Ірина Халупа
Аудіозапис програми:
Прага, 12 червня 2004 року.
Ірина Халупа
Здоровенькі були, дорогий слухачу. На хвилях радіо “Свобода” до вас завітала передача “З0 хвилин у різних вимірах”. Сьогодні вони присвячена світлій пам’яті історика Джеймса Мейса.
3-го травня в Києві помер історик Джеймс Мейс. Три дні пізніше з ним прощалися його друзі, студенти, рідні. Говорили високі слова, згадували людину, яка, не бувши етнічним українцем, стала більшим українцем ніж ті, хто в кишенях носить український паспорт. Джеймс Мейс – людина, яка стала українцем, бо його покликали українські мертві, ті хто загинув голодною смертю в 1932-33-му роках, в роках страшного Голодомору.
Я завжди читаю різні анонси подій – це ж робота кожного журналіста, бути поінформованим про події, візити тощо. Свого часу я вела моніторинг тих візитів, зокрема – які іноземні лідери відвідують які пам’ятники, куди кладуть квіти.
На першому місці парк слави – могила невідомого солдата, на другому – пам’ятник Тараса Шевченка, на третьому – Бабин Яр, а на четвертому – пам’ятник жертвам Голодомору. До цього пам’ятника поклав квіти високодостойний гість, що приїхав з країни, де живе велика українська діаспора. Такі пріоритети. Тут, як то кажуть, коментарі зайві.
Чому українці, самі українці ще й досі не визнали всю правду про Голодомор? Чому за цей злочин не засуджено Комуністичну партію? Чому це питання ще далі болить діаспору більше, ніж тих, хто носить в кишені український паспорт?
Джеймс Мейс став українцем бо з ним розмовляли українські мертві. Ті безголосі голодні жертви, тих 6, чи 7, чи 8, чи, може, й 10 мільйонів, які не мають могил, кості яких стали частиною славного родючого українського чорнозему.
Джеймс Мейс знав багатьох тих жертв поіменно. Він разом з колегами збирав усну історію, люди плакали, ридали, пам’ятаючи ті страшні роки. Ця жива історія зберігається в американській Конгресовій бібліотеці разом з томами друкованих свідчень. Копії книг і записів Джеймс Мейс передав українській Парламентській бібліотеці.
Кілька років тому радіо “Свобода” попросила дозволу переписати деякі свідчення. Спершу не знали, де ці безцінні документи зберігаються. Потім їх знайшли в якихось коробках під якимсь столом. Знову ж згадуються пріоритети, але тим разом вже державні. І тут знову коментарі зайві.
Василь Онуфрієнко, Теодора Сорока, Михайло Науменко, Одарка Окопна, Григорій Самійленко, Ольга Скатирна, Василь Гай, Марія Гонта, Юрій Булат, Уляна Мукляк, Федір Буртянський, Ольга Данюк, Василь Косюра – це лише малесенька жменька тих, хто когось втратив в ті страшні голодні 32-33-ті роки.
Не знаю, чи вони ще живі, адже записи були зроблені у 1980-их роках, і вже тоді вони були літніми. Їхні свідчення ми переписали і запам’ятали.
Але не знаю, чи запам’ятала їхні імена сьогоднішня Україна, чи навіть про них коли-небудь знала. Але Джеймс Мейс все це знав. Бо з ним розмовляли українські мертві.
11-го червня минули сороковини смерті Джеймса Мейса.
6-го травня Україна прощалася з милим чужинцем, якого в нас називали “лицарем України”. Він проживав в Україні з американським паспортом, і то саме в той час коли діти України її покидали в пошуках легшого життя.
Джеймс Мейс був лицарем правди, бо треба бути справді одержимим, щоб говорити вголос правду про край окрадений і оббріханий. На найстрашнішу трагедію України – голод 33-го року – накладено сатанинську печать мовчання. І вільний західний світ не був настільки вільним і близьким до Бога, цю печать щоб зірвати. Проте зірвав її Яків Булава – це був Джеймс Мейс. Євген Сверстюк пригадує цього лицаря правди і його заслуги.
Євген Сверстюк
“Боротьба за правду про великий Голод” – так назвала свою публікацію незабутня Мілена Рудницька. Давши вже на початку “діагноз”: “Навесні ’33-го року масовий голод на Україні зорганізований Кремлем для зламання опору українського селянства проти колективізації та для приборкання непокірливого українського народу.”
Праця вийшла в 1958 році. Але у нас завжди бракує тих, хто здатний вирізнити, підхопити і підняти велике слово правди.
Хоча знаходяться ті, що його пам’ятають, це слово, і засвідчують це ним. Таким “святим подвижником” був світлої пам’яті Ігор Ольшанивський, що створив Організацію американців в обороні людських прав в Україні.
Мілена Рудницька закінчує свою знамениту публікацію словами: “25 років тому українці, що поза владою Москви, програли бій за правду про голод.”
Отже, знайшлись ті українці, що почули докір. Вони вийшли на американських правдолюбів, чесних і совістливих, дослідників фальсифікованої історії.
Молодий науковець, доктор історичних наук Джеймс Мейс від своїх світологічних досліджень комунізму і дилеми національного розвитку переходить до серцевини комуністичних катастроф Голодомору України ’33-го року. Він вивчає українську мову і поринає у світ усних історичних свідчень. Розповіді живих свідків різного соціального стану з різних регіонів України відкрили соціологові і історику страшну правду, в яку важко повірити: Голодомор був таємно спланованим геноцидом українського народу.
Одна справа, коли таку думку висловила політично зангажована українка Рудницька. Інша справа – коли дослідження поставив на наукову основу американський професор, заатакований американськими русистами, які мали свою комфортну професійну правду на користь Кремля.
