Сергій Грабовський
Аудіозапис програми:
Київ, 8 березня 2005 року.
Олекса Боярко
Ви знову зустрічаєтесь на хвилях радіо “Свобода” із таємничими і забутими епізодами української історії.
Ви знову дізнаєтесь щось нове про яскраві, подвижницькі, а часом і трагічні постаті української культури.
Радіожурнал “Країна Інкогніта” – це спільний пошук історичної істини.
“Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України.
“Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.
Сергій Грабовський
Говорить радіо “Свобода”!
З вами журналіст Сергій Грабовський і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.
Політична рівність жінок і чоловіків – якою вона постала в українській політичній традиції ХХ століття і чи всі різновиди цієї рівності є благом?
Максим Стріха
Українське жіноцтво завжди відзначалося яскравим і волелюбним характером. Українські жінки з доби бароко володіли теперішньою мовою цілковитою правоздатністю, і не лишень керували майном зі своїми чоловіками, а й подекуди замість них, але й висунули на історичну сцену багато постатей, які сьогодні посідають велике місце в нашій історії.
Згадаймо легендарну поетесу Марусю Чурай, Галшку Головичівну, яка відписала майно на майбутню Києво-Могилянську академію, дружину гетьмана Івана Скоропадського, про яку казали, що реально, то вона є гетьманом у платті, а її чоловік лишень декорації на її тлі.
Однак українське суспільство ХІХ ст.. стало і все суспільство тодішньої Російської імперії досить патріархальним. Ті ж самі російські діячі старої і нової громади охоче, вдаючись до російських порівнянь українського слова “дружина”, що підкреслює рівність і повагу із російським зневажливим словом “супруга”, однак не надто спішили надавати своїм дружинам рівні права.
Відтак змусили обороняти емансипацію жінок такі поодинокі постаті письменства, громадського руху, як Леся Україна чи Ольга Кобилянська.
Український загал впродовж двох десятиліть кінця ХІХ – початку ХХ століття зробив величезний поступ в усвідомленні необхідності надання жінкам рівних прав з їхніми чоловіками.
Сергій Грабовський
І ці права були надані під час української революції.
Як відомо, Конституція Української Народної Республіки (хоча вона, зрештою, так і не увійшла в дію, але зафіксувала правові настанови демократичного табору української спільноти) – ця Конституція проголосила загальне виборче право для жінок раніше на два роки, ніж Конституція Сполучених Штатів Америки. Але от парадокс: серед депутатів Центральної Ради, які ухвалювали такий демократичний Основний Закон, були майже виключно чоловіки.
Я передаю мікрофон Віталію Пономарьову для довідки про жіночу складову українського руху доби Національної революції.
Віталій Пономарьов
На початку 1917 року серед політиків Львова була відома діячка Української соціал-демократичної партії, піаністка Дарія Старосольська. У Києві Марія Гоженко входила до Революційної Української Партії (згодом – УСДРП) і неодноразово брала участь у конґресах Другого Інтернаціоналу.
Людмила Старицька-Черняхівська була активісткою Товариства Українських Поступовців, а Марія Білецька стала співзасновницею Української трудової партії. Натомість Ольга Басараб 1920 року долучилася до Української Військової Організації у Львові. В Українській Центральній Раді 11 жінок (серед них – перекладачка Зинаїда Мірна, педагог Софія Русова, письменниця Людмила Старицька-Черняхівська) становили трохи більше одного відсотка загальної кількості депутатів.
2 жінки (зокрема, письменниця Наталія Кобринська) були і серед ста п’ятдесяти депутатів Української Національної Ради – парламенту Західно-Української Народної Республіки. Журналістка Олена Федак-Шепарович представляла уряд ЗУНР у Червоному Хресті. Українки також несли військову службу. Приміром, у Леґіоні Українських Січових Стрільців служили десятник Ганна Дмитерко, хорунжий Софія Галечко та командант Першої жіночої чоти Олена Степанів. Пізніше четар Олена Степанів входила до Начальної команди Української Галицької Армії. Двадцятип’ятилітня вчителька Маруся Соколовська від червня 1919 року командувала повстанським загоном у складі трьохсот вершників та семисот піхотинців, що діяв в околицях Радомишля.
