Марія Щур
За словами речниці Міжнародної Федерації Червоного Хреста та Червоного Півмісяця Марі-Франсуаз Борель, за 19 років, що минули від дня Чорнобильської катастрофи, світ призабув про те, що сталося в Україні, а його увагу відволікли інші світові кризи. “На цей рік ми ще маємо кошти, але з 2006 року можуть початися проблеми. Це завжди дуже складно підтримувати інтерес донорів у тому, щоб допомагати у випадках, коли криза вимагає довготривалої допомоги. Але ми повинні продовжувати нашу роботу щодо виявлення раку щитовидної залози ще принаймні 15 років. Тому що, на думку вчених, захворюваність на рак щитовидної залози досягне максимуму між 2006 та 2020 роком”.
На кошти донорів, а це лише близько 700 тисяч євро на рік від японського Червоного Хреста, британського уряду та голландського уряду і Червоного Хреста, Міжнародна Федерація проводить профілактичне обстеження мешканців забруднених територій. На цих землях в Україні, Білорусі та Росії мешкає близько 7 мільйонів осіб. Вже нині за даними Червоного Хреста, кількість випадків захворювання на рак щитовидної перевищує рівень до аварії у 16 разів. Шість мобільних діагностичних лабораторій лише минулого року обстежили 90 тисяч осіб. Майже у половини з них виявили проблеми із щитовидною залозою, 215 осіб почули страшний діагноз – рак. За словами медиків, кількість захворювань подвоїлася тільки за чотири роки.
Тим часом в Україні про Чорнобильську трагедію нагадали церковні дзвони. У пам’ять про 19-ті роковини вони дзвонили 19 разів.
На думку українського етнографа Олексія Долі, який часто буває на Поліссі та спілкується з мешканцями Чорнобильської зони, пам’ять та не дуже обтяжлива для держави увага до цих людей – це те, що їм потрібно найбільше. “Люди, які залишилися там, чи ті, що повернулися, вони вже нікуди не поїдуть. Я думаю, головне – створити умови для нормального проживання, забезпечити нормальними чистими продуктами, водою і дати людям якусь оту впевненість і свободу, яку завжди мали поліщуки. Щоб вони не відчували на собі цього тавра, мовляв, “зона”, “самосели”. А люди, от коли ми приїжджаємо до них, привозимо якісь гостинці, вони кажуть: “Не треба нам нічого. Головне, що про нас хтось пам’ятає. Для нас це головне, що ви до нас їдете і нас пам’ятаєте”.
Поки ж мешканці забрудненого Полісся залишаються ледь не повністю відрізані від світу. Місяцями вони не можуть отримати пенсії, їм “забувають” завозити хліб, а у випадку хвороби людину везуть на підводі за десять-двадцять кілометрів, бо навіть телефонів у зоні немає. Та, як говорить Олексій Доля, на забуття хворіє не лише влада. Навіть священика у зоні побачиш нечасто. “Я запитую: “Коли у вас була служба на Покрову”? А вони кажуть: “Після Чорнобиля не було. До нас їдуть місцеві священики поховати, пом’янути. Все. А про тих людей, що там живуть, чомусь ніхто не пам’ятає”.