість громадян, яка мене «недорозуміла» по-білоруськи, обов’язково знайдеться у Києві, у Львові, в Івано-Франківську, у Харкові. Бо всюди є люди, заражені – сьогодні вони, здається, «маргіналами» називаються, – вірусом культури, вірусом літератури, вірусом поезії, вірусом свободи, який так само сьогодні актуальний дуже-дуже для Білорусі.
Віталій Пономарьов: Але ж у сучасній Білорусі білорусомовний поет – це партизан в квадраті.
Андрей Хаданович: Так, але ширина квадрату, чи ширина вольєру збільшується і збільшується. Це означає, що ми вперше, мабуть, дожили до ситуації, коли інші цінності, крім мовних, об’єднують авторів та слухачів. Мені було приємно, скажімо, у березні, стоячи у ланцюзі навколо наметового містечка, контактувати з російськомовним білоруським населенням, далеко, до речі, не чужим поезії, у тому числі поезії Хадановича.
Віталій Пономарьов: Але для Андрея Хадановича було принципово, і він перейшов з російської мови на білоруську.
Андрей Хаданович: Ну, так, я поки що не вертався назад, на російську мову. Я стараюся, все-таки, мірою можливості «білорусизувати» цих слухачів.
Віталій Пономарьов: Що потрібно Вам для того, щоб писалися вірші – чи потрібний спокій, особиста драма чи що?
Андрей Хаданович: Потрібна гармонія між усіма цими штуками. В мене не надто спокійний темперамент, він вимагає контакту з публікою і зворотної якоїсь реакції. Але, з іншого боку, як тільки цього становиться забагато, так само розумієш, що місце письменника, холера, за письмовим столом. І всі інші сурогатні види діяльності, коли ти цілком розмінюєшся на сцену, часом на вуличні акції – ну, неможливо туди не ходити, бо це змагання, ну, за майбутніх читачів та письменників, – але має залишатися час на спокій, на елементарне обмірковування.
Віталій Пономарьов: Як перекладач Ви не відчуваєте змагання з Бодлером, Верленом, Горацієм?
Андрей Хаданович: Мені з юнацтва щастило – я спілкувався із старішими і набагато розумнішими за мене людьми. Це для мене тепер реальне продовження контактів із старішими і набагато розумнішими за мене людьми. Але тепер я набираюся нахабства і намагаюся щось їм відповісти.
Віталій Пономарьов: Тепер би я Вас просив прочитати один вірш із цієї нової українсько-білоруської книжки.
Андрей Хаданович: Я хотів би показати текст – хтось вже пожартував, здається, Андрухович, про мене та Ірванця як Бойля і Маріотта, які одночасно роблять одні й ті самі кабінетні відкриття, але в різних кабінетах і незалежно один від одного. Щось подібне я зробив із Сергієм Жаданом – мій текст закінчується приблизно тим самим, чим його вірш «Китайська кухня». Отже,
кожны старт азначае фініш і канчаецца альфабэт толькі уласнае «я» закінеш у кірылічна-кілерскі свет
ён сьмяецца аж бачыш дзясны бог з машыны аутар з ауто на пачатку ня вельмі ясны і далей невядома што
не тырчыш ад сьвету? тым горай бачыш іншыя пад настрой прагнуць кайфу кожнаю порай кожнай парай кожнай парой
ліст да сьвету прыйдзе знадворку у панядзелак адкуль? куды? знойдзеш аутарку да ауторка? дасі рады да серады?
