Сергій Грабовський
Аудіозапис програми:
Київ, 4 червня 2005 року.
Олекса Боярко
Ви знову зустрічаєтесь на хвилях радіо “Свобода” із таємничими і забутими епізодами української історії.
Ви знову дізнаєтесь щось нове про яскраві, подвижницькі, а часом і трагічні постаті української культури.
Радіожурнал “Країна Інкогніта” – це спільний пошук історичної істини.
“Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України.
“Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.
Сергій Грабовський
Говорить Радіо “Свобода”.
З вами Сергій Грабовський, журналіст радіо “Свобода”, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.
Українська культура завжди мала і має величезну притягальну силу, яка засвідчена залученням у її лави непересічних талантів, котрі від початково належали до іншого мовного і культурного середовища.
Я позабуду все обиды, И вдруг напомнят песню мне На милом и полузабытом, На украинском языке, И в комнате, где как батоны Чужие лица без конца, Взорвутся черные бутоны, Окаменевшие сердца. Я постою у края бездны, И вдруг пойму, сломясь в тоске, Что все на свете только песня На украинском языке.
Віталій Пономарьов
Леонід Кисельов народився у Києві 21 вересня 1946 року в родині російського письменника Володимира Кисельова. Тринадцяти років він почав писати вірші російською мовою. Вперше Леонід опублікував кілька своїх поезій ще під час навчання у школі – у березні 1963 року у московському журналі “Новый мир”. В одному з тих віршів, названому “Царі”, він мріяв підірвати пам’ятник російському імператору Петру Першому у Ленінграді. У газетній відповіді поету-десятикласнику член-кореспондент Академії наук СРСР, професор Благой гостро засудив його за неповагу і до Петра, і до пам’ятника як історичних святинь. Відтоді російські радянські видання більше не друкували творів Кисельова. 1965 року Кисельов поступив на факультет романо-германської філології Київського університету. Він займався перекладами з англійської мови, писав оповідання, у тому числі фантастичні, проте основною його діяльністю залишалася поезія. Двадцяти одного року вже безнадійно хворий Кисельов почав писати українською мовою. Вперше він опублікував свої українські поезії у газеті “Літературна Україна” у квітні 1968 року. На запитання, чому він почав писати українською мовою, поет відповів: “Якщо вважати поезію одним із засобів самовизначення, то доведеться примиритися з тим, що я саме так самовизначаюсь”. Українські вірші складають приблизно п’яту частину всієї опублікованої поезії Кисельова. Леонід Кисельов помер у Києві 19 жовтня 1968 року у віці двадцяти двох років. Посмертно були видані 3 книги його творів. Рано ще, рано. Ще і мати не вставали І до мене не гукали: Вставай,сину! Ще і батько не вставали І до мене не гукали: Ходім, хлопче! Рано ще, рано. Ще Марія не вставала І до мене не гукала: Вставай, Йванку! Старшина ще не вставав І до мене не гукав: Кроком руш! Рано ще, рано. Ще і донька не вставала І до мене не гукала: Вставай, тату! Ще й онук мій не вставав І до мене не гукав: Ходім, діду! Рано ще, ой, рано.
Максим Стріха
Леонід Кисельов логічний продовжувач традиції срібної доби російської поезії став водночас одним з найсильніших українських поетів шістедисятників. Йдеться не про його трагічно ранню смерть від лейкемії.
За рівнем інтелектуальної напруги, за рівнем поетичного пошуку його вірші навіть ранні російськомовні мають мало аналогів в поезії того часу.
Віталій Пономарьов у довідці прочитаній трошки раніше згадував про вірш “Царі”, але цікаво чому саме київський школяр, син російськомовного письменника Володимира Кисельова прагнув підірвати цей пам’ятник?
Зачем он нам державный этот конник? Взорвать бы, чтоб копыта в небеса. Шевченко, говорят, односторонне относся, Нет, он правильно писал: “Це той Первий, що розпинав нашу Україну”. Не Петр, а те голодные босые в болоте основали Петроград. За долгую историю России не одного хорошего царя.
