Андрій Охрімович
Аудіозапис програми:
Київ, 10 березня 2005 року
Андрій Охрімович
Шановні слухачі, вітаю вас. В ефірі “Альтернатива”, експеримент в мистецтві, науці, політиці і просто у житті...
Памфлет за дубово-науковим означенням, згідно з канонами пострадянських університетів, являє собою твір, спрямований проти політичного устрою в цілому або ж проти окремих його сторін, проти тієї чи іншої суспільної групи, партії, уряду і таке інше. Мовляв, завдання памфлету – висміяти, піддати ганьбі якесь негативне явище, або ж політичну фігуру. Памфлетист, так би мовити, шарахаючи по якійсь особі, скаженим глаголом завдає нищівного удару політичній лінії.
Так, в загальних рисах виглядає феєричне совкове означення. Під нього підпадає добрячий натовп журналістів, котрі за вказівкою грошодавців та мордатого начальства, боязким глаголом кидають в ціль, наче кизяком з-за тину.
Лауреата Шевченківської премії Євгена Пашковського запхати у це прокрустове ложе неможливо. Про нього Павло Загребельний писав: “Рівень Пашковського сягає висот багатьох Нобелівських лауреатів і навіть вищий декого з них...”.
До сказаного класиком можна було б додати, що памфлет цього письменника проростає з живого болю та оголеного нерва.
Нинішня “Альтернатива” подає два “образчики” цього малопомітного в Україні мистецтва.
Про звук дбає Сергій Балабанов. Тексти – Віктор Недоступ. Автор програми Андрій Охрімович.
Ну, а починаємо ми з того факту, що Євген Пашковський, який уже рік не дивиться телевізора.
Євген Пашковський
Років чотири я не дивлюся телевізора. Всю ту фальш нудотну і смертельну, всю ту фальш збовтану і красиву, але отрутнішу від заколоченої на пральному порошку горляки.
Років чотири як мені відкрилася вся вбивча муть цієї самопальної суміші: депутатської, президентської, споріднених, скумлених, злютованих, з’єднаних, здружених, збовтаних в одну нерозлийводу людей, в більшості своїй абсолютно відірваних від життя і абсолютно далеких від стратегічних надзавдань України.
Ці надзавдання очевидні кожному, ці надзавдання зрозумілі кожному, ці надзавдання, може й повинен, як громадянин, здійснити кожен, але ці надзавдання за непосидючості народних лепитатів неможливо навіть почати здійснювати. Ці надзавдання відтворення народу України та поєднання з євроспільнотою. Ці над завдання ніколи не виконати, якщо Україною і надалі торгуватимуть люди, більшість з яких купила собі значки і посвідчення декутатів.
Дещиця інших проскочила, щоб займати місця і не допустити нічого свіжого у політику, нічого, крім пугала патріотизму, ностальгівщини за комсомольським позавчора.
Що може вдіяти ця ВР з меншовартісним комплексом політреформ та інших фобій, що донищують її з середини? Що може вдіяти ця ВР від самого початку створена, як купецька гільдія початку позаминулого століття? Що можуть зробити ці дядьки з бородами, розчесаними навпіл у чуйках і в чоботах, змащених дьогтем?
Вони, правда, кажуть, що це в них не бороди з пробором, а їхній бізнес і політичні інтереси, це в них не чуйки, а політична риторика, позичена в продвинутих сусідів, це в них нездьохтярені чоботиська, а “джипи” і “мерседеси”, якими вони виблискують перед лицями ними ж обкраденого і сто раз переобдуреного народу.
Що можуть ще доробити купці і перекупки, там де треба не торгувати, а жертвувати, не стільки брат, як віддавати?
Колись індіанці потішалися немудрістю білих прибульців, котрі їм говорили, що думки йдуть з голови. “Але ж ми знаємо, що думаємо серцем,” – казали впевнені у своїй духовній правоті індіанці, яку не могли збагнути, тим більш сприйняти за дороговказ люди зиску і вигоди.
Події в Україні, я певен, що далі у світі все більш проявлятимуть мислення інше: оспівчутливлене, мислення непідробне, мислення живе і милосердне, мислення несфальшоване, мислення не рахівницею, а серцем.
А куди ж діти тих зіпрілих і розімлілих біля самовару лепетатів, тих прилизаних і неодьогтярених дядьків, що купили значки і посвідчення, як цукор у кусках до чає пиття, тих, хто посвідчення і значки у народу видурили, прикривши своє КДБівске нутро лепетаннями про вашу і нашу свободу?
