Сергій Грабовський
Аудіозапис програми:
Київ, 17 грудня 2005 року.
І знову з вами радіожурнал “Країна Інкогніта”. Знову ми вирушаємо в країну історії, в країну приголомшливих і забутих подій, тих подій, сліди, яких затер час і тих, які наказано було забути. В ефірі радіожурнал “Країна Інконіта”.
Сергій Грабовський
І знову з вами ми – журналіст Радіо “Свобода” Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників Максим Стріха.
Максим Стріха
Вітаємо вас, шановні слухачі!
Сергій Грабовський
Чверть століття тому була надрукована книга, яка була належним чином оцінена ідеологічними службами Кремля. А от чи здобула вона за цей час належне визнання в Україні?
“Усупереч очевидній могутності, Радянський Союз, можливо, уже пройшов зеніт своєї слави і впливу. Слабкі сторони його, напевно, зростатимуть, а здатність визначати долю світу зменшуватиметься. На даному етапі його економічного і соціального розвитку здається необхідною докорінна перебудова суспільного ладу, до того ж існує дуже мала ймовірність її здійснення безболісним, еволюційним шляхом. Проте якщо істотна перебудова не буде здійснена протягом кількох наступних десятиліть, остаточним наслідком матимуть повний розпад Радянського Союзу як політичної реальності”.
Максим Стріха
Це був фрагмент з книги швейцарського громадянина, знаного західного дослідника і водночас питомого українця за духом Богдана Гаврилишина “Дороговкази в майбутнє”. А вийшла ця книга 1980 року як одна з доповідей Римському клубові. І стала подією.
Сергій Грабовський
Але перш, ніж говорити про зміст і резонанс книги “Дороговкази в майбутнє”, про те, чим є Римський клуб. Слово президенту Української національної асоціації Римського клубу Віктору Вовку.
Віктор Вовк
Він був заснований майже 40 років тому в 1968 році з ініціативи видатного італійського економіста і підприємця доктора Аурелія Пічеї. Звичайно, до римського клубу увійшло 30 чоловік. Це в першу чергу вчені, економісти, промисловці, бізнесмени, а також службовці різних міжнародних організацій. На той момент вони представляли лише 10 країн.
На сьогоднішній кількість членів обмежена за статутом до 100 чоловік. Реальних членів сьогодні 87. Окрім того, у Римського клубу є асоційовані члени і почесні члени. Серед почесних членів є велика кількість видатних політичних, громадських і інших діячів. Зокрема, що почесним членом Римського клубу є Король Іспанії Хуан Карлос І, колишній канцлер Австрії Бруно Кральський, колишній президент Радянського Союзу Михайло Горбачов, колишній президент ПАР разом з Нельсоном Манделою Інде Клерк.
Крім того, Римський клуб на сьогоднішній день має свої національні асоціації Римського клубу в понад 50 країнах світу, які інтенсивно на місцевому, на національному рівнях розробляють проблематику Римського клубу і вносять свій внесок у ці глобальні дослідження.
З самого початку концепція клубу будувалася на трьох взаємопов’язаних принципах, вони залишилися актуальними і на сьогоднішній день. Це розробка широкого комплексу питань, які об’єднуються терміном “світова проблематика” або “world problematic”.
Базові принципи Римського клубу такі: по-перше, це застосування глобальних підходів до комплексних світових проблем, що відображають постійну зростаючу взаємозалежність країн в рамках єдиної планетарної проблеми; друге, це розгляд довгострокових наслідків тих проблем, а також тих політичних рішень і практичних заходів сучасної політики, що не можуть дозволити собі уряди, які зазвичай реагують переважно на повсякденні проблеми, попити; третій принцип, це комплексність підходів, тобто це розгляд проблем в єдиному цілому, етичних, економічних, соціальних, екологічних культурних.
Сергій Грабовський
Як пізніше писав сам Гаврилишин, його “головна мета полягала в пошуку нової методології аналізу ефективності держав, а також у дослідженні досвіду різних суспільств з метою створити нову галузь, яку можна було б назвати “архітектурою суспільних ладів” для того, щоб у майбутньому, коли Україна стане незалежною, “дистилювати” досвід різних країн і сформувати для України новий, тільки їй властивий лад”. Йдеться не про ідеологічну розробку, не про утопію, яка б змалювала “прекрасний новий світ”, а про суто наукову працю, що поєднувала три аспекти: аналітику, що вона мала пояснити, чому одні суспільства є ефективнішими за інші; рекомендації, яким чином і що саме змінити у соціально-економічному житті тієї чи іншої країни для підвищення ефективності функціонування економіки; прогностику, покликану окреслити вірогідність тих чи інших змін у різних країнах і можливі наслідки цих змін.
