Павло Вольвач
Аудіозапис програми:
Київ, 1 листопада 2004 року.
Павло Вольвач
Вітаю Вас, шановні радіослухачі! Як завжди в цей час, в ефірі радіожурнал “Віта Нова”.
Зрозуміло, що сьогодні все підпорядковане результатам виборів. Можливо, навіть прогноз погоди. Але якими б значущими і доленосними вони не були, у житті все одно має залишатися щось, що не залежить від їхнього перебігу і результатів. Тобто, щось вічне. Тим більше, що вічність теж має якісь свої дати і ювілеї. І нове життя – певна річ.
Цього року відзначається 70-річчя з часу заснування одного з найвизначніших музеїв світу, Національного заповідника “Софія Київська”.
От про це ми й поговоримо докладніше. Не так про дату, як про Софію і “софійність” в історії, в новому житті і в надчассі.
Створений заповідник був у часи, коли по українському світові їхали великим трактором. Якраз під цю пору вже завершилася драма українського Голодомору, стихли відлуння пострілів Скрипника і Хвильового, і тиша золотоверхого Києва раз у раз здригалась від вибухів – то злітали в повітря старі церкви і собори, розчищаючи шлях для Української радянської соціалістичної, вірної посестри Великої і потужної РСФСР та ще близько десятка таких же...
Тому утворення Софійського заповідника – це, насамперед, політичний акт, зумовлений боротьбою з церковними інституціями, головно з Українською автокефальною православною церквою.
Але не можна скидати з рахунку і прагнення зберегти унікальні історико-архітектурні пам’ятки. Зрештою, може саме завдяки цій охоронній табличці, і збереглася для нащадків “Оранта – Непорушна стіна”.
Власне, надамо слово людям, найбільш причетним до означеної теми.
Говорить Ірина Марголіна, керівник відділу Національного заповідника “Софія Київська”.
Ірина Марголіна
Створення заповідника у 1934-му році започаткувало нові напрямки музейної діяльності в Україні і дозволило вирішити складні пам’яткоохоронні, науково-дослідні, науково-реставраційні питання, пов’язані у складі заповідника унікальних пам’яток.
За 70 років заповідник із невеликого музею перетворився на значний музейний осередок світового значення, який на сьогодні вже відвідало понад 50 мільйонів туристів.
В 1990-му році Софійський собор 11-го століття з комплексом монастирських споруд 18-го століття на його території внесено до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Дійсно цьому ансамблю немає рівних не тільки на теренах колишнього Радянського Союзу, а й у всьому світі.
Павло Вольвач
Зрештою, Софія не лише символ матеріальний чи релігійний. Це ще й символ українського спротиву, чиї бані пам’ятають відлуння Універсалів Центральної Ради і шлики козаків Директорії, погляди Косинки і Стуса, Плужника і Лупиноса.
Як не дивно, але Софія надихнула на неголосний спротив Москві й тогочасне українське партначальство. Скоріше, це був спротив голови колгоспу, у якого забрали цяцьку, але все ж таки...
Говорить історик Сергій Кот.
Сергій Кот
Саме з Софії Київської почалася історія протестів українського уряду проти неповернення з виставки у Москві взятих туди у 1938-му році до відзначення 750-річчя “Слова о полку Ігоревім” відомої мозаїки “Дмитро Солунський” та кількох фресок.
Хочу нагадати, що нам вдалося відшукати оригінал листа від українського уряду до Москви з протестом проти неповернення з Москви цих експонатів з виставки і категорична вимога повернути їх негайно.
Далі історія михайлівських фресок знову пов’язана із Софіївським собором і з Софіївським комплексом, тому що саме там під час війни був створений архітектурний музей, з якого вже німецькі війська в 1943-му році вивезли 29 оригіналів мозаїк і фресок Михайлівського Золотоверхого собору.
