Надія Степула
Аудіозапис програми:
Київ, 18 червня 2004 року.
Надія Степула
Звучить фрагмент пісні “Ти ж – день” на слова Романа Скиби
...У сув’язі сюжетиків та сюжетів ми – дні і тижні, що минають. - Цей пісенний “вердикт” Романа Скиби - одного з найдивніших українських поетів, котрий “живе у телефонній буді” – налаштовує на філософський лад.
Із цим настроєм, дорогі слухачі, вітаю вас на хвилі радіо “Свобода”!
Для вас звучить новий випуск радіожурналу СЮЖЕТИ – про світ культури і культуру світу.
З вами автор і ведуча – я, Надія Степула.
Залишайтеся в полоні сюжетів!
У нинішньому часі колишні набутки культури зблискують раз-по-раз – то публікацією творів когось із призабутих митців, то екранізацією заново прочитаної хроніки минулих століть, то вшануванням чийогось майже невідомого імені – до певного ювілею...
Але багато що лишається “за кадром”. Скажімо, творча і життєва доля Пантелеймона Куліша, - попри видані томи його творів, попри багатосерійний фільм за його “Чорною Радою”, попри те, що ця доля не раз була вже об’єктом пильної уваги дослідників, та доконечно знана мало. Ще менше відомо про його два ангела-охоронця” у земному бутті – Ганну Барвінок.
Трохи світла на постать цієї талановитої письменниці проливає професор Василь Шендеровський – доктор фізико-математичних наук, ентузіаст справи воскресіння забутих імен української культури. Василь Шендеровський
Колись наш великий Іван Франко, оцінюючи творчість праматері української літератури Ганни Барвінок, писав наступне: “Ще одну появу годиться тут піднести як доказ росту національної сили. Це була поява нової групи жінок у нашому письменстві. До того часу на ниві нашої літератури виступала лише одна жінка – Ганна Барвінок”,
Ідея зібрати твори Ганни Барвінок виникла в нашій групі. Є така група, яка займається поверненням великих українських вчених – Міжнародне енциклопедичне бюро з фізики, як не дивно.
Ганна Барвінок для Куліша, по моєму, зробила найбільше. Скажімо, те, що став Куліш тою людиною, яку ми знаємо сьогодні, то це в найбільшій мірі завдячується цій мудрій великій жінці, бо вона бачила, хто такий був Куліш і хто такий Тарас Шевченко.
Напевно, тому і ми в якійсь мірі не знали творів, які писала Ганна Барвінок. Колись іноді навіть Куліш зізнавався, що її твори набагато іноді кращі ніж він сам писав.
Зрештою, іноді прив’язують письменництво Ганни Барвінок з тим, що Марко Вовчок, будучи письменницею, можна сказати, що її з’ява на літературному обрії в більшій мірі заслуга Пантелеймона Куліша.
Бо практично всі твори, які писала Марко Вовчок редагувалися Пантелеймоном Кулішем. Іноді Марко Вовчок, як правило, ми знаємо, що в більшості своїх випадків показувала тяжке життя української жінки і ті тяжкі умови, в яких жив український народ.
Ганна Барвінок, як хтось сьогодні іноді прив’язує, бачачи, що Марко Вовчок так зображує українську жінку, її тяжке життя, то вона почала возвеличувати українську жінку і почала писати в таких звеличених фарбах.
Але справді Ганна Барвінок розуміла ту українську жінку і, мені здається, судячи по тим її оповіданням, які є і які ми сьогодні уже знаємо вона просто духовну велич показала української жінки. Не можна прив’язувати появу на літературній ниві Ганни Барвінок після того як почала писати Марко Вовчок.
Мені здається, що це все від глибини любові до тієї землі, до того виховання, яке та чи інша людина отримувала своїх батьків. Можливості навіть тут підвести таку думку, знаєте, я так до неї зараз доходжу, що це все пов’язане з тією землею, з тими якимись іншими, не хочу казати флюїдами, що спричиняє з’яву тих людей саме на цьому терені землі.
Фрагмент пісні Анатолія Горчинського на слова Станіслава Шевченка “Два бантики білі”.