Віра Бабенко була повстанською зв’язковою. У березні 1921 року вона їздила до Польщі як посланець Окружного катеринославського повстанського штабу до уряду Української Народної Республіки, що перебував тоді у Тарнові.
Максим Стріха
Може, в мені то говорить мій чоловічий шовінізм, хоч насправді я є практикуючим феміністом, але, мабуть, польові командири-жінки – це явище не нормальне. Екстремальне, сказати б. Як і жіночі чоти.
Тому те, що їх було небагато – це нормально навіть для революційного часу. А от жінок-політиків було справді мало, і жодної першорядної постаті серед тих, що були. А чи багато було справжніх політиків серед чоловіків?
Сергій Грабовський
Варто зауважити, що під час української революції було декілька регіональних отаманш, які носили однакове ім‘я – “отаманша Маруся”, найвідомішою серед яких були Марія Никифорова. Такою “Марусею”, до речі, була і мати письменника Олеся Бердника, яка воювала в лавах повстанців отамана Зеленого.
Певну політичну роль у тогочасних подіях відігравала і Галина Кузьменко, дружина командувача тодішньої Української повстанської армії Нестора Махна. Але мова не про те. У червоному, комуністичному таборі у ті часи на українських теренах вистачало жінок і у лавах війська, і у високих політичних чинах, і у структурах безпеки. Можна сказати, що жінки-більшовички в Україні тоді були відчутно більш емансиповані. Але це була дуже своєрідна емансипація.
В Одесі добре знали Віру Гребенюкову з місцевої ЧК. Про неї ходили легенди. Вона виривала волосся своїм жертвам, відрубала кінцівки, відрізала вуха, тощо. Упродовж двох з половиною місяців її служби в ЧК сама вона розстріляла понад 700 людей, тобто майже третину, розстріляних у місті ЧК. Подібні чекістки, тільки з дещо меншим розмахом діяльності, були в Катеринославі і в Севастополі.
У Києві у січні 1922 року була заарештована угорка-чекістка Ремовер. За кілька попередніх років вона свавільно розстріляла понад 80 молодих хлопців – не тільки звинувачуваних, а і свідків. Виявилося, що вона була хвора на ґрунті статевої психопатії, але з цією хворобою кілька років працювала слідчою ЧК.
Однією з організаторів різанини у Криму в 1920-21 роках була Розалія Землячка. Вона разом із Бела Куном поставила підпис під телеграмою з вимогою розстріляти всіх зареєстрованих колишніх офіцерів і військових чиновників. Жертвами цієї хвилі терору стали декілька десятків тисяч людей, передусім – інтелігенції.
Максиме, до цієї інформації зі знаної книги Мельгунова “Червоний терор” можна ще дещо додати. Скажімо, що Розалія Землячка не просто віддала наказ про терор у Криму, а і контролювала його виконання. Про те, що разом із офіцерами, і взагалі – інтелігентами – знищували також членів їхніх сімей.
За Єврейським цвинтарем у Сімферополі тоді можна було бачити розстріляних жінок із немовлятами. У роки Другої світової війни те ж саме місце для тих самих діянь облюбують нацистські айнзацкоманди. У Ялті та Севастополі виносили на ношах із лазаретів і розстрілювали. Не тільки офіцерів, а і солдатів, лікарів, сестер-жалібниць, учителів, священиків, інженерів.
Потім те ж саме робитимуть нацисти, увійшовши у ці міста. Потім те ж саме з німецькими і румунськими полоненими та пораненими робитимуть радянські вояки.
Але організатором першого у ХХ столітті масового терору на землі Криму була киянка Розалія Землячка (за чоловіком Самойлова, дівоче прізвище Залкінд), яка під час воєнних дій була начальником політвідділів 8-ї та 13-ї червоних армій, а затим – керівником Кримського комітету компартії більшовиків.
Максим Стріха
В Києві досі є вулиця Розалії Землячки. Всі спроби усунути цю одіозну назву, а також десятки інших одіозних назв з карти міста впродовж останніх років незмінно наражалися на опір депутатського корпусу Київради.
