Надія Степула
Аудіозапис програми:
Київ, 30 липня 2004 року.
Надія Степула
Дорогі слухачі, на хвилях радіо Свобода звучать “Сюжети” – радіожурнал про світ культури і культуру світу.
Автор і ведуча – я, Надія Степула – вітаю вас.
Звучить фрагмент із пісні “Треба встати і вийти” (В.Морозов)
Юна полтавська художниця Олеся Путря пішла з життя дванадцятилітньою. Світлі її малюнки тільки згодом стали фактом мистецького побутування. А спогади про неї та уривчасті замальовки про її долю стали виданою в Полтаві книгою - художньо-документальною повістю Лідії Віцені “Сашенкька”.
Говорить кінорежисер Микола Бурнос, який зняв про Олександру Путрю документальний фільм.
Микола Бурнос
Я полтавець і родину Путрів знав майже з дитинства. Трохи знав Сашеньку Путрю. Тому я з цією темою взагалі дуже давно носився, хотів зняти фільм.
Я дав заявку в Міністерство культури. Вона деякий час лежала, і мені здається, що це досить неждано для мене було, коли мені подзвонили і сказали, що заявка буде прийнята.
Ми почали працювати над цим фільмом. Взагалі, мені здається, що Сашенька Путря, тут багато містики. По-перше, прізвище Путря, як стверджував батько, це йому посол Індії сказав, що це “доченька”. Є річка Брам-Путря, то це дочка Брами.
Оці індійські корні в її творчості, напевне, це ні як на таку логічну наукову базу не підводиться. Це, мабуть, теорія реінкарнації, тому що вона в дитинстві батькові колись дуже стверджувала, що пам’ятала, що у них був слон і вони їздили на цьому слоні. Батько каже, що не було, вони навіть в зоопарку його не бачили. Вона почала плакати.
Оці малюнки індійські, у них не було підручників по Індії, по орнаментам. Після того, як вона пішла з життя, то прийшли люди і спитали: звідкіля вона так точно знає Індію? Там є одна така картина, де танцівниця, тримає руки так і так, це рух вічності. Точні орнаменти, візерунки.
І навіть от в фільмі ми взяли її останню роботу. Там багато містики і там вона ввела батькову руку на синьому фоні і зверху ввела свою руку, в правому куту місяць і біля нього зірочка. Каже Женя, що коли її не стало, він вже підняв всі ці рукописи. Вона писала там вірші дитячі.
Коли він побачив картину, то йому сказали, що оце ж місяць, а оце Сатурн. На зірку Сатурн по віруваннях відлітають душі праведних. От її остання робота, то її теж можна назвати містикою.
Індія дала вищу державну нагороду Неру Бал Самміді, це міжнародна нагорода.
Надія Степула
Сюжети здебільшого живуть у позачассі. Іноді вони кольоровими веселками єднають минуле і сучасність - наче прозорі мости. Таким сюжетом були вечорниці просто неба на колишній дачі Максима Рильського - тепер це музей його імені. Взяла участь у дійстві і розповідає про це Надійка Шерстюк.
Надія Шерстюк
Затишна колишня дача Максима Рильського, а нині його музей – ідеальне місце для таких зібрань. Невелика територія, свіже повітря, зелена травичка спонукають до веселощів і розкутості.
На вході дівчата у народних строях частували гостей наливкою і запрошували проходити на галявину, де, власне, відбувалося саме дійство.
Cпіває гурт “Божичі”. Накритий стіл, лави, келихи з вином.... Тут під старою вербою любив сидіти Максим Тадейович. Його віршами у виконанні Бориса Лободи розпочалися Вечорниці.
За словами директора музею Валентини Дзюб, на одній творчій вечірці вона познайомилась з Олегом Скрипкою і сама запропонувала йому тему чергових Вечорниць.
