Сергій Грабовський
Київ, 3 грудня 2005 року.
Аудіозапис програми:
І знову з вами радіожурнал “Країна Інкогніта”. Знову ми вирушаємо в країну історії, в країну приголомшливих і забутих подій, тих подій, сліди, яких затер час і тих, які наказано було забути. В ефірі радіожурнал “Країна Інконіта”.
Сергій Грабовський
І знову з вами ми – журналіст Радіо “Свобода” Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників Максим Стріха.
Максим Стріха
Вітаємо вас, шановні слухачі! І починаємо нову подорож у світ таємниць і забутих сторінок української історії!
Сергій Грабовський
Український націонал-комунізм як політичне і як культурне явище, його провідники – в оцінці цього явища і цих людей, мабуть, завжди буде більше запитань, ніж відповідей.
Ні слова про втому! Ні слова про спокій! Хай марші лунають бадьорі й гучні… Хоч ніч облягає, — та в пітьмі глибокій Вже грають-палають досвітні вогні… Товариші, друзі! Бадьорі й завзяті, Єднаймо одсталих плечем до плеча! Гей, хто нам посміє шляхи замикати? Горять наші очі, як вістря меча. Ми вийшли давно вже у путь нам відому, Хай кулі ворожі назустріч летять. Ні слова про спокій! Ні звуку про втому! Вмремо, — а здобудем ключі від життя. Віталій Пономарьов
Син сільського священика Василь Елланський народився 12 січня 1894 року у селі Козлі на Чернігівщині. Він навчався у чернігівських бурсі і духовній семінарії та у Київському комерційному інституті.
У політиці Елланський виступав під псевдонімом “Василь Блакитний”. У квітні 1917 року він вступив до щойно створеної Української партії соціалістів-революціонерів, а після її розколу став одним із лідерів лівих есерів. Блакитний був співзасновником Української партії соціалістів-революціонерів-боротьбистів (комуністів), яка невдовзі об’єдналася з Українською соціал-демократичною робітничою партією в Українську комуністичну партію (боротьбистів). Після її саморозпуску за рішенням Комінтерну у березні 1920 року Блакитний вступив до компартії України і до кінця свого життя був членом її центрального комітету.
Намагаючись виробити українську версію комуністичного руху, Блакитний виступав за встановлення диктатури пролетаріату і за співпрацю з російськими більшовиками. Одночасно він був прихильником незалежної радянської української держави, окремої української червоної армії та самостійної української компартії. Блакитний принципово говорив тільки українською мовою і відіграв одну з провідних ролей у проведенні українізації.
Партія призначила його керівником Держвидаву України та редактором урядової газети “Вісті ВУЦВК”. Блакитний також очолював спілки пролетарських письменників “Боротьба” і “Гарт”, редагував партійний часопис “Боротьба” та журнали “Шляхи мистецтва”, “Червоний перець” і “Всесвіт”.
Василь Еллан-Блакитний помер на тридцять другому році життя 4 грудня 1925 року. А вже за кілька років комуністичне керівництво заборонило його твори як націоналістичні, його книги були вилучені з бібліотек, а встановлений йому у Харкові пам’ятник знесений. У шістдесяті роки Еллан-Блакитний був реабілітований, проте на початку сімдесятих його твори знову потрапили під заборону.
Сергій Грабовський
Наш колега Віталій Пономарьов запропонував погляд на Еллана-Блакитного під ракурсом біографічно-політичним. А поетеса Надія Степула говорить про героя нашого радіожурналу передусім як про поета і культурницького діяча
Надія Степула
У листі до матері за два роки до своєї смерті Еллан писав: „Таких, як я, - повірте, - тисячі. Коли це треба – ми можемо бути холодними, як камінь, і горіти, як вогонь. Але ми – живі люди. Живемо, шукаємо, учимось, помиляємось, виправляємо помилки, уміємо шльопать і по грязі, і по крові, вміємо любити все живе....”. – Словам із листа до матері можна вірити. Еллан був „живою людиною”. А, за визначенням М.Зерова – цитую - „сильною, впливовою постаттю” на літературній ниві.