Українська трагедія стає предметом боротьби пристрастей. Та правда занадто велика і страшна, щоб її міг прийняти конформіст – чи то з боку західного наукового світу, чи то совєтської заполітизованої номенклатури. Мабуть, ця правда, в першу чергу, зріднила доктора Мейса з українцями. І він став її речником. “Мене покликали ваші мертві.”
В 1983-86 доктор Мейс працює разом з Робертом Конквестом про українському Інституті гарвардського університету. Він керує проектом усної історії українського Голодомору і опрацьовує деякі матеріали, що ввійшли в книгу Конквеста “Жнива скорботи”, яку слід оцінити як найважливішу книгу про український народ у ХХ столітті.
В 1986 році доктор Мейс очолює Комісію Конгресу США по вивченню Голоду в Україні. Результатом цього був рапорт американському Конгресові і три тонни свідчень, котрі неспростовно доводили, що замовчаний Голод ’33-го року був організованим геноцидом. Непоступливий у своїх наукових переконаннях, толерантний в дискусіях, доктор Мейс у всіх своїх виступах тримається відкритої правди про організований геноцид, старанно прихований Кремлем, з залученням всієї пропагандивної системи, розгалуженої по всьому світу.
Джеймс Мейс приймає православне хрещення від Митрополита Мстислава, а в 1993 році одружується і живе в Києві. Його журнальних і газетних публікацій різними мовами нараховується до 4 тисяч.
Інформацію він брав з надійних джерел, переважно англомовних. Про факти судив об’єктивно і безоглядно. Жив скромно і не користувався тією популярністю, яку повинен би мати один з найкращих репрезентантів України на різних міжнародних форумах.
Зате наврядчи хтось з політологів може похвалитися тим, що багато людей схиляються перед ним як перед правдолюбом і навіть цілують йому руки як святому за правдиві свідчення перед світом, за їхній замовчуваний національний біль. Великі чесноти винагороджуються. Його дуже любили і шанували. Пошта приносила йому щоденно сотні листів. І, можливо, головне – він на всі відповідав.
Те, що Джеймс Мейс – незрівнянний, Божий дарунок для України, поступово доходитиме до нас після утрати. Слава йому, лицареві науки, вічний спокій над могилою на Байковому цвинтарі серед найкращих імен, що там уже вписалися.
Ірина Халупа
Вчений, історик, викладач Києво-Могилянської академії, публіцист, редактор англомовних версій газети “День” і журналу “Політична думка” професор Джеймс Мейс був ще й просто другом, колегою, приятелем багатьом людям в Україні. Він справді вмів цінувати те, що Антуан де Сент-Екзюпері називав “найбільшою розкішшю в світі” – людське спілкування.
Цю гарну рису Джеймса Мейса пригадує у своїй розповіді моя колега Надія Степула.
Надія Степула
Із Джеймсом Мейсом ми познайомилися у Львові, коли там відбувався ІІ з’їзд україністів світу.
“Буремні” 90-ті – літа новітніх перемін в Україні - доходили до своєї середини. Вже Україна була незалежною. Вже невідворотність активних змін була явною. Проте недавнє минуле ще різко відгонило духом тоталітаризму, яким були просякнуті не тільки архіви, не тільки вчорашні реалії, не тільки факти історії, а й, здавалося, сам менталітет тих, хто все це пережив...
Для Джеймса Мейса, на той час уже з головою зануреного у вир української історії, у вивчення проблеми Голодомору, не існувало так званих заборонених тем.
Як відомо, Мейс був виконавчим директором Комісії дослідників голоду 1932-1933 років в Україні при Конгресі США ще з 1986 року. Та в Україні часів розгортання демократичних перемін він не раз наштовхувався на те, що навколишні люди “незручних” тем – як Голодомор тощо – уникали. Натомість його відвертість і відкритість брала в полон від самого початку спілкування...
Джеймс належав до тих, у кому ніколи неможливо розчаруватися. Принаймні, за ті десять років, що ми зналися, цього не сталося. Він умів ділитися – своїми ґрунтовними знаннями, своїм несподівано гострим відчуттям історії, своїм оригінальним баченням світу.
Чим можна було поділитись з ним? Прихильністю, теплом приязної усмішки, похвальним словом на його адресу... Він усьому радів, як дитина.
І дитинна іноді наївність у ньому просто вражала. Наприклад, Джеймс, який освоїв безліч страшних і тяжких для сприйняття документів, який сам записав до двох сотень аудіогодин свідчень про страхіття Голодомору (він передав ці свідчення Парламентській бібліотеці в столиці України), той сам Джеймс міг раптом спитати: а чому не всі українці хочуть знати свою історію? Чому котрісь не хочуть її знати? Уникають? Чи вони думають від неї сховатися? Історія їх все одно наздожене...
Іноді його до глибини душі потрясали якісь побутово-буденні дрібниці, що перетворювалися на проблему мало не глобальну.
Йому не давали спокою численні “чому”. Чому, наприклад, продавець у гастрономі придурюється, що не знає української мови і не відпустить пачки цигарок, поки йому не поясниш по-російськи? Чому на вулицях прекрасного Києва так багато жебраків? Чому на тих же вулицях так багато таких людей, котрі, не замислюючись можуть образити словом, а навіть побити чи вбити іншу людину?
Чому так багато байдужих у суспільстві, що переживає період піднесення? Чому вибір шансів так мало тривожить молодих людей – студентів, скажімо (а їх він спостерігав з особливим зацікавленням)?
І ще багато інших “чому?” не давали спокою Джеймсові. На більшість із тих “чому?” він, здається, так і не знайшов відповідей...