Леонід Кисельов був сином доби шістдесятництва, доби, коли увірвався ковток свіжого повітря. Відтак він ненавидів ту попередню добу. Мабуть, з усіх поетів 15-тилітній школяр Кисельов дав найвлучнішу, найвбивчішу характеристику сталінщини, вірш “1961 року”:
Этой ночью умер Сталин 8 лет назад. Рано утром люди встали, Флаги с лентами висят. Этой ночью в знак печали Рано на заре Управдомы прикрепляли К флагам черный креп. Серой мартовской кадрили снега и дождя Управдомы хоронили своего вождя.
Проти цієї доби страшного вождя управ домів і боровся до кінця свого трагічно короткого життя Леонід Кисельов.
Сергій Грабовський
Максиме, до нашої розмови про Леоніда Кисельова підключається професор Вадим Скуратівський.
Вадим Скуратівський
Не Леонід Кисельов, а Льоня Кисельов. Я пам’ятаю Льоню студентом Київського університету, студентом факультету іноземних мов маленьким і непретензійним студентиком, який здебільшого мовчав. Але, зрештою, коли він починав говорити, то до нього прислухалися не тільки його ровесники, а і люди, які були набагато старші.
Цій людині було відпущено не просто мало. Ми якось звикли до того, що от в такі роки людина необхідним чином при якихось експериментах, при якійсь ексцентриці, а насправді Кисельова і поета, і людину цікавили якісь фундаментальні характеристики людського існування, найголовніше, найсуттєвіше, що є у нас з вами.
Це було настільки несподівано. Його поезія була настільки несхожою на те, що тоді писали в радянській і не тільки в підрадянській літературі, то перед нами якійсь приклад неймовірного людського раннього розвитку.
Йдеться не про якесь вундеркіндство. Ззовні Льоня не був схожий на вундеркінда і ніколи ним не був. Він завжди зупинявся на найголовнішому, а чи в літературі, а чи в житті, а чи в якихось особистих взаєминах.
У мене таке враження, що він був старшим від найстарших у нашому середовищі не те, що на 20 років, а на якусь цілу епоху. Він надзвичайно уважно дивився у бік світу цього і віднаходив у ньому те, що не помічає навіть зіниця вже зовсім літньої людини.
От я пригадую його несподіваного вірша про конфлікт Вандеї з Парижем, про те як органічне зустрічається з міським, як одвічне сільське аж біологічне зустрічається з цивілізацією. Вони один одного не розуміють.
Ще одне те, що мене вразило в Льоні. Йдеться про його ніби несподіваний перехід з російської мови на українську. Абсолютно некон’юнктурний, некомфортний, це кінець 60-тих років. Про що говорити? Власне, саме перебування в українській літературі не було узабезпечене. Раптом Леонід Кисельов стає українським поетом.
Українська мова для нього виявилася більш органічним каналом, який поєднує його як поета з буттям. Несподіванкою було те, що в українську мову відразу ввійшов зрілий її поет.
Ще одне – доброта Льоні. Він ніколи себе не демонстрував, він ніколи себе не побільшував над світом. Він завжди якось без особливих надуживань протягував руку тій чи тій людині, яка перебувала поряд з ним.
В 20 років він був уже класиком і української і російської поезії, думаю не тільки, а й світової. Він справді обирав в поезії щось найголовніше, найсуттєвіше, найбільше, найважливіше. Він був носієм якогось просто загадкового таланту, обдарованості. Цю обдарованість він віддав нам до кінця свого життя, такого недовгого.
Він ніколи не нав’язував себе світові. Коли його не чули, то він спокійно відходив від тих, хто його не чув, а чи не бачив. Але як багато явищ тієї самої київської субкультури залишилося в минулому. З нами ж Льоня Кисельов залишиться назавжди саме як Льоня Кисельов і водночас наш з вами класик.
Тільки двічі живемо. Раз — у світі білім-білім. Тож сумуємо і квилим, Як до іншого йдемо. А тоді ще в другий раз, В світі чорнім — аж червонім. Чорнозем ламає скроні, І трава росте крізь нас. Тільки двічі живемо. Дай нам, Боже, щоб любили І щоб люди не раділи, Як у чорний світ йдемо.
Максим Стріха
Поети відчувають скільки їм лишилося жити. Всі українські вірші Леоніда Кисельова крім одного датовані 1968 роком. Нагадаю, 19 жовтня 1968 року останній день поетового життя. Але в цей час спресовано ці три десятки віршів таку кількість ліричних шедеврів, яких іншому поетові вистачило, мабуть, б на багато томів.
