Олекса Боярко
Аудіозапис програми:
Київ, 22 грудня 2004 року.
Олекса Боярко
Вітаю вас, шановні слухачі.
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко.
Сьогодні наша передача присвячена темі “Діалоги науковців про єдність і взаєморозуміння”.
Українські науковці переконані у можливості та потребі порозуміння між Заходом і Сходом України. Оглядовий матеріал на цю тему підготував мій колега Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Культурні відмінності між Заходом і Сходом України дали підстави київському політологу Миколі Рябчуку говорити про дві України. І хоча львівський історик Ярослав Грицак зауважив, що так само можна говорити про двадцять дві чи навіть про двісті двадцять дві України, чимало аналітиків вбачають у реґіональних відмінностях перешкоду єдності країни.
Російські та західні політики і журналісти неодноразово прогнозували розпад України по Дніпру або Збручу. Проте, на думку львівського філософа Тараса Возняка, самостійна Галичина була б нежиттєздатною державою. Подібним є і відомий проект федералізації України з утвореннями на кшталт Південно-Східної Української Автономної Республіки. Відтак, науковцям більше йдеться про узгоджене бачення мешканцями різних частин України їхнього спільного майбутнього. Колишній дисидент, філософ Юрій Бадзьо вважає потрібним для цього загальносуспільний діалог, який має привести до визнання національного характеру української держави (цитата): “Порозуміння на основі наших (тобто, українців) історичних прав та актуальних національних потреб і за умови громадянської рівноправності всіх”. Заступник головного редактора журналу “Сучасність” Сергій Грабовський наголошує на суперечностях між двома основними проектами майбутнього держави – українського (“українська Україна”) і креольського (“государство Украина”).
Обидва базуються на політичному суверенітеті та ринковій економіці, однак мають різні – українську та совєтську, – культурні орієнтації. Дослідник сподівається, що (цитата) “у разі “українізації” помітної частини креолів відбудеться вихід української культури із сьогоднішнього гетто”. Микола Рябчук бачить основу для консолідації українського населення у формуванні громадянського суспільства, здатного ефективно контролювати дії постсовєцьких політичних еліт. Мова про те, (цитата) “щоб покірне населення, спільнота атомізованих напівфеодальних підданих перетворилася на солідарну модерну націю, свідому своїх прав і свого суверенітету”. Натомість Ярослав Грицак переконаний: “Відмінності між українським Сходом і Заходом драматичні, але не трагічні”. Згода більшості населення України з фундаментальних питань уже існує, і це дає підставу говорити про успішне формування української політичної нації. Між частинами України, вважає історик, “залишається широкий ґрунт для досягнення компромісів, якщо не консенсусу”.
Олекса Боярко
А тепер – слово самим науковцям, котрі дотримуються різних політичних орієнтацій. Політолог Дмитро Видрін вважає, що розмаїття України – її благо, а не вада. Йому слово.
Дмитро Видрін
Україна, безумовно, поділена і географічно, і економічно, і політично. Я ніколи не гадав, що поділ України за географічними, соціальними та іншими умовами, що є в цьому якійсь негатив. Навпаки, в це великий позитив.
Головний негативний поділ – це поділ за цілями, а українці, на мій погляд мають єдину ціль. Є такий Гумільов. От він казав, що єдина країна – це єдина ціль, це єдина мета країни. А зараз ми маємо мати єдину мету, щоб Україна була багата гідна європейська держава.
Повірте, що це питання не тільки Західної чи Східної України. Так що тут не маємо таких різниць в Україні. Те, що ми маємо Донбас, який заробляє гроші на металах, ми маємо Львів, який заробляє гроші на видавництві, то це не має ніякого значення.
Україна, безумовно, поділена, я гадаю, що це не негатив, а це великий позитив. Перш за все повинен бути діалог, бо завжди ці конфлікти, я кажу не тільки, як політолог, а і старий конфліктолог, що ці конфлікти вирішуються тільки через діалог.
