Андрій Охрімович
Київ, 2 липня 2005 року
Андрій Охрімович
Шановні слухачі, вітаю вас!
В ефірі “Альтернатива”, експеримент в мистецтві, науці, політиці і просто у житті...
Перед мікрофоном автор та ведучий програми Андрій Охрімович.
Тема нинішньої “Альтернативи” - направду альтернативний письменник Олесь Уляненко. Ну, а далі ми рушаємо, відштовхнувшись від шматка його недописаного роману “Квіти зла”, не плутати з Бодлером...
Сергій Собуцький
“І що ж бовталося у тому фізіологічному розчині? Це був велетенський, схожий на китайський огірок, фалос одного київського професора.
Що і як воно відбулося між професором естетики і Зосею Слісаренком – невідомо, але той факт, що ті заспиртовані причандали я бачив на власні очі – вам доведеться повірити на слово.
Іноді він страждав, тобто Зося, коли виголошував під шафе промови над достоїнствами професора, стражденного, треба сказати, бо потім, як я дізнався від тієї ж Фанні, старигана на даху Плаза зґвалтувало четверо мажорних покидьків, а потім пустили у дальній політ над вечірнім Києвом. І таке буває. Я їх теж знав.
Кокс зближував нас більше ніж любі розмови про спасіння душі і всілякий такий непотріб, коли справа зав’язана на вживанні наркотиків, пакосних таємних звичок, гри в карти, більярд, і шахи. А також всіляких неприпустимих для цивілізованої та культурної людини, статевих позашлюбних дослідів. І таке буває. Навіть зі святими на початку їхнього мученицького життя. Життя неповторне – це вже точно, якщо вляпався у гівно, то довіку звідти не вилізеш.
(Олесь Уляненко, з недописаного роману “Квіти зла”.)
Андрій Охрімович
Так виглядає фактура письма Шевченківського лауреата Олеся Уляненка. Ясна річ, ця проза не може лишатись без реакцій та рефлексій. Передусім жіночих. Перед мікрофоном літературний критик та есеїст Уляна Глібчук.
Уляна Глібчук
У цього письменника величезний потяг до різного роду соціальних презентативностей. Всіх тих бірок та марок, що належать середньому класу та вище.
Якщо ви героїня його роману, то на зубах, як мінімум, має скрипнути слово „Версачі”. А далі пішло-поїхало... Напхати повний писочок чоколядних камінців і видихнути: „Гальбано”. Попереднього насмарувавши губи помадою від „Пікасо”.
Не знаю, може Уляненко перед писанням штудіює дамські журнальчики для життєвої правди, так би мовити... Але то я не для наїзду, це так, думки вголос. Просто цікава вібрація різних світів: територія бомжів, територія багатих, територія мертвих... Вони не існують у цноті паралельних площин. Вони брутально злягаються.
Уявляєте взаємо-проникність, переплітання перлів Сваровскі і кровавого кишла? Далі йдуть традиційні унітази з блювотними та фекальними масами. З їхнього дна, з їх піни виборсуються кошмарні тіні. Як от дофін сатани – київський маніяк-убивця...
Уляненко писав цей роман, обклеївши бетонку на Позняках рилами знаменитих убивць. Простір замкнутий гірляндами оскалів. Ну то й що з того? Навіть якщо усі ці пики посікти та змішати, нічим українським нікому не запахне. Просто тло, вітамінний коктейль, письменницький фетиш...
А дофін сатани хоч і виродок, але не безбатченко. І батьки нормальні, культурні такі, українські... Хіба що з проказними клешнями минулого... Їм не обов’язково було носити енкаведешні пагони та власноруч місити мішок з костомахами ближнього. Вони просто тихенько, мов щурі, вишкрябували на „ундервуді”, що їх брат і друг заклятий ворог народу підлягає знищенню та розмазуванню по тюремних стінах...
Вічливі і чистенькі, вони плодили потомство таких же ввічливих “дофінів-чекотил”. Такий ось генетичний поступ зла з чітким біблійним підтекстом про гріхи, мертвих, живих і ще не народжених.
Ну, а якщо хочете затягнутись цікавою сигареткою, будь-ласка, Уляненко підбере вам найдорожчі тютюнцеві кільця. Забавляйтеся. Він також любить посмакувати срібну мрію, „Приму” без фільтра...
Андрій Охрімович
Поки Уляна Глібчук потягує “Приму” від письменника Уляненка та намагається засвоїти міцний спирт його письма, я передзвонив до літературного критика та колишнього телеведучого Михайла Бриниха і попросив його “перетерти базар” довкола альтернативної постаті письменника, в народі відомого як просто Улян.
Михайло Бриних
Улянко належить до кола тих письменників, які плодять довкола себе багато різних вузлів смислових, бутафоричних, миттєвих.