Надія Степула
Прийшла пора прощань зі школою. Ці теплі, світлі дні наповнені усмішками і краплями радісних сліз, добрими словами вдячності вчителям і надіями тих, хто починає шукати в своєму житті ту єдину стежку, яка може стати долею.
Святкові фейєрверки, розсипи квітів, дзвінкі випускні вечори і зустрічання сходу сходу сонця на росяних околицях міст і сіл – усе це припадає на ті саме дні, які багато літ тому були затьмарені війною.
Звучить фрагмент пісні “Вставай, страна огромная”.
Від початку Другої світової війни невдовзі мине 65 років. Тому “не дивно, - вважає кандидат філософських наук Сергій Грабовський, - що одне за одним виходять друком видання, автори яких прагнуть переосмислити досвід минулого з позицій сьогодення, коли фундаментальна тотожність тоталітарних режимів ХХ століття стала чимось самоочевидним для всіх морально відповідальних інтелектуалів”.
Сергій Грабовський продовжує.
Сергій Грабовський
А це означає необхідність вивільнити науку не тільки від нацистських (це було зроблено ще у середині минулого століття), а і від комуністичних міфів, які стосуються Другої світової.
Один із цих міфів стосується начебто миролюбної політики Совєтського Союзу у передвоєнні роки та начебто неспровокованого нападу нацистів на СССР.
Інший, не менш вагомий та значущий міф веде мову про “визвольну місію” Червоної армії у Європі, про свободу народів континенту, яка начебто було принесена на совєтських багнетах.
Але чи міг тоталітарно-репресивний режим, який знищив десятки мільйонів людей, за визначенням нести комусь свободу?
Один із провідних британських істориків Ентоні Бівор наполегливо досліджує події Другої світової війни саме під зазначеним вище ракурсом.
На жаль, жодна з його книжок українською мовою не перекладена. От і зараз: щойно у Москві зусиллями видавництва АСТ та товариства “Транзиткнига” виданий російський переклад фундаментальної праці Бівора “Падіння Берліна: 1945”, відтак ті українські читачі, котрі не у змозі придбати оригінал, змушені задовольнятися цим грубезним томом.
Про що пише Ентоні Бівер? Він, на основі численних документів та власних інтерв‘ю з учасниками торішніх подій показує без жодних прикрас і замилувань дві армії та дві системи, нацистську та совєтську, під час завершальних битв Другої світової війни.
Йдеться не тільки про стратегію чи тактику боїв, хоч і тут у книзі зібрано докупи чимало цікавого матеріалу; Бівор розкриває людський (чи, точніше, антилюдський) вимір воєнних дій, показує війну як побут, як повсякденність, як буденність не тільки військовиків двох армій, а і мільйонів цивільного люду з числа німців і “переміщених осіб”.
Отож у цю панораму входять і цілеспрямоване обдурення Сталіним американських союзників стосовно стратегічних планів Совєтського Союзу, і зґвалтовані червоноармійцями просто-таки у берлінській в‘язниці утримувані там нацистами єврейські жінки та дівчата, і героїзм рядових совєтських бійців та вояків Вермахту.
А загалом на ґрунті свідчень низки совєтських, німецьких, польських, єврейських, американських, шведських та інших джерел виходить дуже сумна історія про те, що ніякого “визволення Європи” комуністами не було – хоча, звісно, пам‘ятаючи 1945 рік, комуністичні диктатори на континенті остерігалися діяти з гітлерівським розмахом.
Надія Степула
Кандидат філософських наук, заступник головного редактора журналу “Сучасність” Сергій Грабовський міркував над книгою одного з провідних британських істориків Ентоні Бівора “Падіння Берліна:1945”.
“ Я не маю природженої віри в людей. Я схильний очікувати від них скорше поганого, ніж доброго. Це – та ціна, яку доводиться платити за почуття гумору”, - так писав англійський письменник Уїльям Сомерсет Моем у минулому столітті .
Як сьогодні ведеться в Україні тим, хто не просто наділений почуттям гумору, а – є фаховим гумористом?