Потрібен діалог еліти політичної східного і західного регіону, діалог еліти наукової, діалог еліти бізнесової. Я б поставив еліту бізнесову на перший рівень. Якщо буде діалог, то буде порозуміння. Не буде діалогу, не буде і порозуміння. Треба починати з загально українського діалогу.
Олекса Боярко
Культуролог Микола Рябчук, погоджуючись із ідеєю про необхідність збереження розмаїття України, наголошує на необхідності інтеграції суспільства на європейських засадах.
Микола Рябчук
Я гадаю, що було би помилкою стверджувати, що Україна ось саме тепер розкололася на дві частини. Вона властиво була розколота дуже давно. До цього неабияк приклалася совєцька влада, яка фактично плекала українофобію у “гомосовєтікуса”.
Біда в тому, що постсовєцька влада нічого не зробила для того, щоб зцілити ці розколи, щоб вилікувати українців від численних комплексів. А навпаки вона робила все можливе для того, щоб ці комплекси поглиблювати, для того, щоб ще більше настроювати одних проти інших.
На превеликий жаль, ми справді маємо дві дуже різні України. Ми маємо Україну совєцьку, яка ностальгує за старим, за якимсь уявним ідеалізованим минулим, який досі здається, що так буде краще інтегруватися в якійсь міфічний євразійський спосіб, тобто рухатися в третій світ прямим кроком.
Є Україна, яка прагне кращого життя – європейського, гіднішого, прагне демократичного устрою, яка не хоче тієї не правової держави, в якій ми до цього часу живемо.
Можливо, нічого б не було злого в тому, що є 2 таких проекти, є 2 такі різні ідеології, але лихо в тому, що вони дуже глибоко корелюють, співвідносяться з певними географічними координатами.
Якщо один проект тієї європейської України має досить велику, дуже переконливу підтримку у Центрі та на Заході, то Південь і Схід, на жаль, залишаються, глибоко совєтизованим регіоном.
Усунути цей поділ, подолати цю советизованість дуже важко. Водночас я не вважаю, що справа є абсолютно безнадійною. Для цього, очевидно, потрібно насамперед створити таку країну, в якій би всім хотілося жити і в якій неможливі були в принципі якісь погрози сепаратизму і відокремлення.
Навпаки, має бути така країна, в якій би центр мав би лякати регіони погрозою виключення, щоб кожен регіон боявся, що його виключать з цієї країни. Йому буде тоді гірше.
Звичайно, потрібен ширший доступ до інформації. Це не повинна бути лобова пропаганда. Це просто повинен бути збалансовий показ всього того, що відбувається в нашій країні.
Крім того, ми всі повинні зрозуміти, що різноманітність не є загрозою для країни. Навпаки, це може бути багатством для будь-якої держави культурна, зрештою, мовна і регіональна, звичаєва. В принципі це все може стати нашим набутком, а не нашою бідою.
Дуже важливою є територіальною, адміністративна реформа. Регіони повинні отримати більше самоуправління, а отже і більше відповідальності. Вони не повинні відчувати, що їх хтось дискримінує, що їх Київ експлуатує, визискує і т.д.
Дуже важливим має бути економічний розвиток країни. Люди повинні відчути, що життя поліпшується і це поліпшення пов’язане з новою владою, яка, сподіваюся, прийде.
Всі ці чинники разом взяті можуть і вони повинні працювати на подолання розколів, взаємних упереджень, взаємних підозр. Повинен бути орган, який би координував ці зусилля. Це не має бути суто бюрократична структура. Це має бути щось спільне і державне і щось створене громадянським суспільством. Потрібна більш координована праця.
І я думаю, що це буде найбільшим викликом для майбутнього українського уряду в цьому напрямку.
Олекса Боярко
Політолог Борис Бахтєєв вважає, що діалог може і повинен розвиватися між усіма частинами України, але один регіон держави при цьому потребує, так би мовити, соціального лікування.
Борис Бахтєєв
Передусім, вибори президента засвідчили: поняття “Схід” України більше неможливо розглядати як певну цілісність. Якщо Захід та Центр становлять спільну – чи, принаймні, одного порядку – соціопсихологічну територію, то про Схід цього не скажеш.