Ця воєнна епопея фресок була дуже цікавою. Вони проїхали пів Європи: Краків, з Кракова їх перевезли на південь Баварії, там їх знайшли в підвалах середньовічного замку американські військові, які перевезли їх до Мюнхена, вже з Мюнхена американські військові передали їх до радянської окупаційної зони в Берлін, але з Берліну до Києва повернулося тільки 11 ящиків з оригіналами фресок Михайлівського собору, з яких чотири були геть розбиті, а 18 ящиків з фресками і, як мінімум, мозаїкою нишком було відправлено на склади єдиного музейного фонду речей, які прибували з Німеччини під Петербург, а звідти вони потрапили до Новгороду, а з Новгороду речі частково попали до “Ермітажу”, а частково до російського музею в Петербурзі.
Будемо сподіватися, що справжня історія заповідника, саме як культурного центру ще і не розпочиналася, а ми чекаємо, коли вона дійсно розквітне у всьому своєму глибинному сенсі.
Павло Вольвач
Важко не погодитися з Сергієм Котом: ще не всі граффіті Софії Київської прочитані, не всі символи розгадані. Та це й на краще. У символі, як і в жінці, мусить бути загадка? ,о без неї не витвориться міт, легенда.
До речі, про легенди... Але спочатку трохи музики.
Звучить пісня
“Бродить по степу розхристаний вітер, Пестить вустами стяг над полком. Пане полковнику, вимерзли квіти, З журу забито смерть над Дніпром...”
Павло Вольвач
Ця пісня старої доброї “Рутенії” могла б правити за добрий саунд-трек до художньої стрічки про українську революцію 1917-21 років.
Скажімо, у стилістиці бондарчуківської “Войни і міра”, де м’який ліризм оповіді накладається на піднесену епічність батальних епізодів. Тільки замість високого неба Аустерліцу камера напливала б на українські понадхмар’я. Десь під Ставищами чи Жашковом.
Саме там козаки генерал-хорунжого Армії УНР Юрка Тютюнника порубали денікінських золотопогонників. А потім Тютюнник працював у ВУФКУ і писав сценарій “Звенигори” Довженка. А потім його розстріляло ГПУ, і написати ще один сценарій про нашу “війну і мир” виявилося фактично нікому.
Проте залишилися його спогади, які цьогоріч видав львівський “Універсум”.
Про цю новинку культуролог Олександр Хоменко.
Олександр Хоменко
Визвольним змаганням початку минулого сторіччя у масовій свідомості наших краян пощастило, мабуть, найменше. На відміну від бандерівців петлюрівці потрапили в жорна чи то водевілю, чи коміксу. А загал виховувався на перевірених ленінських постулатах. Про кіно, яке лишається найважливішим з усіх мистецтв.
Працівники останнього у свою чергу пайок даремно не отримували. Червоні завжди поставали рішучими, але добрими. Білі, вони, звичайно, круто помилялися, проте це були чесні і гідні воїни, які по-своєму любили Росію. Навіть махновці мали свій шарм - такі собі зіпсуті алкоголем, анархізмом і маузером діти природи.
І тільки вайлуваті товстуни у чудернацьких шапках із довгими шликами не були схожі ні на що людське. Ці жалюгідні типи обов’язково розбігалися від першого ж пострілу, кумедно плутаючись у своїй матні.
Зрештою, по тринадцяти роках після падіння совка ситуація докорінно не змінилася. Так, вряди-годи видаються вузькофахові монографії істориків, а очкарики-аспіранти захищають дисертації.
Визначальним, як знати, окреслюється не масив нової інформації про ті чи інші події, а сума стереотипів, сформованих “галубимі екранамі”, по яких систематично проганяли “Свадьбу в Маліновкє” і “Дні Турбіних”.
Саме їх, стереотипи тобто, і руйнує книга споминів генерал-хорунжого. Тютюнникові “Революційна стихія” і “Зимовий похід” анітрохи не нагадують мемуари фахового штабіста, зацикленого на своїх картах і схемах. Швидше, це поетична візія, накладена на тло панорамності документальної оповіді.
