Сергій Грабовський
Аудіозапис програми:
Київ, 13 жовтня 2004 року.
Олекса Боярко
Вітаю вас, шановні слухачі!
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко.
Сьогодні наша передача присвячена наступним президентським виборам в Україні.
Для початку – вже традиційно – про соціологію. Але не про найновіші рейтинги кандидатів, а про складні проблеми, які виникли в українському соціологічному середовищі в останні тижні. Перед мікрофоном мій колега Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський
Наразі практично всі соціологічні центри засвідчують приблизне вирівнювання рейтингів Ющенка та Януковича, при цьому Західна і Центральна Україна віддають перевагу Ющенкові, Східна та Південна – Януковичу.
Поки що визначилися чи не збираються брати участь у голосуванні близько третини виборців. Швидке зростання рейтингу Януковича за останні кілька тижнів соціологи пояснюють ростом прихильності до нього пенсіонерів, котрим виплачені великі адресні допомоги, та частини російськомовного населення, котрому обіцяний офіційний статус російської мови.
При цьому у деяких журналістів виникає питання про об‘єктивність соціологічної інформації. Як заявив директор Інституту масової інформації Сергій Таран, недавнє соціологічне опитування, проведене Київським міжнародним інститутом соціології, яке зафіксувало швидкий злет популярності Януковича, було побудоване таким чином, що респонденти відповідали на поставлені запитання так, як це було потрібно соціологам.
Анкету для цього соціологічного дослідження розробляв Київський центр політичних досліджень і конфліктології, очолюваний радником глави президентської канцелярії Михайлом Погребинським. З тим, що формулювання питань в анкеті могли вплинути на результати опитування і висновки соціологів, погоджується і президент Київського міжнародного інституту соціології Валерій Хмелько, але він зауважує, що цей вплив не може перевищувати кілька відсотків.
Отож закономірно постає запитання: а що ж замірюють соціологи? Теоретично – показники, які характеризують наміри виборців здійснити своє вільне волевиявлення на президентських виборах. Але вільне волевиявлення можливе за умов вільного доступу до об‘єктивної та неупередженої інформації. Ба більше: виборець мусить бути переконаним, що його волевиявлення має сенс, що воно не буде сфальсифіковане, що держава справді побудована на засадах демократії.
Чи наявне все це в Україні? А якщо ні, то що тоді є предметом соціологічних досліджень? Крім того, щоб опитування фіксували справжні настрої електорату, респонденти мають бути переконані, що, відверто відповідаючи на запитання соціологів, вони не зазнають жодного тиску чи репресій. Іншими словами, важливою передумовою вивчення громадської думки є наявність у країні громадянської спільноти. Чи існує вона в Україні? Чи справді щиро відповідають виборці на запитання соціологів?
Так чи інакше, у “війні рейтингів” настає нова фаза. Віднині, згідно із чинним законодавством, оприлюднення рейтингів кандидатів у президенти заборонене. Це означає, що виборець (бодай теоретично) має керуватися не цифрами, які провокують пристати до сильнішого чи вчинити на зло всім, а власним розумом і власними почуттями.
Олекса Боярко
Інтелігенція і вибори. Ця тема у міру наближення 31-го жовтня набуває в українському суспільстві все більшої гостроти. Сьогодні ми пропонуємо слухачам думки з цього приводу головного редактора часопису “Україна плюс політика” Віктора Мороза.
Віктор Мороз
Отож, інтелігенція і вибори. Тема надзвичайно цікава, хоча б тому, що вона не передбачає особливого розвою фактажу. На жаль, ситуація складається так, що інтелігенція, хоча у цивілізованому світі прийнято називати еліта, чи інтелектуальна еліта, інтелект нації цього року практично участі у виборах, як на мене, не бере.
Соціологічні дослідження показують останнім часом, що у потенційних можливостях вибору електорату надзвичайно велику роль може грати думка авторитетних людей. Спочатку дається телевізія, потім преса. Авторитетні люди, мається на увазі наша українська інтелігенція.
Загалом вона у даному процесі не використовується. Чому не використовується? Очевидно, що частина цієї інтелігенції: преса, журналісти сьогодні не є вільною пресою, тією інституцією, яка б могла широко використовувати весь спектр думок у суспільстві. Це є абсолютно банальний і зрозумілий факт.
Преса поступово із партійно радянської переросла у сьогоднішню олігархічно-кланову, але вона так ж сама партійна. До речі, це стосується не тільки олігархічно-кланових, як ми звикли називати, великотиражних і загальнонаціональних каналів. Це стосується і органів опозиції. Вони представляють одну точку зору, що одні, що інші. Тобто серйозного впливу на електорат, на вироблення якихось ціннісних установок по суті не мають.