Сергій Грабовський
І в цьому зв’язку і не можна не згадати Євгенію Бош, у 1917 році – керівника так званого “Південно-Західного обласного комітету” РСДРП(б), тобто лідера більшовиків на переважній частині території України.
Вона народилася в німецькій колонії поблизу Очакова, брала активну участь у російському революційному русі, при цьому весь час виступала проти прав націй на самовизначення.
Євгенія Бош різко негативно ставилася до Центральної Ради і до українських змагань, вона категорично вимагала від більшовиків не йти на жодні угоди й компроміси з українськими партіями (а до таких компромісів часом схилявся її чоловік, керівник Київського міському РСДРП(б) Георгій П‘ятаков, на загал не помічений в українофільстві).
Восени 1917 року Євгенія Бош спробувала було кинути на Київ більшовизований 2-й армійський корпус, але він був зупинений українським військом під командуванням генерала Павла Скоропадського. Наприкінці 1917 року Євгенія Бош очолює секретаріат (тобто міністерство) внутрішніх справ харківського радянського уряду.
Максим Стріха
Прізвище Євгенії Бош так само було увічнено на карті міста – на честь її було названо відновлений ланцюговий міст, відновлений ще за часів імператора Миколи. Можливо, ми б досі переїздили мостом імені Євгенії Бош, але його було висаджено в повітря перед відступом радянських частин в Києві 1941 року.
Сергій Грабовський
20 січня 1918 року Євгенія Бош, виступаючи на зібраному у Харкові більшовиками селянському з‘їзді, заявила: “Ми повинні йти на все, не зупиняючись ні перед чим, і остаточно задушити владу капіталізму”.
“Влада капіталізму” – це була Центральна Рада, у складі якої були виключно представники соціалістичних партій. У березні 1918 року Євгенія Бош іде у відставку з посади керівника відомства внутрішніх справ харківського уряду, оскільки вона була незгодна з Брестським миром, і стає начальником політвідділу групи військ Віталія Примакова.
Після участі у 1-му з‘їзді КП(б)У, проведеному у Москві улітку 1918 року, Бош відстороняється від українських справ і продовжує діяти вже відпрацьованими методами на території самої Росії й “уславилася” жорстокістю щодо селян під час придушення Антоновського повстання у 1921 році.
Максим Стріха
Отже, по той неукраїнський бік фронту емансипація жінок відбувалася таки швидше, але відбувалася в якихось викривлених надзвичайно жорстоких формах.
Жінки червоні командирки, жінки-чекістки уславилися нелюдською жорстокістю, диким садизмом щодо своїх жертв, садизмом незвичайним на тлі загалом тодішніх дуже широких уявлень про межі допустимого.
Сьогодні дехто може говорити про те, що то були, мовляв, не українки, згадуючи дівочі прізвища героїнь. Але річ не в етнічному принципі, адже серед жінок членів ЦР так само були не лишень етнічні українки, жодної, скажімо, краплі української крові не мала визначний український педагог Софія Русова.
Скоріше, йшлося про звільненого емансипованого більшовиками жіноцтва не лишень від національних почуттів, але від абстрактної, тобто вселюдської моралі, зрештою, від чогось питомо жіночого. Згадаймо навіть образ комісарки того часу: шкуратянка, коротко пострижене волосся, чоботи і обов’язковий “Наган” чи “Маузер” при боці.
Сергій Грабовський
Але ж з того часу ситуація в Україні, видається, змінилася.
Максим Стріха
В незалежній Україні роль жінок в органах влади на загал була так само не надто високою. В депутатському корпусі вони завжди стабільно посідали, я маю парламенти, обрані вже у вільній Україні, суттєво менше 10%. Міністрів жінок так само можна перелічити по пальцях.
Але нещодавно ВР затвердила прем’єр-міністром Ю.В.Тимошенко. Очевидно, це є добрими знаком того, що нарешті ми переходимо до справжньої емансипації жіноцтва від декларацій про відмінність слів “дружина” і “супруга”.
Сергій Грабовський
Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Хай вам щастить.
Наступного тижня ми знову рушимо у світ таємниць і забутих сторінок української історії.
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 8 березня 2005 року.
Олекса Боярко
Ви знову зустрічаєтесь на хвилях радіо “Свобода” із таємничими і забутими епізодами української історії.