Щодо його попередників і людей, з якими він міг би бути поруч (насправді про це дуже часто говориться і часто згадується, приміром, ім’я Селіна), я думаю, що він не потребує таких порівнянь і паралелей. На українському ґрунті він є унікальним письменником і у нас немає кого з ним ставити поруч.
Тягти його в якісь контексти європейські чи світові – це марниця, бо це зовсім інший досвід, який не всотався в нього належно, він може так чи інакше апелювати до певних світочей чорної літератури, але однак він їй не належить у тій мірі, в якій належить той же Селін.
Андрій Охрімович
Оскільки діалогічною є ця проза... Мені здається, що він діалогу уникає свідомо, тому що якраз такого діалогу не може виникати в українській мові, приміром, у тих же мегаполісах.
Михайло Бриних
Він не потребує діалогу, бо він самодостатній у своїх численних голосах. Улянко – це людина, яка винятково виходить із власного досвіду. Головне – пережити побачене, почуте, написане кимсь іншим.
Унікальність його досвіду полягає у тому, що він не письменницький. Це унікальність досвіду людини, яка пройшла Крим, Рим і мідні труби, яка ніколи не брала в руки, пафосно висловлюючись, перо.
Улянко жив і на цей момент живе далі тим життям, яке невластиве письменникові. Він переконливо може писати про соціальне зло, про дно, про різних антисоціальних елементів. З іншого боку, він серед них чимало часу проводить як спостерігач, як учасник цього процесу.
Я не знаю нікого більше з українських письменників, хто був би адекватний до того матеріалу, який він намагається підняти. Уляненко – це патологоанатом нашої прози не стільки за фахом, як за покликанням. Кожен за певного бажання міг би опанувати цю професію, розтинати тіла, виймати нутрощі і їх класифікувати, а Ульяненко робить це настільки ж природно, як інші письменники складають сонети про нетлінне кохання.
Наталка Кудрик
“Нікого і нічого за цей період не бажала, і нікого так не хотіла бачити, як Івана. Це, видно, грамотні люди називають коханням. Голодне і одноманітне життя, з дикими припадками сексу, скаженими ударами під щелепу не змінило до нього мого ставлення.
Проміжок того часу для мене, без всякого сумніву, можна назвати щасливим. Я бродила вулицями, метикуючи, як виплутатись з халепи. Іноді я жебрала, іноді крала. Доводилося робити мінети сциклвим студентикам в запітнілих очечках. А одного разу на якійсь вечірці під гучні крики я трахалася з собакою.
Полишена з дитинства нездорових емоцій, я на все йшла легко, але не завжди це виходило. Головне, до того, як повертався Іван, я була на місці і чекала на нього з вечерею.
Так помалу вивчала людей і місто, бо далі тренувального залу та відвідин кіна з Іваном, не заходило. Воно і не було потрібним. До людей, до міста у мене теж не змінилося ставлення”.
(Олесь Уляненко з недописаного роману “Квіти зла”.)
Михайло Бриних
Він виходить за рамки моралі. Мораль вже не працює у його випадку. Це не ті координати етики, до яких ми звикли. Він дуже часто зазнає якихось нарікань від читачів, критиків щодо того, що це “чорнуха”. Ці всі звинувачення виходять від людей, які не розуміють його способу життя, які далекі від такого способу життя.
Андрій Охрімович
Можна говорити про кров життя, але можуть виникати такі образи, як гівно життя. Він є співсамчого?
Михайло Бриних
Взагалі гівно – це одна із матерій найтриваліших і найтрагічнічиших, ніж кров. Кров занадто патетична, про неї говорять графомани. Бути письменником гівна в якомусь метафізичному сенсі надзвичайно важко. Улянкові вдається поетизувати навіть гівно. Він навіть в гімні може знайти метафору, яка вразить будь-кого своєю пронизливістю, щирістю і відвертістю.
Андрій Охрімович
Чому його не перекладають? От так багато перекладено Андруховича. Якщо вже проводити паралелі, то ти можеш провести якусь паралель, приміром, Андрухович-Уляненко? Це будуть синоніми чи антоніми?
Михайло Бриних
Це антоніми передусім за своєю естетикою і за способом перетравлення дійсності. Я розумію, чому Андрухович може бути перекладним, може буде успішним в Європі, бо це письменник ігрового типу. Для Улянка писати – це все одно, що потіти. Я вважаю, що це є з ознака істинної талановитості, коли автор немає ніякого впливу на те, що він виплоджує.
Сергій Собуцький
“Одного прекрасного квітневого дня, коли вирішувати було зовсім нічого, нічого не лишилося, щоб мене тримало на цьому світі: дружина зійшлася з пузатим торговцем гонконгівських кондомів, ну, знаєте, з усілякими штучками, після чого ваша партнерша чи ваш партнер набирав подоби гофрованого пожежного шланга; відтарабанивши у божевільні півроку, зробивши хибний вибір між соляними донецькими копальнями, я по пластував у дорогу.
Користь змахувала на перше. Правда була ще одна пропозиція – попрацювати місіонером серед людоїдів десь у Африці. Від чого я гречно відмовився...