Характерний у цьому досвіді приклад каналу “1+1”, де висококласні журналісти і професіонали на самому початку всім нам задекларували дуже цікавий прогрес розвитку журналістики.
Але, на жаль, ідеологія сьогодні така каналу, що об’єктивно ті ж наші знамениті імена: Юрій Макаров, Ольга Герасим’юк, Анна Безуглик і решта відомих людей при наявності на каналі ідеології пана В’ячеслава Піховшека, яка по суті спрямована проти об’єктивного ходу розвитку подій, проти логіки розвитку подій, проти пошуку ефективних перспектив України. Тому об’ктивно виходить так, що ці дуже класні, розумні і, мабуть, по-своєму, порядні люди, але працюють на антиукраїнську перспективу.
Що стосується інших. Спілка письменників перебуває зараз у розібраному стані. Всі героїчні потуги Яворівського самостійно представляти, виступати проти режиму, намагатися дати якусь відповідь, чи сформулювати цю відповідь громади не підтримана навіть у Спілці.
Поза як значна частина Спілки досі певна, що вони мають стояти за політикою в цей час вибору, коли Україна по суті перебуває у ситуації 1991 року, коли кожна думка, кожне слово, доволі слово авторитетне сьогодні може зробити надзвичайно великий внесок знову ж у формування ціннісних орієнтирів електорату.
Отого ж і “Літературна Україна”, як орган цієї Спілки, з нею можна було сперечатися, робити якісь критичні зауваження, але це все була однозначно могутнім органом розвитку цієї громадської думки.
Сьогодні це ж по суті маргінальне видання, яке було і за одного головного редактора і за нинішнього шановного і порядного чоловіка Петра Перебийніса, але по суті виступає “стінівкою” оголошення про творчі вечори і бурхливе творче життя спілчан. Але не більше.
Таким чином голова, як в того страуса знаходиться в піску. А поза як інтелектуали такого порядку не формулюють завдання громади, то громада сама пробує самотужки формувати свої ціннісні орієнтири.
Якби ще не такий одіозний наступальний порив влади, який по суті сформує антидію, який сам формує громадянське суспільство, то важко було б орієнтуватися і очікувати якісь досить значні перспективи. Але поза як режим сам себе з’їдає, сам перетворюється в свою протилежність.
Це настільки очевидно, що не може побачити широке коло людей в незалежності від їхніх переконань, ідеологічних і ціннісних установок, то все одно, мені здається, перспектива досить позитивна. Шкода, що цього разу вона без інтелігенції, але будемо сподіватися, що це проблема зростання і ця проблема зростання незабаром дасть нову якість.
Олекса Боярко
Нинішні передвиборчі баталії прямо чи опосередковано впливають на культурне життя. Розповідає голова Національної спілки письменників України народний депутат Володимир Яворівський.
Володимир Яворівський
Сьогодні склалася така ситуація дуже щільно пов’язана з політикою. Власне кажучи, що політика сама просто увірвалася в наші плани, через те нам довелося кілька високих дат у часі. Ми хочемо зробити їх на гарному, щирому і справді високому рівні за участю влади.
Через те цілком зрозуміло, радіослухачі передбачають мій дальший хід думки, що ми переносимо це все після президентських виборів. Відбути сьогодні ювілей Сосюри, куди прийде 100 письменників і 50 активних патріотичних читачів і послухати одне одного – це одне. А інше – підняти Сосюру до загальнонаціонального рівня і не ганьбитися сьогодні через 13 років незалежності, щоб оббивати пороги в Мінкультури.
Врешті-решт, буде виділена або Філармонія, тобто зала, яка пристосована до інтимного вечора, а не до вшанування класика української літератури, при чому ключового, базового класика, якого фраза “Любіть Україну!” пронизує українську історію ХХ ст.. ми просто не маємо права.
Через те ми пішли на те, що і ювілей Сосюри і Миколи Бажана (дещо інша постать в українській культурі), а найголовніше 70-річчя святкування Спілки перенести. Якою б вона не була, то ми прекрасно усвідомлюємо її репресивну роль, і її роль шорів, намордника, якщо хочете.
З іншого боку, поза цією Спілкою я не можу назвати жодного імені в Україні і українській літературі знаменитого класичного імені творчість і буття якого б розвивалося поза нею. Могли виключати зі Спілки, але так чи інакше ці люди до неї належали і прагнули. Через це саме відзначення, а точніше осмислення 70 років існування Спілки письменників СРСР, а в її складі України, ми також перенсли на післяпрезидентьскі вибори.
