Ірина Халупа
Аудіозапис програми. Перша частина:
Аудіозапис програми. Друга частина:
Прага, 28 травня 2005 року.
Ірина Халупа
Здоровенькі були, дорогий слухачу. Так, це знову до вас завітала передача “30 хвилин у різних вимірах” на хвилях радіо “Свобода” і я, її господиня, Ірина Халупа. Вітаю всіх, хто нас слухає.
200 років тому за наказом цариці Катерини на початку червня царські війська разом з донськими козаками вирушили на Україну, щоб захопити Січ та вбивати вольності війська запорізького.
Запорозькі козаки, прославившись своєю мужністю та воєнною майстерністю на війні Росії з Туреччиною, цього аж ніяк не очікували. Ні Січі козаків було мало, московське військо налічувало 100 тисяч чоловік.
Запорожці були готові покласти голову, обороняючи січ, однак цього не сталося. Скликали старшинську раду, духовенство, і після довгих нарад вирішили здати Січ без опору, бо не хотіли проливати християнську кров.
Наступного дня за наказом російського полководця з козацьких сховищ забрали гармати, боєприпаси, козацькі клейноди та прапори. Все це та частину архіву відправили до Петербурга. Всі будівлі на Січі, крім укріплень, зруйнували, а пушкарню засипали.
Ця передача присвячена останньому кошовому отаману Запорозької Січі Петрові Калнишевському.
Останній кошовий отаман Петро Калнишевський прожив довге життя, рубежі трьох століть: 17, 18, 19 пройшли через його долю. Його людські якості добре розуміли запорожці, 10 разів поспіль обираючи кошовим отаманом.
Цей міцний тілом та духом чоловік прожив понад 112 років, провівши останні 27 років в ув’язненні на Соловках. При чому перші 16 років - в одиночній кам’яній камері. Повітря там було затхле, стіни плісняві, стеля протікала.
Коли Петро Калнишевський вперше за багато років вийшов на волю, від нього тхнуло землею, а весь одяг розповзся та зітлів. Таку високу індивідуальну ціну цей славний чоловік заплатив за майбутню незалежність України.
Мій колега Тарас Марусик запросив у нашу студію відомого історика, директора науково-дослідного інституту козацтва при інституті історії Національної академії наук кандидата історичних наук Тараса Чухліба. І розпочав розмову з проханням відрізнити реальні дані про Петра Калнишевського від легенд.
Тарас Чухліб
Петро Іванович Калнишевський - останній кошовий Запорізької Січі. Це людина незвичної, героїчної та, разом з тим, трагічної долі. Його походження, на жаль, нам не дуже відомо.
Він народився в 1691 році, у селі Пустовітівка, Роменського району сучасної Сумської області. Його батьки, очевидно, прийшли на Сумщину з правобережної України у 1620-30 рр. 17 ст.. Його батько був Іваном, у нього двоє братів, він був найстарший у сім’ї. Знаємо, що одного з його братів звали Степаном.
Очевидно, десь після 30-ти – 40-ка років він подівся на Січ, і вже в 60-му віці 1754 році його обирають військовим осавулом Запорозької Січі. На цій посаді він пробув до 1762 року. Перед тим він ще був військовим суддею, наказним полковником війська Запорізького низового.
1762 року його обирають кошовим отаманом, і, власне у тому ж році, у вересні 1762 року, він з військовим писарем Запорозької Січі Іваном Глобою був на коронуванні цариці Катерини ІІ.
Очевидно, він не сподобався Катерині ІІ, після цього його, як кажуть, з отаманства скинули, обрали іншого отамана. Однак у 1765 році він знову обирається кошовим отаманом, і на цій посаді його переобирали 10 разів.
Це унікальне явище в історії Запорозької Січі, що одну людину переобирали на отаманство 10 разів протягом певного проміжку часу. Ми знаємо, був ще один прецедент, це кошовий отаман Іван Сірко, однак він діяв трохи раніше.
На цій посаді кошового отамана Петро Іванович Кальнишевський проявляє себе як великий військовий полководець, як дипломат, як господарник, як адміністратор, тут можна багато говорити щодо його діяльності.
Тарас Марусик
Різні історики пишуть, що Петро Калнишевський дбав про українську колонізацію степів і поширення хліборобства на тих землях. Як це відбувалося?
Тарас Чухліб
Ви знаєте, я можу назвати такі цифри. Наприклад, за 10 років кошового отаманства Петра Калнишевського з’явилося на Запоріжжі 45 нових сіл, 4 000 хуторів земельників, у яких до 1775 року було населення близько 55 тисяч чоловік. Ви можете собі це уявити?
Отже, він був колонізатором того краю, він запроваджував хліборобство, він запроваджував нові форми господарювання, земельники. Це якщо порівняти з сучасністю, очевидно, що це були такі фермерські господарства, і там розвивалося не тільки хліборобство, а й тваринництво, і інші види господарської діяльності.
Навіть у народі тоді з’явилася така приказка: як був кошовим лантух (а лантух був кошовим перед Петром Івановичем Калнишевським, це справжнє прізвище), то не було хліба для мух. А як став кошовим Кальниш, то лежав на столі цілий книш”.