Ви знову дізнаєтесь щось нове про яскраві, подвижницькі, а часом і трагічні постаті української культури.
Радіожурнал “Країна Інкогніта” – це спільний пошук історичної істини.
“Країна Інкогніта” – це знайомство з маловідомими сторінками життя України.
“Країна Інкогніта” для тих, хто не боїться долати чужі та власні забобони і упередження.
Сергій Грабовський
Говорить радіо “Свобода”!
З вами журналіст Сергій Грабовський і Максим Стріха, доктор фізико-математичних наук, член Асоціації українських письменників.
Політична рівність жінок і чоловіків – якою вона постала в українській політичній традиції ХХ століття і чи всі різновиди цієї рівності є благом?
Максим Стріха
Українське жіноцтво завжди відзначалося яскравим і волелюбним характером. Українські жінки з доби бароко володіли теперішньою мовою цілковитою правоздатністю, і не лишень керували майном зі своїми чоловіками, а й подекуди замість них, але й висунули на історичну сцену багато постатей, які сьогодні посідають велике місце в нашій історії.
Згадаймо легендарну поетесу Марусю Чурай, Галшку Головичівну, яка відписала майно на майбутню Києво-Могилянську академію, дружину гетьмана Івана Скоропадського, про яку казали, що реально, то вона є гетьманом у платті, а її чоловік лишень декорації на її тлі.
Однак українське суспільство ХІХ ст.. стало і все суспільство тодішньої Російської імперії досить патріархальним. Ті ж самі російські діячі старої і нової громади охоче, вдаючись до російських порівнянь українського слова “дружина”, що підкреслює рівність і повагу із російським зневажливим словом “супруга”, однак не надто спішили надавати своїм дружинам рівні права.
Відтак змусили обороняти емансипацію жінок такі поодинокі постаті письменства, громадського руху, як Леся Україна чи Ольга Кобилянська.
Український загал впродовж двох десятиліть кінця ХІХ – початку ХХ століття зробив величезний поступ в усвідомленні необхідності надання жінкам рівних прав з їхніми чоловіками.
Сергій Грабовський
І ці права були надані під час української революції.
Як відомо, Конституція Української Народної Республіки (хоча вона, зрештою, так і не увійшла в дію, але зафіксувала правові настанови демократичного табору української спільноти) – ця Конституція проголосила загальне виборче право для жінок раніше на два роки, ніж Конституція Сполучених Штатів Америки. Але от парадокс: серед депутатів Центральної Ради, які ухвалювали такий демократичний Основний Закон, були майже виключно чоловіки.
Я передаю мікрофон Віталію Пономарьову для довідки про жіночу складову українського руху доби Національної революції.
Віталій Пономарьов
На початку 1917 року серед політиків Львова була відома діячка Української соціал-демократичної партії, піаністка Дарія Старосольська. У Києві Марія Гоженко входила до Революційної Української Партії (згодом – УСДРП) і неодноразово брала участь у конґресах Другого Інтернаціоналу.
Людмила Старицька-Черняхівська була активісткою Товариства Українських Поступовців, а Марія Білецька стала співзасновницею Української трудової партії. Натомість Ольга Басараб 1920 року долучилася до Української Військової Організації у Львові. В Українській Центральній Раді 11 жінок (серед них – перекладачка Зинаїда Мірна, педагог Софія Русова, письменниця Людмила Старицька-Черняхівська) становили трохи більше одного відсотка загальної кількості депутатів.
2 жінки (зокрема, письменниця Наталія Кобринська) були і серед ста п’ятдесяти депутатів Української Національної Ради – парламенту Західно-Української Народної Республіки. Журналістка Олена Федак-Шепарович представляла уряд ЗУНР у Червоному Хресті. Українки також несли військову службу. Приміром, у Леґіоні Українських Січових Стрільців служили десятник Ганна Дмитерко, хорунжий Софія Галечко та командант Першої жіночої чоти Олена Степанів. Пізніше четар Олена Степанів входила до Начальної команди Української Галицької Армії. Двадцятип’ятилітня вчителька Маруся Соколовська від червня 1919 року командувала повстанським загоном у складі трьохсот вершників та семисот піхотинців, що діяв в околицях Радомишля.