Народ живе і мислить, як йому докінця не вищезнути від раку – у нас цих хворих близько мільйона і щорік прибуває понад 100 тисяч, від туберкульозу ще більше, від СНІДу, що скоро покосами заговорять про себе. Народ живе і думає про те, коли вже всім від народження оформлятимуть інвалідність, бо здорових і працездатних не стане зовсім.
Але лепетати за самоваром, завбільшки з трибуну, по черзі лепечуть про те, як їм покришити цукру і краще пити у прикуску з блюдця.
Купці млинцями з ікрою бавляться та все пріють від радощів: дещо продалося сьогодні, а народ крижаним потом вмивається чи колись викупить із кріпацтва діток?
Купці лепечуть, а народ трепече. Народ, як німий, гиканням, стогоном схлипами плаче, а купці далі самовара не бачать.
Андрій Охрімович
Одним з перших видатних майстрів памфлету був Еразм Роттердамський. Його “Похвала глупоті” на тлі зашкарублої релігійної схоластики, яка тоді правила за державну ідеологію, виявилася бомбою. Не один князь, піп та придворний політик схопився за серце, читаючи цю, начебто безадресну похвалу.
Подібний вибух вчинили і “Листи темних людей” Гуттена і Рейхліна. Ці два автори по суті підхопили ініціативу Еразма Роттердамського і надали можливість закріпити памфлет як одіозний жанр.
Гуттену належать скандальні на той час памфлети “Булла”, “Радники”, “Розбійники”.
Зрозуміло, що політична проблематика шістнадцятого століття відрізняється від проблематики нинішнього часу. Однак у моральному сенсі ми можемо побачити один і той же пульсуючий нерв невдоволеності глупотою на суспільному рівні.
Тему продовжує прозаїк і памфлетист Євген Пашковський.
Євген Пашковський
Купці не воїни, купці не лицарі, купці не цілителі і не навчителі, купці люблять і розуміють гаманцем, а не серцем, тому то їх так мало б вдаватися зробити найпотрібнішого на сьогодні, як народові біологічно вижити, як до краю не здичавіти у рабстві тотальної маскультури, ще тотальнішої від брєжнівіан, брехнян, леленіан, тупориліан і цитат з партійних з’їздів, коротше кажучи, як не звихнутися і не скопитнутися повністю?
Припухлі біля самовару ніколи про це всерйоз не думали, у них просто думки зіпріли і злиплися, у них виникла суто застільна короткозорість, далі привілеїв, млинців і цукру нічого не бачити.
Знову довірити їм долю країни - це ще кращий собі подарунок, ніж покласти на ніч змію під подушку, знов довірити життя і смерть народу, здійснення його євроінтеграції чи росіястагнації людям, які прошаркали сходи ВР, людям-тіням, які, бідні, човгають там, як всіма родичами покинуті інваліди в старечому притулку, знов довірити цим бідакам, які насилу дожовують півмлинця з купецького підносу, долю України так само непристойно, як юну дівчину, чиюсь наречену з Майдану видавати заміж за дідугана.
Залишати цю ВР, нібито життєствердний орган, а насправді купецьку гільдію з’єднану з інвалідським комунопритулком, залишати цю ВР для подальших лепетань на всі декларативні теми, але без головних і актуальних: як нам вижити, мобілізуватися, відтворитися, куди нам однозначно прямувати, залишити цю ВР на ганьбу майбутньому буде більше зло, ніж все минуле кошмародійство.
У ВР, що досі звучала як “верховна рана”, як “тяжке поранення від непритомності” у справжню ВР, що радиться з народом у його найактуальніших проблемах, прийти мають люди ідеї, а не люди зиску, люди, яких свідомість нескоматознена, непоранена наскрізь комуноминулим і купецькими настроями, мусять прийти юнаки і дівчата, запалені і пробуджені чистою любов’ю до Вітчизни, мусять прийти нелукавомудрі.
Залишити цю ВР - не просто подарувати собі радість споглядання купецького ретро і більшовицького притулку, залишити цю ВР ще небезпечніше, ніж вчора викритого маніяка залишити на посаді вихователя сиріт і ждати тихенько, чим він нас знову порадує, вернувшись до опікунства майбуттям українців.
Андрій Охрімович
Характерно, що памфлет як специфічний спосіб розмови письменника з суспільством, особливо яскраво проявляється у переламні історичні моменти.