Отже, як бачимо, народне прислів’я узагальнило ту всю діяльність Петра Калнишевського по впровадженню нових методів сучасного господарства.
Ірина Халупа
Петро Калнишевський, попри його економічні та господарські здібності, був, перш за все, військовим діячем. Керував походами, брав участь у війнах, боях та експедиціях.
Тарас Чухліб
Якщо розповідати про військову діяльність Петра Калнишевського і очолюваного ним війська запорізького низового, то можна робити окрему передачу щодо цього.
Найактивнішу участь Петро Калнишевський взяв в російсько-турецькій війні в 1768-1774 року. Зокрема він особисто відзначився при взятті Очакова та Кінбурна. Саме Петро Калнишевський організував козацьку військову розвідку в Криму, яка поставляла найкращі розвіддані до командування російської армії. Саме завдяки цьому Крим, як ми знаємо, у зв’язку з мирними договорами, у 1775 році переходить до Російської імперії.
У тій війні взяли участь 11 000 запорізьких козаків. Петро Кальнишевський був нагороджений золотою медаллю з діамантами особисто Катериною ІІ, імператрицею російською. Ще 17 старшин також були нагороджені золотими медалями на андріївській стрічці.
Ми можемо сказати, що та військова діяльність українського козацтва в Запорозькій Січі сприяла тому, що Україна уже була позбавлена тих турецько-татарських набігів, які йшли протягом минулих століть, протягом 16-17 століття.
Петру Кальнишевському було присвоєно звання генерал-лейтенанта російської армії, це відбулося в 1773 році. Отже, він був одним з найвищих військових чинів тогочасної російської армії. І це все говорило про його військові заслуги не тільки перед Україною, не тільки перед Запорозькою Січчю, а й перед усією тогочасною Російською імперією.
Ірина Халупа
Петро Калнишевський, як і інші гетьмани перед ним, на власні кошти будували церкви. Про цю частину меценатської діяльності Петра Калнишевського в подальшій розповіді Тараса Чухліба.
Тарас Чухліб
На кошти Петра Кальнишевського (я зараз перерахую коротко) були збудовані церква святої Трійці у селі Пустовітівка, там, де він народився, у 1773 році. Так і було записано, що на кошти Петра Калнишевського.
Була збудована велична Покровська церква, також на кошти Петра Калнишевського у 1770 році. Можна відзначити, що вона була 30 м заввишки, можете собі уявити. У 1908 році була перенесена до Полтави, але, на жаль, там вона згоріла у 1941 році. В ній зберігався один з найкращих іконостасів тогочасної України.
Він також збудував церкву святого апостола Петра і Павла в Межигірському монастирі під Києвом у 1768 році, а також храми у Лохвиці та Петриківці у 1763 і 1769 роках.
Однак ті ж Війська Запорозького разом з Петром Калнишевським фінансував і ряд інших храмів, тут можна розмежувати, зокрема величний Троїцький собор у Новомосковську, на той час називалося це містечко Самарою, ми можемо сказати, що Калнишевський, наприклад, подарував величне Євангеліє півметра висотою, 32 см шириною, і воно на той час коштувало 600 карбованців золотом. Зараз це Євангеліє знаходиться у Роменському краєзнавчому музеї.
Можна розрізнити, якщо Петро Калнишевський сам дарував чи сам будував за свої кошти церкви, то написано, на кошти Петра Калнишевського, є такі записи. А якщо це громада козацька, то написано, що на кошти Війська Запорозького низового.
(звучить пісня “Нема в світі правди” у виконанні Георгія Ткаченка)
Тарас Марусик
Відомо, що Петро Калнишевський проводив дуже лояльну політику по відношенню до Петербурга. Більше того, не знаю, на скільки це коректно з погляду історії, Орест Субтельний взагалі написав про те, що Калнишевський і його оточення проводили проросійський курс.
З огляду лояльного курсу по відношенню до Петербургу, а також таку велику участь у російсько-турецькій війні, чому, з Вашого погляду, Катерина ІІ пішла? І взагалі чому царат пішов на ліквідацію Запорозької Січі?
Тарас Чухліб
Чому Катерина ІІ пішла на зруйнування Запорозької Січі? Це дуже добре виписано саме в тому документі, постанові Катерини ІІ щодо зруйнування Запорозької Січі. Він досить обширний, якщо хтось зацікавиться, може звернутися.
Саме головне звинувачення було запорозьким козакам – це те, що вони сіяли вільності і свободу на території Російської імперії. Але якщо тут говорити про більш глибокі речі, то я скажу, що це була, скажімо, похідна від тієї геополітичної ситуації.
Тому що Крим був вже завойований Російською імперією, вже не було для чого тримати козаків для того, щоб вони захищали зі сторони Криму рубежі Російської імперії.
Очевидно вже не було такої військової необхідності, тим більше, що Росія отримала певну перемогу у війні 1768 – 74 років. Отже, зі сторони Санкт-Петербургу зникла необхідність у існуванні такої військово-політичної організації.