вунь мінак юнак недарэка мутны погляд шчаслівы твар прэцца у пошуках чалавека чырванее пад вокам ліхтар
мудакі стаяць у мундурах кулі-дуры стаяць у чарзе покуль бард нахтыгаль прыдурак ачмурэла вершы вячрзе
брыдучы у неймавернай мове па скалечаным теле трысьця паміраючы ад любові да жыцця
Андрей Хаданович: «Один дотепник» – це я. Можливо, це форма компенсації: та кількість громадян, яка мене «недорозуміла» по-білоруськи, обов’язково знайдеться у Києві, у Львові, в Івано-Франківську, у Харкові. Бо всюди є люди, заражені – сьогодні вони, здається, «маргіналами» називаються, – вірусом культури, вірусом літератури, вірусом поезії, вірусом свободи, який так само сьогодні актуальний дуже-дуже для Білорусі.
Віталій Пономарьов: Але ж у сучасній Білорусі білорусомовний поет – це партизан в квадраті.
Андрей Хаданович: Так, але ширина квадрату, чи ширина вольєру збільшується і збільшується. Це означає, що ми вперше, мабуть, дожили до ситуації, коли інші цінності, крім мовних, об’єднують авторів та слухачів. Мені було приємно, скажімо, у березні, стоячи у ланцюзі навколо наметового містечка, контактувати з російськомовним білоруським населенням, далеко, до речі, не чужим поезії, у тому числі поезії Хадановича.
Віталій Пономарьов: Але для Андрея Хадановича було принципово, і він перейшов з російської мови на білоруську.
Андрей Хаданович: Ну, так, я поки що не вертався назад, на російську мову. Я стараюся, все-таки, мірою можливості «білорусизувати» цих слухачів.
Віталій Пономарьов: Що потрібно Вам для того, щоб писалися вірші – чи потрібний спокій, особиста драма чи що?
Андрей Хаданович: Потрібна гармонія між усіма цими штуками. В мене не надто спокійний темперамент, він вимагає контакту з публікою і зворотної якоїсь реакції. Але, з іншого боку, як тільки цього становиться забагато, так само розумієш, що місце письменника, холера, за письмовим столом. І всі інші сурогатні види діяльності, коли ти цілком розмінюєшся на сцену, часом на вуличні акції – ну, неможливо туди не ходити, бо це змагання, ну, за майбутніх читачів та письменників, – але має залишатися час на спокій, на елементарне обмірковування.
Віталій Пономарьов: Як перекладач Ви не відчуваєте змагання з Бодлером, Верленом, Горацієм?
Андрей Хаданович: Мені з юнацтва щастило – я спілкувався із старішими і набагато розумнішими за мене людьми. Це для мене тепер реальне продовження контактів із старішими і набагато розумнішими за мене людьми. Але тепер я набираюся нахабства і намагаюся щось їм відповісти.
Віталій Пономарьов: Тепер би я Вас просив прочитати один вірш із цієї нової українсько-білоруської книжки.
Андрей Хаданович: Я хотів би показати текст – хтось вже пожартував, здається, Андрухович, про мене та Ірванця як Бойля і Маріотта, які одночасно роблять одні й ті самі кабінетні відкриття, але в різних кабінетах і незалежно один від одного. Щось подібне я зробив із Сергієм Жаданом – мій текст закінчується приблизно тим самим, чим його вірш «Китайська кухня». Отже,
кожны старт азначае фініш і канчаецца альфабэт толькі уласнае «я» закінеш у кірылічна-кілерскі свет
ён сьмяецца аж бачыш дзясны бог з машыны аутар з ауто на пачатку ня вельмі ясны і далей невядома што
не тырчыш ад сьвету? тым горай бачыш іншыя пад настрой прагнуць кайфу кожнаю порай кожнай парай кожнай парой
ліст да сьвету прыйдзе знадворку у панядзелак адкуль? куды? знойдзеш аутарку да ауторка? дасі рады да серады?
вунь мінак юнак недарэка мутны погляд шчаслівы твар прэцца у пошуках чалавека чырванее пад вокам ліхтар
мудакі стаяць у мундурах кулі-дуры стаяць у чарзе покуль бард нахтыгаль прыдурак ачмурэла вершы вячрзе
брыдучы у неймавернай мове па скалечаным теле трысьця паміраючы ад любові да жыцця