Вже згадана Вандея, за якою не лишень конфлікт Вандеї і Парижа, а мабуть і України з Москвою, бо пам’ятаємо інший вірш “Шкода Москви”. Нагадаємо ще інший з легким флером дуже вірш, але з виразно політичним підтекстом “З листа Джонатана Яреми Свіфта”. Врешті, не про Ірландію йшлося тоді молодому поетові.
Час його скорочувався як шагренева шкіра. Його всі видання традиційно завершуються пронизливим віршем під назвою “Осінь”: Така золота, що нема зупину. Така буйна — нема вороття. В останніх коників, що завтра загинуть. Вчуся ставленню до життя.
В усіх епохах поети були в меншості. Не так багато людей здатно читаючи прекрасну ораторію для голосу і дитячого хору Юрія Щербака “Маленька футбольна команда” присвячену пам’яті Леоніда Кисельова вловлювати ті всі приховані алюзії доби шістдесятництва, насолоджуватися цією неповторною атмосферою і, врешті-решт, до сліз співпереживати долі трагічно рано померлого поета.
Але як стверджував сам Кисельов в вірші “Пам’яті Мандельштама” ще російськомовному поети умирають в небесах. Поети продовжують в тих небесах жити. Поки існує українська поезія, поки виходитимуть її антології, то почесне місце в цих антологіях завжди посідатимуть два чи три десятки україномовних віршів київського школяра і студента з середини ХХ століття, як він сам себе характеризував, Леоніда Кисельова.
І мати молода, і сонце юне, І в неї на колінах немовля. В прозорому повітрі, наче струни, Гудіння оксамитного джмеля. Прислухаюсь — співає колискову, Не знати, чи дитині, чи собі… І мати молода, і юне Слово, І яблуні у ранішній журбі. Розумні і дурні, малі й великі, Уславлені й забуті — все пройшло, Та не було народів без''язиких, Іще німих народів не було!
Сергій Грабовський
Вели радіожурнал Країна Інкоґніта Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Вірші Леоніда Кисельова читав Олекса Починок.
Хай вам щастить.
Наступного тижня ми знову рушимо у світ таємниць і забутих сторінок української історії.
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 4 червня 2005 року.
Олекса Боярко
Ви знову зустрічаєтесь на хвилях радіо “Свобода” із таємничими і забутими епізодами української історії.
Ви знову дізнаєтесь щось нове про яскраві, подвижницькі, а часом і трагічні постаті української культури.
Радіожурнал “Країна Інкогніта” – це спільний пошук історичної істини.
“Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України.
“Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.
Сергій Грабовський
Говорить Радіо “Свобода”.
З вами Сергій Грабовський, журналіст радіо “Свобода”, і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.
Українська культура завжди мала і має величезну притягальну силу, яка засвідчена залученням у її лави непересічних талантів, котрі від початково належали до іншого мовного і культурного середовища.
Я позабуду все обиды, И вдруг напомнят песню мне На милом и полузабытом, На украинском языке, И в комнате, где как батоны Чужие лица без конца, Взорвутся черные бутоны, Окаменевшие сердца. Я постою у края бездны, И вдруг пойму, сломясь в тоске, Что все на свете только песня На украинском языке.
Віталій Пономарьов
Леонід Кисельов народився у Києві 21 вересня 1946 року в родині російського письменника Володимира Кисельова. Тринадцяти років він почав писати вірші російською мовою. Вперше Леонід опублікував кілька своїх поезій ще під час навчання у школі – у березні 1963 року у московському журналі “Новый мир”. В одному з тих віршів, названому “Царі”, він мріяв підірвати пам’ятник російському імператору Петру Першому у Ленінграді. У газетній відповіді поету-десятикласнику член-кореспондент Академії наук СРСР, професор Благой гостро засудив його за неповагу і до Петра, і до пам’ятника як історичних святинь. Відтоді російські радянські видання більше не друкували творів Кисельова. 1965 року Кисельов поступив на факультет романо-германської філології Київського університету. Він займався перекладами з англійської мови, писав оповідання, у тому числі фантастичні, проте основною його діяльністю залишалася поезія. Двадцяти одного року вже безнадійно хворий Кисельов почав писати українською мовою. Вперше він опублікував свої українські поезії у газеті “Літературна Україна” у квітні 1968 року. На запитання, чому він почав писати українською мовою, поет відповів: “Якщо вважати поезію одним із засобів самовизначення, то доведеться примиритися з тим, що я саме так самовизначаюсь”. Українські вірші складають приблизно п’яту частину всієї опублікованої поезії Кисельова. Леонід Кисельов помер у Києві 19 жовтня 1968 року у віці двадцяти двох років. Посмертно були видані 3 книги його творів. Рано ще, рано. Ще і мати не вставали І до мене не гукали: Вставай,сину! Ще і батько не вставали І до мене не гукали: Ходім, хлопче! Рано ще, рано. Ще Марія не вставала І до мене не гукала: Вставай, Йванку! Старшина ще не вставав І до мене не гукав: Кроком руш! Рано ще, рано. Ще і донька не вставала І до мене не гукала: Вставай, тату! Ще й онук мій не вставав І до мене не гукав: Ходім, діду! Рано ще, ой, рано.