Якщо говорити про знищення Січі, то це відбулося в ніч на 17 червня 1775 року. До Запорозької Січі було стягнуто російських військ, які нараховували близько ста тисяч чоловік. Можете собі уявити, що на той час у військовому гарнізоні Покровської Січі, останньої Запорозької Січі, знаходилося близько 200-300 чоловік.
Останні козаки після важких військових дій розійшлися по зимівникам, багато подалося на волость в Україну, де вони відпочивали разом зі своїми рідними.
Як Петро Калнишевський міг дати наказ 200-300 чоловікам воювати проти стотисячної армії? Це перше. А друге – це звичайно, козаки його просили, що ми загинемо (є навіть пісні, залишилося три чи чотири пісні і думи, які говорять про те, що козаки його просили, давайте ми загинемо зі зброєю в руках), однак, на мою точку зору, Петро Калнишевський не хотів цього зробити заради того, щоб не почався терор Російської армії, Російської імперії щодо українського населення, як це було після 1709 року.
Тоді, як ви пам’ятаєте, була зруйнована знову ж таки російськими військами Яковлєва, за наказом Петра І, Запорозька Січ. Запорозька Січ тоді боронилася, лише її взяли облогою і багатоденними штурмами, а потім розстріляли кожного третього козака.
Це історичні факти. Очевидно, Петро Калнишевський не хотів, щоб це відбулося у 1775 році.
Ірина Халупа
Після зруйнування Запорізької Січі частина запорожців пішла на Кубань, частина – під турків, і прожила там до 1828 року, змінивши 5 січей: Устьдунайську, Банатську (в Австрії), Старосейменську, Катирлезьку та Дунавецьку.
Доля старшин була сумна. Кошового отамана Петра Калнишевського разом з двома кошовими старшинами без суду і без слідства відправили в довічне заслання та ув’язнення. Військовий суддя Павло Головатий помер через 20 років у Знаменському монастирі в Тобольську, військовий писар Іван Глоба – в монастирі в Туруханську 1790 року.
Найгірша доля чекала 85-літнього отамана Петра Калнишевського - 25 років на Соловках. Останній кошовий отаман запорозьких козаків провів чверть століття в нелюдських умовах.
Ув’язнення було жахливим. Його, по суті, живцем замурували в кам’яну мішку. Помер Петро Калнишевський 1803 року. 112 літ від роду в цьому ж монастирі, де він добровільно залишився і після помилування його Олександром І у 1801 році.
Колишній політв’язень Василь Овсієнко, співробітник харківської правозахисної групи, вже 5 років поспіль їздить на Соловецький острів з групою однодумців в дні пам’яті жертв політичного терору.
Я запитала його, якими були ті довгі роки на волі отамана Калнишевського на Соловках, в яких умовах він прожив останні роки свого довгого життя.
Василь Овсієнко
Після того, як Катерина ІІ запроторила Петра Калнишевського на Соловки, в Україні, власне, не знали, куди він подівся. Лише через 100 років тільки стараннями українських істиків, зокрема Єфименка, а найбільше – Петра Івановича Яворницького, стало відомо, де саме перебував Петро Калнишенвський.
Сюди він був привезений вже 1776 року вже вкінці літа і запроторений був до Архангельської вежі, як пише Дмитро Яворницький.
Архангельська вежа – це одна з веж Соловецького Кремля, в підземеллі він там перебував, а потім нібито був переведений до Прядильної вежі.
Проте там досі на Соловках досі показують дещо інше місце, так звану вежу Сушило, і кажуть, що тут нібито перебув Петро Калнишевський.
В 99 році я навіть залазив у ту келію. Там така діра, що в неї можна було протиснутися поміж каміння. Ця камера десь на глибині в половині людського зросту, вона побудова зводом, людина може стати. Десь так два з половиною, три з половиною метри приблизною. Звичайно, там волого і темно.
Ірина Халупа
Там не доходить жодне природне світло?
Василь Овсієнко
Ця дірка – десь приблизно сантиметрів 30х20, це єдиний сюди доступ, а з того боку, з середини Кремля вже, там двері. Як описує Дмитро Яворницький, це були подвійні двері: одні металеві з ґратами, а другі – дерев’яні, і двопудовий замок.
Ще раніше від Дмитра Яворницького там побував і російський діяч Колчин. Він описує, в яких умовах там міг перебувати в’язень.
“Житло в’язня має форму лежачого зрізаного конуса з цегли завдовжки чотири аршини, заввишки з сажень. Стіни вогкі, запліснявілі, повітря затхле, задушливе. У вузькому кінці камери є маленьке віконце, вершків шість в квадраті. Промінь світла, немов крадькома, через три рами і двоє ґрат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна тільки в найсвітліші дні, та й то з великим напруженням зору. Якщо в’язень намагався подивитися крізь вікно на світ Божий, то бачив, що одне кладовище прямо перед вікном”.
Справді, там старе монастирське кладовище поблизу. Так от пише далі Колчин, що у кожного, хто тут побував, хай він навіть буде найсуворішою людиною, мимоволі виривається з грудей якщо не крик жаху, то тяжке зітхання. і з язика злітає запитання: невже тут можна жити? Невже люди були такі міцні, що могли витримати роки могильного життя?