Памфлет потужно завібрував під час буржуазних революцій сімнадцятого та вісімнадцятого століть. Тогочасні газети були швидше придворними торговими бюлетенями, ніж джерелом суспільної інформації. Памфлети прокладали шлях через брошури та листівки, за допомогою яких на несподівано високому художньому рівні суспільству показували його справжнє обличчя та справжній стан речей.
Даніель Дефо за памфлет “Найкоротший шлях розправи з дисидентами” розплатився стовпом ганьби та тюрмою.
Справедливості заради треба додати, що і реакційна сторона також користувалася формою памфлета.
Ідеолог англійського кабального землевласництва, смертельний ворог французької революції Едмон Борк прославився яскравими “Листами про світ царевбивць”. Він вимагав продовження війни з Францією.
Тим часом ми з вами маємо перед собою ще один памфлет письменника Євгена Пашковського.
Євген Пашковський
Знов блуд і переляканість, знов потьмарення, знову, як на зорі незалежності, морочать голови, мовляв, не треба “ворошити прошлоє”, щоб часом не здмухнути волосину на комусь із державотеперішніх.
Не треба їх чіпати і вносити смуту у суспільство. Нехай попрацюють, бо вони хороші вже.
Тут треба визначити головне: люди пов’язані з каральними структурами давнішого і недавнього минулого, з ідеологічними отруєними, з насильствами у сфері культури, релігії і фізичними насильствами, хорошими вони можуть бути у колі друзів, сім’ї, родини, але для України вони були, є і будуть найперш держзлочинцями.
Ступінь їхньої хорошості можуть визначити люстраційні комісії, згідно добровільної явки з повинною і розголошення своїх злодіянь як показового і повчального досвіду для тих, кому закортить його повторити.
Чому суспільство здригається від згадки про маніяка, який намолотив кілька десятків людей, а не може збагнути постійного і очевидного, деструктивного злочинно-халатна, злочинно-бездарна, злочинно-кланова, злочинно-хабарницька, підступно-мерзенно-вбивча каста недоторканних хорошистів обійшлася суспільству двома з лишнім мільйонами людей, що гинули і гинуть у не менш страшному відчаї, ніж розстріляні впритул з обріза.
Чим менша вартість життя, тим нижчий рівень існування, тим дешевший голос виборця і тим ситніше, впевненіше сьогодення і майбуття всіх припухлих і необдмуханих у державоструктурах України.
Вся ця пекельна механіка триває майже століття поспіль. Ні ЧК, ні НКВД, ні КДБістівства нікуди не зникли з реальності, просто пішли в підпілля на держпосади, в посольства, депутатства, партійки. Недоторканість і недосяжність - як заслужені і пухнасті лічності.
На них не можна дмухнути, щось їм там нагадати, про щось їм пікнути, про їхні доносики, стрільбу в потилиці, розваги з білуванням заживо, прості очернительства і лжесвідчення, про садіння безвинних у тюрмища, про всі їх катування “ластівками” і психотропами за вголос мовлене українське слово, про всі їх осквернення і рвання прапорів на мітингах, про все, що вони топтали і топчуть, мордували і мордуватимуть із запалом ще на століття, доки терплячих вистачить.
Чого так суспільство, за яке розписується з екранів: нам не треба люстрації, нібито шкода їх, хорошистів заплічної справи, передовиків профанації та наруги, ударників душогубства, що дають п’ятирічку за півтора року?
Чого нам не шкода нещасніших і тих, хто із-за нашого легковірства приречений на ще дикіші нещастя?
Чому так тягне у мрійництво, що в них КАМАЗи закінчаться, отрута вивітриться, тисаки затупляться, щоб рубати голови мрійникам?
У них знарядь припасено на століття. Треба ж історію гортати зрідка. Якщо за минулий вік, пещерно-комуно-канібальське мислення обійшлося людству 100 мільйонами легковірних, то гірко помиляється той і ті, хто думають, що воно десь вищезло. Воно косить, як і косило.
На жаль, мертвомислячі або штучнозатьмарені таким мертвомисленням народи біологічно мало життєздатні.
І це не метафора літератора, не розкаянні переосмисленням себе на люди і народи свідомо від’єднують себе від наїття Божественної любові.
Ось головна причина вимирань нерозкаяних досі і внутрішньонеперетворених народів.
Ось чому від 90-х я стояв і стою за люстрацію. Це питання вище від особистої безпеки кожного, це питання рівності всіх перед законом земним, а відтак навернення до життя, згідно небесного закону, без чого неможливе ні духовне, ні фізичне відтворення суспільства.