Є територія від Харківщини до Одещини, яка усвідомлює себе Україною – хай навіть “іншою Україною”, й для порозуміння з якою потрібен лише час, а ще сприятливі умови. І є “цитадель” - Донбас, діалог із яким видається дуже складним, а декому, напевне, й неможливим.
Донбас – станом на сьогодні – через цілу низку причин відверто протиставляє себе Україні, причому протиставляє агресивно. Але діалог із ним потрібен так само. Як же його досягнути?
Передусім, видається, діалог такий можливий лише за умов перемоги на президентських виборах Віктора Ющенка. Чому? По-перше, лише тоді донбасівці зможуть порівняти стереотипи, у світі яких вони живуть, із дійсністю.
Зможуть замислитися над тим, чи відповідають дійсності старанно навіювані їм пропагандистські кліше. Якщо ж на перемогу на виборах отримає Віктор Янукович – “кандидат від Донбасу”, то не лише не відбудеться зміни стереотипів.
Донбасівці вважатимуть, що саме мешканці Центру та Сходу живуть у полоні стереотипів, і саме на них лягає тягар пошуку взаєморозуміння. Це буде спроба вести розмову по-донецькому, виходячи саме з донецького світогляду, й із застосуванням саме донецької методики переконання опонентів.
Характерним у цьому плані є відома телереклама: попри те, що Янукович прагне вести свою кампанію “витонченіше” й “інтелектуальніше”, ніж раніше, все закінчується витисканням соку з помаранча та викиданням його на смітник.
Неважливо, хто на екрані робить усі ті процедури; важливо, що – на підсвідомому рівні – методика агітації залишилася та сама: ми вас у баранячий ріг скрутимо. Навряд чи решта України сприйме аргументацію такого от порядку.
В разі перемоги на виборах Віктора Януковича в Україні не буде місця для середнього класу – принаймні, для того, щоб він відігравав належу йому суспільну роль. Відповідно, донбаський середній клас так і не усвідомить себе справжньою силою.
Натомість, якщо домінанта української економіки пересунеться з сировинних, а то й видобувних, на модерні високотехнологічні галузі виробництва, зруйнується і стереотип Донбасу як спонсора всієї України, без якого ніхто не проживе, й стереотип відсталої сільської України, досі в Донбас поширений. Та й донбаський середній клас відчує себе частиною середнього класу України, відчує свою єдність із ним.
З боку ж Центру та Заходу варто утриматися (і утриматися, напевне, на досить довгий час) від спроб провести блискавичну українізацію Донбасу. Варто утриматися від усього, що сприймалося б як накидання чужої мови, культури, цивілізаційної належності.
Навпаки, варто було б наголошувати: коли Україна буде єдиною, коли будуть вирішені головні економічні проблеми, у нас буде вдосталь часу для того, щоб вирішити всі мовно-культурні питання. А тим часом у Донбасі, ймовірно, будуть подолані й упередження щодо Заходу і Центру України.
Олекса Боярко
І завершує програму спроба узагальнити проблематику діалогу і взаєморозуміння, яку робить культуролог Вадим Скуратівський.
Вадим Скуратівський
Десь на початку 18 ст. англійська філософія, а вслід за тим насамкінець 1920-тих російська філософія в особі Михайла Бахтяна заговорили про те, що в основі цивілізації передовсім лежить ситуація так званого діалогу.
Коли за певних історичних обставин, а чи окремі особистості, а чи людські середовища входять у режим, сказати б, словесного, не те що співробітництва поміж собою, а взаємоокликання, коли перебуваючи на різних світоглядних позиціях водночас оці люди, оці групи і ці класи намагаються пояснити свої позиції і почути позицію іншому.
То про що йдеться? Особливо в другій половині біжучого року ми з дивовижною силою ввійшли в ситуацію, коли одна частина населення рішуче не погоджується з іншою. Зрештою, це засвідчує електоральна статистика.
Йдеться не лише про те, що вочевидь з одного боку та статистика сфальсифікована і дуже багато там фантомного. Але справді ми сьогодні в Україні маємо дуже багато людей, які не чують інших людей.