Олекса Боярко
І наостанок – екскурс в історію. Від 1861 року у Львові працював крайовий парламент під назвою Галицький Сейм. Про вибори до української фракції Галицького Сейму та про її роботу розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
До кінця ХІХ століття українці Галичини називали себе русинами, тож українська фракція Галицького Сейму називалася Руським клубом. Упродовж понад півстоліття роботи Сейму члени української фракції становили від десяти до тридцяти відсотків складу цього крайового парламенту. Проте деякі українські посли (тобто, депутати) входили до фракції “Польське коло”, а восени 1892 року Руський клуб залишили москвофіли. На перших виборах функції комітету з виборів українських послів до Сейму виконувала редакція газети “Слово”, а від 1895 року в Галичині існувало 4 українських виборчих штаба: москвофільський, народовський, Радикальної партії та Головний руський виборчий комітет. Абсолютна більшість українських депутатів обиралися від селянської курії. До початку ХХ століття 37% з них були греко-католицькими священиками, третина – селянами, 14% – державними службовцями, 10% – педагогами, майже 5% – адвокатами. Натомість 1907 року вже 17 із тридцяти членів Руського клубу були юристами. У перші 2 каденції парламенту Руський клуб формально не мав голови, фактично ж ним керував віце-маршалок Сейму єпископ Спиридон Литвинович. Для вироблення сеймової тактики Клуб проводив свої окремі засідання, рішення на яких ухвалювалися голосуванням і були обов’язковими для усіх членів української фракції. Перші двадцять років діяльності Сейму члени Руського клубу займали проурядову позицію і сиділи у правому крилі сесійної зали. 1883 року українська фракція перейшла в опозицію до уряду і від 21 січня 1886 року займала ліве крило зали Сейму. Вже на першій сесії Сейму Руський клуб домігся для української мови статусу офіційної. Українські посли виступали українською мовою, протоколи засідань велися польською та українською, під час відкриття та закриття сесій маршалок звертався до українських депутатів теж українською, і від 1895 року депутати-українці приносили присягу українською мовою. Українська фракція проіснувала разом із самим Галицьким Сеймом до 1918 року, коли більшість її членів стали творцями Західно-Української Народної Республіки
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі!
Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”, присвячену наступним президентським виборам в Україні.
Вів передачу Олекса Боярко.
Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 13 жовтня 2004 року.
Олекса Боярко
Вітаю вас, шановні слухачі!
В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко.
Сьогодні наша передача присвячена наступним президентським виборам в Україні.
Для початку – вже традиційно – про соціологію. Але не про найновіші рейтинги кандидатів, а про складні проблеми, які виникли в українському соціологічному середовищі в останні тижні. Перед мікрофоном мій колега Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський
Наразі практично всі соціологічні центри засвідчують приблизне вирівнювання рейтингів Ющенка та Януковича, при цьому Західна і Центральна Україна віддають перевагу Ющенкові, Східна та Південна – Януковичу.
Поки що визначилися чи не збираються брати участь у голосуванні близько третини виборців. Швидке зростання рейтингу Януковича за останні кілька тижнів соціологи пояснюють ростом прихильності до нього пенсіонерів, котрим виплачені великі адресні допомоги, та частини російськомовного населення, котрому обіцяний офіційний статус російської мови.
При цьому у деяких журналістів виникає питання про об‘єктивність соціологічної інформації. Як заявив директор Інституту масової інформації Сергій Таран, недавнє соціологічне опитування, проведене Київським міжнародним інститутом соціології, яке зафіксувало швидкий злет популярності Януковича, було побудоване таким чином, що респонденти відповідали на поставлені запитання так, як це було потрібно соціологам.
Анкету для цього соціологічного дослідження розробляв Київський центр політичних досліджень і конфліктології, очолюваний радником глави президентської канцелярії Михайлом Погребинським. З тим, що формулювання питань в анкеті могли вплинути на результати опитування і висновки соціологів, погоджується і президент Київського міжнародного інституту соціології Валерій Хмелько, але він зауважує, що цей вплив не може перевищувати кілька відсотків.
Отож закономірно постає запитання: а що ж замірюють соціологи? Теоретично – показники, які характеризують наміри виборців здійснити своє вільне волевиявлення на президентських виборах. Але вільне волевиявлення можливе за умов вільного доступу до об‘єктивної та неупередженої інформації. Ба більше: виборець мусить бути переконаним, що його волевиявлення має сенс, що воно не буде сфальсифіковане, що держава справді побудована на засадах демократії.