Про що? Хвильовий відповів би: про те, “як гриміла, як народжувалася молода епоха”.
Виступ полуботківців, Звенигородське повстання, прорив лінії білих між Козятином і Калинівкою в грудні 19-го – ці та безліч інших епізодів української героїчної авантюри відлунюють у сьогочасній “стабільності!”, як кроки Командора. Бо коли спільнота протягом довшого часу не переживає міфологію перемоги, тоді її психіка неминуче деградує до патології бункера.
І тоді з’являється не нова “Звенигора” чи “Чотири шаблі”, сюжет яких позичив Яновському той-таки Юрко Тютюнник. Тоді в головах “патріотів” трипільці з оріями будують Стоунхендж. На сцені скаче Вєрка Сердючка.
А козакам більше не до стихій: ні морських, ні революційних. Вони, як висловився нещодавно один функціонер з довгими вусами, будуть “іті во власть широким веером”. Попутного їм вітру.
Павло Вольвач
На щастя, не всі козаки йдуть “во власть”. Хтось іде в народ. В прямому розумінні. Тим більше, що козак завжди був традиційним персонажем українського вертепу, масового дійства, за кін якому служило велелюддя ярмарку чи сільського майдану.
Хоча, у відповідності до політичного моменту, героями новітніх вертепів стають зовсім інші герої: значно сучасніші від козака, вже не кажучи про царя Ірода.
Про це в розмові з Володимиром Даниленком, продюсером, письменником, автором проекту “Політичний вертеп”.
Володимир Даниленко
Мій останній проект “Політичний вертеп” – це театр вуличної сатири. Він задумувався як проект, що має вплинути на масову свідомість. Тобто, це сам театр нерозрахований для інтелігенції, це, швидше, масовий театр, відповідно і масовий гумор...
Павло Вольвач
Тобто, це може бути базар, перехрестя, будь-що?
Володимир Даниленко
Так воно і є. 10 команд, які працюють в усій Україні, працюють, в основному, на базарах, людних місцях, вокзалах, вулицях.
Павло Вольвач
Легко задумати, а як воно втілювалося у життя? Хто це: професійні актори...? Як ти їх зібрав докупи?
Володимир Даниленко
Це молоді актори, випускники Київського театрального інституту. Це звичайний продюсерський проект. Тут різні спонсори, які не пов’язані з конкретною політичною партією, але їх вже настільки влада дістала: перевірки безкінечні, “наїзди”, сама система, що вони хочуть, щоб цей режим вже зійшов з історичної арени. Це, скажемо так, національна українська буржуазія.
Павло Вольвач
Сучасні “ханенки” і “семиренки”.
Володимир Даниленко
Так.
Павло Вольвач
Отже, в тебе виникла ідея, знайшлися кошти, і 10 груп рушило по Україні. Що вони показують?
Володимир Даниленко
Вони співають пісні, дуже багато пісень-пародій, вони ставлять, де змальовані взаємостосунки між владою і політичними партіями, там, де пародіюються головні політичні фігуранти.
Всі актори виступають в масках відомих людей. В нас є п’ять масок: Кучми, Симоненка, Януковича, Мороза і Ющенка. Цей проект задумувався насамперед як проект, що має збурити суспільство перед виборами, але зараз вже активно займаємося пробиванням ідей, щоб він був постійний, можливо і в телевізійному форматі.
Головне завдання театру – це розкомлексувати українську людину, дати їй відчути, що вона не повинна боятися влади.
Сприймають в різних регіонах по-різному, але, в цілому, сприймають непогано в усій Україні.
Реакція починається така: бабця побачила маску Кучми, вона підходить і починає з ним діалог: “Кучма, поверни мої гроші, які я поклала собі на смерть!” Тобто, починається таке дійство.
Павло Вольвач
Тобто, бабця на повному серйозі, себто не акторка?
