Олекса Боярко
Аудіозапис програми:
Київ, 17 листопада 2004 року.
Олекса Боярко
Вітаю вас, шановні слухачі!
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко.
Сьогодні наша передача присвячена президентським виборам в Україні.
Почнемо з недавньої історії. 10 років тому в Україні також відбувалися вибори президента держави. Розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
1993 року зволікання української влади з проведенням реальних політичних і економічних реформ призвело до економічної кризи, зростання інфляції та зубожіння більшості населення.
Це викликало напруженість у суспільстві та численні акції протесту, у тому числі і страйки шахтарів у червні, з вимогами зміни влади. Зрештою, Верховна Рада України призначила позачергові вибори президента держави на 26 червня 1994 року. У першому турі виборів взяли участь 7 кандидатів на посаду президента України. Це були народні депутати Валерій Бабич та Володимир Лановий, міністр освіти Петро Таланчук, президент України Леонід Кравчук, президент Української спілки промисловців і підприємців Леонід Кучма, голова Верховної Ради Олександр Мороз, колишній голова парламенту Іван Плющ. У першому турі виборів не переміг жоден з кандидатів. Відтак, у другий тур вийшли 2 кандидата, що отримали найбільше голосів виборців – Леонід Кравчук, за якого проголосували 37,68% виборців, і Леонід Кучма, якого підтримали 31,25% виборців. Виборча програма Леоніда Кравчука передбачала зміцнення незалежності України і поступове державотворення з одночасним наголошенням на збереженні суспільної стабільності та злагоди.
Така позиція президента Кравчука, попри обережність і непослідовність його політики, забезпечила йому підтримку більшості виборців Західної та Центральної України. Натомість у деяких засобах масової інформації Росії та Західної Європи він отримав стійку репутацію «націоналіста». Основними пунктами виборчої програми Леоніда Кучми були боротьба із злочинністю, послідовна інтеґрація з Росією та надання російській мові статусу офіційної. Його підтримували переважно виборці Сходу та Півдня України, зорієнтовані на радянську субкультуру.
Особливу популярність серед електорату Леоніда Кучми мали обіцянки відновити розірвані економічні зв’язки з колишніми республіками СРСР та застереження проти (цитата) «згубного націоналізму». Другий тур виборів президента України відбувся 10 липня 1994 року. У ньому з результатом 52% голосів виборців переміг Леонід Кучма, натомість за Леоніда Кравчука проголосували 45% виборців.
Олекса Боярко
Упродовж минулого десятиліття, на думку політолога Миколи Рябчука, в Україні сформувався такий тип суспільного устрою, який у сучасній політичній науці зветься “шантажистською державою”.
Минулого місяця у нашій програмі Микола Рябчук розповідав про сутність такої держави. Сьогодні він розмірковує, чи можна подолати “шантажистську державу”.
Микола Рябчук
Шантажистська держава будується на трьох основних підвалинах. По-перше, стверджує Кейт Дарден, шантажистська держава толерує, а навіть заохочує корупцію. По-друге, шантажистська держава стежить за цією корупцією. Тобто це не є так, що люди можуть собі вдаватися до різних зловживань і ніхто про це нічого не знає.
Ні, постсовєцька шантажистська держава зберегла функції стеження. На це працює колишнє КДБ, тепер СБУ, міліція і спеціальні її відділи, а також новий орган дуже потужний і впливовий орган стеження і репресій податкова адміністрація. Тобто другою підвалиною шантажистської держави є накопичення інформації про всілякі зловживання.
Нарешті, третій елемент шантажистської держави, то це вибіркове застосування законів. Як тільки суб’єкт господарчої діяльності чи політичної стає нелояльним до правлячого режиму, то весь той компромат, який назбираний проти нього передається до відповідних слідчих органів. Такий суб’єкт неодмінно опиняється за гратами, а його весь бізнес виявляється зруйнованим.
На цих трьох підвалинах збудовано досить ефективну систему. На думку багатьох аналітиків така система є по-своєму досить міцною, успішною і досить тривалою. Зрештою, ми бачили, як працює ця шантажистська держава і в Росії і в Україні.
Сьогодні ми спостерігаємо використання цього шантажу під час президентської кампанії. Чи можна якимось чином протистояти шантажистській державі? Американський дослідник Кейт Дарден вважає, що протидіяти такій державі дуже важко, а може, навіть неможливо.