Що належить робити в цій ситуації? Дуже уважно і переконливо пояснювати одне одному нашу з вами світоглядну ситуацію, а особливо тоді, коли вона справді історично переконлива. Належить говорити про те, що ми маємо просто спокійно і переконливо всіма засобами од особистого спілкування і закінчуючи засобами масових комунікацій пояснити свою позицію іншим.
Але ми маємо вимагати і від інших, щоб вони спокійно і переконливо нам пояснювали свою позицію, але перепрошую, без фантомів, без упереджень, без ідеологічних світоглядних галюцинацій, яких так багато з’явилося на Україні.
Якщо ми не зможемо домовитися, то зрештою ми ввійдемо в якійсь конфлікт, який буде, сказати б не, реорганізований в якомусь дуже сумнівному політичному напрямі.
Ідеться не просто про федералізацію України. Не виключено, що взагалі нормальна федералізація, пригадаймо батька співзасновника української національної ідеї Драгоманова, потрібна і, очевидно, що вона і є майбутнім України.
Але належить говорити саме про федералізацію, а не про прямий розкол. Ми маємо почути одне одного. У нас іншого виходу немає. Замість того, щоб іти тим самим шляхом, яким закінчувалися полеміки французької революції, а чи тим більше полеміки російської революції, революцій безконечно кривавих, ми маємо чути одне одного, тому що всі ми поза своїм етнічним походженням політичні українці.
Я вам скажу, що для мене є певний знак того, що все ж таки схоже на те, що ми починаємо чути одне одного. Мені політично не до вподоби мітинги на користь Януковича, але мене зворушує, що на цих мітингах дуже багато українських прапорів.
То, може, перший крок тієї самої сторони, зробимо свої кроки і, зрештою, пригадаємо, що ми маємо один національно-політичний і національно-культурний і взагалі навіть буттєвий дах, що зветься Україною.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі.
Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка, присвячену темі “Діалоги науковців про єдність і взаєморозуміння”.
Вів передачу Олекса Боярко.
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 22 грудня 2004 року.
Олекса Боярко
Вітаю вас, шановні слухачі.
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко.
Сьогодні наша передача присвячена темі “Діалоги науковців про єдність і взаєморозуміння”.
Українські науковці переконані у можливості та потребі порозуміння між Заходом і Сходом України. Оглядовий матеріал на цю тему підготував мій колега Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Культурні відмінності між Заходом і Сходом України дали підстави київському політологу Миколі Рябчуку говорити про дві України. І хоча львівський історик Ярослав Грицак зауважив, що так само можна говорити про двадцять дві чи навіть про двісті двадцять дві України, чимало аналітиків вбачають у реґіональних відмінностях перешкоду єдності країни.
Російські та західні політики і журналісти неодноразово прогнозували розпад України по Дніпру або Збручу. Проте, на думку львівського філософа Тараса Возняка, самостійна Галичина була б нежиттєздатною державою. Подібним є і відомий проект федералізації України з утвореннями на кшталт Південно-Східної Української Автономної Республіки. Відтак, науковцям більше йдеться про узгоджене бачення мешканцями різних частин України їхнього спільного майбутнього. Колишній дисидент, філософ Юрій Бадзьо вважає потрібним для цього загальносуспільний діалог, який має привести до визнання національного характеру української держави (цитата): “Порозуміння на основі наших (тобто, українців) історичних прав та актуальних національних потреб і за умови громадянської рівноправності всіх”. Заступник головного редактора журналу “Сучасність” Сергій Грабовський наголошує на суперечностях між двома основними проектами майбутнього держави – українського (“українська Україна”) і креольського (“государство Украина”).