Про це почуємо в розмові із Євгеном Дударем. Автор понад двох десятків книг гумору і сатири, Заслужений діяч мистецтв України, який сам часто читає свої твори на людних концертах, лауреат багатьох премій, зокрема - імені Остапа Вишні та Пилипа Орлика, - Євген Дудар - гість радіожурналу “Сюжети”.
Ваша перша книжка видана ще в минулому столітті в 1967 році. Ще ті часи були, правда? А якою Ви бачите цю книжку сьогодні, чи Ви до неї повертаєтесь, чи Ви її згадуєте, Чим вона Вам дорога?
Євген Дудар
Ви розумієте, ця книжка мені дорога тим, що це моя перша книжка. І вона мені дорога тим, що вона була втричі більша і була гостра. Я її здав в видавництво, її пересіяли, знівелювали
Ще після цього мене мій товариш, який жив зі мною в гуртожитку і бачив той рукопис, який я написав і хвалив, а коли книжка вийшла, то він розбомбив книжку, що, мовляв, не гостра. Та знав же, порося таке.
А дорога вона мені ще тим, що я коли їхав зі Львова додому на Тернопільщину, зупинився в Золочеві і мене як шпіона тоді брали, бо я був у чорних окулярах і журнал “Neu Zeit” тримав у руках.
А піонери шли йшли барабанили, пацан побачив, активність проявив. У нього батько міліціонер, прибіг додому й каже, що в сквері сидить шпіон в чорних окулярах і питає, де ліс. А я ж хотів до лісу йти, бо в мене там дівчина наречена. Словом, мене тоді так брали як шпигуна.
Але потім всі вибачалися, і навіть КГБ вибачалося, і всі казали, як я вже пред’явив документи. Секретар райкому Компартії забігав і каже, що у них така обстановка. Я кажу, що так, звичайно, прикордонна зона.
Отак мені книжка запам’яталася. Але я подарував тоді Зайцю, молодшому лейтенанту міліції, я написав: “Дикому Зайцеві, з нагоди кумедної зустрічі і щоб ніколи більше не бачитися”.
Надія Степула
Пане Євгене, якщо зазирнути в літературну енциклопедію, то там названо принаймні 13 мов, на які перекладали Ваші твори. А чим Вам відомо щось про те як ці твори сприймалися там в середовищі тих мов?
Євген Дудар
Я знаю як сприймалася болгарська, коли в Болгарію я приїжджав на фестиваль гумору і сатири в Габрово, то сприймалося дуже добре. Я чув як сприймалася білоруська, бо я читав сам з того, що вони перекладали в своїх журналах, збірниках.
Але найбільше мені сприймається українською все-таки. Мені здається, що я найбільше сприймаюся українською. Як ще працював у Львові, я був директором студентського клубу, то коли привіз ансамбль то Ленінграда ще тодішнього і питають: “Якою мовою виступаєте?” Я кажу: “Українською”. А якійсь Бондаренко: “Нє поймут”. А стара актриса, вже на пенсії була: “Товаріщ Бондарєнко, я думаю, што он заразітельно говоріт на украінском язике. Єго все нормальніє ленінградци поймут, а Ви вєдь нє с Ленінграда”.
Надія Степула
Євгене Михайловичу, і давайте тепер серйозно, скажіть все-таки, яка роль гумору і сатири в нинішньому українському суспільстві?
Євген Дудар
А я б не ставив питання нинішньому, пані Надю.
Надія Степула
А чому?
Євген Дудар
Нинішнє чи не нинішнє. Роль сатири і гумору завжди була дуже вирішальною.
Надія Степула
І залишається.
Євген Дудар
І залишиться, бо стільки болючого.
Надія Степула
Я зичу Вам, пане Дудар, щоб було більше людей у світі вилікуваних Вашим словом! Дякую за розмову.
Євген Дудар
Дякую.
Надія Степула
Радіожурнал СЮЖЕТИ відзвучав, дорогі слухачі.
З вами були автор і ведуча – Надія Степула та звукорежисер Наталя Антоненко.
Дякуємо за увагу.
Хай вам щастить на добрі сюжети і на усміхнених людей!
До нових зустрічей на хвилях радіо “Свобода”!