Він вважає, що у постсовєцьких державах громадянське суспільство є дуже слабке, не здатне організуватися, не здатне спільними солідарними зусиллями протидіяти такому шантажу. Він також вважає, що олігархія є дуже жадібною і егоїстичною, що вона теж задоволена більш-менш таким статус-кво. Зрештою, він вважає, що така система може утримуватися досить довго.
Я особисто сумніваюся в таких песимістичних висновках, тому що, мені здається, Кейт Дарден більш враховував російський чи білоруський досвід, аніж український. В кожному разі він не врахував того, що в Україні, на відміну від Росії громадянське суспільство набагато живіше, активніше, має певну енергію і здатність до самоорганізації, має досить сильні опозиційні партії, що і підтвердили парламентські вибори 2 роки тому, коли демократична опозиція здобула досить поважний успіх і, зрештою, вона має харизматичного лідера, який зумів об’єднати розпорошені, розрізнені демократичні угруповання.
Тобто суспільство має свій голос і має свою політичну організацію. Громадянське суспільство має незалежні мас-медіа. Хоч вони репресовані, але живі і активні. Воно має здатність до політичної артикуляції, сказати б, своєї волі, своїх бажань, своїх прагнень.
Другий чинник, який здатен прислужитися до подолання, до трансформації шантажистської держави, то це самі владні еліти. На мій погляд, вони великою мірою недооцінюються в тому сенсі, що ми звикли малювати олігархію якимось таким дуже похмурим чорним кольором.
Насправді, сьогоднішній бізнес – це дуже різні люди і підприємці. Серед ниє паразитичні клани, які нічого не виробляють, а отримують свої надприбутки головним чином із зв’язків з державною бюрократією і всіляких шахрайств.
Але натомість є також уже чимало різних бізнесових кланів, чи просто окремих бізнесменів більших і менших, які вже зв’язані з виробництвом і зацікавлені у певній економічній стабільності і прозорості, а отже і в певній стабільності і прозорості політичній. Одне з другим пов’язане.
Ці люди не зацікавлені в тому, щоб бути постійно об’єктом шантажування. Вони не зацікавлені в тому, щоб їх тримали на гачку державні чиновники, які дуже вміло користуються інструментами цієї шантажистської держави.
Тобто ці люди можуть бути потенційними союзниками демократичного опозиції, демократичного суспільства. Інша річ, що вони поки що перебувають у цьому заляканому стані, вони перебувають, сказати б на гачку і не наважуються відверто висловити своєї неприязні, свого неприйняття от такої шантажистської держави.
Безумовно, є третій чинник, про який можна було б говорити дуже багато, який має певний вплив на політичні зміни в авторитарних державах, - це міжнародна спільнота. Сьогодні авторитарні режими у світі не є популярними, а скоріше навпаки, як правило зазнають остракізму, потрапляють у розряд так званих держав-паріїв.
Я думаю, що це також має дуже велике значення. Зокрема, у Європі європейська спільнота навряд чи буде толерувати авторитарні режими. Ми, зрештою, маємо приклад сусідньої Білорусії, де після чергових фальшованих виборів, псевдореферендуму європейські держави наклали досить серйозні санкції на тамтешній авторитарний режим.
Я вважаю, що ці 3 чинники, які тут перелічені були можуть дуже істотно прислужитися до подолання так званої шантажистської держави, до її ушляхетнення, її окультурення. Йдеться про те, щоб суспільство нарешті спромоглося взяти таку державу під свій контроль і трансформувати в гуманну ліберальну демократію.
Олекса Боярко
Провокацією, маніпулюванням і шантажем назвав ряд провідних українських політиків передвиборчі заяви директорів підприємств Півдня і Сходу України. Про що йдеться? Перед мікрофоном Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський
Як повідомило Національне телебачення України, 12 листопада керівники низки великих підприємств Сходу та Півдня України звернулися до співвітчизників із закликом об‘єднатися навколо кандидата у президенти Віктора Янукович.
У зверненні, зокрема, було сказано: “21 листопада нам належить зробити вибір між стабільним розвитком чи поверненням до економічної кризи, до зупинки промислових підприємств, до масового безробіття, політичної нестабільності, хаосу”, - відзначають автори звернення, прямо ототожнюючи перспективу соціально-економічної катастрофи з приходом до влади Віктора Ющенка.