Володимир Даниленко
З вулиці підходить і починає імпровізувати. В нас команда, що виступає в Рівненській області, збирає по 2-3 тисячі глядачів, спускаються люди з гір в гірських районів дивитися на цей театр. Це все анонсується.
В Харкові теж по 700 осіб.
Павло Вольвач
До речі, це все безкоштовно?
Володимир Даниленко
Безкоштовно. Це безкоштовний вуличний театр.
Ми, звичайно, опозиціонери до влади, до суспільства, до всього світу.
Павло Вольвач
А раз так, то тиск є якийсь?
Володимир Даниленко
Звичайно, що є тиск. В деяких регіонах відбуваються детективні історії і сюжети.
В Конотопі була така історія. Коли театр виступив на кількох ринках, раптом налітає “Джип” і на шаленій швидкості мчить прямо на акторів. Актори розбігаються, вискакує четверо молодиків, відповідної кримінальної зовнішності і починають бити апаратуру. Люди тут же назвали цих людей, серед них відомий бізнесмен і бандюган в одній особі, тим більше, що вони особливо не ховалися.
У Вінниці порізали шини вночі.
Павло Вольвач
Ви вважаєте якийсь вплив на результати, на перебіг виборів можете чинити?
Володимир Даниленко
Ми просто розкомплектовуємо суспільство, яке бачить, що із влади варто сміятися, можна сміятися, що приїжджають якісь люди з боку, які не бояться, біля яких немає охорони, які сміливо грають, сміються, а значить ми теж можемо з цього сміятися.
Павло Вольвач
Що ж, шановні слухачі, хтось слухає плівки Висоцького, хтось плівки майора Мельниченка, а хтось слухає вертепників і, відтак, йде голосувати. Але незалежно від будь-яких результатів цих голосувань, життя продовжується. І вертеп триває – в ньому вистачить місця ще для багатьох персонажів.
Наразі бувайте здорові. Всього вам доброго, бережіть себе і, як говорить відомий телеведучий Данило Яневський, “кохайтеся”!
Говорить радіо “Свобода”.
Київ, 1 листопада 2004 року.
Павло Вольвач
Вітаю Вас, шановні радіослухачі! Як завжди в цей час, в ефірі радіожурнал “Віта Нова”.
Зрозуміло, що сьогодні все підпорядковане результатам виборів. Можливо, навіть прогноз погоди. Але якими б значущими і доленосними вони не були, у житті все одно має залишатися щось, що не залежить від їхнього перебігу і результатів. Тобто, щось вічне. Тим більше, що вічність теж має якісь свої дати і ювілеї. І нове життя – певна річ.
Цього року відзначається 70-річчя з часу заснування одного з найвизначніших музеїв світу, Національного заповідника “Софія Київська”.
От про це ми й поговоримо докладніше. Не так про дату, як про Софію і “софійність” в історії, в новому житті і в надчассі.
Створений заповідник був у часи, коли по українському світові їхали великим трактором. Якраз під цю пору вже завершилася драма українського Голодомору, стихли відлуння пострілів Скрипника і Хвильового, і тиша золотоверхого Києва раз у раз здригалась від вибухів – то злітали в повітря старі церкви і собори, розчищаючи шлях для Української радянської соціалістичної, вірної посестри Великої і потужної РСФСР та ще близько десятка таких же...
Тому утворення Софійського заповідника – це, насамперед, політичний акт, зумовлений боротьбою з церковними інституціями, головно з Українською автокефальною православною церквою.
Але не можна скидати з рахунку і прагнення зберегти унікальні історико-архітектурні пам’ятки. Зрештою, може саме завдяки цій охоронній табличці, і збереглася для нащадків “Оранта – Непорушна стіна”.
Власне, надамо слово людям, найбільш причетним до означеної теми.
Говорить Ірина Марголіна, керівник відділу Національного заповідника “Софія Київська”.