Джеймс Мейс любив життя. Це було видно і з того, як він намагався втиснути у свій час якомога більше справ та дій, і з того, як він багато працював – ніби передчував, що того часу йому таки не вистачить... Роботою, працею були просякнуті і його будні дні, і святкові. А якщо хто хотів почути про його нові знахідки чи результати досліджень – Джеймс міг про це розповідати, не рахуючись зі своїм часом. Терпляче, пристрасно, палко пояснюючи те, що, як на нього, вимагало пояснень... Умів він також слухати і чути.
У той десяток літ, що ми зналися, вмістилося дуже багато подій та емоцій. Мені здається, що Джеймс прожив в Україні не одне, а кілька життів. У тих різних на смак життях, що змішали в собі і мед щастя, і полинову гіркоту проблем, були і перемоги, і тріумф, і розпач, і біль, і жаль.
Але найбільше в його житті було любові – тієї любові, якою світився американець Мейс назустріч дорогій своїй мачусі – Україні.
Джеймс Мейс приїхав до України, любов’ю покликаний. Від першого свого кроку по тоді вже любленій українській землі, у якій згодом заповів себе поховати, він любив її. До останнього погляду в неозорість українського неба.
Коли Джімма ховали – падав дощ. Може, то ангели плакали по його любові?
Ірина Халупа
Мій колега Тарас Марусик востаннє бачився і спілкувався з Джеймсом Мейсом не в Києві (що було б логічно), а в кінці листопада минулого року в Парижі, де пройшли дні пам’яті жертв Голодомору в Україні. Там же востаннє бачилася з ним і відома перекладачка Марія Маланчук, яка зараз мешкає в Парижі. Саме вона перекладала блискучий виступ Джеймса Мейса з англійської французькою.
Тарас Марусик зв’язався з Парижем і записав короткий спогад Марія Маланчук про славного дослідника і дивовижну людину.
Тарас Марусик
Про Джеймса Мейса Марія Маланчук уперше почула понад 20 років тому.
Марія Маланчу
Оскільки, як відомо, він займався проблематикою Голодомору від наймолодших років і писав свою кандидатську і докторську свою дисертацію цієї тематики в Штатах при Гарвардському університеті, перший раз я його побачила в Києві в ’90-му році влітку, коли він виступав також з теми Голодомору.
Тому що Джеймс Мейс вважався найкращим світовим спеціалістом по Голодомору, паризька громада вирішила запросити його в листопаді минулого року на триденне відзначення річниці Голодомору. Джеймс Мейс виступав з блискучою доповіддю в Сорбонському університеті, зробив колосальне враження як і на українську діаспору, так і на присутніх гостей – французів і інших національностей.
Я думаю, що специфіка особи Джеймса Мейса полягає на тому, що він до деякої міри був “лорд Байроном” української історії і правди української історії. Оскільки не знаю другої людини, яка би присвятила стільки часу і стільки енергії, якої в нього ніколи не бракувало, на те, щоб встановити правду про Голодомор.
А в приватних розмовах, коли дещо ми його перепитували “Чому, мовляв, з яких причин багато років тому він прийшов до цієї теми?”, він сказав, що він родом наполовину індіанин з Оклахоми. І про те, як може себе почувати людина пригноблена, йому не треба пояснювати.
Коли він досягнув цього дуже великого успіху під час паризької конференції, ми всі були переконані, що він приїде ще неодноразово сюди, в Париж і деінде в Західну Європу, яку він майже взагалі не знав. Я особисто з ним розмовляла телефоном.
При наступному перебуванні в Україні в січні ми домовлялися, що ще наступного разу обов’язково зустрінемося. А тоді 3 травня прийшла з України вістка про його передчасну смерть. І по сьогоднішній день важко повірити, що людина, настільки сповнена динаміки, працездатності і надзвичайної життєрадості, відійшла на 53-му році життя.
Тарас Марусик
Своїм спогадом про Джеймса Мейса поділилася телефоном з Парижа відома перекладачка Марія Маланчук.
А тепер послухайте початок виступу Джеймса Мейса у Сорбонському університеті Парижа на конференції “Голодомор 1932-33 років: ґеноцид, який належить визнати”.
Джеймс Мейс: “На жаль, для мене як американця французька мова є однією з головних прогалин мого виховання, тому я сподіваюся, що ви мені вибачите за виступ англійською мовою.”
“Я бачу, що наша програма цього дня надзвичайно багата, тому я вам пропоную виступ, в якому я тільки торкнуся питань, які, безумовно, будуть ширше висвітлені іншими доповідачами.”
“Передовсім постає питання, чому настільки важливо визнати український Голодомор ґеноцидом.”
“Визнання історичності цього Голодомору, – підкреслив Джеймс Мейс, – є важливим на рівні історичної справедливості – не тільки в ім’я тих, хто страждав і загинув, але й на захист тих, хто повідомляв про це тоді.”
Джеймс Мейс уточнив, що має на увазі журналістів, таких як Малколм Меґрідж. Про українську катастрофу важливо згадувати і тому, щоб зрозуміти, що таке ґеноцид.
Це був голос Джеймса Мейса з його виступу в Сорбонському університеті Парижа на конференції “Голодомор 1932-33 років: ґеноцид, який належить визнати” в кінці листопада минулого року.
Ірина Халупа
І на закінчення – голос молоді, тих студентів, яких Джеймс Мейс вчив вільно думати. Надія Шерстюк розпитувала студентів Києво-Могилянської Академії.
Надія Шерстюк
Яке було Ваше перше враження от коли він зайшов до аудиторії?