Валентина Дзюб
Виникла така ідея, щоб слово Рилського продовжувало те, що було розпочато на початку його творчого шляху. Понад 300 пісень, романсів написано на слова Максима Рильського. Я звернулася до Олега, щоб він прийшов до нас у музей і ми тут організували таку зустріч з такою темою “Рильський і романс”.
Надія Шерстюк
Сам Олег Скрипка говорить, що це – останні Вечорниці перед етнофестивалем “Країна мрій”, але проект на цьому не завершується і, бесперечно, далі буде.
Олег Скрипка
Це останні вечорниці перед фестивалем. Ми вирішили не робити велику презентацію, а в тісному колі друзів зробити вечір романсів дуже спокійно перед фестивалем.
Адміністрація музею нас давно запрошує, щоб ми сюди прийшли. Рильський підпадає під тему романсів. Може, хтось і зацікавиться віршами Рильського і хтось напише музику. Може, я колись це зроблю. Я б з задоволенням, треба сісти.
Надія Шерстюк
Власне український романс заспівали пізніше, а спочатку були танці. Співачка Ніна Матвієнко вже не вперше бере участь у таких Вечорницях і не сама, а з родиною.
Ніна Матвієнко
Мене запросив Олег Скрипка і потім син сказав, що в Інтернеті повідомлено. Більше молодості з’явилося, відкрилось більше перспектив для молоді. Всі ці самі співаки, танці, вони і тут продовжують.
Надія Шерстюк
Я бачу, що Ваш чоловік танцює. А Ніна Матвієнко танцює і співає?
Ніна Матвієнко
Танцює ще більше, ніж мій чоловік. Сьогодні співати не буду, тому що сьогодні вечір романсу, а романси мені співати не хочеться.
Надія Шерстюк
Поет Іван Малкович пригадав, як танцювали у його рідному селі на Прикарпатті і, порушивши свої принципи “не танцювати у піст”, навіть вивчив кілька па.
Іван Малкович
Я мушу згадувати свої танцювальні здібності, бо колись у школі на обласному фестивалі 7 місце зайняли з бальних танців наша пара. А тепер вже дивлюся на це все.
У нас на Гуцульщині танці знаєте які? Коли мені було років 17-19, то я ходив на весілля, то танок тривав мінімум з півгодини “Гуцулка”. Просто брав і викручував одяг. Коли мій тато парубкував, то танок тривав годину.
Надія Шерстюк
У розпал веселощів Олег Скрипка взяв баян. Охочі підспівували маєстро. І, нарешті, коли на небі з’явилася перша романтична зірка, прийшов час романсу.
Надія Степула
Література нинішньої України перебуває в стані, близькому до поетичної дефініції Ігора Павлюка, поета і прозаїка, який назвав одну зі своїх книг “Бунт свяченої води”.
Трохи світла на те, яке місце в житті поета займає поезія і чи потрібна вона сьогодні людям, проливає наш діалог із Ігорем Павлюком.
Пане Ігоре, “Бунт свяченої води” - чому Ви назвали так книжку етапною?
Ігор Павлюк
Там зі старих віршів небагато. Можливо, це щось легенд не таке міфотворче. Тобто на правду поет творить або легенду або казку про себе. Тобто міф. Легенда – це сумний міф, а міф-казка – світлий міф.
Важко сказати, поки ще поет живий, який він міф про себе створить. Чи світлий, такий моцартівський, чи лермонтовський міф, такий легендний, сумний, я не назву його песимістичним, тому що якщо поет відбувся, створив міф, то він уже відбувся, тобто вже не можна назвати його колір чи спектр.
А чому? От 37, власне, ця легендність. По-друге, я уже пишу прозу, хоч на відміну від моїх колег мене не залишає поезія. Я дуже вдячний природі, Всевишньому, усьому всесвіту і атому, що мене поезія не залишає, я паралельно можу писати прозу, займатися наукою.
Надія Степула
Пишете і видаєте?