Ірина Марголіна
Створення заповідника у 1934-му році започаткувало нові напрямки музейної діяльності в Україні і дозволило вирішити складні пам’яткоохоронні, науково-дослідні, науково-реставраційні питання, пов’язані у складі заповідника унікальних пам’яток.
За 70 років заповідник із невеликого музею перетворився на значний музейний осередок світового значення, який на сьогодні вже відвідало понад 50 мільйонів туристів.
В 1990-му році Софійський собор 11-го століття з комплексом монастирських споруд 18-го століття на його території внесено до списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.
Дійсно цьому ансамблю немає рівних не тільки на теренах колишнього Радянського Союзу, а й у всьому світі.
Павло Вольвач
Зрештою, Софія не лише символ матеріальний чи релігійний. Це ще й символ українського спротиву, чиї бані пам’ятають відлуння Універсалів Центральної Ради і шлики козаків Директорії, погляди Косинки і Стуса, Плужника і Лупиноса.
Як не дивно, але Софія надихнула на неголосний спротив Москві й тогочасне українське партначальство. Скоріше, це був спротив голови колгоспу, у якого забрали цяцьку, але все ж таки...
Говорить історик Сергій Кот.
Сергій Кот
Саме з Софії Київської почалася історія протестів українського уряду проти неповернення з виставки у Москві взятих туди у 1938-му році до відзначення 750-річчя “Слова о полку Ігоревім” відомої мозаїки “Дмитро Солунський” та кількох фресок.
Хочу нагадати, що нам вдалося відшукати оригінал листа від українського уряду до Москви з протестом проти неповернення з Москви цих експонатів з виставки і категорична вимога повернути їх негайно.
Далі історія михайлівських фресок знову пов’язана із Софіївським собором і з Софіївським комплексом, тому що саме там під час війни був створений архітектурний музей, з якого вже німецькі війська в 1943-му році вивезли 29 оригіналів мозаїк і фресок Михайлівського Золотоверхого собору.
Ця воєнна епопея фресок була дуже цікавою. Вони проїхали пів Європи: Краків, з Кракова їх перевезли на південь Баварії, там їх знайшли в підвалах середньовічного замку американські військові, які перевезли їх до Мюнхена, вже з Мюнхена американські військові передали їх до радянської окупаційної зони в Берлін, але з Берліну до Києва повернулося тільки 11 ящиків з оригіналами фресок Михайлівського собору, з яких чотири були геть розбиті, а 18 ящиків з фресками і, як мінімум, мозаїкою нишком було відправлено на склади єдиного музейного фонду речей, які прибували з Німеччини під Петербург, а звідти вони потрапили до Новгороду, а з Новгороду речі частково попали до “Ермітажу”, а частково до російського музею в Петербурзі.
Будемо сподіватися, що справжня історія заповідника, саме як культурного центру ще і не розпочиналася, а ми чекаємо, коли вона дійсно розквітне у всьому своєму глибинному сенсі.
Павло Вольвач
Важко не погодитися з Сергієм Котом: ще не всі граффіті Софії Київської прочитані, не всі символи розгадані. Та це й на краще. У символі, як і в жінці, мусить бути загадка? ,о без неї не витвориться міт, легенда.
До речі, про легенди... Але спочатку трохи музики.
Звучить пісня
“Бродить по степу розхристаний вітер, Пестить вустами стяг над полком. Пане полковнику, вимерзли квіти, З журу забито смерть над Дніпром...”
Павло Вольвач
Ця пісня старої доброї “Рутенії” могла б правити за добрий саунд-трек до художньої стрічки про українську революцію 1917-21 років.
Скажімо, у стилістиці бондарчуківської “Войни і міра”, де м’який ліризм оповіді накладається на піднесену епічність батальних епізодів. Тільки замість високого неба Аустерліцу камера напливала б на українські понадхмар’я. Десь під Ставищами чи Жашковом.
Саме там козаки генерал-хорунжого Армії УНР Юрка Тютюнника порубали денікінських золотопогонників. А потім Тютюнник працював у ВУФКУ і писав сценарій “Звенигори” Довженка. А потім його розстріляло ГПУ, і написати ще один сценарій про нашу “війну і мир” виявилося фактично нікому.