Як писав Богдан Гаврилишин, його життєвий досвід вплинув на методологію “Дороговказів у майбутнє”: певні періоди свого життя автор доповіді Римському клубові провів у разюче відмінних одна від одної за типом соціально-політичного й економічного ладу країнах, відтак назавжди склав собі уявлення про цивілізацію як про систему взаємодоповнюючих, а водночас і конкуруючих форм і способів організації суспільного буття.
Гаврилишин описує світ не як таку собі чорно-білу скатертину – хороше-погане, правильне-неправильне, - а як помережане складними візерунками різнобарв‘я способів життя, де може бути чимало ефективних варіантів соціально-економічної організації, істотно відмінних між собою і водночас достатньою мірою демократичних, спрямованих на розвиток людини, де суспільне зло мотивоване не чиєюсь персональною злою волею, а складними процесами історичного розвитку.
Про книгу “Дороговкази у майбутнє” говорить культуролог професор Вадим Скуратівський.
Вадим Скуратівський
У світовій соціологічній і відповідній гуманітарній традиції з’являлося і з’являється дуже багато прогнозів про майбутнє людства. Як правило, вони витворюються в режимі того чи того профатичного пророцького екстазу.
А ця книга, яка взагалі, в принципі, говорить про близьке майбутнє людства, то вона витримана в зовсім іншій інтонації, спокійній, гранично стриманій. Окрім того, це специфічне поєднання, яке зрідка тільки буває у сучасній літературі прогнозу і діагнозу, діагностики і прогностики.
Дуже спокійно і стримано автор розповідає про те, як має виглядати планетарна господарча система, що у ній необхідним чином господарство має бути вивільнене з-під державно тоталітарного патронату передовсім комуністичного штибу, і про те, як має вслід за тим виглядати шлях людства власне, господарчий і політичний, інтелектуальний, навіть естетичний.
По суті, це розповідь про те, як має нормально розвиватися наша планета. Ми можемо пишатися тим, що цей твір був написаний нашим земляком, який пройшов всі кола емігрантського пекла, а вслід за тим піднявся до тих самих інтелектуальних вершин, що з них уже видно, як має розвиватися людство в найближчий історичній формації.
Ця книга дуже відрізняється від деяких доволі амбітних і претензійних текстів, які розповідають, як має розвиватися людство після краху комуністичної системи. Скажімо, професор Фукояма оголосив, ба навіть, кінець історії у зв’язку з цим, що мовляв, саме буде от така модель господарчого розвитку, а всі інші спазматичні сюжети світової історії відтак зникнуть.
Як тільки американський професор японського походження Фукояма сказав про це, як тільки він оголосив цей самий кінець історії, то так вона загула різного родами конфліктами християнсько-євроамериканської цивілізації і тих чи тих агресивних вимірів ісламського сходу, що про них встиг сказати своє слово і український автор початку 80-тих минулого століття.
Словом, є над чим замислитися, є що читати у зв’язку з цією самою книгою, є чим пишатися українському інтелектові, який подав саме таку постать і от такий високоякісний, високоінтелектуальний продукт
Максим Стріха
Повернімося до історичного контексту. “Дороговкази в майбутнє” вийшли 1980 року. Доживала віку брежнєвська геронтократія, але лад, маразматичність, якого була зрозуміла не всім, водночас здавався непорушним.
Гаврилишин писав про інше, він не оперував терміном “імперія зла” чи “імперія добра”. Він говорив про ефективність різних систем і доводив, що радянська система неефективна.
Сергій Грабовський
Зрозуміла річ, критика Гаврилишиним радянської системи була спокійною, науково обґрунтованою і водночас нищівною. Тому його так зненавиділи комуністичні ідеологи. І справді: полізеш тут на стінку, коли на основі викладу численних фактів та аналізу тенденцій робиться незаперечний висновок:
“Можливими наслідками спроби зберегти існуючий стан були б зростаючі невдоволення, ворожість і дисидентство, а потім спалахи насильства, що підсилювалися б окремими подіями, які вели б до розпаду Радянського Союзу. В результаті більшість нинішніх союзних республік стали б незалежними державами”.