Він пішов навчатися в духовну семінарію, хоч батько-священник і зарікався не пустити дітей „на попівську стежку”. Відтоді Василь Еллінський відвідує знамениті „суботи” у вітальні М.Коцюбинського, читає там вірші, які Коцюбинський хвалить. По закінченні четвертого класу вступає до Київського комерційного інституту, де вже вчиться його приятель ще з бурси – Павло Тичина. Не закінчивши навчання, пірнув з головою у „революційну” – чи то справу, чи захоплення, чи – роботу. Мабуть, усе ж, слово „діяльність” тут найбільш доречне. – революційні гуртки, товариство „Просвіта”, участь у повітовому селянському з’їзді, ядро УПСР, а тоді - партія лівих есерів...За часів Центральної Ради поет потрапляє до Лук’янівської в’язниці – за антиурядове звернення „До робітників і селян України”.
А вже будучи партійним „діячем”, редактором радянського офіціозу „Вісті ВУЦВК” визволив із чекістського льоху „фейлетоніста УНР” Павла Грунського (він же – П.Губенко та Остап Вишня), а також - із Харківської ЧК – Олександра Довженка та й не тільки їх.
Існують твердження, що Еллан „був членом підпільного „Братства Самостійників”, створеного у 1914 р. В Києві. Кирило Півторакожуха у статті „Українська еліта походить родом з УНР” писав про цей епізод у житті Еллана: „На доручення проводу „Братства Самостійників” він і вступив у 1917 р. До партії есерів, потім був серед ініціаторів її „розколу” і утворення фракції „боротьбистів”. ..... Коли ...Еллан-Блакитний помер, у львівському „Літературно-науковому віснику” з’явилися відомості про його приналежність до „Братства Самостійників” і що воно скерувало його для праці серед більшовиків. Після цього більшовицька влада знищила пам’ятник Блакитному в Харкові, а його твори в 30-х роках були заборонені, як націоналістичні”- кінець цитати. До слова, пам’ятник, що стояв навпроти будинку, в якому жив поет, не був „знесений” у певному сенсі цього слова. – Просто одного ранку чи то 1933 чи 1934 року він виявився зваленим додолу – начебто „випадково” якась вантажівка вночі зачепила. Забраний нібито на „ремонт”, пам’ятник на своє місце не повернувся...
„Революційна діяльність усе ж не забрала всього Еллана. Впродовж усього короткого життя він пише – окрім поезій – статті, сатиру - під псевдо Валер Проноза, пародії – під псевдо Маркіз Попелястий, новелістичні етюди, публіцистичну прозу „політичної та загальнокультурної тематики”, за визначення Л.Новиченка.
Повсякденна „революційна напруга” не стала остаточною наругою над поетичним талантом Блакитного. У ранніх його поезіях, написаних 17-літнім автором, чутний відгомін поетичного письма Олександра Олеся, М.Вороного, Г.Чупринки.
Червоні плями листу осіннього – Криваві рани на сірих вулицях... І сонце – вже не сонце. Тінь його На небі хмуриться, у хмари щулиться. Вночі ключі гусей за хмарами Одсталих кличуть срібними сурмами, І в душі стлумлені утом ноктюрнами Ті згуки бризкають огнями-вдарами. (Чернігів, 1912р.)
„Сином своєї драматичної доби, її романтиком, а почасти, в душевних глибинах, і її трагіком” назвав Еллана-Блакитного критик Л.Новиченко, зазначивши, що творчості одного з „перших хоробрих” була властива „сувора й знадлива романтика „червоних зір”, ілюзорні, хоча й поширені свого часу сподівання на світову революцію”.
”Сміливим духом і тендітним душею” назвав Еллана-Блакитного Лесь Танюк у своїй статті, де також зауважує: „Мало хто знає, що саме Блакитний спричинився до врочистого святкування ювілею М.Заньковецької, що Блакитний перший повів розмову про переїзд „Березоля” до Харкова...” ...У поезії Еллана-Блакитного, - зазначає Лесь Танюк, - багато простору, неба, куди він постійно прагне, він любить експресію, рух, вітер в обличчя, нап’яті вітрила й тих, хто „на волю струнко рветься у блакить”.
Поет вибрав „законом свого життя” боротьбу, революцію, жертовність, аскетизм. Домінує у його поезії барва червона, хоч починав він торувати поетичний свій шлях із блакитною барвою, навіть псевдонім собі взяв – „Блакитний”.
