Надія Степула
Аудіозапис програми:
(Скорочена версія. Повну версію слухайте в аудіо записі.)
Київ, 19 травня 2006 року.
Надія Степула: У світі існує безліч музеїв. Коли з’явився перший із них і де саме? Ніхто не знає. Але музеї зі словом “перший” відомі : перший у світі музей цінних паперів, звичайно ж, у Швейцарії, цейлонського чаю у Шрі-Ланці, бамбукових ведмедиків у Китаї, осликів у Болгарії. Перший у світі підземний музей Трипільської культури створений в Україні, в печері “Вертеба” на Тернопіллі.
Якщо існують давні музеї та створюються нові, то, очевидно, вони потрібні? Їх відвідують щораз інші покоління людей, їх поповнюють новими експонатами або їх обкрадають, грабують. Їх створюють з якоюсь метою. Кому? Чому? Навіщо? Для чого? Про це у нинішньому випуску “Вимірів життя”.
Вітаю вас, дорогі слухачі, на хвилі “Свободи”!
З вами автор і ведуча Надія Степула.
Найдавніші музеї краєзнавчі. В кожній країні вони інші, але й подібні, принаймні, тематикою. Знаряддя праці від первісних часів, предмети побуту чи то в музеї історії Латинської Америки, який чомусь знаходиться в Мадриді, чи в музеї картоплі, який, теж чомусь, створений у Данії.
Нові часи і нові виклики посприяли виникненню нових музеїв: авіації, мафії, шоколаду, візиток, автономерів... Перший у світі музей он-лайнового ошуканства створено у США, музей любові у Голландії....
В Україні є до півтисячі музеїв, які підпорядковані Міністерству культури і туризму. Всі інші приватні, відомчі, місцеві, при школах і заводах, фабриках, шахтах, у лікарнях, меморіальні і просто неба – не пораховані, але, за скупими даними, їх не менше 30 тисяч.
З’являються путівники та довідники, в яких можна відшукати відомості про той чи інший музей. У світі цей спосіб рекламувати свої скарби давно апробований. Бо ж кожне відоме місто чи якась місцина, позначена історичною, мистецькою міткою унікальності, може похвалитися ілюстрованими виданнями, відеофільмами та іншою, як тепер кажуть, “продукцією”.
Поки що в Україні ще не видно тих кольорових альбомів, довідників, відеофільмів та компакт-дисків, де були б на пристойному рівні представлені її скарби. Але ці скарби є.
Лише в старовинному Львові зосереджені понад дві тисячі архітектурних, історичних і подібних пам’яток. Тільки в історичному музеї понад 300 тисяч “одиниць”, себто експонатів.
Про музеї зі Львова Галина Терещук.
Галина Терещук: Не так давно Історико-краєзнавчий музей у Винниках, що поблизу Львова, поповнився 35 жіночими прикрасами: бронзовою діадемою, нашийними гривнами, браслетами гальштатсько-латенської доби. А це значить, що цим прикрасам щонайменше 2 тисячі років. За припущенням науковців, вони могли належати жриці, оскільки територія, де їх віднайдено в прадавні часи була культовою.
Подібні знахідки на Львівщині трапляються, за даними археологів, раз на 100 років. Втім, саме і коштовності найбільше приваблюють сьогодні відвідувачів музеїв.
“Меблі, прикраси, посуд , щось на кшталт ужиткового промислу,” – зауважив Іван Сварник, науковий працівник Історичного архіву у Львові. Однак сам прихильник давнини любить бувати у музеях.
Іван Сварник: Я був в музеї вчора. Вчора я був в Історичному музеї, і я вперше бачив альбом братства з автографами Виговського, Тетері і кількох інших діячів.
Я ходив з конкретною метою. Однак я спитав у працівників, чи багато в них екскурсантів, то вони відповіли, що коштовності людей приваблюють.
Галина Терещук: Академік Ярослав Ісаєвич не часто буває у музеях. Хіба що на якихось цікавих презентаціях.
Ярослав Ісаєвич: Музеї, очевидно, потрібні для збереження якоїсь тяглості. На жаль, всього того зберегти не можна, тому треба зберегти тільки окремі зразки.