Є свідчення, і це записав Дмитро Яворницький, що в’язня не відпускали з цієї камери навіть за природною потребою. Лише один-два рази на рік у Великий піст та в Успенський піст його під конвоєм водили до церкви говіти, і при цьому конвоїри застерігали людей, котрі намагалися до нього заговорити, що з цим чоловіком не можна розмовляти.
Є й такі свідчення, що там в’язня заїдали пацюки, нападали цілими юрбами на нього. Він не мав, чим відбитися. А для того, щоб дати палицю, посилали клопотання аж до Петербурга.
Камера протікала. Є дані про те, що коштом Петра Калнишевського, на його прохання, робили ремонт тієї камери. Звичайно, одяг при цьому завжди був вологий, зітлів.
Дмитро Яворницький там був, власне, десь через 84 роки після того, як помер Дмитро Калнишевський. Старі люди переказували, очевидно, не очевидці, вже перекази тоді були, коли в’язня Петра Калнишевського переводили із Архангельської вежі до Прядильної, то одяг на ньому зітлів, що у нього вже волосся було довге, що він осліп і навіть пазурі виросли.
Очевидно, це були жахливі умови. Щоб вижити в тих умовах, треба справді було мати залізне здоров’я.
Ірина Халупa
Пане Овсієнко, як можна це пояснити? Дмитро Калнишевський, коли його запроторили в тюрму на Соловецьких островах, він вже був літньою людиною, йому було 85 років...
Василь Овсієнко
Так, 85 років. І в зв’язку з цим Яворницький навіть висловлює сумнів, а може він був трохи молодший? Може він і сам не знав своїх літ?
Але інші джерела і енциклопедії подають, що він справді народився в 1690 або 1691 року. Очевидно, це така була така українська міцна природа. Тим паче, це був чоловік дуже віруючий.
Попри те все, що він був тяжкий в неволі, є дані про те, що одного разу він зі своїх статків, адже він був заможний чоловік, він придбав запрестольний хрест, котрий важив 13 фунтів срібла.
А пізніше, коли він був випущений з камери, то на тих радощах, якщо це можна назвати радістю, він для місцевого монастиря придбав Євангеліє, котре коштувало 2 435 рублів, воно важило десь біля 40 кг.
Ірина Халупа
Пане Овсієнко, побувши на Соловках, чи відчувається там якось дух цієї людини? Чи залишилися по ньому якісь сліди? Ось, очевидців звичайно вже немає живих, але чи існують навколо цієї постаті легенди чи перекази, які передаються по сьогоднішній день?
Василь Овсієнко
Ви знаєте, зараз стало так багато людей їздити туди з України, що тамтешні екскурсоводи і сам директор музею пан Лопатін якось сказав, що українці тепер більше знають про Соловки, ніж ми, тутешні росіяни, а про Калнишевського – і поготів.
Ми запитуємо екскурсоводів щороку, а де ж похований Калнишевський, де ж він сидів? То здебільшого уникають відповідей. А декотрі кажуть, що ми не скажемо, бо ви почнете клопотання його тлінних рештків і таке інше.
Одні все ж таки казали про те, що він можливо похований на старому монастирському кладовищі. То цього року ми на тому кладовищі справили панахиду.
Але є досить таки точні свідчення Дмитра Яворницького про те, що Петро Калнишевський похований в дуже почесному місці. Там є такий найбільший Спасопреображенський собор на території Соловецького Кремля, і біля південної стіни є поховання Авраамія Паліцина і Архімандрита Феодорита, так от ніби поміж ними поховано було і нашого отамана.
І там було через 53 роки після його смерті покладено надгробок з епітафією доволі просторою, котра багато чого пояснює. Звичайно вона трохи лукава, ця епітафія, але оскільки вона покладена через 53 роки, Яворницький висловлював сумніви, чи саме ту він похований. Справді, це на зразок місця на місце не одноразово.
І я, коли приїздив туди вже в 99 році, то надгробок цей лежав вже біля західної стіни. А цього року її взагалі перенесли в таку нішу, де зібрано кілька надгробків. Між іншим, цей надгробок зберігся чисто випадково, бо в часи існування Соловецького “лагєря особого рєжима СТОН, соловєцкая тюрма особого назначєнія”, це від 1920-39 року, багато таких плит пішли на будови соціалізму, їх просто порозбивали, а ця збереглася випадково.
Плита десь розміром 140х80 см, і товщиною 30 см . Вона в доброму стані, частково відреставрована. Отже, цей знак є, слава Богу.
А про те, щоб перенести рештки Петра Калнишевського і цю плиту... Ну не знаю, це треба вести переговори з місцевим музеєм, а також із керівництвом монастиря. Проте, я думаю, вони не захотіли б віддати такі реліквії на Україну.
Ірина Халупа
Це був колишній політв’язень Василь Овсієнко. На цьому, дорогі слухачі, ми закінчуємо випуск передачі “30 хвилин у різних вимірах”, присвячену Петрові Калнишевському, останньому кошовому отаманові Запорозької Січі.
З вами до наступного тижня прощається Ірина Халупа і бажає вам ясної погоди на душі. Бувайте здорові.