„Поет, письменник, журналіст і політичний діяч”, - як характеризує творчу долю „Енциклопедія українознавства”, реабілітований у 1956 р. За два роки в Україні з’явився двотомник його поезій. Ще одна збірка творів побачила світ у 1967-ім. Протягом другої половини минулого століття ще з’являлися поодинокі статті про творчість Еллана-Блакитного. Новочасні літературознавці, укладаючи різного роду літературні „Хрестоматії ХХ століття”, творчість Еллана-Блакитного своєю увагою обійшли.
Поховали Еллана-Блакитного у полі в передмісті Харкова, а не на цвинтарі, що було, на думку багатьох, символічним. Ю.Смолич сказав: це – „...особливо почесно, у полі, біля аеродрому, поруч з могилами авіаторів, що загинули на бойовому посту”.
Неподалік похований М.Хвильовий, який був і „другом”, і „недругом” Блакитному... Тут же – могили інших відомих діячів культури і мистецтва України (Карпенка-Карого, Васильківського, Гулака-Артемовського...) Це місце нині – скорше загогулина міського парку, ніж поховання. Тут вигулюють песиків, їдять щось куплене в найближчому „ларьку”, п’ють пиво та „шукають кущика” – відомо для чого.. Чи блукає тут іноді душа поета, який писав:
Хтось вночі заломить у смертельній тузі руки... Наче хвиля, защемить печаль: Жалібні Шопена звуки Розіллє ридаючи рояль. Душ блакить, пекучо повна вщерть Розгорілась, ятриться любов’ю: За життя розплата тільки кров’ю, Тільки смертю переможеш смерть. (1918-1919).
„Нескінченний малюнок” – така назва однієї з його поезій про „зірчасто-білий візерунок” „на шибках” і про те, що „червоним одсвітом пожеж горить нескінчений малюнок”. Він залишається незакінченим і нескінченним – малюнок долі Василя Еллана-Блакитного.
“Покласти б голову в коліна… Відчути б руку на чолі…” Сентиментальність! Хай загине І пам’ять ніжних на землі. Нам треба нервів, наче з дроту, Бажань, як залізобетон Нам треба буряного льоту,— Грими ж, фанфар мідяний тон! Десь там самотня віоліна Тужливо журиться у млі… Не зупиняться! Хай загине! Йдемо! Під марші. По землі.
Максим Стріха
Відгукнувшись на смерть Василя Елланського Микола Зеров писав: “Смерть Елланського, як літературного робітника і поета, гостріше буде відчутно в тісному письменницькому колі, аніж у широкій громаді читачів.
Люди, свідомі історії нашого літературного життя за останні роки самі причетні до тих чи інших угруповань, пригадають собі, що зі смерті Еллана зі смерті сходить третій з поетів, які об’єдналися в першій лаві революційної чи пролетарської поезії: Михайличенко, Чумак, Елланський.
Вони відчують, що на літературному полі не стає сильної впливової постаті, яка від початку ГАРТу стояла на чолі організації, направляючи її щоденно роботу.
Що ж до читачів, далеких від інтересів специфічно літератських, то єдине, що вони зможуть пригадати, то це тоненьку книжечку поезій “Удари молота і серця” та ще 3-4 статті на літературні теми в періодичних виданнях. Уся енергія Еллана пішла на внутрішньо-організаційну роботу, значно менше виявилася в літературнім його доробку”, звертається у своїй статті, що увійшла в знамениту збірку “До джерел” Микола Зеров, і до тексту, яким закінчено розвідку емоційну Надії Степули.
“Покласти голову в коліна”. Висновок трошки несподіваний. Як далеко пішов Елланський у ригоризмі своїх вимог: Не зупиняться! Хай загине! Йдемо! Під марші. По землі”. Не знаємо. Можливо, його стало на те, щоб не друкувати своїх інтимно-ліричних поезій, але не сила було втриматися від їх написання.
В кожному разі на друзях Еллана лежить обов’язок зібрати той віршований матеріал, що після нього лишився, і подати читачеві все, що характеризує його, як людину і поета.
Сергій Грабовський
Максиме, а все ж таки – чи мав рацію Микола Хвильовий, кинувши в обличчя своєму другові (з яким він після цього ідейно розійшовся) – що політик Блакитний повісив у собі поета Еллана?