Галина Терещук: Музеї потрібні, їх має бути багато, - така думка домінує серед львів’ян. Адже у місті мешкали великі знаменитості, натомість є обмаль музеїв, присвячених цим постатям.
Попри те, ще є музеї-садиби І.Франка, М.Грушевського, С.Крушельницької, але митрополита А.Шептицького, великого пошановувача музеїв та галерей, наразі такий музей залишається мрією.
Ю.Винничук належить до тих львів’ян, які відвідують музеї лише тоді, коли там презентується нова колекція із фондів. Втім, письменник переконаний, що у Львові у 10 разів менше музеїв, аніж мало би бути, оскільки Львів – це величезний український культурний пласт, де жили і творили видатні особистості, і є безліч історичних матеріалів.
“Львівські музеї завалені величезними скарбами, втім, недоступними для оглядин,” - вважає Ю.Винничук.
Юрко Винничук: Музеї – це як айсберг, тобто 10% на поверхні, а 90% під водою. Час від часу роблять виставки, де там щось покажуть. Це ж не є нормально. Я думаю, що це повинно постійно діяти, тому що це для підростаючого покоління, для дітей, які повинні постійно ходити, постійно це бачити. Тобто, тих приміщень треба набагато більше.
Галина Терещук: Людині культурній у Львові нині доволі важко дихати, бо немає отого озону, який би заряджав на творчість, відсутня по музеях ота атмосфера, яка надихала б і заряджала енергією, а унікальні шедеври поневіряються по музейних запасниках і чекають своєї черги на виставковий зал.
Надія Степула: Музеї - то не тільки живі декорації тієї вистави, яка називається життям. Їхні скарби ваблять не лише з метою пізнавати світ, а й з метою наживи.
Багато хто ще пам’ятає “грабунок віку” - викрадення унікальних полотен з Олеського замку на Львівщині.
Чернігівський історичний музей пограбовано кілька років тому. Викрадені експонати: бронзову статуетку дружини Людовіка ХVI Марії-Антуанетти (в колишньому СССР це був єдиний твір Фелікса Леконта) та інші оцінили в 5 мільйонів доларів.
У квітні цього року пограбовано музей у Яготині на Київщині. Викрадено полотна М.Глущенка, С.Шишка, Т.Яблонської та інших. Всього 33 цінних картини.
Пам’ятна вже давніша крадіжка з музею М.Гоголя у Сорочинцях. Тоді грабіжники не тільки поцупили цінні експонати, а й полишили зв’язаного сторожа в намальованому крейдою колі... Видно, читали “Вій”.
Цієї весни на Харківщині продано Пархомівський цукрозавод. Занедбаний. Всього за 26 тисяч гривень. Продано разом із музеєм на території заводу, який ще кількадесят років тому називали “сільським ермітажем”. Колекцію зібрав Панас Лунєв. А були тут офорти Рембрандта “Портрет Я.Сікса”, “Портрет рабина”, картина Ф.Боля, полотно Я.Рейсдалі “Пейзаж із водоспадом”, картина іспанця – митця Б.Е.Мурильйо “Магдалина, що кається” та багато іншого.
Син колекціонера Петро Лунєв уже назвав обородку з купівлею заводу разом з музеєм “аферою”. Очевидно, історія ця матиме продовження.
“Завданням музею, якщо він хоче виконувати закладену в нього місію, не може бути просте нагромадження експонатів, а побудова з цих експонатів живого фрагменту історичної, наукової, мистецької чи технічної реальності, з тим, щоб ця реальність могла бути передана нащадкам такою ж живою і цілісною, якою вона постає перед нами,” – вважає заступник головного редактора журналу “Сучасність” Сергій Грабовський, який продовжує тему.
Сергій Грабовський:
Не випадково, мабуть, уславлений дослідник давніх цивілізацій і мандрівник Тур Геєрдал порівнював музей із церквою. Несподіване, можливо, для когось порівняння, але ж згадаймо: первинне значення слова “музей” - “святилище муз”.
