Петро Кагуй Прага, 5 квітня 2006 (RadioSvoboda.Ua) – Швидке зближення країн Центральної Азії з Китаєм та Індією обумовлене, зокрема, початком та перспективами активної співпраці в енергетичній галузі.
Так, на початку цього тижня, 3 квітня, Туркменистан і Китай підписали угоду про будівництво трубопроводу, який хочуть запустити в експлуатацію у 2009 році. Китай має намір закуповувати щороку близько 30 мільярдів кубометрів туркменського газу.
Також кілька місяців тому будувати газопровід до Китаю погодилася і Росія. Вона має домовленість про постачання Китаєві і газу, і нафти зі своїх родовищ у Сибіру. А сусідній Казахстан нещодавно вже запустив першу частину нафтопроводу до китайських теренів.
Отримувати центральноазійські газ та нафту зацікавлена й Індії. Серйозну нестачу в енергоресурсах відчувають також Японія і Південна Корея.
Перспективи економічної співпраці з Китаєм, Індією та іншими східноазійськими країнами можуть сильно дистанціювати країни Центральної Азії від Західного Світу. Власне, у закупівлі газу та нафти у Центральній Азії зацікавлена і Європа, однак цьому серйозно перешкоджає проблема транзиту енергоносіїв через інші країни. Тоді як географічна близькість до Китаю та Індії –найбільша перевага у питанні продажу центральноазійських енергоресурсів.
Представник «Інформаційної групи Джейнс» («Jane''s Information Group») Алекс Ватанка з цього приводу зауважив:
«Якщо Ви подивитися на це зверху, з географічних умов, то без сумніву, що центральноазійські держави змушені звертати свої погляди насамперед до Китаю, а також Індій та країн, що знаходять далі на Схід. Ця потреба обумовлена тим, що Центральноазійські країни не мають виходів до морів. А щоб мати здатність об’єднатися глобально, економічно, а також до певної міри і політично, вони мали б мати такі виходи».
Окрім цього, Європа залишається відносно новим партнером для держав Центральної Азії, котрі історично мали торговельні відносини з китайцями та індусами протягом сотень років.
Також уряди країн Центральної Азії бачать ще одну перевагу у співпраці зі східноазійськими державами. Останні не ставитимуть їм якихось умов у ділянці дотримання прав людини. Вони також, на відміну від західних фірм, не змушуватимуть працювати за строгими інструкціями стосовно дій, котрі можуть бути кваліфіковані як хабарництво.
Запаси газу та нафти у надрах центральноазійських країн за радянського періоду майже не використовували. Їхній потенціал залишається досить великим, але, водночас, і малодослідженим. А, скажімо, заяви офіційного Ашгабата про те, що Туркменистан має четверті за величиною запаси газу у світі, - викликають застереження в оглядачів.
Так, Джон Меклод, старший редактор Інституту Журналістики, Війни і Миру (Institute for War and Peace Reporting), котрий базується у Лондоні, вважає, що однією з проблем підписаних туркменсько-китайських домовленостях залишається питання, а чи зможе Туркменістан виконати усі свої обіцянки вже цілій низці країн:
«Гадаю, що важливий момент щодо цієї газової угоди – це те, що вона базується на майбутніх сподіваннях, а не на існуючих фактах. Оскільки Туркменистан, здається, обіцяє китайцям приблизно ті самі об’єми газу, котрі вони обіцяють також Україні і Росії. І наступне, Туркменистан хоче будувати повністю новий трубопровід через Афганістан до Пакистану та Індії. Однак залишається велике запитання – чи має Туркменистан стільки газу?», - наголошує Джон Меклод.
Він також звертає увагу на те, що для будівництва нової інфраструктури трубопроводів у країнах Центральної Азії потрібні чималі гроші. Але для інвесторів потрібні надійні оцінки газових та нафтових покладів.
Також кілька місяців тому будувати газопровід до Китаю погодилася і Росія. Вона має домовленість про постачання Китаєві і газу, і нафти зі своїх родовищ у Сибіру. А сусідній Казахстан нещодавно вже запустив першу частину нафтопроводу до китайських теренів.
Отримувати центральноазійські газ та нафту зацікавлена й Індії. Серйозну нестачу в енергоресурсах відчувають також Японія і Південна Корея.
Перспективи економічної співпраці з Китаєм, Індією та іншими східноазійськими країнами можуть сильно дистанціювати країни Центральної Азії від Західного Світу. Власне, у закупівлі газу та нафти у Центральній Азії зацікавлена і Європа, однак цьому серйозно перешкоджає проблема транзиту енергоносіїв через інші країни. Тоді як географічна близькість до Китаю та Індії –найбільша перевага у питанні продажу центральноазійських енергоресурсів.
Представник «Інформаційної групи Джейнс» («Jane''s Information Group») Алекс Ватанка з цього приводу зауважив:
«Якщо Ви подивитися на це зверху, з географічних умов, то без сумніву, що центральноазійські держави змушені звертати свої погляди насамперед до Китаю, а також Індій та країн, що знаходять далі на Схід. Ця потреба обумовлена тим, що Центральноазійські країни не мають виходів до морів. А щоб мати здатність об’єднатися глобально, економічно, а також до певної міри і політично, вони мали б мати такі виходи».
Окрім цього, Європа залишається відносно новим партнером для держав Центральної Азії, котрі історично мали торговельні відносини з китайцями та індусами протягом сотень років.
Також уряди країн Центральної Азії бачать ще одну перевагу у співпраці зі східноазійськими державами. Останні не ставитимуть їм якихось умов у ділянці дотримання прав людини. Вони також, на відміну від західних фірм, не змушуватимуть працювати за строгими інструкціями стосовно дій, котрі можуть бути кваліфіковані як хабарництво.
Запаси газу та нафти у надрах центральноазійських країн за радянського періоду майже не використовували. Їхній потенціал залишається досить великим, але, водночас, і малодослідженим. А, скажімо, заяви офіційного Ашгабата про те, що Туркменистан має четверті за величиною запаси газу у світі, - викликають застереження в оглядачів.
Так, Джон Меклод, старший редактор Інституту Журналістики, Війни і Миру (Institute for War and Peace Reporting), котрий базується у Лондоні, вважає, що однією з проблем підписаних туркменсько-китайських домовленостях залишається питання, а чи зможе Туркменістан виконати усі свої обіцянки вже цілій низці країн:
«Гадаю, що важливий момент щодо цієї газової угоди – це те, що вона базується на майбутніх сподіваннях, а не на існуючих фактах. Оскільки Туркменистан, здається, обіцяє китайцям приблизно ті самі об’єми газу, котрі вони обіцяють також Україні і Росії. І наступне, Туркменистан хоче будувати повністю новий трубопровід через Афганістан до Пакистану та Індії. Однак залишається велике запитання – чи має Туркменистан стільки газу?», - наголошує Джон Меклод.
Він також звертає увагу на те, що для будівництва нової інфраструктури трубопроводів у країнах Центральної Азії потрібні чималі гроші. Але для інвесторів потрібні надійні оцінки газових та нафтових покладів.