Максим Стріха
Кожне порівняння добре лишень почасти, тим більше, таке сміливе і афористичне порівняння. Безумовно, Микола Хвильовий багато в чому був правий. Все ж таки продовжу обірвану мною цитату із Миколи Зерова (отам, де йдеться про те, що енергія Еллана пішла на внутрішньо організаційну роботу, значно менше виявилася в літературному його доробку) продовжує: “А тим часом Еланнському не можна відмовити ні в хисті, ні в прямоті думки, ні ліричної своєрідності, ні чутливості стилістичної, в історії сучасної української поезії він може і повинен буде фігурувати не тільки як “ідеологічна постать”, але як і помітна творча індивідуальність”.
Так писав далекого 1925 року по свіжих слідах смерті Василя Еллана-Блакитного лідер неокласиків Микола Зеров, начебто, ідейний непримиренний його супротивник, що сповідував зовсім інші принципи мистецькі, мабуть, і принципи політичні так само.
Микола Зеров мав широчінь світогляду і міг говорити про Василя Еллана-Блакитного, як про помітну творчу індивідуальність. Однак далі сталося те, що сталося. Спершу це прізвище було викреслене, а коли надійшов час реабілітаційний, зрозуміло, що мусили ті люди, які повертали творчість Василя Еллана в обіг, насамперед робити наголос на ідеологічній постаті, бо ж інакше реабілітація не відбулася.
Далі настав час для реабілітації ще глибше захованих в спецсхови, того ж таки Хвильового, який вперше прозвучав в УРСР відкритим друком лишень на межі 1987-88 рр.
Постать Василя Еллана так і виявилася відсунутою кудись далі порівняно непомітною. А тим часом значення цієї людини і в українські літературі, і в українській політиці було достатньо значним. Його доля, як репрезентанта, трагічного українського комунізму, який потрощили, можливо, з люттю більшою, аніж інші всілякі “–ізми”, через те, що він був українським, то ця доля не менш повчальна і сьогодні.
Вже не прийма земля настирливих дощинок; Все більше в калюжах шматків небес; І серед листу жовтого воскрес Буянням трав пригноблений барвінок. У хмарах трублять сурми журавлині. Гаї скидають шати золоті, І пишно грає барвою на самоті Зелена хвоя юної ялини. Тендітні руки вогняного Змія Все рідше пестять персоньки Землі… В кирею з сивої імли Вона вгорнулася, зітхає і німіє…
Сергій Грабовський
Вели радіожурнал Країна Інкоґніта Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Вірші Василя Еллана-Блакитного читав Кирило Булкін.
Хай вам щастить.
Наступного тижня ми рушимо далі у світ загадок і забутих сторінок української історії.
Залишайтеся з нами!
Говорить радіо “Свобода”!
Аудіозапис програми:
І знову з вами радіожурнал “Країна Інкогніта”. Знову ми вирушаємо в країну історії, в країну приголомшливих і забутих подій, тих подій, сліди, яких затер час і тих, які наказано було забути. В ефірі радіожурнал “Країна Інконіта”.
Сергій Грабовський
І знову з вами ми – журналіст Радіо “Свобода” Сергій Грабовський і доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників Максим Стріха.
Максим Стріха
Вітаємо вас, шановні слухачі! І починаємо нову подорож у світ таємниць і забутих сторінок української історії!
Сергій Грабовський
Український націонал-комунізм як політичне і як культурне явище, його провідники – в оцінці цього явища і цих людей, мабуть, завжди буде більше запитань, ніж відповідей.
Ні слова про втому! Ні слова про спокій! Хай марші лунають бадьорі й гучні… Хоч ніч облягає, — та в пітьмі глибокій Вже грають-палають досвітні вогні… Товариші, друзі! Бадьорі й завзяті, Єднаймо одсталих плечем до плеча! Гей, хто нам посміє шляхи замикати? Горять наші очі, як вістря меча. Ми вийшли давно вже у путь нам відому, Хай кулі ворожі назустріч летять. Ні слова про спокій! Ні звуку про втому! Вмремо, — а здобудем ключі від життя. Віталій Пономарьов
Син сільського священика Василь Елланський народився 12 січня 1894 року у селі Козлі на Чернігівщині. Він навчався у чернігівських бурсі і духовній семінарії та у Київському комерційному інституті.
Намагаючись виробити українську версію комуністичного руху, Блакитний виступав за встановлення диктатури пролетаріату і за співпрацю з російськими більшовиками. Одночасно він був прихильником незалежної радянської української держави, окремої української червоної армії та самостійної української компартії. Блакитний принципово говорив тільки українською мовою і відіграв одну з провідних ролей у проведенні українізації.