Ігор Павлюк
Пишу і видаю. Вона мене справді рятує. А коли ще й з’являються читачі, останнім часом пішли листи, то ще одна драма виникла, тому що я не можу відповідати на всі листи. А з іншого боку, хотілося б відповідати.
Тобто пішов взаємний зв’язок, якого я не чекав, до якого я не був готовий. Що з ним робити я не знаю. Бо я колись думав, що якщо один є читач, який заради моєї поезії на щось готовий. Скажімо, так, як я був заражений поезією інших попередників і сучасників, настільки, що втрачав глузд. То я втішений, що моєю, хоч трішки хтось заражається.
Значить теорія літератури, наскільки я знаю, свідчить про те, що туди вклав, принаймні якусь енергію ніжності, від слова “ніж”. Тобто і силу, знову ж таки і силу і ніжність одночасно.
Надія Степула
Пане Ігоре, а що Ви думаєте про літературну періодику в Україні нинішнього часу? Ви читаєте своїх колег в літературних товстих журналах, добірки поезій або в прозі?
Ігор Павлюк
Звичайно. Найкращий журнал живий, динамічний. Я, як і своїх друзів, не ідеалізую, так само і періодику. Але для мене ознака критерію справжності є оця жива пульсація, як серця.
Для мене найкращим журналом є “Кур’єр Кривбасу”, який не є кастовим. Тому що багато журналів чи журнальчиків, видань поробились такими групово кастовими. Це ознака якогось занепаду, очевидно, але не завжди є противага.
У нас в Україні є, скажімо, той же “Кур’єр Кривбасу”, який, мені здається, врівноважує оцю ситуацію кількох журналів, які або обслуговують діаспорного читача, наскільки я знаю, діаспору, був в Америці не раз. Він уже просто за віком старенький.
Або модерн уже під ненаше щось журнали деякі. А оце наше корінне, кровне його, на жаль, залишається дуже мало. І скільки я буду існувати фізично і духовно, то я буду завжди відстоювати оце своє, абсолютно не заперечуючи чужого.
Тобто жити по вертикалі і по горизонталі подорожувати. Вертикаль для мене – це від предків і до нащадків, від магми і до зір. А горизонталь – поет завжди може їздити по світу. Тобто сьогодні він в Австралії, завтра він в Африці, Америці. Це потрібно, це цікаво.
Надія Степула
Чи кожен поет може їздити, український, скажімо?
Ігор Павлюк
Принаймні по вертикалі зможе завжди. Тобто читати книжки. От скажімо зараз, у мене улюблена “наліжна” книжка “Українці. Демонологія. Вірування”, далі Скуратівського книжка. Це життя по вертикалі.
А по горизонталі, звичайно, не кожен. Але принаймні не обов’язково випивати бочку вина гурманові, щоб знати її смак. Мені достатньо було виїхати раз в Америку, щоб зрозуміти, що це таке капіталістичний світ. Хоча я люблю подорожувати.
Я люблю по вертикалі і по горизонталі подорожувати. Разом з тим я люблю самотність. Цей парадокс найбільш вимучує і він десь в таких пікових точках приносить найбільший, як я називаю, екстаз.
Легенд епохо, ти ще не минула. Мій рідний ліс, ти мій дитячий ліс. Моя душа згадала і зітхнула, Зорю згубивши в пазухах беріз. І ти... і ви... люблю, кого не знаю... Минає все. Минає. Промина. Сміливий вітер лірику гортає. Бабуся юна мріє із вікна. Гаряча синь. Я знав цю вишню білу. І друзі тут. Любили і пили. Так є уєе... Щоб шабля не ржавіла – зроби її із воску Й запали.
Надія Степула
На цьому поетичному акорді Ігоря Павлюка радіожурнал “Сюжети” відзвучав, дорогі слухачі.
З вами були автор і ведуча – Надія Степула та звукорежисер – Наталя Антоненко.
Дякуємо за увагу.
Хай не згасають свічки сюжетів, які ви запалюєте!
До нових зустрічей на хвилях радіо “Свобода”!