Андрій Охрімович
У Франції жанр памфлету виріс з попередніх “мазарінад” (так називалися протопамфлети адресовані кардиналу Мазаріні). Система заборон - спеціальних ордонансів - не змогла зупинити розвиток жанру.
Вольтер та Дідро під різними іменами пишуть памфлети проти церкви, дворянства та монархії.
Памфлет Сієса з історичними словами “Що таке третій клас? Ніщо. Чим він має стати? Всім.” обезсмертив автора більше, ніж уся його напружена політична діяльність.
Політичні газети Французької революції мало не довели жанр до абсурду – вони по суті друкували тільки памфлети.
Одіозно відома газета Марата “Друг народу” була швидше періодичним памфлетом, ніж періодичним виданням.
Тим часом наше з вами українське буття триває, ну а гостроти цьому супчику додає памфлетне мистецтво Євгена Пашковського.
Євген Пашковський
Закон заповідей є законом духозбереження і відтворення. Недотримання його вкупі з цивільним законом не залишає по невігласах і блідого спомину. З кісток не вижевриш вогню свободи.
Піднесеність співчутливлення великої частини суспільства говорить про те, що довгим розгойдуванням і обудженням частину людей підготовили до більшого сприйняття єдиноживильності, і вона вринула в дух людський.
Радість, братання, розчуленість, невимовне щастя – зовнішні прояви ниспосланого милосердя. Відбулося оживлення людей і зменшення пиклоненависті суспільству.
Всі, хто ділитимуть перемогу, нехай не забудуть на самоті скласти щирі і шанобливі почесті Господу за його єдиноживильність і береженність нас, за його заслугу у всьому.
Мільярд політологів і політтехнологів (як ще немає політкастрологів(?), бо часом їх послуги не менш корисні), мільярд базікал і прогнозистів, не кажучи про лепетатів, не вигадали б і не вигадають ніколи сценарію кращого для України, ніж той, який подарувавсь і задарма з невидимих рук провидіння. Як задарма далося, так і задарма віддаватися має.
Пам’ятаєте 86? Пам’ятаєте 91? І добре затямлюйте... 2004. І добре думайте, як не перемарновувати знову усе задарма дане, як не перебайдужити і не вернутися від ненайнагальніших потреб духовного розвитку, біологічного відтворення і вростання в євроспільноту, як знов нездаремнити велику милостиню і тим не завдати великих бід від всіх попередніх гірше.
Пам’ятайте, затямлюйте: вчать і показують дивовижні речі на три віки вперед, а не на три тижні, бо якби добре вчилися не переступати заповідей, то не було б ні 17-го, ні 20-го, ні 33-го, ні 40-их, ні 70-их, не було б тих 100 з лишнім мільйонів достроково відбулих у позаприродню реальність, не було б ні руїн, ні жахоти, безчесть і ненавистей, протинань сідниць до горла розжареним шомполом, не було б стрибань із чекістських столів на животи вагітним, не було б розривань немовлят вівчарками, скелетних гір, випробовувань атомовибухів, висіяних в крові поколінь лейкеміями, онкохворобищами, не було б століття, в якому, де не копни, то знайдеш як не жах, то підлість, то розчавлений КАМАЗом череп то розстріляний впритул череп, то на кашкеті череп (це черепне століття, як були допечерні століття!), не було б казахських, калимських, омських, архангельських, воркутинських, паризьких, мюнхенських, гаврських могил від повнічних морів до Охотського моря, не було б посполиства мертвих, братання полеглих, а було б братання живих і піднесених для великої добросердної на європейському континенті людинолюбної дії.
Андрій Охрімович
Годинник доклацує час програми і вимагає остаточного прояснення стосовно призначення памфлету. У перекладі з грецької “памм флего” означає “все спалюю” або “все спопеляю”. Це поняття має під собою міфологічне та містичне підґрунтя. Воно пов’язане з уявленнями про гнів олімпійських богів, передусім Зевса, повелителя грому та блискавки, яка нищить ворогів та розганяє темряву. Водночас, в українських дохристиянських уявленнях блискавка – це те, що запліднює землю, яка перебуває у пітьмі...
Над нинішньою “Альтернативою” працювали: письменник Євген Пашковський та журналіст Віктор Недоступ. Про звук подбав Сергій Балабанов. Автор програми Андрій Охрімович.
Всього вам доброго. Зустрінемось через тиждень.