Прага, 28 травня 2005 року.
Ірина Халупа
Здоровенькі були, дорогий слухачу. Так, це знову до вас завітала передача “30 хвилин у різних вимірах” на хвилях радіо “Свобода” і я, її господиня, Ірина Халупа. Вітаю всіх, хто нас слухає.
200 років тому за наказом цариці Катерини на початку червня царські війська разом з донськими козаками вирушили на Україну, щоб захопити Січ та вбивати вольності війська запорізького.
Запорозькі козаки, прославившись своєю мужністю та воєнною майстерністю на війні Росії з Туреччиною, цього аж ніяк не очікували. Ні Січі козаків було мало, московське військо налічувало 100 тисяч чоловік.
Запорожці були готові покласти голову, обороняючи січ, однак цього не сталося. Скликали старшинську раду, духовенство, і після довгих нарад вирішили здати Січ без опору, бо не хотіли проливати християнську кров.
Наступного дня за наказом російського полководця з козацьких сховищ забрали гармати, боєприпаси, козацькі клейноди та прапори. Все це та частину архіву відправили до Петербурга. Всі будівлі на Січі, крім укріплень, зруйнували, а пушкарню засипали.
Ця передача присвячена останньому кошовому отаману Запорозької Січі Петрові Калнишевському.
Останній кошовий отаман Петро Калнишевський прожив довге життя, рубежі трьох століть: 17, 18, 19 пройшли через його долю. Його людські якості добре розуміли запорожці, 10 разів поспіль обираючи кошовим отаманом.
Цей міцний тілом та духом чоловік прожив понад 112 років, провівши останні 27 років в ув’язненні на Соловках. При чому перші 16 років - в одиночній кам’яній камері. Повітря там було затхле, стіни плісняві, стеля протікала.
Коли Петро Калнишевський вперше за багато років вийшов на волю, від нього тхнуло землею, а весь одяг розповзся та зітлів. Таку високу індивідуальну ціну цей славний чоловік заплатив за майбутню незалежність України.
Мій колега Тарас Марусик запросив у нашу студію відомого історика, директора науково-дослідного інституту козацтва при інституті історії Національної академії наук кандидата історичних наук Тараса Чухліба. І розпочав розмову з проханням відрізнити реальні дані про Петра Калнишевського від легенд.
Тарас Чухліб
Петро Іванович Калнишевський - останній кошовий Запорізької Січі. Це людина незвичної, героїчної та, разом з тим, трагічної долі. Його походження, на жаль, нам не дуже відомо.
Він народився в 1691 році, у селі Пустовітівка, Роменського району сучасної Сумської області. Його батьки, очевидно, прийшли на Сумщину з правобережної України у 1620-30 рр. 17 ст.. Його батько був Іваном, у нього двоє братів, він був найстарший у сім’ї. Знаємо, що одного з його братів звали Степаном.
Очевидно, десь після 30-ти – 40-ка років він подівся на Січ, і вже в 60-му віці 1754 році його обирають військовим осавулом Запорозької Січі. На цій посаді він пробув до 1762 року. Перед тим він ще був військовим суддею, наказним полковником війська Запорізького низового.
1762 року його обирають кошовим отаманом, і, власне у тому ж році, у вересні 1762 року, він з військовим писарем Запорозької Січі Іваном Глобою був на коронуванні цариці Катерини ІІ.
Очевидно, він не сподобався Катерині ІІ, після цього його, як кажуть, з отаманства скинули, обрали іншого отамана. Однак у 1765 році він знову обирається кошовим отаманом, і на цій посаді його переобирали 10 разів.
Це унікальне явище в історії Запорозької Січі, що одну людину переобирали на отаманство 10 разів протягом певного проміжку часу. Ми знаємо, був ще один прецедент, це кошовий отаман Іван Сірко, однак він діяв трохи раніше.
На цій посаді кошового отамана Петро Іванович Кальнишевський проявляє себе як великий військовий полководець, як дипломат, як господарник, як адміністратор, тут можна багато говорити щодо його діяльності.
Тарас Марусик
Різні історики пишуть, що Петро Калнишевський дбав про українську колонізацію степів і поширення хліборобства на тих землях. Як це відбувалося?
Тарас Чухліб
Ви знаєте, я можу назвати такі цифри. Наприклад, за 10 років кошового отаманства Петра Калнишевського з’явилося на Запоріжжі 45 нових сіл, 4 000 хуторів земельників, у яких до 1775 року було населення близько 55 тисяч чоловік. Ви можете собі це уявити?
Отже, він був колонізатором того краю, він запроваджував хліборобство, він запроваджував нові форми господарювання, земельники. Це якщо порівняти з сучасністю, очевидно, що це були такі фермерські господарства, і там розвивалося не тільки хліборобство, а й тваринництво, і інші види господарської діяльності.
Навіть у народі тоді з’явилася така приказка: як був кошовим лантух (а лантух був кошовим перед Петром Івановичем Калнишевським, це справжнє прізвище), то не було хліба для мух. А як став кошовим Кальниш, то лежав на столі цілий книш”.