Але для нас, мабуть, значно цікавіші інші сюжети “Дороговказів у майбутнє”. Богдан Гаврилишин ніколи не дотримувався того погляду на економіку, який звуть “ринковим фундаменталізмом”. Ба більше: він ніколи не ототожнював і не ототожнює нині соціально-економічну ефективність з високими цифрами промислового зростання чи наявністю бездефіцитного бюджету.
Він застерігав розвинені країни від поступу шляхом подальшого впровадження надміру конкуренції між індивідами, від своєрідного “обожнення індивіду”, від верховенства індустріального погляду на світ, натомість вбачав оптимальним шлях кооперації та співпраці, колегіальної влади, добровільної співдії суспільних верств й інституцій задля гідної відповіді на виклики доби.
Ключовими вимогами для західного світу, вважав Гаврилишин, мають стати вимоги “збільшувати потік ресурсів на такі суспільні потреби, як якісна освіта, охорона здоров‘я, громадський транспорт, чисте навколишнє середовище, здоровий спосіб життя громад”. А ще, зауважує Гаврилишин, “максимізація прибутків не прийнятна як єдина мета і виправдання діяльності будь-якого підприємства”, вищою метою має стати те, що зветься наразі якістю життя.
Максим Стріха
Через 5 років після того, як з’явилися “Дороговкази” розпочалася перебудова радянської системи, про яку і говорив Гаврилишин. А вже 1990 року ще в УРСР було створено консультативно-дорадчу раду при Президії ВР, куди на той час увійшли провідні західні інтелектуали, зокрема, Богдан Гаврилишин.
Пізніше, Гаврилишин був радником першого Президента України, радником другого. Він весь час підносив голос в обороні того, що вважав розумним і справедливим. Але на жаль економічні реформи, які проводились в Україні впродовж останніх 15 років здійснювалося без урахування того, про що говорив автор “Дороговказів у майбутнє”.
Сергій Грабовський
Утім, говорячи про завдання, які стоять перед сьогоднішньою Україною, послухаємо самого члена Римського клубу і водночас почесного президента Української асоціації цього клубу, академіка Богдана Гаврилишина.
Богдан Гаврилишин
Фактично найбільш пекучі проблеми для України є політичні, а не навіть питання демографії (воно є важливе), питання охорони здоров’я, є питання освіти, питання стану економіки. Найбільш важливе питання є політичне, бо раз політичні інституції запрацювали, то відповідно всі ті інші питання можна полагодити.
Ще потрібно мати виконавчу гілку влади, яка б добре працювала. Треба мати законодавчу, треба мати добру структуру і належні повноваження, а не забагато повноважень для Президента. Треба мати добру судову систему.
Треба мати не так сильно вертикально, як багато більше на місцевому самоуправлінні. Є певні передумови, наприклад, консолідація 130 партій на 5-7 партій. Я думаю, тоді б Україна поплила чистими водами під ясними зорями.
Збереження культурної, мовної різноманітності в Україні не є проблема. Вона так і буде. Проблема в тому, щоб культура і мова справді здобула право на громадянство. Українська етнічна група є найбільш чисельна, але ще відчувається, що є замало самопошани українців до своєї мови, до своєї культури.
Якщо немає індивідуальної самопошани, колективної самопошани, то народ є не вартий і менш ефективний. Тому навіть в цьому політичному, геополітичному і економічному світі менш ефективний, менш конкурентноздатний. Це є серйозна проблема. Мені здається, що легше було б розв’язати, якщо б наші політичні інститути добре працювали.
Максим Стріха
Богдан Гаврилишин сьогодні є без перебільшення людиною-легендою. Гаврилишин був одним із найактивніших учасників розбудови того, що називається “громадянським суспільством” в Україні.
Згадаймо про його роль в утворенні міжнародного фонду “Відродження”, соросівського фонду в Україні, де він упродовж перших років діяльності цього фонду очолював наглядову раду.
Діяльність Гаврилишина, можливо, була менш помітною, аніж заяви багатьох політиків. Але врешті, ці підвалини громадянського суспільства, самоорганізації громад зробили можливим явище помаранчевої революції наприкінці 2004 року. Хоч поза тим надто багато інших дороговказів нашого мудрого краянина і великого громадина Всесвіту досі ще в Україні не почуто. Тож читаймо Богдана Гаврилишина і пробуймо його зрозуміти.