Київ, 18 червня 2004 року.
Надія Степула
Звучить фрагмент пісні “Ти ж – день” на слова Романа Скиби
...У сув’язі сюжетиків та сюжетів ми – дні і тижні, що минають. - Цей пісенний “вердикт” Романа Скиби - одного з найдивніших українських поетів, котрий “живе у телефонній буді” – налаштовує на філософський лад.
Із цим настроєм, дорогі слухачі, вітаю вас на хвилі радіо “Свобода”!
Для вас звучить новий випуск радіожурналу СЮЖЕТИ – про світ культури і культуру світу.
З вами автор і ведуча – я, Надія Степула.
Залишайтеся в полоні сюжетів!
У нинішньому часі колишні набутки культури зблискують раз-по-раз – то публікацією творів когось із призабутих митців, то екранізацією заново прочитаної хроніки минулих століть, то вшануванням чийогось майже невідомого імені – до певного ювілею...
Але багато що лишається “за кадром”. Скажімо, творча і життєва доля Пантелеймона Куліша, - попри видані томи його творів, попри багатосерійний фільм за його “Чорною Радою”, попри те, що ця доля не раз була вже об’єктом пильної уваги дослідників, та доконечно знана мало. Ще менше відомо про його два ангела-охоронця” у земному бутті – Ганну Барвінок.
Трохи світла на постать цієї талановитої письменниці проливає професор Василь Шендеровський – доктор фізико-математичних наук, ентузіаст справи воскресіння забутих імен української культури. Василь Шендеровський
Колись наш великий Іван Франко, оцінюючи творчість праматері української літератури Ганни Барвінок, писав наступне: “Ще одну появу годиться тут піднести як доказ росту національної сили. Це була поява нової групи жінок у нашому письменстві. До того часу на ниві нашої літератури виступала лише одна жінка – Ганна Барвінок”,
Ідея зібрати твори Ганни Барвінок виникла в нашій групі. Є така група, яка займається поверненням великих українських вчених – Міжнародне енциклопедичне бюро з фізики, як не дивно.
Ганна Барвінок для Куліша, по моєму, зробила найбільше. Скажімо, те, що став Куліш тою людиною, яку ми знаємо сьогодні, то це в найбільшій мірі завдячується цій мудрій великій жінці, бо вона бачила, хто такий був Куліш і хто такий Тарас Шевченко.
Напевно, тому і ми в якійсь мірі не знали творів, які писала Ганна Барвінок. Колись іноді навіть Куліш зізнавався, що її твори набагато іноді кращі ніж він сам писав.
Зрештою, іноді прив’язують письменництво Ганни Барвінок з тим, що Марко Вовчок, будучи письменницею, можна сказати, що її з’ява на літературному обрії в більшій мірі заслуга Пантелеймона Куліша.
Бо практично всі твори, які писала Марко Вовчок редагувалися Пантелеймоном Кулішем. Іноді Марко Вовчок, як правило, ми знаємо, що в більшості своїх випадків показувала тяжке життя української жінки і ті тяжкі умови, в яких жив український народ.
Ганна Барвінок, як хтось сьогодні іноді прив’язує, бачачи, що Марко Вовчок так зображує українську жінку, її тяжке життя, то вона почала возвеличувати українську жінку і почала писати в таких звеличених фарбах.
Але справді Ганна Барвінок розуміла ту українську жінку і, мені здається, судячи по тим її оповіданням, які є і які ми сьогодні уже знаємо вона просто духовну велич показала української жінки. Не можна прив’язувати появу на літературній ниві Ганни Барвінок після того як почала писати Марко Вовчок.
Мені здається, що це все від глибини любові до тієї землі, до того виховання, яке та чи інша людина отримувала своїх батьків. Можливості навіть тут підвести таку думку, знаєте, я так до неї зараз доходжу, що це все пов’язане з тією землею, з тими якимись іншими, не хочу казати флюїдами, що спричиняє з’яву тих людей саме на цьому терені землі.
Фрагмент пісні Анатолія Горчинського на слова Станіслава Шевченка “Два бантики білі”.