Далі в тексті сказано, що чинна ситуація “дуже нагадує ситуацію в роки так званої “перестройки”, коли безвідповідальні політики втягли країну у вихор демагогії, розпалили націоналістичний екстремізм, спровокували обвал економіки і врешті-решт розвалили всю країну. Ми довгі роки з біллю в серці переживаємо наслідки тих подій”.
Отже, для підписантів звернення, а практично всі вони є довіреними особами Віктора Януковича, як підкреслюють незалежні аналітики, “демагогія” є синонімом “демократії”, “вся країна” – це Совєтський Союз, “націоналістичний екстремізм” – це воля українського народу до державотворення, виявлена на референдумі 1 грудня 1991 року.
А 13 листопада кілька десятків підприємств, в тому числі тих, що належать до військово-промислового комплексу, провели публічні акції на підтримку кандидатури Віктора Януковича, в тому числі й короткотермінові страйки, анонсовані та організовані директорами.
Повернемося, втім, до директорської прес-конференції від 12 листопада. На ній генеральний директор запорізького об‘єднання “Мотор-Січ” В‘ячеслав Богуслаєв заявив (цитую): “У Німеччині кажуть, що Німеччина – це Баварія, Баварія унд Баварія. У нас можна стверджувати, що Україна – це Схід, Схід і Схід. І президентом України може бути людина лише зі східних областей”.
Це висловлювання викликало різку реакцію з боку голови Верховної Ради України Володимира Литвина, котрий у ці дні перебував із візитом у Сполучених Штатах Америки. Литвин назвав слова Богуслаєва “провокацією” і відзначив, що “це провокацiйне висловлювання має стати пiдставою для реакцiї з боку органiв державної влади”.
А ще, назвавши слова директора “демонстрацiєю вседозволеності”, Володимир Литвин порадив йому “прочитати хоч би один пiдручник історії”. На думку незалежних експертів, ідеться не тільки про історію України; справа в тому, що паралелі “Баварія-Схід України” мають дуже специфічний вимір – адже в Німеччині у 1933 році в результати сфальсифікованих виборів до влади прийшов відомий політик саме “баварського” розливу. Наслідки цієї події для Баварії, Німеччини і всієї Європи добре відомі.
Олекса Боярко
І на завершення програми – погляд на українські виборчі перегони в‘язня сумління радянських часів, нині – віце-ректора Українського католицького університету Мирослава Мариновича. Йому слово.
Мирослав Мартинович
Мені звичайно дуже сумно, що перемогу Ющенка, яка є очевидною, як на мене, сьогодні украли. Це не перша крадіжка у українського народу, яка в історії нашого народу траплялася, так що переживемо її.
Головне, як нейтралізувати ті негативні наслідки, які вона викликала, і як зберегти те піднесення, яке було в народі напередодні виборів і в день виборів.
Адже нинішня ситуація є в чомусь дуже важливою. Вони сильного робить сильнішим, а слабких робить слабшими. Отже, потрібно зробити все для того, щоб сильні утвердилися в своїй силі, а слабші стали сильнішими.
Мені видається, що до певної міри владі вдалося змінити перспективу в останні дні з суто моральної, в моральне протистояння добра і зла у площину, яку дуже часто і ефективно озвучує влада, у площину Схід-Захід.
Це дуже небезпечна для України перспектива. Вона насправді дуже хибна. Я вірю в те, що за ці тижні, які ми сьогодні маємо до ІІ туру, якщо він відбудеться, “НУ” і взагалі команда Віктора Ющенка вже більш згуртована і разом з іншими силами, які тепер будуть його підтримувати змінить цю перспективу і доведе Україні, що Ющенко сьогодні має підтримку у всіх регіонах України, не тільки на Заході.
Для мене українська виборча ситуація є і далі ситуацію, де випробовується добро і зло, де Україна виборює свою демократичну поставу. Мені було надзвичайно приємно почути кілька днів тому на конференції у Берліні, де приїхала дуже велика команда росіян, що сьогодні Україна бореться не лише за себе, вона бореться і за Росію і за Білорусію. Мається на увазі і за демократичну Росію і Білорусію.
Сьогодні Україна є передовим фронтом, яка може суттєво вплинути, яка може трансформувати увесь пострадянській простір, принаймні у східнослов’янській частині.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі.
Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”, присвячену президентським виборам в Україні.
Вів передачу Олекса Боярко.