Партія призначила його керівником Держвидаву України та редактором урядової газети “Вісті ВУЦВК”. Блакитний також очолював спілки пролетарських письменників “Боротьба” і “Гарт”, редагував партійний часопис “Боротьба” та журнали “Шляхи мистецтва”, “Червоний перець” і “Всесвіт”.
Василь Еллан-Блакитний помер на тридцять другому році життя 4 грудня 1925 року. А вже за кілька років комуністичне керівництво заборонило його твори як націоналістичні, його книги були вилучені з бібліотек, а встановлений йому у Харкові пам’ятник знесений. У шістдесяті роки Еллан-Блакитний був реабілітований, проте на початку сімдесятих його твори знову потрапили під заборону.
Сергій Грабовський
Наш колега Віталій Пономарьов запропонував погляд на Еллана-Блакитного під ракурсом біографічно-політичним. А поетеса Надія Степула говорить про героя нашого радіожурналу передусім як про поета і культурницького діяча
Надія Степула
У листі до матері за два роки до своєї смерті Еллан писав: „Таких, як я, - повірте, - тисячі. Коли це треба – ми можемо бути холодними, як камінь, і горіти, як вогонь. Але ми – живі люди. Живемо, шукаємо, учимось, помиляємось, виправляємо помилки, уміємо шльопать і по грязі, і по крові, вміємо любити все живе....”. – Словам із листа до матері можна вірити. Еллан був „живою людиною”. А, за визначенням М.Зерова – цитую - „сильною, впливовою постаттю” на літературній ниві.
Він пішов навчатися в духовну семінарію, хоч батько-священник і зарікався не пустити дітей „на попівську стежку”. Відтоді Василь Еллінський відвідує знамениті „суботи” у вітальні М.Коцюбинського, читає там вірші, які Коцюбинський хвалить. По закінченні четвертого класу вступає до Київського комерційного інституту, де вже вчиться його приятель ще з бурси – Павло Тичина. Не закінчивши навчання, пірнув з головою у „революційну” – чи то справу, чи захоплення, чи – роботу. Мабуть, усе ж, слово „діяльність” тут найбільш доречне. – революційні гуртки, товариство „Просвіта”, участь у повітовому селянському з’їзді, ядро УПСР, а тоді - партія лівих есерів...За часів Центральної Ради поет потрапляє до Лук’янівської в’язниці – за антиурядове звернення „До робітників і селян України”.
А вже будучи партійним „діячем”, редактором радянського офіціозу „Вісті ВУЦВК” визволив із чекістського льоху „фейлетоніста УНР” Павла Грунського (він же – П.Губенко та Остап Вишня), а також - із Харківської ЧК – Олександра Довженка та й не тільки їх.
Існують твердження, що Еллан „був членом підпільного „Братства Самостійників”, створеного у 1914 р. В Києві. Кирило Півторакожуха у статті „Українська еліта походить родом з УНР” писав про цей епізод у житті Еллана: „На доручення проводу „Братства Самостійників” він і вступив у 1917 р. До партії есерів, потім був серед ініціаторів її „розколу” і утворення фракції „боротьбистів”. ..... Коли ...Еллан-Блакитний помер, у львівському „Літературно-науковому віснику” з’явилися відомості про його приналежність до „Братства Самостійників” і що воно скерувало його для праці серед більшовиків. Після цього більшовицька влада знищила пам’ятник Блакитному в Харкові, а його твори в 30-х роках були заборонені, як націоналістичні”- кінець цитати. До слова, пам’ятник, що стояв навпроти будинку, в якому жив поет, не був „знесений” у певному сенсі цього слова. – Просто одного ранку чи то 1933 чи 1934 року він виявився зваленим додолу – начебто „випадково” якась вантажівка вночі зачепила. Забраний нібито на „ремонт”, пам’ятник на своє місце не повернувся...
„Революційна діяльність усе ж не забрала всього Еллана. Впродовж усього короткого життя він пише – окрім поезій – статті, сатиру - під псевдо Валер Проноза, пародії – під псевдо Маркіз Попелястий, новелістичні етюди, публіцистичну прозу „політичної та загальнокультурної тематики”, за визначення Л.Новиченка.