Обидва базуються на політичному суверенітеті та ринковій економіці, однак мають різні – українську та совєтську, – культурні орієнтації. Дослідник сподівається, що (цитата) “у разі “українізації” помітної частини креолів відбудеться вихід української культури із сьогоднішнього гетто”. Микола Рябчук бачить основу для консолідації українського населення у формуванні громадянського суспільства, здатного ефективно контролювати дії постсовєцьких політичних еліт. Мова про те, (цитата) “щоб покірне населення, спільнота атомізованих напівфеодальних підданих перетворилася на солідарну модерну націю, свідому своїх прав і свого суверенітету”. Натомість Ярослав Грицак переконаний: “Відмінності між українським Сходом і Заходом драматичні, але не трагічні”. Згода більшості населення України з фундаментальних питань уже існує, і це дає підставу говорити про успішне формування української політичної нації. Між частинами України, вважає історик, “залишається широкий ґрунт для досягнення компромісів, якщо не консенсусу”.
Олекса Боярко
А тепер – слово самим науковцям, котрі дотримуються різних політичних орієнтацій. Політолог Дмитро Видрін вважає, що розмаїття України – її благо, а не вада. Йому слово.
Дмитро Видрін
Україна, безумовно, поділена і географічно, і економічно, і політично. Я ніколи не гадав, що поділ України за географічними, соціальними та іншими умовами, що є в цьому якійсь негатив. Навпаки, в це великий позитив.
Головний негативний поділ – це поділ за цілями, а українці, на мій погляд мають єдину ціль. Є такий Гумільов. От він казав, що єдина країна – це єдина ціль, це єдина мета країни. А зараз ми маємо мати єдину мету, щоб Україна була багата гідна європейська держава.
Повірте, що це питання не тільки Західної чи Східної України. Так що тут не маємо таких різниць в Україні. Те, що ми маємо Донбас, який заробляє гроші на металах, ми маємо Львів, який заробляє гроші на видавництві, то це не має ніякого значення.
Україна, безумовно, поділена, я гадаю, що це не негатив, а це великий позитив. Перш за все повинен бути діалог, бо завжди ці конфлікти, я кажу не тільки, як політолог, а і старий конфліктолог, що ці конфлікти вирішуються тільки через діалог.
Потрібен діалог еліти політичної східного і західного регіону, діалог еліти наукової, діалог еліти бізнесової. Я б поставив еліту бізнесову на перший рівень. Якщо буде діалог, то буде порозуміння. Не буде діалогу, не буде і порозуміння. Треба починати з загально українського діалогу.
Олекса Боярко
Культуролог Микола Рябчук, погоджуючись із ідеєю про необхідність збереження розмаїття України, наголошує на необхідності інтеграції суспільства на європейських засадах.
Микола Рябчук
Я гадаю, що було би помилкою стверджувати, що Україна ось саме тепер розкололася на дві частини. Вона властиво була розколота дуже давно. До цього неабияк приклалася совєцька влада, яка фактично плекала українофобію у “гомосовєтікуса”.
Біда в тому, що постсовєцька влада нічого не зробила для того, щоб зцілити ці розколи, щоб вилікувати українців від численних комплексів. А навпаки вона робила все можливе для того, щоб ці комплекси поглиблювати, для того, щоб ще більше настроювати одних проти інших.
На превеликий жаль, ми справді маємо дві дуже різні України. Ми маємо Україну совєцьку, яка ностальгує за старим, за якимсь уявним ідеалізованим минулим, який досі здається, що так буде краще інтегруватися в якійсь міфічний євразійський спосіб, тобто рухатися в третій світ прямим кроком.
Є Україна, яка прагне кращого життя – європейського, гіднішого, прагне демократичного устрою, яка не хоче тієї не правової держави, в якій ми до цього часу живемо.
Можливо, нічого б не було злого в тому, що є 2 таких проекти, є 2 такі різні ідеології, але лихо в тому, що вони дуже глибоко корелюють, співвідносяться з певними географічними координатами.
Якщо один проект тієї європейської України має досить велику, дуже переконливу підтримку у Центрі та на Заході, то Південь і Схід, на жаль, залишаються, глибоко совєтизованим регіоном.
Усунути цей поділ, подолати цю советизованість дуже важко. Водночас я не вважаю, що справа є абсолютно безнадійною. Для цього, очевидно, потрібно насамперед створити таку країну, в якій би всім хотілося жити і в якій неможливі були в принципі якісь погрози сепаратизму і відокремлення.