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 17 листопада 2004 року.
Олекса Боярко
Вітаю вас, шановні слухачі!
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко.
Сьогодні наша передача присвячена президентським виборам в Україні.
Почнемо з недавньої історії. 10 років тому в Україні також відбувалися вибори президента держави. Розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
1993 року зволікання української влади з проведенням реальних політичних і економічних реформ призвело до економічної кризи, зростання інфляції та зубожіння більшості населення.
Це викликало напруженість у суспільстві та численні акції протесту, у тому числі і страйки шахтарів у червні, з вимогами зміни влади. Зрештою, Верховна Рада України призначила позачергові вибори президента держави на 26 червня 1994 року. У першому турі виборів взяли участь 7 кандидатів на посаду президента України. Це були народні депутати Валерій Бабич та Володимир Лановий, міністр освіти Петро Таланчук, президент України Леонід Кравчук, президент Української спілки промисловців і підприємців Леонід Кучма, голова Верховної Ради Олександр Мороз, колишній голова парламенту Іван Плющ. У першому турі виборів не переміг жоден з кандидатів. Відтак, у другий тур вийшли 2 кандидата, що отримали найбільше голосів виборців – Леонід Кравчук, за якого проголосували 37,68% виборців, і Леонід Кучма, якого підтримали 31,25% виборців. Виборча програма Леоніда Кравчука передбачала зміцнення незалежності України і поступове державотворення з одночасним наголошенням на збереженні суспільної стабільності та злагоди.
Така позиція президента Кравчука, попри обережність і непослідовність його політики, забезпечила йому підтримку більшості виборців Західної та Центральної України. Натомість у деяких засобах масової інформації Росії та Західної Європи він отримав стійку репутацію «націоналіста». Основними пунктами виборчої програми Леоніда Кучми були боротьба із злочинністю, послідовна інтеґрація з Росією та надання російській мові статусу офіційної. Його підтримували переважно виборці Сходу та Півдня України, зорієнтовані на радянську субкультуру.
Особливу популярність серед електорату Леоніда Кучми мали обіцянки відновити розірвані економічні зв’язки з колишніми республіками СРСР та застереження проти (цитата) «згубного націоналізму». Другий тур виборів президента України відбувся 10 липня 1994 року. У ньому з результатом 52% голосів виборців переміг Леонід Кучма, натомість за Леоніда Кравчука проголосували 45% виборців.
Олекса Боярко
Упродовж минулого десятиліття, на думку політолога Миколи Рябчука, в Україні сформувався такий тип суспільного устрою, який у сучасній політичній науці зветься “шантажистською державою”.
Минулого місяця у нашій програмі Микола Рябчук розповідав про сутність такої держави. Сьогодні він розмірковує, чи можна подолати “шантажистську державу”.
Микола Рябчук
Шантажистська держава будується на трьох основних підвалинах. По-перше, стверджує Кейт Дарден, шантажистська держава толерує, а навіть заохочує корупцію. По-друге, шантажистська держава стежить за цією корупцією. Тобто це не є так, що люди можуть собі вдаватися до різних зловживань і ніхто про це нічого не знає.
Ні, постсовєцька шантажистська держава зберегла функції стеження. На це працює колишнє КДБ, тепер СБУ, міліція і спеціальні її відділи, а також новий орган дуже потужний і впливовий орган стеження і репресій податкова адміністрація. Тобто другою підвалиною шантажистської держави є накопичення інформації про всілякі зловживання.
Нарешті, третій елемент шантажистської держави, то це вибіркове застосування законів. Як тільки суб’єкт господарчої діяльності чи політичної стає нелояльним до правлячого режиму, то весь той компромат, який назбираний проти нього передається до відповідних слідчих органів. Такий суб’єкт неодмінно опиняється за гратами, а його весь бізнес виявляється зруйнованим.
На цих трьох підвалинах збудовано досить ефективну систему. На думку багатьох аналітиків така система є по-своєму досить міцною, успішною і досить тривалою. Зрештою, ми бачили, як працює ця шантажистська держава і в Росії і в Україні.
Сьогодні ми спостерігаємо використання цього шантажу під час президентської кампанії. Чи можна якимось чином протистояти шантажистській державі? Американський дослідник Кейт Дарден вважає, що протидіяти такій державі дуже важко, а може, навіть неможливо.