Проте залишилися його спогади, які цьогоріч видав львівський “Універсум”.
Про цю новинку культуролог Олександр Хоменко.
Олександр Хоменко
Визвольним змаганням початку минулого сторіччя у масовій свідомості наших краян пощастило, мабуть, найменше. На відміну від бандерівців петлюрівці потрапили в жорна чи то водевілю, чи коміксу. А загал виховувався на перевірених ленінських постулатах. Про кіно, яке лишається найважливішим з усіх мистецтв.
Працівники останнього у свою чергу пайок даремно не отримували. Червоні завжди поставали рішучими, але добрими. Білі, вони, звичайно, круто помилялися, проте це були чесні і гідні воїни, які по-своєму любили Росію. Навіть махновці мали свій шарм - такі собі зіпсуті алкоголем, анархізмом і маузером діти природи.
І тільки вайлуваті товстуни у чудернацьких шапках із довгими шликами не були схожі ні на що людське. Ці жалюгідні типи обов’язково розбігалися від першого ж пострілу, кумедно плутаючись у своїй матні.
Зрештою, по тринадцяти роках після падіння совка ситуація докорінно не змінилася. Так, вряди-годи видаються вузькофахові монографії істориків, а очкарики-аспіранти захищають дисертації.
Визначальним, як знати, окреслюється не масив нової інформації про ті чи інші події, а сума стереотипів, сформованих “галубимі екранамі”, по яких систематично проганяли “Свадьбу в Маліновкє” і “Дні Турбіних”.
Саме їх, стереотипи тобто, і руйнує книга споминів генерал-хорунжого. Тютюнникові “Революційна стихія” і “Зимовий похід” анітрохи не нагадують мемуари фахового штабіста, зацикленого на своїх картах і схемах. Швидше, це поетична візія, накладена на тло панорамності документальної оповіді.
Про що? Хвильовий відповів би: про те, “як гриміла, як народжувалася молода епоха”.
Виступ полуботківців, Звенигородське повстання, прорив лінії білих між Козятином і Калинівкою в грудні 19-го – ці та безліч інших епізодів української героїчної авантюри відлунюють у сьогочасній “стабільності!”, як кроки Командора. Бо коли спільнота протягом довшого часу не переживає міфологію перемоги, тоді її психіка неминуче деградує до патології бункера.
І тоді з’являється не нова “Звенигора” чи “Чотири шаблі”, сюжет яких позичив Яновському той-таки Юрко Тютюнник. Тоді в головах “патріотів” трипільці з оріями будують Стоунхендж. На сцені скаче Вєрка Сердючка.
А козакам більше не до стихій: ні морських, ні революційних. Вони, як висловився нещодавно один функціонер з довгими вусами, будуть “іті во власть широким веером”. Попутного їм вітру.
Павло Вольвач
На щастя, не всі козаки йдуть “во власть”. Хтось іде в народ. В прямому розумінні. Тим більше, що козак завжди був традиційним персонажем українського вертепу, масового дійства, за кін якому служило велелюддя ярмарку чи сільського майдану.
Хоча, у відповідності до політичного моменту, героями новітніх вертепів стають зовсім інші герої: значно сучасніші від козака, вже не кажучи про царя Ірода.
Про це в розмові з Володимиром Даниленком, продюсером, письменником, автором проекту “Політичний вертеп”.
Володимир Даниленко
Мій останній проект “Політичний вертеп” – це театр вуличної сатири. Він задумувався як проект, що має вплинути на масову свідомість. Тобто, це сам театр нерозрахований для інтелігенції, це, швидше, масовий театр, відповідно і масовий гумор...
Павло Вольвач
Тобто, це може бути базар, перехрестя, будь-що?
Володимир Даниленко
Так воно і є. 10 команд, які працюють в усій Україні, працюють, в основному, на базарах, людних місцях, вокзалах, вулицях.