У музеї тлінне, земне, недовговічне, наче виривається з полону часу, і, зберігаючи вкладену в нього життям енергію, прилучається до вічного, до того, що стоїть над буденною суєтністю.
Отож у сучасній культурі музеї – це те, без чого неможлива спадкоємність цієї культури, її розвиток, її сходження до нових істин. Не випадково більшовики і нацисти після свого приходу до влади ретельно чистили музеї. Те ж саме робили й хунвейбіни під час сумнозвісної “культурної революції”. І справжнім подвигом музейних працівників у тоталітарних державах став сам факт збереження системи музеїв, хай до неї і додалися тимчасово заклади, присвячені різноманітним “великим вождям”.
З іншого боку, не випадково у повоєнні часи в Радянській Україні так розвинулася музейна справа: усупереч нескінченним новаціям, проголошуваним черговим пленумом ЦК, люди прагнули зберегти живу культурну спадкоємність, і одним із засобів цього стали музеї. А скількох інакодумців свого часу прихистили вони, забезпечивши копіткою працею за мізерну зарплату!
А зараз хіба не дисидентами виглядають музейні працівники у морі ринкової стихії, коли, здається, все продається і все купується?
Та хіба ж музи колись і комусь продавалися?
То, може, слід примусово водити найкрутіших бізнесюків та політбійців до музеїв, щоб вони хоч трішечки відчули мізерність своїх буденних устремлінь перед лицем вічності, перед дороговказами на шляху з минулого у майбутнє, яким іде культура?
Надія Степула: Уже кілька літ в Україні діє програма “Музеї України”, виходить однойменний журнал, започатковано усе це журналістом Віктором Тригубом.
Його команда кілька разів на рік везе журналістів у регіони, щоб оглянути і ознайомитися з проблемами місцевих музеїв.
До речі, за словами Віктора Тригуба, після того, як на хвилях радіо “Свобода” у програмі “Сюжети” прозвучав матеріал про Яготинський музей, там налагодили охорону. Він не раз дякував нам за це.
Послухаймо самого Віктора Тригуба, який відповідає на питання: “Навіщо людям потрібні музеї?”
Віктор Тригуб: Музеї потрібні для духовної території душі, для того, щоб розуміти своє минуле, щоб бачити майбутнє через минуле, щоб орієнтуватися в суспільних процесах, які були.
Те, що зараз у нас відбувається, вже відбувалося у нас. Саме в музеях це дуже просто і дуже швидко можна зрозуміти. Тому музеї потрібні обов’язково для молоді, для дітей для того, щоб вони розуміли, в якій країні вони живуть, в якому місті, в якому селі, щоб знали свою історію, щоб знали традиції свого народу, щоб змалечку доходили до якихось духовних речей.
Відповідно цінні експонати, ікони, книги, предмети побуту, які вже зникли і тільки в музеях можна їх побачити і зрозуміти.
Тобто, музеї – це якась дуже важлива частина нашого життя.
Надія Степула: Про те, навіщо все ж існують музеї, і чому до них ходять або не ходять люди, із директором меморіального музею Володимира Івасюка М.Лазаруком розмовляв Павло Вольвач. Павло Вольвач: Меморіальний музей Володимира Івасюка відкрився десять років тому якраз 13 вересня, в той день, коли на майдані у Чернівцях вперше прозвучала Івасюкова “Червона рута”.
Подібного музею немає ніде: ні у Львові, де похований Володимир Івасюк, ні у Кіцмані, де народився майбутній митець. До речі, саме на обійсті відомого письменника Сидора Воробкевича.
Пане Лазарук, чому, на Вашу думку, люди ходять до музею? Ну, конкретно до музею Івасюка? І чи ходять вони?
Мирослав Лазарук: Саме молодь тягнеться до музею. Молодь шкільна, студентська. Молодь різних смаків. Є такі, які, слухаючи розповіді екскурсоводів про Володю Івасюка, кажуть: “ Так це вже було, рок, туди-сюди!” Але прослухавши розповідь про Володю (а кожна екскурсія закінчується піснею “Червона рута”, яку екскурсовод пропонує співати всім разом), так виходить, що діти, коли закінчується екскурсія, виходять на вулицю і продовжують співати “Червону руту”. І не тільки “Червону руту”, а й “Водограй”, й інші пісні Володі Івасюка.