Надія Степула
Прийшла пора прощань зі школою. Ці теплі, світлі дні наповнені усмішками і краплями радісних сліз, добрими словами вдячності вчителям і надіями тих, хто починає шукати в своєму житті ту єдину стежку, яка може стати долею.
Святкові фейєрверки, розсипи квітів, дзвінкі випускні вечори і зустрічання сходу сходу сонця на росяних околицях міст і сіл – усе це припадає на ті саме дні, які багато літ тому були затьмарені війною.
Звучить фрагмент пісні “Вставай, страна огромная”.
Від початку Другої світової війни невдовзі мине 65 років. Тому “не дивно, - вважає кандидат філософських наук Сергій Грабовський, - що одне за одним виходять друком видання, автори яких прагнуть переосмислити досвід минулого з позицій сьогодення, коли фундаментальна тотожність тоталітарних режимів ХХ століття стала чимось самоочевидним для всіх морально відповідальних інтелектуалів”.
Сергій Грабовський продовжує.
Сергій Грабовський
А це означає необхідність вивільнити науку не тільки від нацистських (це було зроблено ще у середині минулого століття), а і від комуністичних міфів, які стосуються Другої світової.
Один із цих міфів стосується начебто миролюбної політики Совєтського Союзу у передвоєнні роки та начебто неспровокованого нападу нацистів на СССР.
Інший, не менш вагомий та значущий міф веде мову про “визвольну місію” Червоної армії у Європі, про свободу народів континенту, яка начебто було принесена на совєтських багнетах.
Але чи міг тоталітарно-репресивний режим, який знищив десятки мільйонів людей, за визначенням нести комусь свободу?
Один із провідних британських істориків Ентоні Бівор наполегливо досліджує події Другої світової війни саме під зазначеним вище ракурсом.
На жаль, жодна з його книжок українською мовою не перекладена. От і зараз: щойно у Москві зусиллями видавництва АСТ та товариства “Транзиткнига” виданий російський переклад фундаментальної праці Бівора “Падіння Берліна: 1945”, відтак ті українські читачі, котрі не у змозі придбати оригінал, змушені задовольнятися цим грубезним томом.
Про що пише Ентоні Бівер? Він, на основі численних документів та власних інтерв‘ю з учасниками торішніх подій показує без жодних прикрас і замилувань дві армії та дві системи, нацистську та совєтську, під час завершальних битв Другої світової війни.
Йдеться не тільки про стратегію чи тактику боїв, хоч і тут у книзі зібрано докупи чимало цікавого матеріалу; Бівор розкриває людський (чи, точніше, антилюдський) вимір воєнних дій, показує війну як побут, як повсякденність, як буденність не тільки військовиків двох армій, а і мільйонів цивільного люду з числа німців і “переміщених осіб”.
Отож у цю панораму входять і цілеспрямоване обдурення Сталіним американських союзників стосовно стратегічних планів Совєтського Союзу, і зґвалтовані червоноармійцями просто-таки у берлінській в‘язниці утримувані там нацистами єврейські жінки та дівчата, і героїзм рядових совєтських бійців та вояків Вермахту.
А загалом на ґрунті свідчень низки совєтських, німецьких, польських, єврейських, американських, шведських та інших джерел виходить дуже сумна історія про те, що ніякого “визволення Європи” комуністами не було – хоча, звісно, пам‘ятаючи 1945 рік, комуністичні диктатори на континенті остерігалися діяти з гітлерівським розмахом.
Надія Степула
Кандидат філософських наук, заступник головного редактора журналу “Сучасність” Сергій Грабовський міркував над книгою одного з провідних британських істориків Ентоні Бівора “Падіння Берліна:1945”.
“ Я не маю природженої віри в людей. Я схильний очікувати від них скорше поганого, ніж доброго. Це – та ціна, яку доводиться платити за почуття гумору”, - так писав англійський письменник Уїльям Сомерсет Моем у минулому столітті .
Як сьогодні ведеться в Україні тим, хто не просто наділений почуттям гумору, а – є фаховим гумористом?