Студентка 1
Це був перший викладач, який вів свої лекції англійською мовою для нас. В пана Мейса стиль викладання був дещо інший, ніж в наших викладачів.
Він намагався вести діалог постійно зі студентами, і це не було у вигляді лекції як такої, а це було у вигляді запитань-відповідей. І, скажемо так, до якихось висновків у кінці лекції ми приходили всі разом – разом з паном Мейсом.
Надія Шерстю
А який він вам предмет читав?
Студентка 1
Етнополітику, американське врядування і політику в Центрально-Східній Європі.
Те, що він займався питанням українського Голодомору, ми знали, звичайно, добре і досить часто ми згадували це на курсі етнополітики. Дуже часто ми згадували питання нацменшин. Але безпосередньо так, щоб глибоко торкатися ’32-33-го років – ми не торкались.
Єдине, що пан Мейс, власне, в кінці 2003 року сказав, що акція (можливо, Ви пам’ятаєте) “Запали свічу”, яка була на Майдані, що це була акція з його ініціативи. Тобто, він піддав ідею, яку вже розвинули політичні партії і різні громадські сили.
В чому він, скажімо так, досить близько був до студентів – так це в тому, що він постійно намагався якимось чином допомогти у самореалізації кожній людині. Тобто, наприклад, він знав, що хтось якимось конкретно одним питанням, однією сферою, він намагався надати якусь додаткову інформацію, яку він знаходив там у газеті “День” чи в інших джерелах. Він радіо “Свободи” дуже часто надсилав матеріали.
Тобто, він якось намагався працювати комплексно в різних сферах і з кожним індивідуально. І головне не те, як студент і що студент вивчив, прочитав, а головне – як студент сформував своє бачення матеріалу і якби виклав якусь свою точку зору.
Цікаво, що якби це був один з рідкісних варіантів, коли саме на лекції, саме у спілкуванні з викладачем ми самі вчились мислити.
В мене до сих пір в моїй електронній скрині є його імейли. До кінця зими ми листувалися. Він надсилав мені деякі матеріали по моїй тематиці. Для мене це було трошки шоком, тому що це перший раз в моєму житті, коли людина, яку я близько знаю, іде з життя.
Студент 2
Він не був схожий, скажімо, на інших професорів. Тобто, він міг прийти абсолютно у вільному стилі одягнений. Міг просто там на лекції десь сісти на парті і отак от сидячи, як звичайний студент, розмовляти з нами із студентами. Тобто було таке...
Показово стиралася грань між викладачем і студентом. Але з іншого боку, ця грань відновлювалась, коли він починав говорити там, коли він показував свої реальні знання.
Особисто він мене вразив знанням історії України і особливо тим, що він доводив, як історія може бути використана для фальсифікації, для маніпуляції, скажімо так, свідомістю, для маніпуляції цілими масами.
У 2002-2004 роках ми слухали два курси його (це були обов’язкові). І можна сказати, що я і мої ровесники, нам пощастило, тому що ми слухали ці курси. Питання він ставив доволі, скажімо так, специфічно... Скажімо, просто так це не можна було передбачити.
Студент 3
В нього була відміна: він заохочував студентів ходити на пари, безпосередньо спілкуватись і висловлювати якісь свої думки. Цінні були знання, які ми там намагалися засвоїти, але він і поважав особисту думку студента. Тобто, особиста думка, якесь своє бачення для нього теж були надзвичайно важливі.
Надія Шерстюк
Кожний нормальний викладач, я думаю, має у студентів якесь своє прізвисько. Чи мав його пан Мейс?
Студент 4
Називали по прізвищу його. Наскільки я знаю, ми не давали йому прізвиська. Інші викладачі мали свої прізвища, однозначно – котрі з більшістю, котрі з меншістю. Ну, ми звичайні студенти ж... Професор Мейс був, дійсно, поважаним професором.
Надія Шерстюк
Пам’ятаєте свій перший іспит у нього?
Студент 4
Він в мене був і єдиним, бо я вчився тільки на магістеріумі. Насправді, це було дуже цікаво. Він був в дуже веселому настрої. Протилежно до нас, бо предмет був тяжкий і обсяг матеріалу був величезний...
Надія Шерстюк
Політологія?
Студент 4
Це був, наскільки я пригадую, якраз курс по політиці Америки і Канади. Він казав просто: “От ви маєте тест і пишіть все, що хочете. Все, що знаєте – пишіть. Все, що не знаєте – не пишіть. Ви вчили все, що могли вивчити.”
Він завжди дуже легко ставився до якихось таких речей. Чесно кажучи, не був формалістом. Я мав свою заслужену “четвірку”. Я не дуже добре відвідував пари, але я був задоволений.
Студент 5
Насправді, пан Мейс вже довший час хворів і він якимось чином передбачав те, що він відійде. І в мене таке враження, що він психологічно готував до цього і всіх, з ким він і ближче, і далі спілкувався. Насправді, він так досить критично говорив про своє здоров’я. Ми, його студенти, також знали, що в нього серйозні проблеми із здоров’ям.
І тільки в той момент відчулося, наскільки він є Постать. На жаль, зблизька не завжди відчувається висота отаких от людей. Коли ми були на похороні, коли ми чули, якими словами висловлюються про нього багато людей, це навіть не важило стільки, наскільки згадували його чи заслуги, чи ще щось – наскільки душевно про нього розмовляли ці люди. Він, насправді, залишив по собі ще й велику спадщину позитивного настрою.
Ірина Халупа
Голосами студентів Джеймса Мейса закінчуємо цей випуск передачі “30 хвилин у різних вимірах”.
Я, Ірина Халупа, прощаюсь з вами до наступного тижня і бажаю вам ясної погоди на душі.