Навпаки, має бути така країна, в якій би центр мав би лякати регіони погрозою виключення, щоб кожен регіон боявся, що його виключать з цієї країни. Йому буде тоді гірше.
Звичайно, потрібен ширший доступ до інформації. Це не повинна бути лобова пропаганда. Це просто повинен бути збалансовий показ всього того, що відбувається в нашій країні.
Крім того, ми всі повинні зрозуміти, що різноманітність не є загрозою для країни. Навпаки, це може бути багатством для будь-якої держави культурна, зрештою, мовна і регіональна, звичаєва. В принципі це все може стати нашим набутком, а не нашою бідою.
Дуже важливою є територіальною, адміністративна реформа. Регіони повинні отримати більше самоуправління, а отже і більше відповідальності. Вони не повинні відчувати, що їх хтось дискримінує, що їх Київ експлуатує, визискує і т.д.
Дуже важливим має бути економічний розвиток країни. Люди повинні відчути, що життя поліпшується і це поліпшення пов’язане з новою владою, яка, сподіваюся, прийде.
Всі ці чинники разом взяті можуть і вони повинні працювати на подолання розколів, взаємних упереджень, взаємних підозр. Повинен бути орган, який би координував ці зусилля. Це не має бути суто бюрократична структура. Це має бути щось спільне і державне і щось створене громадянським суспільством. Потрібна більш координована праця.
І я думаю, що це буде найбільшим викликом для майбутнього українського уряду в цьому напрямку.
Олекса Боярко
Політолог Борис Бахтєєв вважає, що діалог може і повинен розвиватися між усіма частинами України, але один регіон держави при цьому потребує, так би мовити, соціального лікування.
Борис Бахтєєв
Передусім, вибори президента засвідчили: поняття “Схід” України більше неможливо розглядати як певну цілісність. Якщо Захід та Центр становлять спільну – чи, принаймні, одного порядку – соціопсихологічну територію, то про Схід цього не скажеш.
Є територія від Харківщини до Одещини, яка усвідомлює себе Україною – хай навіть “іншою Україною”, й для порозуміння з якою потрібен лише час, а ще сприятливі умови. І є “цитадель” - Донбас, діалог із яким видається дуже складним, а декому, напевне, й неможливим.
Донбас – станом на сьогодні – через цілу низку причин відверто протиставляє себе Україні, причому протиставляє агресивно. Але діалог із ним потрібен так само. Як же його досягнути?
Передусім, видається, діалог такий можливий лише за умов перемоги на президентських виборах Віктора Ющенка. Чому? По-перше, лише тоді донбасівці зможуть порівняти стереотипи, у світі яких вони живуть, із дійсністю.
Зможуть замислитися над тим, чи відповідають дійсності старанно навіювані їм пропагандистські кліше. Якщо ж на перемогу на виборах отримає Віктор Янукович – “кандидат від Донбасу”, то не лише не відбудеться зміни стереотипів.
Донбасівці вважатимуть, що саме мешканці Центру та Сходу живуть у полоні стереотипів, і саме на них лягає тягар пошуку взаєморозуміння. Це буде спроба вести розмову по-донецькому, виходячи саме з донецького світогляду, й із застосуванням саме донецької методики переконання опонентів.
Характерним у цьому плані є відома телереклама: попри те, що Янукович прагне вести свою кампанію “витонченіше” й “інтелектуальніше”, ніж раніше, все закінчується витисканням соку з помаранча та викиданням його на смітник.
Неважливо, хто на екрані робить усі ті процедури; важливо, що – на підсвідомому рівні – методика агітації залишилася та сама: ми вас у баранячий ріг скрутимо. Навряд чи решта України сприйме аргументацію такого от порядку.
В разі перемоги на виборах Віктора Януковича в Україні не буде місця для середнього класу – принаймні, для того, щоб він відігравав належу йому суспільну роль. Відповідно, донбаський середній клас так і не усвідомить себе справжньою силою.