Говорить радіо “Свобода”.
Київ, 10 березня 2005 року
Андрій Охрімович
Шановні слухачі, вітаю вас. В ефірі “Альтернатива”, експеримент в мистецтві, науці, політиці і просто у житті...
Памфлет за дубово-науковим означенням, згідно з канонами пострадянських університетів, являє собою твір, спрямований проти політичного устрою в цілому або ж проти окремих його сторін, проти тієї чи іншої суспільної групи, партії, уряду і таке інше. Мовляв, завдання памфлету – висміяти, піддати ганьбі якесь негативне явище, або ж політичну фігуру. Памфлетист, так би мовити, шарахаючи по якійсь особі, скаженим глаголом завдає нищівного удару політичній лінії.
Так, в загальних рисах виглядає феєричне совкове означення. Під нього підпадає добрячий натовп журналістів, котрі за вказівкою грошодавців та мордатого начальства, боязким глаголом кидають в ціль, наче кизяком з-за тину.
Лауреата Шевченківської премії Євгена Пашковського запхати у це прокрустове ложе неможливо. Про нього Павло Загребельний писав: “Рівень Пашковського сягає висот багатьох Нобелівських лауреатів і навіть вищий декого з них...”.
До сказаного класиком можна було б додати, що памфлет цього письменника проростає з живого болю та оголеного нерва.
Нинішня “Альтернатива” подає два “образчики” цього малопомітного в Україні мистецтва.
Про звук дбає Сергій Балабанов. Тексти – Віктор Недоступ. Автор програми Андрій Охрімович.
Ну, а починаємо ми з того факту, що Євген Пашковський, який уже рік не дивиться телевізора.
Євген Пашковський
Років чотири я не дивлюся телевізора. Всю ту фальш нудотну і смертельну, всю ту фальш збовтану і красиву, але отрутнішу від заколоченої на пральному порошку горляки.
Років чотири як мені відкрилася вся вбивча муть цієї самопальної суміші: депутатської, президентської, споріднених, скумлених, злютованих, з’єднаних, здружених, збовтаних в одну нерозлийводу людей, в більшості своїй абсолютно відірваних від життя і абсолютно далеких від стратегічних надзавдань України.
Ці надзавдання очевидні кожному, ці надзавдання зрозумілі кожному, ці надзавдання, може й повинен, як громадянин, здійснити кожен, але ці надзавдання за непосидючості народних лепитатів неможливо навіть почати здійснювати. Ці надзавдання відтворення народу України та поєднання з євроспільнотою. Ці над завдання ніколи не виконати, якщо Україною і надалі торгуватимуть люди, більшість з яких купила собі значки і посвідчення декутатів.
Дещиця інших проскочила, щоб займати місця і не допустити нічого свіжого у політику, нічого, крім пугала патріотизму, ностальгівщини за комсомольським позавчора.
Що може вдіяти ця ВР з меншовартісним комплексом політреформ та інших фобій, що донищують її з середини? Що може вдіяти ця ВР від самого початку створена, як купецька гільдія початку позаминулого століття? Що можуть зробити ці дядьки з бородами, розчесаними навпіл у чуйках і в чоботах, змащених дьогтем?
Вони, правда, кажуть, що це в них не бороди з пробором, а їхній бізнес і політичні інтереси, це в них не чуйки, а політична риторика, позичена в продвинутих сусідів, це в них нездьохтярені чоботиська, а “джипи” і “мерседеси”, якими вони виблискують перед лицями ними ж обкраденого і сто раз переобдуреного народу.
Що можуть ще доробити купці і перекупки, там де треба не торгувати, а жертвувати, не стільки брат, як віддавати?
Колись індіанці потішалися немудрістю білих прибульців, котрі їм говорили, що думки йдуть з голови. “Але ж ми знаємо, що думаємо серцем,” – казали впевнені у своїй духовній правоті індіанці, яку не могли збагнути, тим більш сприйняти за дороговказ люди зиску і вигоди.
Події в Україні, я певен, що далі у світі все більш проявлятимуть мислення інше: оспівчутливлене, мислення непідробне, мислення живе і милосердне, мислення несфальшоване, мислення не рахівницею, а серцем.
А куди ж діти тих зіпрілих і розімлілих біля самовару лепетатів, тих прилизаних і неодьогтярених дядьків, що купили значки і посвідчення, як цукор у кусках до чає пиття, тих, хто посвідчення і значки у народу видурили, прикривши своє КДБівске нутро лепетаннями про вашу і нашу свободу?