Молодь співає, принаймні в Чернівцях. Я не буду вам розписуватися за інші міста, великі й малі.
Тут проблема в іншому. В тому що держава українська, не маючи ідеології по сей день, не звертає уваги на музеї.
Павло Вольвач: Ну, а самі музеї, вони, на Вашу думку, потрібні?
Мирослав Лазарук: Обов’язково. Це жива частка нашої історії, до якої можна в будь-який момент повернутися.
Павло Вольвач: Отже, всі бажаючі, хто хоче діткнутися до постаті і творчості Івасюка, вони поринають таки в ту ауру, яка нагадує про митця?
Мирослав Лазарук: Їм нікуди діватися. Екскурсії цінні, тому що вони прокладають місток між минулим і майбутнім.
Надія Степула: Музеї літературні й зоологічні, ювелірної справи та конярства, художні, історичні, природничі, музеї тортур і музей Сонця... У світі всіляких музеї так багато, що сумніватися в подальшому їхньому бутті не доводиться.
України це теж, очевидно, стосується. У нинішні часи спостерігається активне відродження старих і створення нових музеїв, зокрема, приватних... Це особлива примітна ознака. Слід пригадати щось подібне уже відбувалося в Україні в роках 1919 і пізніших, але тривало недовго.
Музеї часто невидимо повторюють лінії людських життів - їх теж або дуже люблять, шанують, леліють або й репресують, руйнують, намагаються знищити.
Але музеї невмирущі. Хіба не свідчить про це те, що до них ходять, як і до храмів, тільки віруючі. В музеї ходять люди, які вірять, що саме тут відшукають невидиму золоту нитку, якою життя вишиває час.
Виміри життя відзвучали. З вами були автор і ведуча Надія Степула та звукорежисер Наталя Антоненко.
Дякуємо, шановні слухачі, за увагу!
Радійте життю і залишайтеся зі “Свободою”!
(Скорочена версія. Повну версію слухайте в аудіо записі.)
Київ, 19 травня 2006 року.
Надія Степула: У світі існує безліч музеїв. Коли з’явився перший із них і де саме? Ніхто не знає. Але музеї зі словом “перший” відомі : перший у світі музей цінних паперів, звичайно ж, у Швейцарії, цейлонського чаю у Шрі-Ланці, бамбукових ведмедиків у Китаї, осликів у Болгарії. Перший у світі підземний музей Трипільської культури створений в Україні, в печері “Вертеба” на Тернопіллі.
Якщо існують давні музеї та створюються нові, то, очевидно, вони потрібні? Їх відвідують щораз інші покоління людей, їх поповнюють новими експонатами або їх обкрадають, грабують. Їх створюють з якоюсь метою. Кому? Чому? Навіщо? Для чого? Про це у нинішньому випуску “Вимірів життя”.
Вітаю вас, дорогі слухачі, на хвилі “Свободи”!
З вами автор і ведуча Надія Степула.
Найдавніші музеї краєзнавчі. В кожній країні вони інші, але й подібні, принаймні, тематикою. Знаряддя праці від первісних часів, предмети побуту чи то в музеї історії Латинської Америки, який чомусь знаходиться в Мадриді, чи в музеї картоплі, який, теж чомусь, створений у Данії.
Нові часи і нові виклики посприяли виникненню нових музеїв: авіації, мафії, шоколаду, візиток, автономерів... Перший у світі музей он-лайнового ошуканства створено у США, музей любові у Голландії....
В Україні є до півтисячі музеїв, які підпорядковані Міністерству культури і туризму. Всі інші приватні, відомчі, місцеві, при школах і заводах, фабриках, шахтах, у лікарнях, меморіальні і просто неба – не пораховані, але, за скупими даними, їх не менше 30 тисяч.