Павло Вольвач
Легко задумати, а як воно втілювалося у життя? Хто це: професійні актори...? Як ти їх зібрав докупи?
Володимир Даниленко
Це молоді актори, випускники Київського театрального інституту. Це звичайний продюсерський проект. Тут різні спонсори, які не пов’язані з конкретною політичною партією, але їх вже настільки влада дістала: перевірки безкінечні, “наїзди”, сама система, що вони хочуть, щоб цей режим вже зійшов з історичної арени. Це, скажемо так, національна українська буржуазія.
Павло Вольвач
Сучасні “ханенки” і “семиренки”.
Володимир Даниленко
Так.
Павло Вольвач
Отже, в тебе виникла ідея, знайшлися кошти, і 10 груп рушило по Україні. Що вони показують?
Володимир Даниленко
Вони співають пісні, дуже багато пісень-пародій, вони ставлять, де змальовані взаємостосунки між владою і політичними партіями, там, де пародіюються головні політичні фігуранти.
Всі актори виступають в масках відомих людей. В нас є п’ять масок: Кучми, Симоненка, Януковича, Мороза і Ющенка. Цей проект задумувався насамперед як проект, що має збурити суспільство перед виборами, але зараз вже активно займаємося пробиванням ідей, щоб він був постійний, можливо і в телевізійному форматі.
Головне завдання театру – це розкомлексувати українську людину, дати їй відчути, що вона не повинна боятися влади.
Сприймають в різних регіонах по-різному, але, в цілому, сприймають непогано в усій Україні.
Реакція починається така: бабця побачила маску Кучми, вона підходить і починає з ним діалог: “Кучма, поверни мої гроші, які я поклала собі на смерть!” Тобто, починається таке дійство.
Павло Вольвач
Тобто, бабця на повному серйозі, себто не акторка?
Володимир Даниленко
З вулиці підходить і починає імпровізувати. В нас команда, що виступає в Рівненській області, збирає по 2-3 тисячі глядачів, спускаються люди з гір в гірських районів дивитися на цей театр. Це все анонсується.
В Харкові теж по 700 осіб.
Павло Вольвач
До речі, це все безкоштовно?
Володимир Даниленко
Безкоштовно. Це безкоштовний вуличний театр.
Ми, звичайно, опозиціонери до влади, до суспільства, до всього світу.
Павло Вольвач
А раз так, то тиск є якийсь?
Володимир Даниленко
Звичайно, що є тиск. В деяких регіонах відбуваються детективні історії і сюжети.
В Конотопі була така історія. Коли театр виступив на кількох ринках, раптом налітає “Джип” і на шаленій швидкості мчить прямо на акторів. Актори розбігаються, вискакує четверо молодиків, відповідної кримінальної зовнішності і починають бити апаратуру. Люди тут же назвали цих людей, серед них відомий бізнесмен і бандюган в одній особі, тим більше, що вони особливо не ховалися.
У Вінниці порізали шини вночі.
Павло Вольвач
Ви вважаєте якийсь вплив на результати, на перебіг виборів можете чинити?
Володимир Даниленко
Ми просто розкомплектовуємо суспільство, яке бачить, що із влади варто сміятися, можна сміятися, що приїжджають якісь люди з боку, які не бояться, біля яких немає охорони, які сміливо грають, сміються, а значить ми теж можемо з цього сміятися.
Павло Вольвач
Що ж, шановні слухачі, хтось слухає плівки Висоцького, хтось плівки майора Мельниченка, а хтось слухає вертепників і, відтак, йде голосувати. Але незалежно від будь-яких результатів цих голосувань, життя продовжується. І вертеп триває – в ньому вистачить місця ще для багатьох персонажів.
Наразі бувайте здорові. Всього вам доброго, бережіть себе і, як говорить відомий телеведучий Данило Яневський, “кохайтеся”!
Говорить радіо “Свобода”.