Говорить радіо “Свобода”!
Прага, 12 червня 2004 року.
Ірина Халупа
Здоровенькі були, дорогий слухачу. На хвилях радіо “Свобода” до вас завітала передача “З0 хвилин у різних вимірах”. Сьогодні вони присвячена світлій пам’яті історика Джеймса Мейса.
3-го травня в Києві помер історик Джеймс Мейс. Три дні пізніше з ним прощалися його друзі, студенти, рідні. Говорили високі слова, згадували людину, яка, не бувши етнічним українцем, стала більшим українцем ніж ті, хто в кишенях носить український паспорт. Джеймс Мейс – людина, яка стала українцем, бо його покликали українські мертві, ті хто загинув голодною смертю в 1932-33-му роках, в роках страшного Голодомору.
Я завжди читаю різні анонси подій – це ж робота кожного журналіста, бути поінформованим про події, візити тощо. Свого часу я вела моніторинг тих візитів, зокрема – які іноземні лідери відвідують які пам’ятники, куди кладуть квіти.
На першому місці парк слави – могила невідомого солдата, на другому – пам’ятник Тараса Шевченка, на третьому – Бабин Яр, а на четвертому – пам’ятник жертвам Голодомору. До цього пам’ятника поклав квіти високодостойний гість, що приїхав з країни, де живе велика українська діаспора. Такі пріоритети. Тут, як то кажуть, коментарі зайві.
Чому українці, самі українці ще й досі не визнали всю правду про Голодомор? Чому за цей злочин не засуджено Комуністичну партію? Чому це питання ще далі болить діаспору більше, ніж тих, хто носить в кишені український паспорт?
Джеймс Мейс став українцем бо з ним розмовляли українські мертві. Ті безголосі голодні жертви, тих 6, чи 7, чи 8, чи, може, й 10 мільйонів, які не мають могил, кості яких стали частиною славного родючого українського чорнозему.
Джеймс Мейс знав багатьох тих жертв поіменно. Він разом з колегами збирав усну історію, люди плакали, ридали, пам’ятаючи ті страшні роки. Ця жива історія зберігається в американській Конгресовій бібліотеці разом з томами друкованих свідчень. Копії книг і записів Джеймс Мейс передав українській Парламентській бібліотеці.
Кілька років тому радіо “Свобода” попросила дозволу переписати деякі свідчення. Спершу не знали, де ці безцінні документи зберігаються. Потім їх знайшли в якихось коробках під якимсь столом. Знову ж згадуються пріоритети, але тим разом вже державні. І тут знову коментарі зайві.
Василь Онуфрієнко, Теодора Сорока, Михайло Науменко, Одарка Окопна, Григорій Самійленко, Ольга Скатирна, Василь Гай, Марія Гонта, Юрій Булат, Уляна Мукляк, Федір Буртянський, Ольга Данюк, Василь Косюра – це лише малесенька жменька тих, хто когось втратив в ті страшні голодні 32-33-ті роки.
Не знаю, чи вони ще живі, адже записи були зроблені у 1980-их роках, і вже тоді вони були літніми. Їхні свідчення ми переписали і запам’ятали.
Але не знаю, чи запам’ятала їхні імена сьогоднішня Україна, чи навіть про них коли-небудь знала. Але Джеймс Мейс все це знав. Бо з ним розмовляли українські мертві.
11-го червня минули сороковини смерті Джеймса Мейса.
6-го травня Україна прощалася з милим чужинцем, якого в нас називали “лицарем України”. Він проживав в Україні з американським паспортом, і то саме в той час коли діти України її покидали в пошуках легшого життя.
Джеймс Мейс був лицарем правди, бо треба бути справді одержимим, щоб говорити вголос правду про край окрадений і оббріханий. На найстрашнішу трагедію України – голод 33-го року – накладено сатанинську печать мовчання. І вільний західний світ не був настільки вільним і близьким до Бога, цю печать щоб зірвати. Проте зірвав її Яків Булава – це був Джеймс Мейс. Євген Сверстюк пригадує цього лицаря правди і його заслуги.
Євген Сверстюк
“Боротьба за правду про великий Голод” – так назвала свою публікацію незабутня Мілена Рудницька. Давши вже на початку “діагноз”: “Навесні ’33-го року масовий голод на Україні зорганізований Кремлем для зламання опору українського селянства проти колективізації та для приборкання непокірливого українського народу.”
Праця вийшла в 1958 році. Але у нас завжди бракує тих, хто здатний вирізнити, підхопити і підняти велике слово правди.
Хоча знаходяться ті, що його пам’ятають, це слово, і засвідчують це ним. Таким “святим подвижником” був світлої пам’яті Ігор Ольшанивський, що створив Організацію американців в обороні людських прав в Україні.
Мілена Рудницька закінчує свою знамениту публікацію словами: “25 років тому українці, що поза владою Москви, програли бій за правду про голод.”
Отже, знайшлись ті українці, що почули докір. Вони вийшли на американських правдолюбів, чесних і совістливих, дослідників фальсифікованої історії.
Молодий науковець, доктор історичних наук Джеймс Мейс від своїх світологічних досліджень комунізму і дилеми національного розвитку переходить до серцевини комуністичних катастроф Голодомору України ’33-го року. Він вивчає українську мову і поринає у світ усних історичних свідчень. Розповіді живих свідків різного соціального стану з різних регіонів України відкрили соціологові і історику страшну правду, в яку важко повірити: Голодомор був таємно спланованим геноцидом українського народу.
Одна справа, коли таку думку висловила політично зангажована українка Рудницька. Інша справа – коли дослідження поставив на наукову основу американський професор, заатакований американськими русистами, які мали свою комфортну професійну правду на користь Кремля.