Отже, як бачимо, народне прислів’я узагальнило ту всю діяльність Петра Калнишевського по впровадженню нових методів сучасного господарства.
Ірина Халупа
Петро Калнишевський, попри його економічні та господарські здібності, був, перш за все, військовим діячем. Керував походами, брав участь у війнах, боях та експедиціях.
Тарас Чухліб
Якщо розповідати про військову діяльність Петра Калнишевського і очолюваного ним війська запорізького низового, то можна робити окрему передачу щодо цього.
Найактивнішу участь Петро Калнишевський взяв в російсько-турецькій війні в 1768-1774 року. Зокрема він особисто відзначився при взятті Очакова та Кінбурна. Саме Петро Калнишевський організував козацьку військову розвідку в Криму, яка поставляла найкращі розвіддані до командування російської армії. Саме завдяки цьому Крим, як ми знаємо, у зв’язку з мирними договорами, у 1775 році переходить до Російської імперії.
У тій війні взяли участь 11 000 запорізьких козаків. Петро Кальнишевський був нагороджений золотою медаллю з діамантами особисто Катериною ІІ, імператрицею російською. Ще 17 старшин також були нагороджені золотими медалями на андріївській стрічці.
Ми можемо сказати, що та військова діяльність українського козацтва в Запорозькій Січі сприяла тому, що Україна уже була позбавлена тих турецько-татарських набігів, які йшли протягом минулих століть, протягом 16-17 століття.
Петру Кальнишевському було присвоєно звання генерал-лейтенанта російської армії, це відбулося в 1773 році. Отже, він був одним з найвищих військових чинів тогочасної російської армії. І це все говорило про його військові заслуги не тільки перед Україною, не тільки перед Запорозькою Січчю, а й перед усією тогочасною Російською імперією.
Ірина Халупа
Петро Калнишевський, як і інші гетьмани перед ним, на власні кошти будували церкви. Про цю частину меценатської діяльності Петра Калнишевського в подальшій розповіді Тараса Чухліба.
Тарас Чухліб
На кошти Петра Кальнишевського (я зараз перерахую коротко) були збудовані церква святої Трійці у селі Пустовітівка, там, де він народився, у 1773 році. Так і було записано, що на кошти Петра Калнишевського.
Була збудована велична Покровська церква, також на кошти Петра Калнишевського у 1770 році. Можна відзначити, що вона була 30 м заввишки, можете собі уявити. У 1908 році була перенесена до Полтави, але, на жаль, там вона згоріла у 1941 році. В ній зберігався один з найкращих іконостасів тогочасної України.
Він також збудував церкву святого апостола Петра і Павла в Межигірському монастирі під Києвом у 1768 році, а також храми у Лохвиці та Петриківці у 1763 і 1769 роках.
Однак ті ж Війська Запорозького разом з Петром Калнишевським фінансував і ряд інших храмів, тут можна розмежувати, зокрема величний Троїцький собор у Новомосковську, на той час називалося це містечко Самарою, ми можемо сказати, що Калнишевський, наприклад, подарував величне Євангеліє півметра висотою, 32 см шириною, і воно на той час коштувало 600 карбованців золотом. Зараз це Євангеліє знаходиться у Роменському краєзнавчому музеї.
Можна розрізнити, якщо Петро Калнишевський сам дарував чи сам будував за свої кошти церкви, то написано, на кошти Петра Калнишевського, є такі записи. А якщо це громада козацька, то написано, що на кошти Війська Запорозького низового.
(звучить пісня “Нема в світі правди” у виконанні Георгія Ткаченка)
Тарас Марусик
Відомо, що Петро Калнишевський проводив дуже лояльну політику по відношенню до Петербурга. Більше того, не знаю, на скільки це коректно з погляду історії, Орест Субтельний взагалі написав про те, що Калнишевський і його оточення проводили проросійський курс.
З огляду лояльного курсу по відношенню до Петербургу, а також таку велику участь у російсько-турецькій війні, чому, з Вашого погляду, Катерина ІІ пішла? І взагалі чому царат пішов на ліквідацію Запорозької Січі?
Тарас Чухліб
Чому Катерина ІІ пішла на зруйнування Запорозької Січі? Це дуже добре виписано саме в тому документі, постанові Катерини ІІ щодо зруйнування Запорозької Січі. Він досить обширний, якщо хтось зацікавиться, може звернутися.
Саме головне звинувачення було запорозьким козакам – це те, що вони сіяли вільності і свободу на території Російської імперії. Але якщо тут говорити про більш глибокі речі, то я скажу, що це була, скажімо, похідна від тієї геополітичної ситуації.
Тому що Крим був вже завойований Російською імперією, вже не було для чого тримати козаків для того, щоб вони захищали зі сторони Криму рубежі Російської імперії.
Очевидно вже не було такої військової необхідності, тим більше, що Росія отримала певну перемогу у війні 1768 – 74 років. Отже, зі сторони Санкт-Петербургу зникла необхідність у існуванні такої військово-політичної організації.
Якщо говорити про знищення Січі, то це відбулося в ніч на 17 червня 1775 року. До Запорозької Січі було стягнуто російських військ, які нараховували близько ста тисяч чоловік. Можете собі уявити, що на той час у військовому гарнізоні Покровської Січі, останньої Запорозької Січі, знаходилося близько 200-300 чоловік.