Віра Бабенко була повстанською зв’язковою. У березні 1921 року вона їздила до Польщі як посланець Окружного катеринославського повстанського штабу до уряду Української Народної Республіки, що перебував тоді у Тарнові.
Максим Стріха
Може, в мені то говорить мій чоловічий шовінізм, хоч насправді я є практикуючим феміністом, але, мабуть, польові командири-жінки – це явище не нормальне. Екстремальне, сказати б. Як і жіночі чоти.
Тому те, що їх було небагато – це нормально навіть для революційного часу. А от жінок-політиків було справді мало, і жодної першорядної постаті серед тих, що були. А чи багато було справжніх політиків серед чоловіків?
Сергій Грабовський
Варто зауважити, що під час української революції було декілька регіональних отаманш, які носили однакове ім‘я – “отаманша Маруся”, найвідомішою серед яких були Марія Никифорова. Такою “Марусею”, до речі, була і мати письменника Олеся Бердника, яка воювала в лавах повстанців отамана Зеленого.
Певну політичну роль у тогочасних подіях відігравала і Галина Кузьменко, дружина командувача тодішньої Української повстанської армії Нестора Махна. Але мова не про те. У червоному, комуністичному таборі у ті часи на українських теренах вистачало жінок і у лавах війська, і у високих політичних чинах, і у структурах безпеки. Можна сказати, що жінки-більшовички в Україні тоді були відчутно більш емансиповані. Але це була дуже своєрідна емансипація.
В Одесі добре знали Віру Гребенюкову з місцевої ЧК. Про неї ходили легенди. Вона виривала волосся своїм жертвам, відрубала кінцівки, відрізала вуха, тощо. Упродовж двох з половиною місяців її служби в ЧК сама вона розстріляла понад 700 людей, тобто майже третину, розстріляних у місті ЧК. Подібні чекістки, тільки з дещо меншим розмахом діяльності, були в Катеринославі і в Севастополі.
У Києві у січні 1922 року була заарештована угорка-чекістка Ремовер. За кілька попередніх років вона свавільно розстріляла понад 80 молодих хлопців – не тільки звинувачуваних, а і свідків. Виявилося, що вона була хвора на ґрунті статевої психопатії, але з цією хворобою кілька років працювала слідчою ЧК.
Однією з організаторів різанини у Криму в 1920-21 роках була Розалія Землячка. Вона разом із Бела Куном поставила підпис під телеграмою з вимогою розстріляти всіх зареєстрованих колишніх офіцерів і військових чиновників. Жертвами цієї хвилі терору стали декілька десятків тисяч людей, передусім – інтелігенції.
Максиме, до цієї інформації зі знаної книги Мельгунова “Червоний терор” можна ще дещо додати. Скажімо, що Розалія Землячка не просто віддала наказ про терор у Криму, а і контролювала його виконання. Про те, що разом із офіцерами, і взагалі – інтелігентами – знищували також членів їхніх сімей.
За Єврейським цвинтарем у Сімферополі тоді можна було бачити розстріляних жінок із немовлятами. У роки Другої світової війни те ж саме місце для тих самих діянь облюбують нацистські айнзацкоманди. У Ялті та Севастополі виносили на ношах із лазаретів і розстрілювали. Не тільки офіцерів, а і солдатів, лікарів, сестер-жалібниць, учителів, священиків, інженерів.
Потім те ж саме робитимуть нацисти, увійшовши у ці міста. Потім те ж саме з німецькими і румунськими полоненими та пораненими робитимуть радянські вояки.
Але організатором першого у ХХ столітті масового терору на землі Криму була киянка Розалія Землячка (за чоловіком Самойлова, дівоче прізвище Залкінд), яка під час воєнних дій була начальником політвідділів 8-ї та 13-ї червоних армій, а затим – керівником Кримського комітету компартії більшовиків.
Максим Стріха
В Києві досі є вулиця Розалії Землячки. Всі спроби усунути цю одіозну назву, а також десятки інших одіозних назв з карти міста впродовж останніх років незмінно наражалися на опір депутатського корпусу Київради.