Максим Стріха
Леонід Кисельов логічний продовжувач традиції срібної доби російської поезії став водночас одним з найсильніших українських поетів шістедисятників. Йдеться не про його трагічно ранню смерть від лейкемії.
За рівнем інтелектуальної напруги, за рівнем поетичного пошуку його вірші навіть ранні російськомовні мають мало аналогів в поезії того часу.
Віталій Пономарьов у довідці прочитаній трошки раніше згадував про вірш “Царі”, але цікаво чому саме київський школяр, син російськомовного письменника Володимира Кисельова прагнув підірвати цей пам’ятник?
Зачем он нам державный этот конник? Взорвать бы, чтоб копыта в небеса. Шевченко, говорят, односторонне относся, Нет, он правильно писал: “Це той Первий, що розпинав нашу Україну”. Не Петр, а те голодные босые в болоте основали Петроград. За долгую историю России не одного хорошего царя.
Леонід Кисельов був сином доби шістдесятництва, доби, коли увірвався ковток свіжого повітря. Відтак він ненавидів ту попередню добу. Мабуть, з усіх поетів 15-тилітній школяр Кисельов дав найвлучнішу, найвбивчішу характеристику сталінщини, вірш “1961 року”:
Этой ночью умер Сталин 8 лет назад. Рано утром люди встали, Флаги с лентами висят. Этой ночью в знак печали Рано на заре Управдомы прикрепляли К флагам черный креп. Серой мартовской кадрили снега и дождя Управдомы хоронили своего вождя.
Проти цієї доби страшного вождя управ домів і боровся до кінця свого трагічно короткого життя Леонід Кисельов.
Сергій Грабовський
Максиме, до нашої розмови про Леоніда Кисельова підключається професор Вадим Скуратівський.
Вадим Скуратівський
Не Леонід Кисельов, а Льоня Кисельов. Я пам’ятаю Льоню студентом Київського університету, студентом факультету іноземних мов маленьким і непретензійним студентиком, який здебільшого мовчав. Але, зрештою, коли він починав говорити, то до нього прислухалися не тільки його ровесники, а і люди, які були набагато старші.
Цій людині було відпущено не просто мало. Ми якось звикли до того, що от в такі роки людина необхідним чином при якихось експериментах, при якійсь ексцентриці, а насправді Кисельова і поета, і людину цікавили якісь фундаментальні характеристики людського існування, найголовніше, найсуттєвіше, що є у нас з вами.
Це було настільки несподівано. Його поезія була настільки несхожою на те, що тоді писали в радянській і не тільки в підрадянській літературі, то перед нами якійсь приклад неймовірного людського раннього розвитку.
Йдеться не про якесь вундеркіндство. Ззовні Льоня не був схожий на вундеркінда і ніколи ним не був. Він завжди зупинявся на найголовнішому, а чи в літературі, а чи в житті, а чи в якихось особистих взаєминах.
У мене таке враження, що він був старшим від найстарших у нашому середовищі не те, що на 20 років, а на якусь цілу епоху. Він надзвичайно уважно дивився у бік світу цього і віднаходив у ньому те, що не помічає навіть зіниця вже зовсім літньої людини.
От я пригадую його несподіваного вірша про конфлікт Вандеї з Парижем, про те як органічне зустрічається з міським, як одвічне сільське аж біологічне зустрічається з цивілізацією. Вони один одного не розуміють.