Чи наявне все це в Україні? А якщо ні, то що тоді є предметом соціологічних досліджень? Крім того, щоб опитування фіксували справжні настрої електорату, респонденти мають бути переконані, що, відверто відповідаючи на запитання соціологів, вони не зазнають жодного тиску чи репресій. Іншими словами, важливою передумовою вивчення громадської думки є наявність у країні громадянської спільноти. Чи існує вона в Україні? Чи справді щиро відповідають виборці на запитання соціологів?
Так чи інакше, у “війні рейтингів” настає нова фаза. Віднині, згідно із чинним законодавством, оприлюднення рейтингів кандидатів у президенти заборонене. Це означає, що виборець (бодай теоретично) має керуватися не цифрами, які провокують пристати до сильнішого чи вчинити на зло всім, а власним розумом і власними почуттями.
Олекса Боярко
Інтелігенція і вибори. Ця тема у міру наближення 31-го жовтня набуває в українському суспільстві все більшої гостроти. Сьогодні ми пропонуємо слухачам думки з цього приводу головного редактора часопису “Україна плюс політика” Віктора Мороза.
Віктор Мороз
Отож, інтелігенція і вибори. Тема надзвичайно цікава, хоча б тому, що вона не передбачає особливого розвою фактажу. На жаль, ситуація складається так, що інтелігенція, хоча у цивілізованому світі прийнято називати еліта, чи інтелектуальна еліта, інтелект нації цього року практично участі у виборах, як на мене, не бере.
Соціологічні дослідження показують останнім часом, що у потенційних можливостях вибору електорату надзвичайно велику роль може грати думка авторитетних людей. Спочатку дається телевізія, потім преса. Авторитетні люди, мається на увазі наша українська інтелігенція.
Загалом вона у даному процесі не використовується. Чому не використовується? Очевидно, що частина цієї інтелігенції: преса, журналісти сьогодні не є вільною пресою, тією інституцією, яка б могла широко використовувати весь спектр думок у суспільстві. Це є абсолютно банальний і зрозумілий факт.
Преса поступово із партійно радянської переросла у сьогоднішню олігархічно-кланову, але вона так ж сама партійна. До речі, це стосується не тільки олігархічно-кланових, як ми звикли називати, великотиражних і загальнонаціональних каналів. Це стосується і органів опозиції. Вони представляють одну точку зору, що одні, що інші. Тобто серйозного впливу на електорат, на вироблення якихось ціннісних установок по суті не мають.
Характерний у цьому досвіді приклад каналу “1+1”, де висококласні журналісти і професіонали на самому початку всім нам задекларували дуже цікавий прогрес розвитку журналістики.
Але, на жаль, ідеологія сьогодні така каналу, що об’єктивно ті ж наші знамениті імена: Юрій Макаров, Ольга Герасим’юк, Анна Безуглик і решта відомих людей при наявності на каналі ідеології пана В’ячеслава Піховшека, яка по суті спрямована проти об’єктивного ходу розвитку подій, проти логіки розвитку подій, проти пошуку ефективних перспектив України. Тому об’ктивно виходить так, що ці дуже класні, розумні і, мабуть, по-своєму, порядні люди, але працюють на антиукраїнську перспективу.
Що стосується інших. Спілка письменників перебуває зараз у розібраному стані. Всі героїчні потуги Яворівського самостійно представляти, виступати проти режиму, намагатися дати якусь відповідь, чи сформулювати цю відповідь громади не підтримана навіть у Спілці.
Поза як значна частина Спілки досі певна, що вони мають стояти за політикою в цей час вибору, коли Україна по суті перебуває у ситуації 1991 року, коли кожна думка, кожне слово, доволі слово авторитетне сьогодні може зробити надзвичайно великий внесок знову ж у формування ціннісних орієнтирів електорату.
Отого ж і “Літературна Україна”, як орган цієї Спілки, з нею можна було сперечатися, робити якісь критичні зауваження, але це все була однозначно могутнім органом розвитку цієї громадської думки.
Сьогодні це ж по суті маргінальне видання, яке було і за одного головного редактора і за нинішнього шановного і порядного чоловіка Петра Перебийніса, але по суті виступає “стінівкою” оголошення про творчі вечори і бурхливе творче життя спілчан. Але не більше.
Таким чином голова, як в того страуса знаходиться в піску. А поза як інтелектуали такого порядку не формулюють завдання громади, то громада сама пробує самотужки формувати свої ціннісні орієнтири.
Якби ще не такий одіозний наступальний порив влади, який по суті сформує антидію, який сам формує громадянське суспільство, то важко було б орієнтуватися і очікувати якісь досить значні перспективи. Але поза як режим сам себе з’їдає, сам перетворюється в свою протилежність.