Українська трагедія стає предметом боротьби пристрастей. Та правда занадто велика і страшна, щоб її міг прийняти конформіст – чи то з боку західного наукового світу, чи то совєтської заполітизованої номенклатури. Мабуть, ця правда, в першу чергу, зріднила доктора Мейса з українцями. І він став її речником. “Мене покликали ваші мертві.”
В 1983-86 доктор Мейс працює разом з Робертом Конквестом про українському Інституті гарвардського університету. Він керує проектом усної історії українського Голодомору і опрацьовує деякі матеріали, що ввійшли в книгу Конквеста “Жнива скорботи”, яку слід оцінити як найважливішу книгу про український народ у ХХ столітті.
В 1986 році доктор Мейс очолює Комісію Конгресу США по вивченню Голоду в Україні. Результатом цього був рапорт американському Конгресові і три тонни свідчень, котрі неспростовно доводили, що замовчаний Голод ’33-го року був організованим геноцидом. Непоступливий у своїх наукових переконаннях, толерантний в дискусіях, доктор Мейс у всіх своїх виступах тримається відкритої правди про організований геноцид, старанно прихований Кремлем, з залученням всієї пропагандивної системи, розгалуженої по всьому світу.
Джеймс Мейс приймає православне хрещення від Митрополита Мстислава, а в 1993 році одружується і живе в Києві. Його журнальних і газетних публікацій різними мовами нараховується до 4 тисяч.
Інформацію він брав з надійних джерел, переважно англомовних. Про факти судив об’єктивно і безоглядно. Жив скромно і не користувався тією популярністю, яку повинен би мати один з найкращих репрезентантів України на різних міжнародних форумах.
Зате наврядчи хтось з політологів може похвалитися тим, що багато людей схиляються перед ним як перед правдолюбом і навіть цілують йому руки як святому за правдиві свідчення перед світом, за їхній замовчуваний національний біль. Великі чесноти винагороджуються. Його дуже любили і шанували. Пошта приносила йому щоденно сотні листів. І, можливо, головне – він на всі відповідав.
Те, що Джеймс Мейс – незрівнянний, Божий дарунок для України, поступово доходитиме до нас після утрати. Слава йому, лицареві науки, вічний спокій над могилою на Байковому цвинтарі серед найкращих імен, що там уже вписалися.
Ірина Халупа
Вчений, історик, викладач Києво-Могилянської академії, публіцист, редактор англомовних версій газети “День” і журналу “Політична думка” професор Джеймс Мейс був ще й просто другом, колегою, приятелем багатьом людям в Україні. Він справді вмів цінувати те, що Антуан де Сент-Екзюпері називав “найбільшою розкішшю в світі” – людське спілкування.
Цю гарну рису Джеймса Мейса пригадує у своїй розповіді моя колега Надія Степула.
Надія Степула
Із Джеймсом Мейсом ми познайомилися у Львові, коли там відбувався ІІ з’їзд україністів світу.
“Буремні” 90-ті – літа новітніх перемін в Україні - доходили до своєї середини. Вже Україна була незалежною. Вже невідворотність активних змін була явною. Проте недавнє минуле ще різко відгонило духом тоталітаризму, яким були просякнуті не тільки архіви, не тільки вчорашні реалії, не тільки факти історії, а й, здавалося, сам менталітет тих, хто все це пережив...
Для Джеймса Мейса, на той час уже з головою зануреного у вир української історії, у вивчення проблеми Голодомору, не існувало так званих заборонених тем.
Як відомо, Мейс був виконавчим директором Комісії дослідників голоду 1932-1933 років в Україні при Конгресі США ще з 1986 року. Та в Україні часів розгортання демократичних перемін він не раз наштовхувався на те, що навколишні люди “незручних” тем – як Голодомор тощо – уникали. Натомість його відвертість і відкритість брала в полон від самого початку спілкування...
Джеймс належав до тих, у кому ніколи неможливо розчаруватися. Принаймні, за ті десять років, що ми зналися, цього не сталося. Він умів ділитися – своїми ґрунтовними знаннями, своїм несподівано гострим відчуттям історії, своїм оригінальним баченням світу.
Чим можна було поділитись з ним? Прихильністю, теплом приязної усмішки, похвальним словом на його адресу... Він усьому радів, як дитина.
І дитинна іноді наївність у ньому просто вражала. Наприклад, Джеймс, який освоїв безліч страшних і тяжких для сприйняття документів, який сам записав до двох сотень аудіогодин свідчень про страхіття Голодомору (він передав ці свідчення Парламентській бібліотеці в столиці України), той сам Джеймс міг раптом спитати: а чому не всі українці хочуть знати свою історію? Чому котрісь не хочуть її знати? Уникають? Чи вони думають від неї сховатися? Історія їх все одно наздожене...
Іноді його до глибини душі потрясали якісь побутово-буденні дрібниці, що перетворювалися на проблему мало не глобальну.
Йому не давали спокою численні “чому”. Чому, наприклад, продавець у гастрономі придурюється, що не знає української мови і не відпустить пачки цигарок, поки йому не поясниш по-російськи? Чому на вулицях прекрасного Києва так багато жебраків? Чому на тих же вулицях так багато таких людей, котрі, не замислюючись можуть образити словом, а навіть побити чи вбити іншу людину?
Чому так багато байдужих у суспільстві, що переживає період піднесення? Чому вибір шансів так мало тривожить молодих людей – студентів, скажімо (а їх він спостерігав з особливим зацікавленням)?
І ще багато інших “чому?” не давали спокою Джеймсові. На більшість із тих “чому?” він, здається, так і не знайшов відповідей...