Народ живе і мислить, як йому докінця не вищезнути від раку – у нас цих хворих близько мільйона і щорік прибуває понад 100 тисяч, від туберкульозу ще більше, від СНІДу, що скоро покосами заговорять про себе. Народ живе і думає про те, коли вже всім від народження оформлятимуть інвалідність, бо здорових і працездатних не стане зовсім.
Але лепетати за самоваром, завбільшки з трибуну, по черзі лепечуть про те, як їм покришити цукру і краще пити у прикуску з блюдця.
Купці млинцями з ікрою бавляться та все пріють від радощів: дещо продалося сьогодні, а народ крижаним потом вмивається чи колись викупить із кріпацтва діток?
Купці лепечуть, а народ трепече. Народ, як німий, гиканням, стогоном схлипами плаче, а купці далі самовара не бачать.
Андрій Охрімович
Одним з перших видатних майстрів памфлету був Еразм Роттердамський. Його “Похвала глупоті” на тлі зашкарублої релігійної схоластики, яка тоді правила за державну ідеологію, виявилася бомбою. Не один князь, піп та придворний політик схопився за серце, читаючи цю, начебто безадресну похвалу.
Подібний вибух вчинили і “Листи темних людей” Гуттена і Рейхліна. Ці два автори по суті підхопили ініціативу Еразма Роттердамського і надали можливість закріпити памфлет як одіозний жанр.
Гуттену належать скандальні на той час памфлети “Булла”, “Радники”, “Розбійники”.
Зрозуміло, що політична проблематика шістнадцятого століття відрізняється від проблематики нинішнього часу. Однак у моральному сенсі ми можемо побачити один і той же пульсуючий нерв невдоволеності глупотою на суспільному рівні.
Тему продовжує прозаїк і памфлетист Євген Пашковський.
Євген Пашковський
Купці не воїни, купці не лицарі, купці не цілителі і не навчителі, купці люблять і розуміють гаманцем, а не серцем, тому то їх так мало б вдаватися зробити найпотрібнішого на сьогодні, як народові біологічно вижити, як до краю не здичавіти у рабстві тотальної маскультури, ще тотальнішої від брєжнівіан, брехнян, леленіан, тупориліан і цитат з партійних з’їздів, коротше кажучи, як не звихнутися і не скопитнутися повністю?
Припухлі біля самовару ніколи про це всерйоз не думали, у них просто думки зіпріли і злиплися, у них виникла суто застільна короткозорість, далі привілеїв, млинців і цукру нічого не бачити.
Знову довірити їм долю країни - це ще кращий собі подарунок, ніж покласти на ніч змію під подушку, знов довірити життя і смерть народу, здійснення його євроінтеграції чи росіястагнації людям, які прошаркали сходи ВР, людям-тіням, які, бідні, човгають там, як всіма родичами покинуті інваліди в старечому притулку, знов довірити цим бідакам, які насилу дожовують півмлинця з купецького підносу, долю України так само непристойно, як юну дівчину, чиюсь наречену з Майдану видавати заміж за дідугана.
Залишати цю ВР, нібито життєствердний орган, а насправді купецьку гільдію з’єднану з інвалідським комунопритулком, залишати цю ВР для подальших лепетань на всі декларативні теми, але без головних і актуальних: як нам вижити, мобілізуватися, відтворитися, куди нам однозначно прямувати, залишити цю ВР на ганьбу майбутньому буде більше зло, ніж все минуле кошмародійство.
У ВР, що досі звучала як “верховна рана”, як “тяжке поранення від непритомності” у справжню ВР, що радиться з народом у його найактуальніших проблемах, прийти мають люди ідеї, а не люди зиску, люди, яких свідомість нескоматознена, непоранена наскрізь комуноминулим і купецькими настроями, мусять прийти юнаки і дівчата, запалені і пробуджені чистою любов’ю до Вітчизни, мусять прийти нелукавомудрі.
Залишити цю ВР - не просто подарувати собі радість споглядання купецького ретро і більшовицького притулку, залишити цю ВР ще небезпечніше, ніж вчора викритого маніяка залишити на посаді вихователя сиріт і ждати тихенько, чим він нас знову порадує, вернувшись до опікунства майбуттям українців.
Андрій Охрімович
Характерно, що памфлет як специфічний спосіб розмови письменника з суспільством, особливо яскраво проявляється у переламні історичні моменти.