Натомість, якщо домінанта української економіки пересунеться з сировинних, а то й видобувних, на модерні високотехнологічні галузі виробництва, зруйнується і стереотип Донбасу як спонсора всієї України, без якого ніхто не проживе, й стереотип відсталої сільської України, досі в Донбас поширений. Та й донбаський середній клас відчує себе частиною середнього класу України, відчує свою єдність із ним.
З боку ж Центру та Заходу варто утриматися (і утриматися, напевне, на досить довгий час) від спроб провести блискавичну українізацію Донбасу. Варто утриматися від усього, що сприймалося б як накидання чужої мови, культури, цивілізаційної належності.
Навпаки, варто було б наголошувати: коли Україна буде єдиною, коли будуть вирішені головні економічні проблеми, у нас буде вдосталь часу для того, щоб вирішити всі мовно-культурні питання. А тим часом у Донбасі, ймовірно, будуть подолані й упередження щодо Заходу і Центру України.
Олекса Боярко
І завершує програму спроба узагальнити проблематику діалогу і взаєморозуміння, яку робить культуролог Вадим Скуратівський.
Вадим Скуратівський
Десь на початку 18 ст. англійська філософія, а вслід за тим насамкінець 1920-тих російська філософія в особі Михайла Бахтяна заговорили про те, що в основі цивілізації передовсім лежить ситуація так званого діалогу.
Коли за певних історичних обставин, а чи окремі особистості, а чи людські середовища входять у режим, сказати б, словесного, не те що співробітництва поміж собою, а взаємоокликання, коли перебуваючи на різних світоглядних позиціях водночас оці люди, оці групи і ці класи намагаються пояснити свої позиції і почути позицію іншому.
То про що йдеться? Особливо в другій половині біжучого року ми з дивовижною силою ввійшли в ситуацію, коли одна частина населення рішуче не погоджується з іншою. Зрештою, це засвідчує електоральна статистика.
Йдеться не лише про те, що вочевидь з одного боку та статистика сфальсифікована і дуже багато там фантомного. Але справді ми сьогодні в Україні маємо дуже багато людей, які не чують інших людей.
Що належить робити в цій ситуації? Дуже уважно і переконливо пояснювати одне одному нашу з вами світоглядну ситуацію, а особливо тоді, коли вона справді історично переконлива. Належить говорити про те, що ми маємо просто спокійно і переконливо всіма засобами од особистого спілкування і закінчуючи засобами масових комунікацій пояснити свою позицію іншим.
Але ми маємо вимагати і від інших, щоб вони спокійно і переконливо нам пояснювали свою позицію, але перепрошую, без фантомів, без упереджень, без ідеологічних світоглядних галюцинацій, яких так багато з’явилося на Україні.
Якщо ми не зможемо домовитися, то зрештою ми ввійдемо в якійсь конфлікт, який буде, сказати б не, реорганізований в якомусь дуже сумнівному політичному напрямі.
Ідеться не просто про федералізацію України. Не виключено, що взагалі нормальна федералізація, пригадаймо батька співзасновника української національної ідеї Драгоманова, потрібна і, очевидно, що вона і є майбутнім України.
Але належить говорити саме про федералізацію, а не про прямий розкол. Ми маємо почути одне одного. У нас іншого виходу немає. Замість того, щоб іти тим самим шляхом, яким закінчувалися полеміки французької революції, а чи тим більше полеміки російської революції, революцій безконечно кривавих, ми маємо чути одне одного, тому що всі ми поза своїм етнічним походженням політичні українці.
Я вам скажу, що для мене є певний знак того, що все ж таки схоже на те, що ми починаємо чути одне одного. Мені політично не до вподоби мітинги на користь Януковича, але мене зворушує, що на цих мітингах дуже багато українських прапорів.
То, може, перший крок тієї самої сторони, зробимо свої кроки і, зрештою, пригадаємо, що ми маємо один національно-політичний і національно-культурний і взагалі навіть буттєвий дах, що зветься Україною.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі.
Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка, присвячену темі “Діалоги науковців про єдність і взаєморозуміння”.
Вів передачу Олекса Боярко.
Говорить радіо “Свобода”!