Останні козаки після важких військових дій розійшлися по зимівникам, багато подалося на волость в Україну, де вони відпочивали разом зі своїми рідними.
Як Петро Калнишевський міг дати наказ 200-300 чоловікам воювати проти стотисячної армії? Це перше. А друге – це звичайно, козаки його просили, що ми загинемо (є навіть пісні, залишилося три чи чотири пісні і думи, які говорять про те, що козаки його просили, давайте ми загинемо зі зброєю в руках), однак, на мою точку зору, Петро Калнишевський не хотів цього зробити заради того, щоб не почався терор Російської армії, Російської імперії щодо українського населення, як це було після 1709 року.
Тоді, як ви пам’ятаєте, була зруйнована знову ж таки російськими військами Яковлєва, за наказом Петра І, Запорозька Січ. Запорозька Січ тоді боронилася, лише її взяли облогою і багатоденними штурмами, а потім розстріляли кожного третього козака.
Це історичні факти. Очевидно, Петро Калнишевський не хотів, щоб це відбулося у 1775 році.
Ірина Халупа
Після зруйнування Запорізької Січі частина запорожців пішла на Кубань, частина – під турків, і прожила там до 1828 року, змінивши 5 січей: Устьдунайську, Банатську (в Австрії), Старосейменську, Катирлезьку та Дунавецьку.
Доля старшин була сумна. Кошового отамана Петра Калнишевського разом з двома кошовими старшинами без суду і без слідства відправили в довічне заслання та ув’язнення. Військовий суддя Павло Головатий помер через 20 років у Знаменському монастирі в Тобольську, військовий писар Іван Глоба – в монастирі в Туруханську 1790 року.
Найгірша доля чекала 85-літнього отамана Петра Калнишевського - 25 років на Соловках. Останній кошовий отаман запорозьких козаків провів чверть століття в нелюдських умовах.
Ув’язнення було жахливим. Його, по суті, живцем замурували в кам’яну мішку. Помер Петро Калнишевський 1803 року. 112 літ від роду в цьому ж монастирі, де він добровільно залишився і після помилування його Олександром І у 1801 році.
Колишній політв’язень Василь Овсієнко, співробітник харківської правозахисної групи, вже 5 років поспіль їздить на Соловецький острів з групою однодумців в дні пам’яті жертв політичного терору.
Я запитала його, якими були ті довгі роки на волі отамана Калнишевського на Соловках, в яких умовах він прожив останні роки свого довгого життя.
Василь Овсієнко
Після того, як Катерина ІІ запроторила Петра Калнишевського на Соловки, в Україні, власне, не знали, куди він подівся. Лише через 100 років тільки стараннями українських істиків, зокрема Єфименка, а найбільше – Петра Івановича Яворницького, стало відомо, де саме перебував Петро Калнишенвський.
Сюди він був привезений вже 1776 року вже вкінці літа і запроторений був до Архангельської вежі, як пише Дмитро Яворницький.
Архангельська вежа – це одна з веж Соловецького Кремля, в підземеллі він там перебував, а потім нібито був переведений до Прядильної вежі.
Проте там досі на Соловках досі показують дещо інше місце, так звану вежу Сушило, і кажуть, що тут нібито перебув Петро Калнишевський.
В 99 році я навіть залазив у ту келію. Там така діра, що в неї можна було протиснутися поміж каміння. Ця камера десь на глибині в половині людського зросту, вона побудова зводом, людина може стати. Десь так два з половиною, три з половиною метри приблизною. Звичайно, там волого і темно.
Ірина Халупа
Там не доходить жодне природне світло?
Василь Овсієнко
Ця дірка – десь приблизно сантиметрів 30х20, це єдиний сюди доступ, а з того боку, з середини Кремля вже, там двері. Як описує Дмитро Яворницький, це були подвійні двері: одні металеві з ґратами, а другі – дерев’яні, і двопудовий замок.
Ще раніше від Дмитра Яворницького там побував і російський діяч Колчин. Він описує, в яких умовах там міг перебувати в’язень.
“Житло в’язня має форму лежачого зрізаного конуса з цегли завдовжки чотири аршини, заввишки з сажень. Стіни вогкі, запліснявілі, повітря затхле, задушливе. У вузькому кінці камери є маленьке віконце, вершків шість в квадраті. Промінь світла, немов крадькома, через три рами і двоє ґрат тьмяно освітлює цей страшний каземат. При такому світлі читати можна тільки в найсвітліші дні, та й то з великим напруженням зору. Якщо в’язень намагався подивитися крізь вікно на світ Божий, то бачив, що одне кладовище прямо перед вікном”.
Справді, там старе монастирське кладовище поблизу. Так от пише далі Колчин, що у кожного, хто тут побував, хай він навіть буде найсуворішою людиною, мимоволі виривається з грудей якщо не крик жаху, то тяжке зітхання. і з язика злітає запитання: невже тут можна жити? Невже люди були такі міцні, що могли витримати роки могильного життя?