Памфлет потужно завібрував під час буржуазних революцій сімнадцятого та вісімнадцятого століть. Тогочасні газети були швидше придворними торговими бюлетенями, ніж джерелом суспільної інформації. Памфлети прокладали шлях через брошури та листівки, за допомогою яких на несподівано високому художньому рівні суспільству показували його справжнє обличчя та справжній стан речей.
Даніель Дефо за памфлет “Найкоротший шлях розправи з дисидентами” розплатився стовпом ганьби та тюрмою.
Справедливості заради треба додати, що і реакційна сторона також користувалася формою памфлета.
Ідеолог англійського кабального землевласництва, смертельний ворог французької революції Едмон Борк прославився яскравими “Листами про світ царевбивць”. Він вимагав продовження війни з Францією.
Тим часом ми з вами маємо перед собою ще один памфлет письменника Євгена Пашковського.
Євген Пашковський
Знов блуд і переляканість, знов потьмарення, знову, як на зорі незалежності, морочать голови, мовляв, не треба “ворошити прошлоє”, щоб часом не здмухнути волосину на комусь із державотеперішніх.
Не треба їх чіпати і вносити смуту у суспільство. Нехай попрацюють, бо вони хороші вже.
Тут треба визначити головне: люди пов’язані з каральними структурами давнішого і недавнього минулого, з ідеологічними отруєними, з насильствами у сфері культури, релігії і фізичними насильствами, хорошими вони можуть бути у колі друзів, сім’ї, родини, але для України вони були, є і будуть найперш держзлочинцями.
Ступінь їхньої хорошості можуть визначити люстраційні комісії, згідно добровільної явки з повинною і розголошення своїх злодіянь як показового і повчального досвіду для тих, кому закортить його повторити.
Чому суспільство здригається від згадки про маніяка, який намолотив кілька десятків людей, а не може збагнути постійного і очевидного, деструктивного злочинно-халатна, злочинно-бездарна, злочинно-кланова, злочинно-хабарницька, підступно-мерзенно-вбивча каста недоторканних хорошистів обійшлася суспільству двома з лишнім мільйонами людей, що гинули і гинуть у не менш страшному відчаї, ніж розстріляні впритул з обріза.
Чим менша вартість життя, тим нижчий рівень існування, тим дешевший голос виборця і тим ситніше, впевненіше сьогодення і майбуття всіх припухлих і необдмуханих у державоструктурах України.
Вся ця пекельна механіка триває майже століття поспіль. Ні ЧК, ні НКВД, ні КДБістівства нікуди не зникли з реальності, просто пішли в підпілля на держпосади, в посольства, депутатства, партійки. Недоторканість і недосяжність - як заслужені і пухнасті лічності.
На них не можна дмухнути, щось їм там нагадати, про щось їм пікнути, про їхні доносики, стрільбу в потилиці, розваги з білуванням заживо, прості очернительства і лжесвідчення, про садіння безвинних у тюрмища, про всі їх катування “ластівками” і психотропами за вголос мовлене українське слово, про всі їх осквернення і рвання прапорів на мітингах, про все, що вони топтали і топчуть, мордували і мордуватимуть із запалом ще на століття, доки терплячих вистачить.
Чого так суспільство, за яке розписується з екранів: нам не треба люстрації, нібито шкода їх, хорошистів заплічної справи, передовиків профанації та наруги, ударників душогубства, що дають п’ятирічку за півтора року?
Чого нам не шкода нещасніших і тих, хто із-за нашого легковірства приречений на ще дикіші нещастя?
Чому так тягне у мрійництво, що в них КАМАЗи закінчаться, отрута вивітриться, тисаки затупляться, щоб рубати голови мрійникам?
У них знарядь припасено на століття. Треба ж історію гортати зрідка. Якщо за минулий вік, пещерно-комуно-канібальське мислення обійшлося людству 100 мільйонами легковірних, то гірко помиляється той і ті, хто думають, що воно десь вищезло. Воно косить, як і косило.
На жаль, мертвомислячі або штучнозатьмарені таким мертвомисленням народи біологічно мало життєздатні.
І це не метафора літератора, не розкаянні переосмисленням себе на люди і народи свідомо від’єднують себе від наїття Божественної любові.
Ось головна причина вимирань нерозкаяних досі і внутрішньонеперетворених народів.
Ось чому від 90-х я стояв і стою за люстрацію. Це питання вище від особистої безпеки кожного, це питання рівності всіх перед законом земним, а відтак навернення до життя, згідно небесного закону, без чого неможливе ні духовне, ні фізичне відтворення суспільства.