З’являються путівники та довідники, в яких можна відшукати відомості про той чи інший музей. У світі цей спосіб рекламувати свої скарби давно апробований. Бо ж кожне відоме місто чи якась місцина, позначена історичною, мистецькою міткою унікальності, може похвалитися ілюстрованими виданнями, відеофільмами та іншою, як тепер кажуть, “продукцією”.
Поки що в Україні ще не видно тих кольорових альбомів, довідників, відеофільмів та компакт-дисків, де були б на пристойному рівні представлені її скарби. Але ці скарби є.
Лише в старовинному Львові зосереджені понад дві тисячі архітектурних, історичних і подібних пам’яток. Тільки в історичному музеї понад 300 тисяч “одиниць”, себто експонатів.
Про музеї зі Львова Галина Терещук.
Галина Терещук: Не так давно Історико-краєзнавчий музей у Винниках, що поблизу Львова, поповнився 35 жіночими прикрасами: бронзовою діадемою, нашийними гривнами, браслетами гальштатсько-латенської доби. А це значить, що цим прикрасам щонайменше 2 тисячі років. За припущенням науковців, вони могли належати жриці, оскільки територія, де їх віднайдено в прадавні часи була культовою.
Подібні знахідки на Львівщині трапляються, за даними археологів, раз на 100 років. Втім, саме і коштовності найбільше приваблюють сьогодні відвідувачів музеїв.
“Меблі, прикраси, посуд , щось на кшталт ужиткового промислу,” – зауважив Іван Сварник, науковий працівник Історичного архіву у Львові. Однак сам прихильник давнини любить бувати у музеях.
Іван Сварник: Я був в музеї вчора. Вчора я був в Історичному музеї, і я вперше бачив альбом братства з автографами Виговського, Тетері і кількох інших діячів.
Я ходив з конкретною метою. Однак я спитав у працівників, чи багато в них екскурсантів, то вони відповіли, що коштовності людей приваблюють.
Галина Терещук: Академік Ярослав Ісаєвич не часто буває у музеях. Хіба що на якихось цікавих презентаціях.
Ярослав Ісаєвич: Музеї, очевидно, потрібні для збереження якоїсь тяглості. На жаль, всього того зберегти не можна, тому треба зберегти тільки окремі зразки.
Галина Терещук: Музеї потрібні, їх має бути багато, - така думка домінує серед львів’ян. Адже у місті мешкали великі знаменитості, натомість є обмаль музеїв, присвячених цим постатям.
Попри те, ще є музеї-садиби І.Франка, М.Грушевського, С.Крушельницької, але митрополита А.Шептицького, великого пошановувача музеїв та галерей, наразі такий музей залишається мрією.
Ю.Винничук належить до тих львів’ян, які відвідують музеї лише тоді, коли там презентується нова колекція із фондів. Втім, письменник переконаний, що у Львові у 10 разів менше музеїв, аніж мало би бути, оскільки Львів – це величезний український культурний пласт, де жили і творили видатні особистості, і є безліч історичних матеріалів.
“Львівські музеї завалені величезними скарбами, втім, недоступними для оглядин,” - вважає Ю.Винничук.
Юрко Винничук: Музеї – це як айсберг, тобто 10% на поверхні, а 90% під водою. Час від часу роблять виставки, де там щось покажуть. Це ж не є нормально. Я думаю, що це повинно постійно діяти, тому що це для підростаючого покоління, для дітей, які повинні постійно ходити, постійно це бачити. Тобто, тих приміщень треба набагато більше.
Галина Терещук: Людині культурній у Львові нині доволі важко дихати, бо немає отого озону, який би заряджав на творчість, відсутня по музеях ота атмосфера, яка надихала б і заряджала енергією, а унікальні шедеври поневіряються по музейних запасниках і чекають своєї черги на виставковий зал.
Надія Степула: Музеї - то не тільки живі декорації тієї вистави, яка називається життям. Їхні скарби ваблять не лише з метою пізнавати світ, а й з метою наживи.
Багато хто ще пам’ятає “грабунок віку” - викрадення унікальних полотен з Олеського замку на Львівщині.
Чернігівський історичний музей пограбовано кілька років тому. Викрадені експонати: бронзову статуетку дружини Людовіка ХVI Марії-Антуанетти (в колишньому СССР це був єдиний твір Фелікса Леконта) та інші оцінили в 5 мільйонів доларів.