Ще одне те, що мене вразило в Льоні. Йдеться про його ніби несподіваний перехід з російської мови на українську. Абсолютно некон’юнктурний, некомфортний, це кінець 60-тих років. Про що говорити? Власне, саме перебування в українській літературі не було узабезпечене. Раптом Леонід Кисельов стає українським поетом.
Українська мова для нього виявилася більш органічним каналом, який поєднує його як поета з буттям. Несподіванкою було те, що в українську мову відразу ввійшов зрілий її поет.
Ще одне – доброта Льоні. Він ніколи себе не демонстрував, він ніколи себе не побільшував над світом. Він завжди якось без особливих надуживань протягував руку тій чи тій людині, яка перебувала поряд з ним.
В 20 років він був уже класиком і української і російської поезії, думаю не тільки, а й світової. Він справді обирав в поезії щось найголовніше, найсуттєвіше, найбільше, найважливіше. Він був носієм якогось просто загадкового таланту, обдарованості. Цю обдарованість він віддав нам до кінця свого життя, такого недовгого.
Він ніколи не нав’язував себе світові. Коли його не чули, то він спокійно відходив від тих, хто його не чув, а чи не бачив. Але як багато явищ тієї самої київської субкультури залишилося в минулому. З нами ж Льоня Кисельов залишиться назавжди саме як Льоня Кисельов і водночас наш з вами класик.
Тільки двічі живемо. Раз — у світі білім-білім. Тож сумуємо і квилим, Як до іншого йдемо. А тоді ще в другий раз, В світі чорнім — аж червонім. Чорнозем ламає скроні, І трава росте крізь нас. Тільки двічі живемо. Дай нам, Боже, щоб любили І щоб люди не раділи, Як у чорний світ йдемо.
Максим Стріха
Поети відчувають скільки їм лишилося жити. Всі українські вірші Леоніда Кисельова крім одного датовані 1968 роком. Нагадаю, 19 жовтня 1968 року останній день поетового життя. Але в цей час спресовано ці три десятки віршів таку кількість ліричних шедеврів, яких іншому поетові вистачило, мабуть, б на багато томів.
Вже згадана Вандея, за якою не лишень конфлікт Вандеї і Парижа, а мабуть і України з Москвою, бо пам’ятаємо інший вірш “Шкода Москви”. Нагадаємо ще інший з легким флером дуже вірш, але з виразно політичним підтекстом “З листа Джонатана Яреми Свіфта”. Врешті, не про Ірландію йшлося тоді молодому поетові.
Час його скорочувався як шагренева шкіра. Його всі видання традиційно завершуються пронизливим віршем під назвою “Осінь”: Така золота, що нема зупину. Така буйна — нема вороття. В останніх коників, що завтра загинуть. Вчуся ставленню до життя.
В усіх епохах поети були в меншості. Не так багато людей здатно читаючи прекрасну ораторію для голосу і дитячого хору Юрія Щербака “Маленька футбольна команда” присвячену пам’яті Леоніда Кисельова вловлювати ті всі приховані алюзії доби шістдесятництва, насолоджуватися цією неповторною атмосферою і, врешті-решт, до сліз співпереживати долі трагічно рано померлого поета.
Але як стверджував сам Кисельов в вірші “Пам’яті Мандельштама” ще російськомовному поети умирають в небесах. Поети продовжують в тих небесах жити. Поки існує українська поезія, поки виходитимуть її антології, то почесне місце в цих антологіях завжди посідатимуть два чи три десятки україномовних віршів київського школяра і студента з середини ХХ століття, як він сам себе характеризував, Леоніда Кисельова.
І мати молода, і сонце юне, І в неї на колінах немовля. В прозорому повітрі, наче струни, Гудіння оксамитного джмеля. Прислухаюсь — співає колискову, Не знати, чи дитині, чи собі… І мати молода, і юне Слово, І яблуні у ранішній журбі. Розумні і дурні, малі й великі, Уславлені й забуті — все пройшло, Та не було народів без''язиких, Іще німих народів не було!
Сергій Грабовський
Вели радіожурнал Країна Інкоґніта Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Вірші Леоніда Кисельова читав Олекса Починок.
Хай вам щастить.
Наступного тижня ми знову рушимо у світ таємниць і забутих сторінок української історії.
Говорить радіо “Свобода”!