Повсякденна „революційна напруга” не стала остаточною наругою над поетичним талантом Блакитного. У ранніх його поезіях, написаних 17-літнім автором, чутний відгомін поетичного письма Олександра Олеся, М.Вороного, Г.Чупринки.
Червоні плями листу осіннього – Криваві рани на сірих вулицях... І сонце – вже не сонце. Тінь його На небі хмуриться, у хмари щулиться. Вночі ключі гусей за хмарами Одсталих кличуть срібними сурмами, І в душі стлумлені утом ноктюрнами Ті згуки бризкають огнями-вдарами. (Чернігів, 1912р.)
„Сином своєї драматичної доби, її романтиком, а почасти, в душевних глибинах, і її трагіком” назвав Еллана-Блакитного критик Л.Новиченко, зазначивши, що творчості одного з „перших хоробрих” була властива „сувора й знадлива романтика „червоних зір”, ілюзорні, хоча й поширені свого часу сподівання на світову революцію”.
”Сміливим духом і тендітним душею” назвав Еллана-Блакитного Лесь Танюк у своїй статті, де також зауважує: „Мало хто знає, що саме Блакитний спричинився до врочистого святкування ювілею М.Заньковецької, що Блакитний перший повів розмову про переїзд „Березоля” до Харкова...” ...У поезії Еллана-Блакитного, - зазначає Лесь Танюк, - багато простору, неба, куди він постійно прагне, він любить експресію, рух, вітер в обличчя, нап’яті вітрила й тих, хто „на волю струнко рветься у блакить”.
Поет вибрав „законом свого життя” боротьбу, революцію, жертовність, аскетизм. Домінує у його поезії барва червона, хоч починав він торувати поетичний свій шлях із блакитною барвою, навіть псевдонім собі взяв – „Блакитний”.
„Поет, письменник, журналіст і політичний діяч”, - як характеризує творчу долю „Енциклопедія українознавства”, реабілітований у 1956 р. За два роки в Україні з’явився двотомник його поезій. Ще одна збірка творів побачила світ у 1967-ім. Протягом другої половини минулого століття ще з’являлися поодинокі статті про творчість Еллана-Блакитного. Новочасні літературознавці, укладаючи різного роду літературні „Хрестоматії ХХ століття”, творчість Еллана-Блакитного своєю увагою обійшли.
Поховали Еллана-Блакитного у полі в передмісті Харкова, а не на цвинтарі, що було, на думку багатьох, символічним. Ю.Смолич сказав: це – „...особливо почесно, у полі, біля аеродрому, поруч з могилами авіаторів, що загинули на бойовому посту”.
Неподалік похований М.Хвильовий, який був і „другом”, і „недругом” Блакитному... Тут же – могили інших відомих діячів культури і мистецтва України (Карпенка-Карого, Васильківського, Гулака-Артемовського...) Це місце нині – скорше загогулина міського парку, ніж поховання. Тут вигулюють песиків, їдять щось куплене в найближчому „ларьку”, п’ють пиво та „шукають кущика” – відомо для чого.. Чи блукає тут іноді душа поета, який писав:
Хтось вночі заломить у смертельній тузі руки... Наче хвиля, защемить печаль: Жалібні Шопена звуки Розіллє ридаючи рояль. Душ блакить, пекучо повна вщерть Розгорілась, ятриться любов’ю: За життя розплата тільки кров’ю, Тільки смертю переможеш смерть. (1918-1919).
„Нескінченний малюнок” – така назва однієї з його поезій про „зірчасто-білий візерунок” „на шибках” і про те, що „червоним одсвітом пожеж горить нескінчений малюнок”. Він залишається незакінченим і нескінченним – малюнок долі Василя Еллана-Блакитного.
“Покласти б голову в коліна… Відчути б руку на чолі…” Сентиментальність! Хай загине І пам’ять ніжних на землі. Нам треба нервів, наче з дроту, Бажань, як залізобетон Нам треба буряного льоту,— Грими ж, фанфар мідяний тон! Десь там самотня віоліна Тужливо журиться у млі… Не зупиняться! Хай загине! Йдемо! Під марші. По землі.
Максим Стріха
Відгукнувшись на смерть Василя Елланського Микола Зеров писав: “Смерть Елланського, як літературного робітника і поета, гостріше буде відчутно в тісному письменницькому колі, аніж у широкій громаді читачів.