У квітні цього року пограбовано музей у Яготині на Київщині. Викрадено полотна М.Глущенка, С.Шишка, Т.Яблонської та інших. Всього 33 цінних картини.
Пам’ятна вже давніша крадіжка з музею М.Гоголя у Сорочинцях. Тоді грабіжники не тільки поцупили цінні експонати, а й полишили зв’язаного сторожа в намальованому крейдою колі... Видно, читали “Вій”.
Цієї весни на Харківщині продано Пархомівський цукрозавод. Занедбаний. Всього за 26 тисяч гривень. Продано разом із музеєм на території заводу, який ще кількадесят років тому називали “сільським ермітажем”. Колекцію зібрав Панас Лунєв. А були тут офорти Рембрандта “Портрет Я.Сікса”, “Портрет рабина”, картина Ф.Боля, полотно Я.Рейсдалі “Пейзаж із водоспадом”, картина іспанця – митця Б.Е.Мурильйо “Магдалина, що кається” та багато іншого.
Син колекціонера Петро Лунєв уже назвав обородку з купівлею заводу разом з музеєм “аферою”. Очевидно, історія ця матиме продовження.
“Завданням музею, якщо він хоче виконувати закладену в нього місію, не може бути просте нагромадження експонатів, а побудова з цих експонатів живого фрагменту історичної, наукової, мистецької чи технічної реальності, з тим, щоб ця реальність могла бути передана нащадкам такою ж живою і цілісною, якою вона постає перед нами,” – вважає заступник головного редактора журналу “Сучасність” Сергій Грабовський, який продовжує тему.
Сергій Грабовський:
Не випадково, мабуть, уславлений дослідник давніх цивілізацій і мандрівник Тур Геєрдал порівнював музей із церквою. Несподіване, можливо, для когось порівняння, але ж згадаймо: первинне значення слова “музей” - “святилище муз”.
У музеї тлінне, земне, недовговічне, наче виривається з полону часу, і, зберігаючи вкладену в нього життям енергію, прилучається до вічного, до того, що стоїть над буденною суєтністю.
Отож у сучасній культурі музеї – це те, без чого неможлива спадкоємність цієї культури, її розвиток, її сходження до нових істин. Не випадково більшовики і нацисти після свого приходу до влади ретельно чистили музеї. Те ж саме робили й хунвейбіни під час сумнозвісної “культурної революції”. І справжнім подвигом музейних працівників у тоталітарних державах став сам факт збереження системи музеїв, хай до неї і додалися тимчасово заклади, присвячені різноманітним “великим вождям”.
З іншого боку, не випадково у повоєнні часи в Радянській Україні так розвинулася музейна справа: усупереч нескінченним новаціям, проголошуваним черговим пленумом ЦК, люди прагнули зберегти живу культурну спадкоємність, і одним із засобів цього стали музеї. А скількох інакодумців свого часу прихистили вони, забезпечивши копіткою працею за мізерну зарплату!
А зараз хіба не дисидентами виглядають музейні працівники у морі ринкової стихії, коли, здається, все продається і все купується?
Та хіба ж музи колись і комусь продавалися?
То, може, слід примусово водити найкрутіших бізнесюків та політбійців до музеїв, щоб вони хоч трішечки відчули мізерність своїх буденних устремлінь перед лицем вічності, перед дороговказами на шляху з минулого у майбутнє, яким іде культура?
Надія Степула: Уже кілька літ в Україні діє програма “Музеї України”, виходить однойменний журнал, започатковано усе це журналістом Віктором Тригубом.
Його команда кілька разів на рік везе журналістів у регіони, щоб оглянути і ознайомитися з проблемами місцевих музеїв.
До речі, за словами Віктора Тригуба, після того, як на хвилях радіо “Свобода” у програмі “Сюжети” прозвучав матеріал про Яготинський музей, там налагодили охорону. Він не раз дякував нам за це.
Послухаймо самого Віктора Тригуба, який відповідає на питання: “Навіщо людям потрібні музеї?”