А перед цим мене обібрала остання моя коханка з крутим задком, міцними білими зубами, з темпераментом різницької кобили, але більш брехливої та звабливої стерви світ ще не бачив.
Інтелектуалам завжди не таланило з жінками. В коханні так, а от з жінками...
Кохання, що мастурбація, воно невагоме, тож чіпляється або за кружевні трусики, або за прищавий зад якогось підара.
(Олесь Уляненко з недописаного роману “Квіти зла”.)
Михайло Бриних
Улянко був би радий не писати, він ліпше почував би себе, якби докладав зусиль до якоїсь іншої діяльності. Але він не може. Люди на кшталт популярних у Польщі Андруховича чи Дереша – це люди, які могли б цілком реалізувати свої таланти, як телеведучі, як журналісти...
Я не можу серйозно говорити про ігрового письменника як літературну одиницю. Він у будь-яку годину готовий втекти. Це дезертир по своїй суті. Слово вже втратило свій пафос, коли говорилося про те, що воно є певною цінністю універсальною.
Ми мусимо погодитися з тим, що люди, які зберігають вірність старосвітському слову, вони добровільно не можуть вискочити з цього потягу письменництва. Це вроджені речі, вони не передаються і не успадковуються, не набуваються з освітою.
Андрій Охрімович
Багато такого недоброго накапали на Шевченківську премію, тим не менше Шевченківська премія вибирає своїх лауреатів. Наскільки справедливо вона вибрала Уляненка свого часу? До речі, він єдиний лауреат, який отримав малу Шевченківську премію, себто якусь чергову долю абсурду.
Михайло Бриних
Це був той випадок, коли йому не можна було не дати – про нього і про його творчість знали.
Я колись був присутній на засіданні комітету з присудження цієї премії і був вражений тим, що у багатьох номінаціях люди просто не могли визначитися не те що ж з переможцями, а з кандидатами, бо вони не розуміли про що йдеться. Хтось один бачив якийсь фільм, хтось один чув якусь арію, заспівану в Національній опері, а решта були статистами в цьому обговоренні. У випадку з Улянком була дискусія, всі знали про кого йдеться, всі його читали, і кожен мав до нього своє ставлення. Вже той факт обізнаності членів комітету підсвідомо наводив на думку, що якщо вже йому не давати, то питання у тому, а кому ж.
Він з властивою йому везучістю потрапив в халепу, отримавши цю реліктову малу премію, яку вже ніхто не отримував і не буде отримувати. Я думаю, що коли настане якась скрутна година для нього, то він залюбки продасть відповідний значок колекціонерам за великі гроші, бо більшої цінності цей статус для нього поки що не являє.
Андрій Охрімович
Питання про те, що є для письменника Олеся Уляненка вагомою цінністю відкладемо на потім і послухаємо ще одного читача з рефлексіями на тему. Віктор Недоступ. Ессе.
Віктор Недоступ
Більшості людей притаманна тяга до солоденького. Такою є здеградована побутова культура – давати дитині цукерку замість яблука. Діти виростають, і декого вже тягне на гірке. Ті, хто продовжує їсти цукерки, іноді отримують діабет.
Так у романах Уляненка забагато тваринних персонажів, забагато прибитого, тупуватого люду, який не дивиться в небо а все під ноги. Забагато у порівнянні з чим? Якщо порівнювати з життям, то варто згадати нещодавні вибори президента або ж подивитися на купи сміття після урочистих заходів на центральних площах великих міст, щоб зрозуміти – всього цього достатньо в нашому житті.
Якщо порівнювати з тим, що показують по телевізору у рекламних роликах, тоді запитання: ви що, справді вірите, що таке життя може протриматись більше тридцяти секунд? Люди навчилися бути байдужими у повсякденні, інакше можна не вижити. А справжня книга, ігноруючи повсякдення, іноді вповзає у душу гадом, і може отруїти. Адже деяка правда про людську істоту може виявитися згубною. Вона може виявитися вашою правдою.
Між тим романи Уляненка не є якимось хитро викрученим авангардом. Форми, які він використовує, вже прижились у літературі. Теми також. Сюжети – або детективні, або побутові. Мова туга, дещо фолкнерівська. Всі мотиви вчинків його героїв продукуються суспільством, ніхто ніякого велосипеда не винаходить. Але коли читаєш – ловиш себе на тому, що від написаного важко абстрагуватись. Ловиш себе на тому, що тобі стає соромно. От тільки за що, не знаєш...
Андрій Охрімович
На жаль сьогоднішня “Альтернатива” вичерпала свій час. Право на висновки, домисли та додаткові рефлексії в тему і не в тему, ми лишаємо вам, шановні слухачі.
В київській студії разом зі мною працював Михайло Петренко.
Всього вам доброго. Зустрінемось через тиждень.
Андрій Охрімович. Радіо “Свобода”. Київ.