Андрій Охрімович
У Франції жанр памфлету виріс з попередніх “мазарінад” (так називалися протопамфлети адресовані кардиналу Мазаріні). Система заборон - спеціальних ордонансів - не змогла зупинити розвиток жанру.
Вольтер та Дідро під різними іменами пишуть памфлети проти церкви, дворянства та монархії.
Памфлет Сієса з історичними словами “Що таке третій клас? Ніщо. Чим він має стати? Всім.” обезсмертив автора більше, ніж уся його напружена політична діяльність.
Політичні газети Французької революції мало не довели жанр до абсурду – вони по суті друкували тільки памфлети.
Одіозно відома газета Марата “Друг народу” була швидше періодичним памфлетом, ніж періодичним виданням.
Тим часом наше з вами українське буття триває, ну а гостроти цьому супчику додає памфлетне мистецтво Євгена Пашковського.
Євген Пашковський
Закон заповідей є законом духозбереження і відтворення. Недотримання його вкупі з цивільним законом не залишає по невігласах і блідого спомину. З кісток не вижевриш вогню свободи.
Піднесеність співчутливлення великої частини суспільства говорить про те, що довгим розгойдуванням і обудженням частину людей підготовили до більшого сприйняття єдиноживильності, і вона вринула в дух людський.
Радість, братання, розчуленість, невимовне щастя – зовнішні прояви ниспосланого милосердя. Відбулося оживлення людей і зменшення пиклоненависті суспільству.
Всі, хто ділитимуть перемогу, нехай не забудуть на самоті скласти щирі і шанобливі почесті Господу за його єдиноживильність і береженність нас, за його заслугу у всьому.
Мільярд політологів і політтехнологів (як ще немає політкастрологів(?), бо часом їх послуги не менш корисні), мільярд базікал і прогнозистів, не кажучи про лепетатів, не вигадали б і не вигадають ніколи сценарію кращого для України, ніж той, який подарувавсь і задарма з невидимих рук провидіння. Як задарма далося, так і задарма віддаватися має.
Пам’ятаєте 86? Пам’ятаєте 91? І добре затямлюйте... 2004. І добре думайте, як не перемарновувати знову усе задарма дане, як не перебайдужити і не вернутися від ненайнагальніших потреб духовного розвитку, біологічного відтворення і вростання в євроспільноту, як знов нездаремнити велику милостиню і тим не завдати великих бід від всіх попередніх гірше.
Пам’ятайте, затямлюйте: вчать і показують дивовижні речі на три віки вперед, а не на три тижні, бо якби добре вчилися не переступати заповідей, то не було б ні 17-го, ні 20-го, ні 33-го, ні 40-их, ні 70-их, не було б тих 100 з лишнім мільйонів достроково відбулих у позаприродню реальність, не було б ні руїн, ні жахоти, безчесть і ненавистей, протинань сідниць до горла розжареним шомполом, не було б стрибань із чекістських столів на животи вагітним, не було б розривань немовлят вівчарками, скелетних гір, випробовувань атомовибухів, висіяних в крові поколінь лейкеміями, онкохворобищами, не було б століття, в якому, де не копни, то знайдеш як не жах, то підлість, то розчавлений КАМАЗом череп то розстріляний впритул череп, то на кашкеті череп (це черепне століття, як були допечерні століття!), не було б казахських, калимських, омських, архангельських, воркутинських, паризьких, мюнхенських, гаврських могил від повнічних морів до Охотського моря, не було б посполиства мертвих, братання полеглих, а було б братання живих і піднесених для великої добросердної на європейському континенті людинолюбної дії.
Андрій Охрімович
Годинник доклацує час програми і вимагає остаточного прояснення стосовно призначення памфлету. У перекладі з грецької “памм флего” означає “все спалюю” або “все спопеляю”. Це поняття має під собою міфологічне та містичне підґрунтя. Воно пов’язане з уявленнями про гнів олімпійських богів, передусім Зевса, повелителя грому та блискавки, яка нищить ворогів та розганяє темряву. Водночас, в українських дохристиянських уявленнях блискавка – це те, що запліднює землю, яка перебуває у пітьмі...
Над нинішньою “Альтернативою” працювали: письменник Євген Пашковський та журналіст Віктор Недоступ. Про звук подбав Сергій Балабанов. Автор програми Андрій Охрімович.
Всього вам доброго. Зустрінемось через тиждень.
Говорить радіо “Свобода”.