Сергій Грабовський
Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Хай вам щастить!
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 17 грудня 2005 року.
І знову з вами радіожурнал “Країна Інкогніта”. Знову ми вирушаємо в країну історії, в країну приголомшливих і забутих подій, тих подій, сліди, яких затер час і тих, які наказано було забути. В ефірі радіожурнал “Країна Інконіта”.
Сергій Грабовський
І знову з вами ми – журналіст Радіо “Свобода” Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників Максим Стріха.
Максим Стріха
Вітаємо вас, шановні слухачі!
Сергій Грабовський
Чверть століття тому була надрукована книга, яка була належним чином оцінена ідеологічними службами Кремля. А от чи здобула вона за цей час належне визнання в Україні?
“Усупереч очевидній могутності, Радянський Союз, можливо, уже пройшов зеніт своєї слави і впливу. Слабкі сторони його, напевно, зростатимуть, а здатність визначати долю світу зменшуватиметься. На даному етапі його економічного і соціального розвитку здається необхідною докорінна перебудова суспільного ладу, до того ж існує дуже мала ймовірність її здійснення безболісним, еволюційним шляхом. Проте якщо істотна перебудова не буде здійснена протягом кількох наступних десятиліть, остаточним наслідком матимуть повний розпад Радянського Союзу як політичної реальності”.
Максим Стріха
Сергій Грабовський
Але перш, ніж говорити про зміст і резонанс книги “Дороговкази в майбутнє”, про те, чим є Римський клуб. Слово президенту Української національної асоціації Римського клубу Віктору Вовку.
Віктор Вовк
Він був заснований майже 40 років тому в 1968 році з ініціативи видатного італійського економіста і підприємця доктора Аурелія Пічеї. Звичайно, до римського клубу увійшло 30 чоловік. Це в першу чергу вчені, економісти, промисловці, бізнесмени, а також службовці різних міжнародних організацій. На той момент вони представляли лише 10 країн.
На сьогоднішній кількість членів обмежена за статутом до 100 чоловік. Реальних членів сьогодні 87. Окрім того, у Римського клубу є асоційовані члени і почесні члени. Серед почесних членів є велика кількість видатних політичних, громадських і інших діячів. Зокрема, що почесним членом Римського клубу є Король Іспанії Хуан Карлос І, колишній канцлер Австрії Бруно Кральський, колишній президент Радянського Союзу Михайло Горбачов, колишній президент ПАР разом з Нельсоном Манделою Інде Клерк.
Крім того, Римський клуб на сьогоднішній день має свої національні асоціації Римського клубу в понад 50 країнах світу, які інтенсивно на місцевому, на національному рівнях розробляють проблематику Римського клубу і вносять свій внесок у ці глобальні дослідження.
З самого початку концепція клубу будувалася на трьох взаємопов’язаних принципах, вони залишилися актуальними і на сьогоднішній день. Це розробка широкого комплексу питань, які об’єднуються терміном “світова проблематика” або “world problematic”.
Базові принципи Римського клубу такі: по-перше, це застосування глобальних підходів до комплексних світових проблем, що відображають постійну зростаючу взаємозалежність країн в рамках єдиної планетарної проблеми; друге, це розгляд довгострокових наслідків тих проблем, а також тих політичних рішень і практичних заходів сучасної політики, що не можуть дозволити собі уряди, які зазвичай реагують переважно на повсякденні проблеми, попити; третій принцип, це комплексність підходів, тобто це розгляд проблем в єдиному цілому, етичних, економічних, соціальних, екологічних культурних.
Сергій Грабовський
Як пізніше писав сам Гаврилишин, його “головна мета полягала в пошуку нової методології аналізу ефективності держав, а також у дослідженні досвіду різних суспільств з метою створити нову галузь, яку можна було б назвати “архітектурою суспільних ладів” для того, щоб у майбутньому, коли Україна стане незалежною, “дистилювати” досвід різних країн і сформувати для України новий, тільки їй властивий лад”. Йдеться не про ідеологічну розробку, не про утопію, яка б змалювала “прекрасний новий світ”, а про суто наукову працю, що поєднувала три аспекти: аналітику, що вона мала пояснити, чому одні суспільства є ефективнішими за інші; рекомендації, яким чином і що саме змінити у соціально-економічному житті тієї чи іншої країни для підвищення ефективності функціонування економіки; прогностику, покликану окреслити вірогідність тих чи інших змін у різних країнах і можливі наслідки цих змін.