Київ, 30 липня 2004 року.
Надія Степула
Дорогі слухачі, на хвилях радіо Свобода звучать “Сюжети” – радіожурнал про світ культури і культуру світу.
Автор і ведуча – я, Надія Степула – вітаю вас.
Звучить фрагмент із пісні “Треба встати і вийти” (В.Морозов)
Юна полтавська художниця Олеся Путря пішла з життя дванадцятилітньою. Світлі її малюнки тільки згодом стали фактом мистецького побутування. А спогади про неї та уривчасті замальовки про її долю стали виданою в Полтаві книгою - художньо-документальною повістю Лідії Віцені “Сашенкька”.
Говорить кінорежисер Микола Бурнос, який зняв про Олександру Путрю документальний фільм.
Микола Бурнос
Я полтавець і родину Путрів знав майже з дитинства. Трохи знав Сашеньку Путрю. Тому я з цією темою взагалі дуже давно носився, хотів зняти фільм.
Я дав заявку в Міністерство культури. Вона деякий час лежала, і мені здається, що це досить неждано для мене було, коли мені подзвонили і сказали, що заявка буде прийнята.
Ми почали працювати над цим фільмом. Взагалі, мені здається, що Сашенька Путря, тут багато містики. По-перше, прізвище Путря, як стверджував батько, це йому посол Індії сказав, що це “доченька”. Є річка Брам-Путря, то це дочка Брами.
Оці індійські корні в її творчості, напевне, це ні як на таку логічну наукову базу не підводиться. Це, мабуть, теорія реінкарнації, тому що вона в дитинстві батькові колись дуже стверджувала, що пам’ятала, що у них був слон і вони їздили на цьому слоні. Батько каже, що не було, вони навіть в зоопарку його не бачили. Вона почала плакати.
Оці малюнки індійські, у них не було підручників по Індії, по орнаментам. Після того, як вона пішла з життя, то прийшли люди і спитали: звідкіля вона так точно знає Індію? Там є одна така картина, де танцівниця, тримає руки так і так, це рух вічності. Точні орнаменти, візерунки.
І навіть от в фільмі ми взяли її останню роботу. Там багато містики і там вона ввела батькову руку на синьому фоні і зверху ввела свою руку, в правому куту місяць і біля нього зірочка. Каже Женя, що коли її не стало, він вже підняв всі ці рукописи. Вона писала там вірші дитячі.
Коли він побачив картину, то йому сказали, що оце ж місяць, а оце Сатурн. На зірку Сатурн по віруваннях відлітають душі праведних. От її остання робота, то її теж можна назвати містикою.
Індія дала вищу державну нагороду Неру Бал Самміді, це міжнародна нагорода.
Надія Степула
Сюжети здебільшого живуть у позачассі. Іноді вони кольоровими веселками єднають минуле і сучасність - наче прозорі мости. Таким сюжетом були вечорниці просто неба на колишній дачі Максима Рильського - тепер це музей його імені. Взяла участь у дійстві і розповідає про це Надійка Шерстюк.
Надія Шерстюк
Затишна колишня дача Максима Рильського, а нині його музей – ідеальне місце для таких зібрань. Невелика територія, свіже повітря, зелена травичка спонукають до веселощів і розкутості.
На вході дівчата у народних строях частували гостей наливкою і запрошували проходити на галявину, де, власне, відбувалося саме дійство.
Cпіває гурт “Божичі”. Накритий стіл, лави, келихи з вином.... Тут під старою вербою любив сидіти Максим Тадейович. Його віршами у виконанні Бориса Лободи розпочалися Вечорниці.
За словами директора музею Валентини Дзюб, на одній творчій вечірці вона познайомилась з Олегом Скрипкою і сама запропонувала йому тему чергових Вечорниць.