Сергій Грабовський
І в цьому зв’язку і не можна не згадати Євгенію Бош, у 1917 році – керівника так званого “Південно-Західного обласного комітету” РСДРП(б), тобто лідера більшовиків на переважній частині території України.
Вона народилася в німецькій колонії поблизу Очакова, брала активну участь у російському революційному русі, при цьому весь час виступала проти прав націй на самовизначення.
Євгенія Бош різко негативно ставилася до Центральної Ради і до українських змагань, вона категорично вимагала від більшовиків не йти на жодні угоди й компроміси з українськими партіями (а до таких компромісів часом схилявся її чоловік, керівник Київського міському РСДРП(б) Георгій П‘ятаков, на загал не помічений в українофільстві).
Восени 1917 року Євгенія Бош спробувала було кинути на Київ більшовизований 2-й армійський корпус, але він був зупинений українським військом під командуванням генерала Павла Скоропадського. Наприкінці 1917 року Євгенія Бош очолює секретаріат (тобто міністерство) внутрішніх справ харківського радянського уряду.
Максим Стріха
Прізвище Євгенії Бош так само було увічнено на карті міста – на честь її було названо відновлений ланцюговий міст, відновлений ще за часів імператора Миколи. Можливо, ми б досі переїздили мостом імені Євгенії Бош, але його було висаджено в повітря перед відступом радянських частин в Києві 1941 року.
Сергій Грабовський
20 січня 1918 року Євгенія Бош, виступаючи на зібраному у Харкові більшовиками селянському з‘їзді, заявила: “Ми повинні йти на все, не зупиняючись ні перед чим, і остаточно задушити владу капіталізму”.
“Влада капіталізму” – це була Центральна Рада, у складі якої були виключно представники соціалістичних партій. У березні 1918 року Євгенія Бош іде у відставку з посади керівника відомства внутрішніх справ харківського уряду, оскільки вона була незгодна з Брестським миром, і стає начальником політвідділу групи військ Віталія Примакова.
Після участі у 1-му з‘їзді КП(б)У, проведеному у Москві улітку 1918 року, Бош відстороняється від українських справ і продовжує діяти вже відпрацьованими методами на території самої Росії й “уславилася” жорстокістю щодо селян під час придушення Антоновського повстання у 1921 році.
Максим Стріха
Отже, по той неукраїнський бік фронту емансипація жінок відбувалася таки швидше, але відбувалася в якихось викривлених надзвичайно жорстоких формах.
Жінки червоні командирки, жінки-чекістки уславилися нелюдською жорстокістю, диким садизмом щодо своїх жертв, садизмом незвичайним на тлі загалом тодішніх дуже широких уявлень про межі допустимого.
Сьогодні дехто може говорити про те, що то були, мовляв, не українки, згадуючи дівочі прізвища героїнь. Але річ не в етнічному принципі, адже серед жінок членів ЦР так само були не лишень етнічні українки, жодної, скажімо, краплі української крові не мала визначний український педагог Софія Русова.
Скоріше, йшлося про звільненого емансипованого більшовиками жіноцтва не лишень від національних почуттів, але від абстрактної, тобто вселюдської моралі, зрештою, від чогось питомо жіночого. Згадаймо навіть образ комісарки того часу: шкуратянка, коротко пострижене волосся, чоботи і обов’язковий “Наган” чи “Маузер” при боці.
Сергій Грабовський
Але ж з того часу ситуація в Україні, видається, змінилася.
Максим Стріха
В незалежній Україні роль жінок в органах влади на загал була так само не надто високою. В депутатському корпусі вони завжди стабільно посідали, я маю парламенти, обрані вже у вільній Україні, суттєво менше 10%. Міністрів жінок так само можна перелічити по пальцях.
Але нещодавно ВР затвердила прем’єр-міністром Ю.В.Тимошенко. Очевидно, це є добрими знаком того, що нарешті ми переходимо до справжньої емансипації жіноцтва від декларацій про відмінність слів “дружина” і “супруга”.
Сергій Грабовський
Вели радіожурнал “Країна Інкоґніта” Максим Стріха і Сергій Грабовський.
Хай вам щастить.
Наступного тижня ми знову рушимо у світ таємниць і забутих сторінок української історії.
Говорить радіо “Свобода”!