Як писав Богдан Гаврилишин, його життєвий досвід вплинув на методологію “Дороговказів у майбутнє”: певні періоди свого життя автор доповіді Римському клубові провів у разюче відмінних одна від одної за типом соціально-політичного й економічного ладу країнах, відтак назавжди склав собі уявлення про цивілізацію як про систему взаємодоповнюючих, а водночас і конкуруючих форм і способів організації суспільного буття.
Гаврилишин описує світ не як таку собі чорно-білу скатертину – хороше-погане, правильне-неправильне, - а як помережане складними візерунками різнобарв‘я способів життя, де може бути чимало ефективних варіантів соціально-економічної організації, істотно відмінних між собою і водночас достатньою мірою демократичних, спрямованих на розвиток людини, де суспільне зло мотивоване не чиєюсь персональною злою волею, а складними процесами історичного розвитку.
Про книгу “Дороговкази у майбутнє” говорить культуролог професор Вадим Скуратівський.
Вадим Скуратівський
У світовій соціологічній і відповідній гуманітарній традиції з’являлося і з’являється дуже багато прогнозів про майбутнє людства. Як правило, вони витворюються в режимі того чи того профатичного пророцького екстазу.
А ця книга, яка взагалі, в принципі, говорить про близьке майбутнє людства, то вона витримана в зовсім іншій інтонації, спокійній, гранично стриманій. Окрім того, це специфічне поєднання, яке зрідка тільки буває у сучасній літературі прогнозу і діагнозу, діагностики і прогностики.
Дуже спокійно і стримано автор розповідає про те, як має виглядати планетарна господарча система, що у ній необхідним чином господарство має бути вивільнене з-під державно тоталітарного патронату передовсім комуністичного штибу, і про те, як має вслід за тим виглядати шлях людства власне, господарчий і політичний, інтелектуальний, навіть естетичний.
По суті, це розповідь про те, як має нормально розвиватися наша планета. Ми можемо пишатися тим, що цей твір був написаний нашим земляком, який пройшов всі кола емігрантського пекла, а вслід за тим піднявся до тих самих інтелектуальних вершин, що з них уже видно, як має розвиватися людство в найближчий історичній формації.
Ця книга дуже відрізняється від деяких доволі амбітних і претензійних текстів, які розповідають, як має розвиватися людство після краху комуністичної системи. Скажімо, професор Фукояма оголосив, ба навіть, кінець історії у зв’язку з цим, що мовляв, саме буде от така модель господарчого розвитку, а всі інші спазматичні сюжети світової історії відтак зникнуть.
Як тільки американський професор японського походження Фукояма сказав про це, як тільки він оголосив цей самий кінець історії, то так вона загула різного родами конфліктами християнсько-євроамериканської цивілізації і тих чи тих агресивних вимірів ісламського сходу, що про них встиг сказати своє слово і український автор початку 80-тих минулого століття.
Словом, є над чим замислитися, є що читати у зв’язку з цією самою книгою, є чим пишатися українському інтелектові, який подав саме таку постать і от такий високоякісний, високоінтелектуальний продукт
Максим Стріха
Повернімося до історичного контексту. “Дороговкази в майбутнє” вийшли 1980 року. Доживала віку брежнєвська геронтократія, але лад, маразматичність, якого була зрозуміла не всім, водночас здавався непорушним.
Гаврилишин писав про інше, він не оперував терміном “імперія зла” чи “імперія добра”. Він говорив про ефективність різних систем і доводив, що радянська система неефективна.
Сергій Грабовський
Зрозуміла річ, критика Гаврилишиним радянської системи була спокійною, науково обґрунтованою і водночас нищівною. Тому його так зненавиділи комуністичні ідеологи. І справді: полізеш тут на стінку, коли на основі викладу численних фактів та аналізу тенденцій робиться незаперечний висновок:
“Можливими наслідками спроби зберегти існуючий стан були б зростаючі невдоволення, ворожість і дисидентство, а потім спалахи насильства, що підсилювалися б окремими подіями, які вели б до розпаду Радянського Союзу. В результаті більшість нинішніх союзних республік стали б незалежними державами”.