Валентина Дзюб
Виникла така ідея, щоб слово Рилського продовжувало те, що було розпочато на початку його творчого шляху. Понад 300 пісень, романсів написано на слова Максима Рильського. Я звернулася до Олега, щоб він прийшов до нас у музей і ми тут організували таку зустріч з такою темою “Рильський і романс”.
Надія Шерстюк
Сам Олег Скрипка говорить, що це – останні Вечорниці перед етнофестивалем “Країна мрій”, але проект на цьому не завершується і, бесперечно, далі буде.
Олег Скрипка
Це останні вечорниці перед фестивалем. Ми вирішили не робити велику презентацію, а в тісному колі друзів зробити вечір романсів дуже спокійно перед фестивалем.
Адміністрація музею нас давно запрошує, щоб ми сюди прийшли. Рильський підпадає під тему романсів. Може, хтось і зацікавиться віршами Рильського і хтось напише музику. Може, я колись це зроблю. Я б з задоволенням, треба сісти.
Надія Шерстюк
Власне український романс заспівали пізніше, а спочатку були танці. Співачка Ніна Матвієнко вже не вперше бере участь у таких Вечорницях і не сама, а з родиною.
Ніна Матвієнко
Мене запросив Олег Скрипка і потім син сказав, що в Інтернеті повідомлено. Більше молодості з’явилося, відкрилось більше перспектив для молоді. Всі ці самі співаки, танці, вони і тут продовжують.
Надія Шерстюк
Я бачу, що Ваш чоловік танцює. А Ніна Матвієнко танцює і співає?
Ніна Матвієнко
Танцює ще більше, ніж мій чоловік. Сьогодні співати не буду, тому що сьогодні вечір романсу, а романси мені співати не хочеться.
Надія Шерстюк
Поет Іван Малкович пригадав, як танцювали у його рідному селі на Прикарпатті і, порушивши свої принципи “не танцювати у піст”, навіть вивчив кілька па.
Іван Малкович
Я мушу згадувати свої танцювальні здібності, бо колись у школі на обласному фестивалі 7 місце зайняли з бальних танців наша пара. А тепер вже дивлюся на це все.
У нас на Гуцульщині танці знаєте які? Коли мені було років 17-19, то я ходив на весілля, то танок тривав мінімум з півгодини “Гуцулка”. Просто брав і викручував одяг. Коли мій тато парубкував, то танок тривав годину.
Надія Шерстюк
У розпал веселощів Олег Скрипка взяв баян. Охочі підспівували маєстро. І, нарешті, коли на небі з’явилася перша романтична зірка, прийшов час романсу.
Надія Степула
Література нинішньої України перебуває в стані, близькому до поетичної дефініції Ігора Павлюка, поета і прозаїка, який назвав одну зі своїх книг “Бунт свяченої води”.
Трохи світла на те, яке місце в житті поета займає поезія і чи потрібна вона сьогодні людям, проливає наш діалог із Ігорем Павлюком.
Пане Ігоре, “Бунт свяченої води” - чому Ви назвали так книжку етапною?
Ігор Павлюк
Там зі старих віршів небагато. Можливо, це щось легенд не таке міфотворче. Тобто на правду поет творить або легенду або казку про себе. Тобто міф. Легенда – це сумний міф, а міф-казка – світлий міф.
Важко сказати, поки ще поет живий, який він міф про себе створить. Чи світлий, такий моцартівський, чи лермонтовський міф, такий легендний, сумний, я не назву його песимістичним, тому що якщо поет відбувся, створив міф, то він уже відбувся, тобто вже не можна назвати його колір чи спектр.
А чому? От 37, власне, ця легендність. По-друге, я уже пишу прозу, хоч на відміну від моїх колег мене не залишає поезія. Я дуже вдячний природі, Всевишньому, усьому всесвіту і атому, що мене поезія не залишає, я паралельно можу писати прозу, займатися наукою.
Надія Степула
Пишете і видаєте?