Джеймс Мейс любив життя. Це було видно і з того, як він намагався втиснути у свій час якомога більше справ та дій, і з того, як він багато працював – ніби передчував, що того часу йому таки не вистачить... Роботою, працею були просякнуті і його будні дні, і святкові. А якщо хто хотів почути про його нові знахідки чи результати досліджень – Джеймс міг про це розповідати, не рахуючись зі своїм часом. Терпляче, пристрасно, палко пояснюючи те, що, як на нього, вимагало пояснень... Умів він також слухати і чути.
У той десяток літ, що ми зналися, вмістилося дуже багато подій та емоцій. Мені здається, що Джеймс прожив в Україні не одне, а кілька життів. У тих різних на смак життях, що змішали в собі і мед щастя, і полинову гіркоту проблем, були і перемоги, і тріумф, і розпач, і біль, і жаль.
Але найбільше в його житті було любові – тієї любові, якою світився американець Мейс назустріч дорогій своїй мачусі – Україні.
Джеймс Мейс приїхав до України, любов’ю покликаний. Від першого свого кроку по тоді вже любленій українській землі, у якій згодом заповів себе поховати, він любив її. До останнього погляду в неозорість українського неба.
Коли Джімма ховали – падав дощ. Може, то ангели плакали по його любові?
Ірина Халупа
Мій колега Тарас Марусик востаннє бачився і спілкувався з Джеймсом Мейсом не в Києві (що було б логічно), а в кінці листопада минулого року в Парижі, де пройшли дні пам’яті жертв Голодомору в Україні. Там же востаннє бачилася з ним і відома перекладачка Марія Маланчук, яка зараз мешкає в Парижі. Саме вона перекладала блискучий виступ Джеймса Мейса з англійської французькою.
Тарас Марусик зв’язався з Парижем і записав короткий спогад Марія Маланчук про славного дослідника і дивовижну людину.
Тарас Марусик
Про Джеймса Мейса Марія Маланчук уперше почула понад 20 років тому.
Марія Маланчу
Оскільки, як відомо, він займався проблематикою Голодомору від наймолодших років і писав свою кандидатську і докторську свою дисертацію цієї тематики в Штатах при Гарвардському університеті, перший раз я його побачила в Києві в ’90-му році влітку, коли він виступав також з теми Голодомору.
Тому що Джеймс Мейс вважався найкращим світовим спеціалістом по Голодомору, паризька громада вирішила запросити його в листопаді минулого року на триденне відзначення річниці Голодомору. Джеймс Мейс виступав з блискучою доповіддю в Сорбонському університеті, зробив колосальне враження як і на українську діаспору, так і на присутніх гостей – французів і інших національностей.
Я думаю, що специфіка особи Джеймса Мейса полягає на тому, що він до деякої міри був “лорд Байроном” української історії і правди української історії. Оскільки не знаю другої людини, яка би присвятила стільки часу і стільки енергії, якої в нього ніколи не бракувало, на те, щоб встановити правду про Голодомор.
А в приватних розмовах, коли дещо ми його перепитували “Чому, мовляв, з яких причин багато років тому він прийшов до цієї теми?”, він сказав, що він родом наполовину індіанин з Оклахоми. І про те, як може себе почувати людина пригноблена, йому не треба пояснювати.
Коли він досягнув цього дуже великого успіху під час паризької конференції, ми всі були переконані, що він приїде ще неодноразово сюди, в Париж і деінде в Західну Європу, яку він майже взагалі не знав. Я особисто з ним розмовляла телефоном.
При наступному перебуванні в Україні в січні ми домовлялися, що ще наступного разу обов’язково зустрінемося. А тоді 3 травня прийшла з України вістка про його передчасну смерть. І по сьогоднішній день важко повірити, що людина, настільки сповнена динаміки, працездатності і надзвичайної життєрадості, відійшла на 53-му році життя.
Тарас Марусик
Своїм спогадом про Джеймса Мейса поділилася телефоном з Парижа відома перекладачка Марія Маланчук.
А тепер послухайте початок виступу Джеймса Мейса у Сорбонському університеті Парижа на конференції “Голодомор 1932-33 років: ґеноцид, який належить визнати”.
Джеймс Мейс: “На жаль, для мене як американця французька мова є однією з головних прогалин мого виховання, тому я сподіваюся, що ви мені вибачите за виступ англійською мовою.”
“Я бачу, що наша програма цього дня надзвичайно багата, тому я вам пропоную виступ, в якому я тільки торкнуся питань, які, безумовно, будуть ширше висвітлені іншими доповідачами.”
“Передовсім постає питання, чому настільки важливо визнати український Голодомор ґеноцидом.”
“Визнання історичності цього Голодомору, – підкреслив Джеймс Мейс, – є важливим на рівні історичної справедливості – не тільки в ім’я тих, хто страждав і загинув, але й на захист тих, хто повідомляв про це тоді.”
Джеймс Мейс уточнив, що має на увазі журналістів, таких як Малколм Меґрідж. Про українську катастрофу важливо згадувати і тому, щоб зрозуміти, що таке ґеноцид.
Це був голос Джеймса Мейса з його виступу в Сорбонському університеті Парижа на конференції “Голодомор 1932-33 років: ґеноцид, який належить визнати” в кінці листопада минулого року.
Ірина Халупа
І на закінчення – голос молоді, тих студентів, яких Джеймс Мейс вчив вільно думати. Надія Шерстюк розпитувала студентів Києво-Могилянської Академії.
Надія Шерстюк
Яке було Ваше перше враження от коли він зайшов до аудиторії?
Студентка 1
Це був перший викладач, який вів свої лекції англійською мовою для нас. В пана Мейса стиль викладання був дещо інший, ніж в наших викладачів.