Але для нас, мабуть, значно цікавіші інші сюжети “Дороговказів у майбутнє”. Богдан Гаврилишин ніколи не дотримувався того погляду на економіку, який звуть “ринковим фундаменталізмом”. Ба більше: він ніколи не ототожнював і не ототожнює нині соціально-економічну ефективність з високими цифрами промислового зростання чи наявністю бездефіцитного бюджету.
Він застерігав розвинені країни від поступу шляхом подальшого впровадження надміру конкуренції між індивідами, від своєрідного “обожнення індивіду”, від верховенства індустріального погляду на світ, натомість вбачав оптимальним шлях кооперації та співпраці, колегіальної влади, добровільної співдії суспільних верств й інституцій задля гідної відповіді на виклики доби.
Ключовими вимогами для західного світу, вважав Гаврилишин, мають стати вимоги “збільшувати потік ресурсів на такі суспільні потреби, як якісна освіта, охорона здоров‘я, громадський транспорт, чисте навколишнє середовище, здоровий спосіб життя громад”. А ще, зауважує Гаврилишин, “максимізація прибутків не прийнятна як єдина мета і виправдання діяльності будь-якого підприємства”, вищою метою має стати те, що зветься наразі якістю життя.
Максим Стріха
Через 5 років після того, як з’явилися “Дороговкази” розпочалася перебудова радянської системи, про яку і говорив Гаврилишин. А вже 1990 року ще в УРСР було створено консультативно-дорадчу раду при Президії ВР, куди на той час увійшли провідні західні інтелектуали, зокрема, Богдан Гаврилишин.
Пізніше, Гаврилишин був радником першого Президента України, радником другого. Він весь час підносив голос в обороні того, що вважав розумним і справедливим. Але на жаль економічні реформи, які проводились в Україні впродовж останніх 15 років здійснювалося без урахування того, про що говорив автор “Дороговказів у майбутнє”.
Сергій Грабовський
Утім, говорячи про завдання, які стоять перед сьогоднішньою Україною, послухаємо самого члена Римського клубу і водночас почесного президента Української асоціації цього клубу, академіка Богдана Гаврилишина.
Богдан Гаврилишин
Фактично найбільш пекучі проблеми для України є політичні, а не навіть питання демографії (воно є важливе), питання охорони здоров’я, є питання освіти, питання стану економіки. Найбільш важливе питання є політичне, бо раз політичні інституції запрацювали, то відповідно всі ті інші питання можна полагодити.
Ще потрібно мати виконавчу гілку влади, яка б добре працювала. Треба мати законодавчу, треба мати добру структуру і належні повноваження, а не забагато повноважень для Президента. Треба мати добру судову систему.
Треба мати не так сильно вертикально, як багато більше на місцевому самоуправлінні. Є певні передумови, наприклад, консолідація 130 партій на 5-7 партій. Я думаю, тоді б Україна поплила чистими водами під ясними зорями.
Збереження культурної, мовної різноманітності в Україні не є проблема. Вона так і буде. Проблема в тому, щоб культура і мова справді здобула право на громадянство. Українська етнічна група є найбільш чисельна, але ще відчувається, що є замало самопошани українців до своєї мови, до своєї культури.
Якщо немає індивідуальної самопошани, колективної самопошани, то народ є не вартий і менш ефективний. Тому навіть в цьому політичному, геополітичному і економічному світі менш ефективний, менш конкурентноздатний. Це є серйозна проблема. Мені здається, що легше було б розв’язати, якщо б наші політичні інститути добре працювали.
Максим Стріха
Богдан Гаврилишин сьогодні є без перебільшення людиною-легендою. Гаврилишин був одним із найактивніших учасників розбудови того, що називається “громадянським суспільством” в Україні.
Згадаймо про його роль в утворенні міжнародного фонду “Відродження”, соросівського фонду в Україні, де він упродовж перших років діяльності цього фонду очолював наглядову раду.
Діяльність Гаврилишина, можливо, була менш помітною, аніж заяви багатьох політиків. Але врешті, ці підвалини громадянського суспільства, самоорганізації громад зробили можливим явище помаранчевої революції наприкінці 2004 року. Хоч поза тим надто багато інших дороговказів нашого мудрого краянина і великого громадина Всесвіту досі ще в Україні не почуто. Тож читаймо Богдана Гаврилишина і пробуймо його зрозуміти.
Сергій Грабовський
Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Хай вам щастить!
Говорить радіо “Свобода”!