Ігор Павлюк
Пишу і видаю. Вона мене справді рятує. А коли ще й з’являються читачі, останнім часом пішли листи, то ще одна драма виникла, тому що я не можу відповідати на всі листи. А з іншого боку, хотілося б відповідати.
Тобто пішов взаємний зв’язок, якого я не чекав, до якого я не був готовий. Що з ним робити я не знаю. Бо я колись думав, що якщо один є читач, який заради моєї поезії на щось готовий. Скажімо, так, як я був заражений поезією інших попередників і сучасників, настільки, що втрачав глузд. То я втішений, що моєю, хоч трішки хтось заражається.
Значить теорія літератури, наскільки я знаю, свідчить про те, що туди вклав, принаймні якусь енергію ніжності, від слова “ніж”. Тобто і силу, знову ж таки і силу і ніжність одночасно.
Надія Степула
Пане Ігоре, а що Ви думаєте про літературну періодику в Україні нинішнього часу? Ви читаєте своїх колег в літературних товстих журналах, добірки поезій або в прозі?
Ігор Павлюк
Звичайно. Найкращий журнал живий, динамічний. Я, як і своїх друзів, не ідеалізую, так само і періодику. Але для мене ознака критерію справжності є оця жива пульсація, як серця.
Для мене найкращим журналом є “Кур’єр Кривбасу”, який не є кастовим. Тому що багато журналів чи журнальчиків, видань поробились такими групово кастовими. Це ознака якогось занепаду, очевидно, але не завжди є противага.
У нас в Україні є, скажімо, той же “Кур’єр Кривбасу”, який, мені здається, врівноважує оцю ситуацію кількох журналів, які або обслуговують діаспорного читача, наскільки я знаю, діаспору, був в Америці не раз. Він уже просто за віком старенький.
Або модерн уже під ненаше щось журнали деякі. А оце наше корінне, кровне його, на жаль, залишається дуже мало. І скільки я буду існувати фізично і духовно, то я буду завжди відстоювати оце своє, абсолютно не заперечуючи чужого.
Тобто жити по вертикалі і по горизонталі подорожувати. Вертикаль для мене – це від предків і до нащадків, від магми і до зір. А горизонталь – поет завжди може їздити по світу. Тобто сьогодні він в Австралії, завтра він в Африці, Америці. Це потрібно, це цікаво.
Надія Степула
Чи кожен поет може їздити, український, скажімо?
Ігор Павлюк
Принаймні по вертикалі зможе завжди. Тобто читати книжки. От скажімо зараз, у мене улюблена “наліжна” книжка “Українці. Демонологія. Вірування”, далі Скуратівського книжка. Це життя по вертикалі.
А по горизонталі, звичайно, не кожен. Але принаймні не обов’язково випивати бочку вина гурманові, щоб знати її смак. Мені достатньо було виїхати раз в Америку, щоб зрозуміти, що це таке капіталістичний світ. Хоча я люблю подорожувати.
Я люблю по вертикалі і по горизонталі подорожувати. Разом з тим я люблю самотність. Цей парадокс найбільш вимучує і він десь в таких пікових точках приносить найбільший, як я називаю, екстаз.
Легенд епохо, ти ще не минула. Мій рідний ліс, ти мій дитячий ліс. Моя душа згадала і зітхнула, Зорю згубивши в пазухах беріз. І ти... і ви... люблю, кого не знаю... Минає все. Минає. Промина. Сміливий вітер лірику гортає. Бабуся юна мріє із вікна. Гаряча синь. Я знав цю вишню білу. І друзі тут. Любили і пили. Так є уєе... Щоб шабля не ржавіла – зроби її із воску Й запали.
Надія Степула
На цьому поетичному акорді Ігоря Павлюка радіожурнал “Сюжети” відзвучав, дорогі слухачі.
З вами були автор і ведуча – Надія Степула та звукорежисер – Наталя Антоненко.
Дякуємо за увагу.
Хай не згасають свічки сюжетів, які ви запалюєте!
До нових зустрічей на хвилях радіо “Свобода”!