Він намагався вести діалог постійно зі студентами, і це не було у вигляді лекції як такої, а це було у вигляді запитань-відповідей. І, скажемо так, до якихось висновків у кінці лекції ми приходили всі разом – разом з паном Мейсом.
Надія Шерстю
А який він вам предмет читав?
Студентка 1
Етнополітику, американське врядування і політику в Центрально-Східній Європі.
Те, що він займався питанням українського Голодомору, ми знали, звичайно, добре і досить часто ми згадували це на курсі етнополітики. Дуже часто ми згадували питання нацменшин. Але безпосередньо так, щоб глибоко торкатися ’32-33-го років – ми не торкались.
Єдине, що пан Мейс, власне, в кінці 2003 року сказав, що акція (можливо, Ви пам’ятаєте) “Запали свічу”, яка була на Майдані, що це була акція з його ініціативи. Тобто, він піддав ідею, яку вже розвинули політичні партії і різні громадські сили.
В чому він, скажімо так, досить близько був до студентів – так це в тому, що він постійно намагався якимось чином допомогти у самореалізації кожній людині. Тобто, наприклад, він знав, що хтось якимось конкретно одним питанням, однією сферою, він намагався надати якусь додаткову інформацію, яку він знаходив там у газеті “День” чи в інших джерелах. Він радіо “Свободи” дуже часто надсилав матеріали.
Тобто, він якось намагався працювати комплексно в різних сферах і з кожним індивідуально. І головне не те, як студент і що студент вивчив, прочитав, а головне – як студент сформував своє бачення матеріалу і якби виклав якусь свою точку зору.
Цікаво, що якби це був один з рідкісних варіантів, коли саме на лекції, саме у спілкуванні з викладачем ми самі вчились мислити.
В мене до сих пір в моїй електронній скрині є його імейли. До кінця зими ми листувалися. Він надсилав мені деякі матеріали по моїй тематиці. Для мене це було трошки шоком, тому що це перший раз в моєму житті, коли людина, яку я близько знаю, іде з життя.
Студент 2
Він не був схожий, скажімо, на інших професорів. Тобто, він міг прийти абсолютно у вільному стилі одягнений. Міг просто там на лекції десь сісти на парті і отак от сидячи, як звичайний студент, розмовляти з нами із студентами. Тобто було таке...
Показово стиралася грань між викладачем і студентом. Але з іншого боку, ця грань відновлювалась, коли він починав говорити там, коли він показував свої реальні знання.
Особисто він мене вразив знанням історії України і особливо тим, що він доводив, як історія може бути використана для фальсифікації, для маніпуляції, скажімо так, свідомістю, для маніпуляції цілими масами.
У 2002-2004 роках ми слухали два курси його (це були обов’язкові). І можна сказати, що я і мої ровесники, нам пощастило, тому що ми слухали ці курси. Питання він ставив доволі, скажімо так, специфічно... Скажімо, просто так це не можна було передбачити.
Студент 3
В нього була відміна: він заохочував студентів ходити на пари, безпосередньо спілкуватись і висловлювати якісь свої думки. Цінні були знання, які ми там намагалися засвоїти, але він і поважав особисту думку студента. Тобто, особиста думка, якесь своє бачення для нього теж були надзвичайно важливі.
Надія Шерстюк
Кожний нормальний викладач, я думаю, має у студентів якесь своє прізвисько. Чи мав його пан Мейс?
Студент 4
Називали по прізвищу його. Наскільки я знаю, ми не давали йому прізвиська. Інші викладачі мали свої прізвища, однозначно – котрі з більшістю, котрі з меншістю. Ну, ми звичайні студенти ж... Професор Мейс був, дійсно, поважаним професором.
Надія Шерстюк
Пам’ятаєте свій перший іспит у нього?
Студент 4
Він в мене був і єдиним, бо я вчився тільки на магістеріумі. Насправді, це було дуже цікаво. Він був в дуже веселому настрої. Протилежно до нас, бо предмет був тяжкий і обсяг матеріалу був величезний...
Надія Шерстюк
Політологія?
Студент 4
Це був, наскільки я пригадую, якраз курс по політиці Америки і Канади. Він казав просто: “От ви маєте тест і пишіть все, що хочете. Все, що знаєте – пишіть. Все, що не знаєте – не пишіть. Ви вчили все, що могли вивчити.”
Він завжди дуже легко ставився до якихось таких речей. Чесно кажучи, не був формалістом. Я мав свою заслужену “четвірку”. Я не дуже добре відвідував пари, але я був задоволений.
Студент 5
Насправді, пан Мейс вже довший час хворів і він якимось чином передбачав те, що він відійде. І в мене таке враження, що він психологічно готував до цього і всіх, з ким він і ближче, і далі спілкувався. Насправді, він так досить критично говорив про своє здоров’я. Ми, його студенти, також знали, що в нього серйозні проблеми із здоров’ям.
І тільки в той момент відчулося, наскільки він є Постать. На жаль, зблизька не завжди відчувається висота отаких от людей. Коли ми були на похороні, коли ми чули, якими словами висловлюються про нього багато людей, це навіть не важило стільки, наскільки згадували його чи заслуги, чи ще щось – наскільки душевно про нього розмовляли ці люди. Він, насправді, залишив по собі ще й велику спадщину позитивного настрою.
Ірина Халупа
Голосами студентів Джеймса Мейса закінчуємо цей випуск передачі “30 хвилин у різних вимірах”.
Я, Ірина Халупа, прощаюсь з вами до наступного тижня і бажаю вам ясної погоди на душі.
Говорить радіо “Свобода”!