Він вважає, що у постсовєцьких державах громадянське суспільство є дуже слабке, не здатне організуватися, не здатне спільними солідарними зусиллями протидіяти такому шантажу. Він також вважає, що олігархія є дуже жадібною і егоїстичною, що вона теж задоволена більш-менш таким статус-кво. Зрештою, він вважає, що така система може утримуватися досить довго.
Я особисто сумніваюся в таких песимістичних висновках, тому що, мені здається, Кейт Дарден більш враховував російський чи білоруський досвід, аніж український. В кожному разі він не врахував того, що в Україні, на відміну від Росії громадянське суспільство набагато живіше, активніше, має певну енергію і здатність до самоорганізації, має досить сильні опозиційні партії, що і підтвердили парламентські вибори 2 роки тому, коли демократична опозиція здобула досить поважний успіх і, зрештою, вона має харизматичного лідера, який зумів об’єднати розпорошені, розрізнені демократичні угруповання.
Тобто суспільство має свій голос і має свою політичну організацію. Громадянське суспільство має незалежні мас-медіа. Хоч вони репресовані, але живі і активні. Воно має здатність до політичної артикуляції, сказати б, своєї волі, своїх бажань, своїх прагнень.
Другий чинник, який здатен прислужитися до подолання, до трансформації шантажистської держави, то це самі владні еліти. На мій погляд, вони великою мірою недооцінюються в тому сенсі, що ми звикли малювати олігархію якимось таким дуже похмурим чорним кольором.
Насправді, сьогоднішній бізнес – це дуже різні люди і підприємці. Серед ниє паразитичні клани, які нічого не виробляють, а отримують свої надприбутки головним чином із зв’язків з державною бюрократією і всіляких шахрайств.
Але натомість є також уже чимало різних бізнесових кланів, чи просто окремих бізнесменів більших і менших, які вже зв’язані з виробництвом і зацікавлені у певній економічній стабільності і прозорості, а отже і в певній стабільності і прозорості політичній. Одне з другим пов’язане.
Ці люди не зацікавлені в тому, щоб бути постійно об’єктом шантажування. Вони не зацікавлені в тому, щоб їх тримали на гачку державні чиновники, які дуже вміло користуються інструментами цієї шантажистської держави.
Тобто ці люди можуть бути потенційними союзниками демократичного опозиції, демократичного суспільства. Інша річ, що вони поки що перебувають у цьому заляканому стані, вони перебувають, сказати б на гачку і не наважуються відверто висловити своєї неприязні, свого неприйняття от такої шантажистської держави.
Безумовно, є третій чинник, про який можна було б говорити дуже багато, який має певний вплив на політичні зміни в авторитарних державах, - це міжнародна спільнота. Сьогодні авторитарні режими у світі не є популярними, а скоріше навпаки, як правило зазнають остракізму, потрапляють у розряд так званих держав-паріїв.
Я думаю, що це також має дуже велике значення. Зокрема, у Європі європейська спільнота навряд чи буде толерувати авторитарні режими. Ми, зрештою, маємо приклад сусідньої Білорусії, де після чергових фальшованих виборів, псевдореферендуму європейські держави наклали досить серйозні санкції на тамтешній авторитарний режим.
Я вважаю, що ці 3 чинники, які тут перелічені були можуть дуже істотно прислужитися до подолання так званої шантажистської держави, до її ушляхетнення, її окультурення. Йдеться про те, щоб суспільство нарешті спромоглося взяти таку державу під свій контроль і трансформувати в гуманну ліберальну демократію.
Олекса Боярко
Провокацією, маніпулюванням і шантажем назвав ряд провідних українських політиків передвиборчі заяви директорів підприємств Півдня і Сходу України. Про що йдеться? Перед мікрофоном Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський
Як повідомило Національне телебачення України, 12 листопада керівники низки великих підприємств Сходу та Півдня України звернулися до співвітчизників із закликом об‘єднатися навколо кандидата у президенти Віктора Янукович.
У зверненні, зокрема, було сказано: “21 листопада нам належить зробити вибір між стабільним розвитком чи поверненням до економічної кризи, до зупинки промислових підприємств, до масового безробіття, політичної нестабільності, хаосу”, - відзначають автори звернення, прямо ототожнюючи перспективу соціально-економічної катастрофи з приходом до влади Віктора Ющенка.