Є свідчення, і це записав Дмитро Яворницький, що в’язня не відпускали з цієї камери навіть за природною потребою. Лише один-два рази на рік у Великий піст та в Успенський піст його під конвоєм водили до церкви говіти, і при цьому конвоїри застерігали людей, котрі намагалися до нього заговорити, що з цим чоловіком не можна розмовляти.
Є й такі свідчення, що там в’язня заїдали пацюки, нападали цілими юрбами на нього. Він не мав, чим відбитися. А для того, щоб дати палицю, посилали клопотання аж до Петербурга.
Камера протікала. Є дані про те, що коштом Петра Калнишевського, на його прохання, робили ремонт тієї камери. Звичайно, одяг при цьому завжди був вологий, зітлів.
Дмитро Яворницький там був, власне, десь через 84 роки після того, як помер Дмитро Калнишевський. Старі люди переказували, очевидно, не очевидці, вже перекази тоді були, коли в’язня Петра Калнишевського переводили із Архангельської вежі до Прядильної, то одяг на ньому зітлів, що у нього вже волосся було довге, що він осліп і навіть пазурі виросли.
Очевидно, це були жахливі умови. Щоб вижити в тих умовах, треба справді було мати залізне здоров’я.
Ірина Халупa
Пане Овсієнко, як можна це пояснити? Дмитро Калнишевський, коли його запроторили в тюрму на Соловецьких островах, він вже був літньою людиною, йому було 85 років...
Василь Овсієнко
Так, 85 років. І в зв’язку з цим Яворницький навіть висловлює сумнів, а може він був трохи молодший? Може він і сам не знав своїх літ?
Але інші джерела і енциклопедії подають, що він справді народився в 1690 або 1691 року. Очевидно, це така була така українська міцна природа. Тим паче, це був чоловік дуже віруючий.
Попри те все, що він був тяжкий в неволі, є дані про те, що одного разу він зі своїх статків, адже він був заможний чоловік, він придбав запрестольний хрест, котрий важив 13 фунтів срібла.
А пізніше, коли він був випущений з камери, то на тих радощах, якщо це можна назвати радістю, він для місцевого монастиря придбав Євангеліє, котре коштувало 2 435 рублів, воно важило десь біля 40 кг.
Ірина Халупа
Пане Овсієнко, побувши на Соловках, чи відчувається там якось дух цієї людини? Чи залишилися по ньому якісь сліди? Ось, очевидців звичайно вже немає живих, але чи існують навколо цієї постаті легенди чи перекази, які передаються по сьогоднішній день?
Василь Овсієнко
Ви знаєте, зараз стало так багато людей їздити туди з України, що тамтешні екскурсоводи і сам директор музею пан Лопатін якось сказав, що українці тепер більше знають про Соловки, ніж ми, тутешні росіяни, а про Калнишевського – і поготів.
Ми запитуємо екскурсоводів щороку, а де ж похований Калнишевський, де ж він сидів? То здебільшого уникають відповідей. А декотрі кажуть, що ми не скажемо, бо ви почнете клопотання його тлінних рештків і таке інше.
Одні все ж таки казали про те, що він можливо похований на старому монастирському кладовищі. То цього року ми на тому кладовищі справили панахиду.
Але є досить таки точні свідчення Дмитра Яворницького про те, що Петро Калнишевський похований в дуже почесному місці. Там є такий найбільший Спасопреображенський собор на території Соловецького Кремля, і біля південної стіни є поховання Авраамія Паліцина і Архімандрита Феодорита, так от ніби поміж ними поховано було і нашого отамана.
І там було через 53 роки після його смерті покладено надгробок з епітафією доволі просторою, котра багато чого пояснює. Звичайно вона трохи лукава, ця епітафія, але оскільки вона покладена через 53 роки, Яворницький висловлював сумніви, чи саме ту він похований. Справді, це на зразок місця на місце не одноразово.
І я, коли приїздив туди вже в 99 році, то надгробок цей лежав вже біля західної стіни. А цього року її взагалі перенесли в таку нішу, де зібрано кілька надгробків. Між іншим, цей надгробок зберігся чисто випадково, бо в часи існування Соловецького “лагєря особого рєжима СТОН, соловєцкая тюрма особого назначєнія”, це від 1920-39 року, багато таких плит пішли на будови соціалізму, їх просто порозбивали, а ця збереглася випадково.
Плита десь розміром 140х80 см, і товщиною 30 см . Вона в доброму стані, частково відреставрована. Отже, цей знак є, слава Богу.
А про те, щоб перенести рештки Петра Калнишевського і цю плиту... Ну не знаю, це треба вести переговори з місцевим музеєм, а також із керівництвом монастиря. Проте, я думаю, вони не захотіли б віддати такі реліквії на Україну.
Ірина Халупа
Це був колишній політв’язень Василь Овсієнко. На цьому, дорогі слухачі, ми закінчуємо випуск передачі “30 хвилин у різних вимірах”, присвячену Петрові Калнишевському, останньому кошовому отаманові Запорозької Січі.
З вами до наступного тижня прощається Ірина Халупа і бажає вам ясної погоди на душі. Бувайте здорові.