Віктор Тригуб: Музеї потрібні для духовної території душі, для того, щоб розуміти своє минуле, щоб бачити майбутнє через минуле, щоб орієнтуватися в суспільних процесах, які були.
Те, що зараз у нас відбувається, вже відбувалося у нас. Саме в музеях це дуже просто і дуже швидко можна зрозуміти. Тому музеї потрібні обов’язково для молоді, для дітей для того, щоб вони розуміли, в якій країні вони живуть, в якому місті, в якому селі, щоб знали свою історію, щоб знали традиції свого народу, щоб змалечку доходили до якихось духовних речей.
Відповідно цінні експонати, ікони, книги, предмети побуту, які вже зникли і тільки в музеях можна їх побачити і зрозуміти.
Тобто, музеї – це якась дуже важлива частина нашого життя.
Надія Степула: Про те, навіщо все ж існують музеї, і чому до них ходять або не ходять люди, із директором меморіального музею Володимира Івасюка М.Лазаруком розмовляв Павло Вольвач. Павло Вольвач: Меморіальний музей Володимира Івасюка відкрився десять років тому якраз 13 вересня, в той день, коли на майдані у Чернівцях вперше прозвучала Івасюкова “Червона рута”.
Подібного музею немає ніде: ні у Львові, де похований Володимир Івасюк, ні у Кіцмані, де народився майбутній митець. До речі, саме на обійсті відомого письменника Сидора Воробкевича.
Пане Лазарук, чому, на Вашу думку, люди ходять до музею? Ну, конкретно до музею Івасюка? І чи ходять вони?
Мирослав Лазарук: Саме молодь тягнеться до музею. Молодь шкільна, студентська. Молодь різних смаків. Є такі, які, слухаючи розповіді екскурсоводів про Володю Івасюка, кажуть: “ Так це вже було, рок, туди-сюди!” Але прослухавши розповідь про Володю (а кожна екскурсія закінчується піснею “Червона рута”, яку екскурсовод пропонує співати всім разом), так виходить, що діти, коли закінчується екскурсія, виходять на вулицю і продовжують співати “Червону руту”. І не тільки “Червону руту”, а й “Водограй”, й інші пісні Володі Івасюка.
Молодь співає, принаймні в Чернівцях. Я не буду вам розписуватися за інші міста, великі й малі.
Тут проблема в іншому. В тому що держава українська, не маючи ідеології по сей день, не звертає уваги на музеї.
Павло Вольвач: Ну, а самі музеї, вони, на Вашу думку, потрібні?
Мирослав Лазарук: Обов’язково. Це жива частка нашої історії, до якої можна в будь-який момент повернутися.
Павло Вольвач: Отже, всі бажаючі, хто хоче діткнутися до постаті і творчості Івасюка, вони поринають таки в ту ауру, яка нагадує про митця?
Мирослав Лазарук: Їм нікуди діватися. Екскурсії цінні, тому що вони прокладають місток між минулим і майбутнім.
Надія Степула: Музеї літературні й зоологічні, ювелірної справи та конярства, художні, історичні, природничі, музеї тортур і музей Сонця... У світі всіляких музеї так багато, що сумніватися в подальшому їхньому бутті не доводиться.
України це теж, очевидно, стосується. У нинішні часи спостерігається активне відродження старих і створення нових музеїв, зокрема, приватних... Це особлива примітна ознака. Слід пригадати щось подібне уже відбувалося в Україні в роках 1919 і пізніших, але тривало недовго.
Музеї часто невидимо повторюють лінії людських життів - їх теж або дуже люблять, шанують, леліють або й репресують, руйнують, намагаються знищити.
Але музеї невмирущі. Хіба не свідчить про це те, що до них ходять, як і до храмів, тільки віруючі. В музеї ходять люди, які вірять, що саме тут відшукають невидиму золоту нитку, якою життя вишиває час.
Виміри життя відзвучали. З вами були автор і ведуча Надія Степула та звукорежисер Наталя Антоненко.
Дякуємо, шановні слухачі, за увагу!
Радійте життю і залишайтеся зі “Свободою”!