Про це почуємо в розмові із Євгеном Дударем. Автор понад двох десятків книг гумору і сатири, Заслужений діяч мистецтв України, який сам часто читає свої твори на людних концертах, лауреат багатьох премій, зокрема - імені Остапа Вишні та Пилипа Орлика, - Євген Дудар - гість радіожурналу “Сюжети”.
Ваша перша книжка видана ще в минулому столітті в 1967 році. Ще ті часи були, правда? А якою Ви бачите цю книжку сьогодні, чи Ви до неї повертаєтесь, чи Ви її згадуєте, Чим вона Вам дорога?
Євген Дудар
Ви розумієте, ця книжка мені дорога тим, що це моя перша книжка. І вона мені дорога тим, що вона була втричі більша і була гостра. Я її здав в видавництво, її пересіяли, знівелювали
Ще після цього мене мій товариш, який жив зі мною в гуртожитку і бачив той рукопис, який я написав і хвалив, а коли книжка вийшла, то він розбомбив книжку, що, мовляв, не гостра. Та знав же, порося таке.
А дорога вона мені ще тим, що я коли їхав зі Львова додому на Тернопільщину, зупинився в Золочеві і мене як шпіона тоді брали, бо я був у чорних окулярах і журнал “Neu Zeit” тримав у руках.
А піонери шли йшли барабанили, пацан побачив, активність проявив. У нього батько міліціонер, прибіг додому й каже, що в сквері сидить шпіон в чорних окулярах і питає, де ліс. А я ж хотів до лісу йти, бо в мене там дівчина наречена. Словом, мене тоді так брали як шпигуна.
Але потім всі вибачалися, і навіть КГБ вибачалося, і всі казали, як я вже пред’явив документи. Секретар райкому Компартії забігав і каже, що у них така обстановка. Я кажу, що так, звичайно, прикордонна зона.
Отак мені книжка запам’яталася. Але я подарував тоді Зайцю, молодшому лейтенанту міліції, я написав: “Дикому Зайцеві, з нагоди кумедної зустрічі і щоб ніколи більше не бачитися”.
Надія Степула
Пане Євгене, якщо зазирнути в літературну енциклопедію, то там названо принаймні 13 мов, на які перекладали Ваші твори. А чим Вам відомо щось про те як ці твори сприймалися там в середовищі тих мов?
Євген Дудар
Я знаю як сприймалася болгарська, коли в Болгарію я приїжджав на фестиваль гумору і сатири в Габрово, то сприймалося дуже добре. Я чув як сприймалася білоруська, бо я читав сам з того, що вони перекладали в своїх журналах, збірниках.
Але найбільше мені сприймається українською все-таки. Мені здається, що я найбільше сприймаюся українською. Як ще працював у Львові, я був директором студентського клубу, то коли привіз ансамбль то Ленінграда ще тодішнього і питають: “Якою мовою виступаєте?” Я кажу: “Українською”. А якійсь Бондаренко: “Нє поймут”. А стара актриса, вже на пенсії була: “Товаріщ Бондарєнко, я думаю, што он заразітельно говоріт на украінском язике. Єго все нормальніє ленінградци поймут, а Ви вєдь нє с Ленінграда”.
Надія Степула
Євгене Михайловичу, і давайте тепер серйозно, скажіть все-таки, яка роль гумору і сатири в нинішньому українському суспільстві?
Євген Дудар
А я б не ставив питання нинішньому, пані Надю.
Надія Степула
А чому?
Євген Дудар
Нинішнє чи не нинішнє. Роль сатири і гумору завжди була дуже вирішальною.
Надія Степула
І залишається.
Євген Дудар
І залишиться, бо стільки болючого.
Надія Степула
Я зичу Вам, пане Дудар, щоб було більше людей у світі вилікуваних Вашим словом! Дякую за розмову.
Євген Дудар
Дякую.
Надія Степула
Радіожурнал СЮЖЕТИ відзвучав, дорогі слухачі.
З вами були автор і ведуча – Надія Степула та звукорежисер Наталя Антоненко.
Дякуємо за увагу.
Хай вам щастить на добрі сюжети і на усміхнених людей!
До нових зустрічей на хвилях радіо “Свобода”!