Далі в тексті сказано, що чинна ситуація “дуже нагадує ситуацію в роки так званої “перестройки”, коли безвідповідальні політики втягли країну у вихор демагогії, розпалили націоналістичний екстремізм, спровокували обвал економіки і врешті-решт розвалили всю країну. Ми довгі роки з біллю в серці переживаємо наслідки тих подій”.
Отже, для підписантів звернення, а практично всі вони є довіреними особами Віктора Януковича, як підкреслюють незалежні аналітики, “демагогія” є синонімом “демократії”, “вся країна” – це Совєтський Союз, “націоналістичний екстремізм” – це воля українського народу до державотворення, виявлена на референдумі 1 грудня 1991 року.
А 13 листопада кілька десятків підприємств, в тому числі тих, що належать до військово-промислового комплексу, провели публічні акції на підтримку кандидатури Віктора Януковича, в тому числі й короткотермінові страйки, анонсовані та організовані директорами.
Повернемося, втім, до директорської прес-конференції від 12 листопада. На ній генеральний директор запорізького об‘єднання “Мотор-Січ” В‘ячеслав Богуслаєв заявив (цитую): “У Німеччині кажуть, що Німеччина – це Баварія, Баварія унд Баварія. У нас можна стверджувати, що Україна – це Схід, Схід і Схід. І президентом України може бути людина лише зі східних областей”.
Це висловлювання викликало різку реакцію з боку голови Верховної Ради України Володимира Литвина, котрий у ці дні перебував із візитом у Сполучених Штатах Америки. Литвин назвав слова Богуслаєва “провокацією” і відзначив, що “це провокацiйне висловлювання має стати пiдставою для реакцiї з боку органiв державної влади”.
А ще, назвавши слова директора “демонстрацiєю вседозволеності”, Володимир Литвин порадив йому “прочитати хоч би один пiдручник історії”. На думку незалежних експертів, ідеться не тільки про історію України; справа в тому, що паралелі “Баварія-Схід України” мають дуже специфічний вимір – адже в Німеччині у 1933 році в результати сфальсифікованих виборів до влади прийшов відомий політик саме “баварського” розливу. Наслідки цієї події для Баварії, Німеччини і всієї Європи добре відомі.
Олекса Боярко
І на завершення програми – погляд на українські виборчі перегони в‘язня сумління радянських часів, нині – віце-ректора Українського католицького університету Мирослава Мариновича. Йому слово.
Мирослав Мартинович
Мені звичайно дуже сумно, що перемогу Ющенка, яка є очевидною, як на мене, сьогодні украли. Це не перша крадіжка у українського народу, яка в історії нашого народу траплялася, так що переживемо її.
Головне, як нейтралізувати ті негативні наслідки, які вона викликала, і як зберегти те піднесення, яке було в народі напередодні виборів і в день виборів.
Адже нинішня ситуація є в чомусь дуже важливою. Вони сильного робить сильнішим, а слабких робить слабшими. Отже, потрібно зробити все для того, щоб сильні утвердилися в своїй силі, а слабші стали сильнішими.
Мені видається, що до певної міри владі вдалося змінити перспективу в останні дні з суто моральної, в моральне протистояння добра і зла у площину, яку дуже часто і ефективно озвучує влада, у площину Схід-Захід.
Це дуже небезпечна для України перспектива. Вона насправді дуже хибна. Я вірю в те, що за ці тижні, які ми сьогодні маємо до ІІ туру, якщо він відбудеться, “НУ” і взагалі команда Віктора Ющенка вже більш згуртована і разом з іншими силами, які тепер будуть його підтримувати змінить цю перспективу і доведе Україні, що Ющенко сьогодні має підтримку у всіх регіонах України, не тільки на Заході.
Для мене українська виборча ситуація є і далі ситуацію, де випробовується добро і зло, де Україна виборює свою демократичну поставу. Мені було надзвичайно приємно почути кілька днів тому на конференції у Берліні, де приїхала дуже велика команда росіян, що сьогодні Україна бореться не лише за себе, вона бореться і за Росію і за Білорусію. Мається на увазі і за демократичну Росію і Білорусію.
Сьогодні Україна є передовим фронтом, яка може суттєво вплинути, яка може трансформувати увесь пострадянській простір, принаймні у східнослов’янській частині.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі.
Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”, присвячену президентським виборам в Україні.
Вів передачу Олекса Боярко.
Говорить радіо “Свобода”!