Люди, свідомі історії нашого літературного життя за останні роки самі причетні до тих чи інших угруповань, пригадають собі, що зі смерті Еллана зі смерті сходить третій з поетів, які об’єдналися в першій лаві революційної чи пролетарської поезії: Михайличенко, Чумак, Елланський.
Вони відчують, що на літературному полі не стає сильної впливової постаті, яка від початку ГАРТу стояла на чолі організації, направляючи її щоденно роботу.
Що ж до читачів, далеких від інтересів специфічно літератських, то єдине, що вони зможуть пригадати, то це тоненьку книжечку поезій “Удари молота і серця” та ще 3-4 статті на літературні теми в періодичних виданнях. Уся енергія Еллана пішла на внутрішньо-організаційну роботу, значно менше виявилася в літературнім його доробку”, звертається у своїй статті, що увійшла в знамениту збірку “До джерел” Микола Зеров, і до тексту, яким закінчено розвідку емоційну Надії Степули.
“Покласти голову в коліна”. Висновок трошки несподіваний. Як далеко пішов Елланський у ригоризмі своїх вимог: Не зупиняться! Хай загине! Йдемо! Під марші. По землі”. Не знаємо. Можливо, його стало на те, щоб не друкувати своїх інтимно-ліричних поезій, але не сила було втриматися від їх написання.
В кожному разі на друзях Еллана лежить обов’язок зібрати той віршований матеріал, що після нього лишився, і подати читачеві все, що характеризує його, як людину і поета.
Сергій Грабовський
Максиме, а все ж таки – чи мав рацію Микола Хвильовий, кинувши в обличчя своєму другові (з яким він після цього ідейно розійшовся) – що політик Блакитний повісив у собі поета Еллана?
Максим Стріха
Кожне порівняння добре лишень почасти, тим більше, таке сміливе і афористичне порівняння. Безумовно, Микола Хвильовий багато в чому був правий. Все ж таки продовжу обірвану мною цитату із Миколи Зерова (отам, де йдеться про те, що енергія Еллана пішла на внутрішньо організаційну роботу, значно менше виявилася в літературному його доробку) продовжує: “А тим часом Еланнському не можна відмовити ні в хисті, ні в прямоті думки, ні ліричної своєрідності, ні чутливості стилістичної, в історії сучасної української поезії він може і повинен буде фігурувати не тільки як “ідеологічна постать”, але як і помітна творча індивідуальність”.
Так писав далекого 1925 року по свіжих слідах смерті Василя Еллана-Блакитного лідер неокласиків Микола Зеров, начебто, ідейний непримиренний його супротивник, що сповідував зовсім інші принципи мистецькі, мабуть, і принципи політичні так само.
Микола Зеров мав широчінь світогляду і міг говорити про Василя Еллана-Блакитного, як про помітну творчу індивідуальність. Однак далі сталося те, що сталося. Спершу це прізвище було викреслене, а коли надійшов час реабілітаційний, зрозуміло, що мусили ті люди, які повертали творчість Василя Еллана в обіг, насамперед робити наголос на ідеологічній постаті, бо ж інакше реабілітація не відбулася.
Далі настав час для реабілітації ще глибше захованих в спецсхови, того ж таки Хвильового, який вперше прозвучав в УРСР відкритим друком лишень на межі 1987-88 рр.
Постать Василя Еллана так і виявилася відсунутою кудись далі порівняно непомітною. А тим часом значення цієї людини і в українські літературі, і в українській політиці було достатньо значним. Його доля, як репрезентанта, трагічного українського комунізму, який потрощили, можливо, з люттю більшою, аніж інші всілякі “–ізми”, через те, що він був українським, то ця доля не менш повчальна і сьогодні.
Вже не прийма земля настирливих дощинок; Все більше в калюжах шматків небес; І серед листу жовтого воскрес Буянням трав пригноблений барвінок. У хмарах трублять сурми журавлині. Гаї скидають шати золоті, І пишно грає барвою на самоті Зелена хвоя юної ялини. Тендітні руки вогняного Змія Все рідше пестять персоньки Землі… В кирею з сивої імли Вона вгорнулася, зітхає і німіє…
Сергій Грабовський
Вели радіожурнал Країна Інкоґніта Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Вірші Василя Еллана-Блакитного читав Кирило Булкін.
Хай вам щастить.
Наступного тижня ми рушимо далі у світ загадок і забутих сторінок української історії.
Залишайтеся з нами!
Говорить радіо “Свобода”!