Це настільки очевидно, що не може побачити широке коло людей в незалежності від їхніх переконань, ідеологічних і ціннісних установок, то все одно, мені здається, перспектива досить позитивна. Шкода, що цього разу вона без інтелігенції, але будемо сподіватися, що це проблема зростання і ця проблема зростання незабаром дасть нову якість.
Олекса Боярко
Нинішні передвиборчі баталії прямо чи опосередковано впливають на культурне життя. Розповідає голова Національної спілки письменників України народний депутат Володимир Яворівський.
Володимир Яворівський
Сьогодні склалася така ситуація дуже щільно пов’язана з політикою. Власне кажучи, що політика сама просто увірвалася в наші плани, через те нам довелося кілька високих дат у часі. Ми хочемо зробити їх на гарному, щирому і справді високому рівні за участю влади.
Через те цілком зрозуміло, радіослухачі передбачають мій дальший хід думки, що ми переносимо це все після президентських виборів. Відбути сьогодні ювілей Сосюри, куди прийде 100 письменників і 50 активних патріотичних читачів і послухати одне одного – це одне. А інше – підняти Сосюру до загальнонаціонального рівня і не ганьбитися сьогодні через 13 років незалежності, щоб оббивати пороги в Мінкультури.
Врешті-решт, буде виділена або Філармонія, тобто зала, яка пристосована до інтимного вечора, а не до вшанування класика української літератури, при чому ключового, базового класика, якого фраза “Любіть Україну!” пронизує українську історію ХХ ст.. ми просто не маємо права.
Через те ми пішли на те, що і ювілей Сосюри і Миколи Бажана (дещо інша постать в українській культурі), а найголовніше 70-річчя святкування Спілки перенести. Якою б вона не була, то ми прекрасно усвідомлюємо її репресивну роль, і її роль шорів, намордника, якщо хочете.
З іншого боку, поза цією Спілкою я не можу назвати жодного імені в Україні і українській літературі знаменитого класичного імені творчість і буття якого б розвивалося поза нею. Могли виключати зі Спілки, але так чи інакше ці люди до неї належали і прагнули. Через це саме відзначення, а точніше осмислення 70 років існування Спілки письменників СРСР, а в її складі України, ми також перенсли на післяпрезидентьскі вибори.
Олекса Боярко
І наостанок – екскурс в історію. Від 1861 року у Львові працював крайовий парламент під назвою Галицький Сейм. Про вибори до української фракції Галицького Сейму та про її роботу розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
До кінця ХІХ століття українці Галичини називали себе русинами, тож українська фракція Галицького Сейму називалася Руським клубом. Упродовж понад півстоліття роботи Сейму члени української фракції становили від десяти до тридцяти відсотків складу цього крайового парламенту. Проте деякі українські посли (тобто, депутати) входили до фракції “Польське коло”, а восени 1892 року Руський клуб залишили москвофіли. На перших виборах функції комітету з виборів українських послів до Сейму виконувала редакція газети “Слово”, а від 1895 року в Галичині існувало 4 українських виборчих штаба: москвофільський, народовський, Радикальної партії та Головний руський виборчий комітет. Абсолютна більшість українських депутатів обиралися від селянської курії. До початку ХХ століття 37% з них були греко-католицькими священиками, третина – селянами, 14% – державними службовцями, 10% – педагогами, майже 5% – адвокатами. Натомість 1907 року вже 17 із тридцяти членів Руського клубу були юристами. У перші 2 каденції парламенту Руський клуб формально не мав голови, фактично ж ним керував віце-маршалок Сейму єпископ Спиридон Литвинович. Для вироблення сеймової тактики Клуб проводив свої окремі засідання, рішення на яких ухвалювалися голосуванням і були обов’язковими для усіх членів української фракції. Перші двадцять років діяльності Сейму члени Руського клубу займали проурядову позицію і сиділи у правому крилі сесійної зали. 1883 року українська фракція перейшла в опозицію до уряду і від 21 січня 1886 року займала ліве крило зали Сейму. Вже на першій сесії Сейму Руський клуб домігся для української мови статусу офіційної. Українські посли виступали українською мовою, протоколи засідань велися польською та українською, під час відкриття та закриття сесій маршалок звертався до українських депутатів теж українською, і від 1895 року депутати-українці приносили присягу українською мовою. Українська фракція проіснувала разом із самим Галицьким Сеймом до 1918 року, коли більшість її членів стали творцями Західно-Української Народної Республіки
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі!
Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”, присвячену наступним президентським виборам в Україні.
Вів передачу Олекса Боярко.
Говорить радіо “Свобода”!