“Шановні працівники радіостанції “Свобода”! Здрастуйте усі, бо це ваш спільний ювілей – 50-річчя Радіо “Свобода”.
Я не без упередження ставлюсь до всіляких “кілометрових стовпців”, оскільки в одних випадках оці дати радують, а в інших засмучують. Стосовно вашого п''ятдесятиріччя то краще було б аби ми вітали Вас як “колишніх свободівців”. Але життя підкидає Вам роботу, а часом навіть виштовхує з ефіру, про що ми жалкуємо і жаліємо як себе, так і вас.
Проте, як би там не викручувався товариш Холод, співаючи своє соло про справедливе виключення з ефіру, ми усвідомлюємо, що це владні викрутаси. Усвідомлюємо і те, що Ви переможете, і що Ваша робота завжди була потрібна, а особливо сьогодні.
Гадаю, що оце використання старих радянських методів боротьби проти вільного слова є - передсмертними спазмами Удава із уже відтятою головою. І спроба затулити нам вуха на об''єктивну інформацію - тільки посилює наше бажання почути Вас. А ви, у свою чергу, намагатиметесь аби Вас чули.
А тепер про Ваш вплив на наш, вірніше, на мій світогляд. Я - дитина уже розпочатої Другої світової війни, виховувався без батька. Мати ж була дуже справедлива, можна сказати, “правдолюбка”. І оте правдолюбство бачила вона - у самовідданій праці на користь держави хоч і була лише пересічною землеробкою. Звісно, і я любив радянську державу, і також старався як міг. У вісімнадцять я - секретар комсомольців свого села, делегат дванадцятої обласної конференції, а в двадцять я вже член КПРС та ще й активіст не менше як десятка усіляких організацій: від агітатора на тваринницькій фермі чи десь на жнивах - до члена бюро райкому комсомолу чи члена Пленуму районного спортивного товариства “Колгоспник”, чи сількора районної газети “Ленінським шляхом”. Як бачите - чим не радянський ідеолог місцевого масштабу! При цьому й ідеолог - не заради кар''єри, а заради щасливого комуністичного майбутнього. Але до комунізму аж ніяк не ближчало.
Переїхавши до міста, я розгубився, випав із активістів. А всяка боротьба за справедливість закінчувалась поразками. Всякої ж несправедливості та нерівності тут було ще більше ніж у селі.
Не вивів мене з цього апатичного стану і філософський факультет університету. Проте я ще щиро вірив у наше комуністичне майбутнє. Адже наша пропаганда, усякі технічні новації віку (радіо, електрику і таке подібне) видавала як заслугу Радянську. Саме у нас були - “найсправедливіше” суспільство, “найправдивіша” наука, “найвільніша” людина. Зрештою, як сказав у 1990-их роках котрийсь письменник: “навіть лопухи найбільші росли”. І головним підсилювачем цієї переконаності були усі чергові і позачергові з''їзди КПРС, матеріали яких ми ретельно вивчали на спеціальних постійних політзаняттях щосереди.
І ось пізніше, коли я став киянином, мені трохи багатший за мене родич подарував якийсь старезний радіоприймач, здається, він називався: “Родіна”. Випробовуючи своє надбання я натрапив на якусь тріскотливу радіостанцію, на якій і говорили не так, і мовилось зовсім про інше, ніж на радіоточці. Не пригадую, чи виступав сам Бжезинський чи його цитували, але почуте - приголомшило. Там говорили, що Радянський Союз розпадеться не пізніше восьмидесятого року (а була ця передача на початку сімдесятих).
“Хіба таке може статися? Чи дурману там наїлися, оті капіталісти?”, - обурювався я. Але, коли випадала ввечері вільна хвилина, я продовжував слухати “Свободу”, це була саме вона.
Не відразу позбувся абсолютної віри в нашу непохитність. Може, років з десяток пройшло, поки зрозумів, що живемо ми ніби у королівстві кривих дзеркал.
Звісно, не pадіо “Свобода” довело до розпаду Радянського Союзу. Сам він дожив свого кінця, бо така вже була його природа. Ілюзорним у ньому було наше щастя, але не для всіх. Тодішні наші партійні боси. звичайно, мали менше, ніж боси капіталістичного світу. Але вони мали цілком достатньо для розкішного життя і для себе і для своїх родичів. А навіщо більше? Як казав філософ Поль Гольбах: “і багач двічі не обідає”.
І виходячи з нашої вже новітньої історії аж ніяк не можна не помітити ролі Радіо “Свобода” у нашому ще не абсолютному прозрінні. І Ви - як щілина у тій залізній завісі, через яку ми бачимо справжні речі та події - не такими, як нам показують у нашому королівстві кривих дзеркал.
Спасибі усім Вам за цю правдиву інформацію!
Ваш активний слухач, Володимир Пятницький”.
21 березня 2004 року.
Проте, як би там не викручувався товариш Холод, співаючи своє соло про справедливе виключення з ефіру, ми усвідомлюємо, що це владні викрутаси. Усвідомлюємо і те, що Ви переможете, і що Ваша робота завжди була потрібна, а особливо сьогодні.
Гадаю, що оце використання старих радянських методів боротьби проти вільного слова є - передсмертними спазмами Удава із уже відтятою головою. І спроба затулити нам вуха на об''єктивну інформацію - тільки посилює наше бажання почути Вас. А ви, у свою чергу, намагатиметесь аби Вас чули.
А тепер про Ваш вплив на наш, вірніше, на мій світогляд. Я - дитина уже розпочатої Другої світової війни, виховувався без батька. Мати ж була дуже справедлива, можна сказати, “правдолюбка”. І оте правдолюбство бачила вона - у самовідданій праці на користь держави хоч і була лише пересічною землеробкою. Звісно, і я любив радянську державу, і також старався як міг. У вісімнадцять я - секретар комсомольців свого села, делегат дванадцятої обласної конференції, а в двадцять я вже член КПРС та ще й активіст не менше як десятка усіляких організацій: від агітатора на тваринницькій фермі чи десь на жнивах - до члена бюро райкому комсомолу чи члена Пленуму районного спортивного товариства “Колгоспник”, чи сількора районної газети “Ленінським шляхом”. Як бачите - чим не радянський ідеолог місцевого масштабу! При цьому й ідеолог - не заради кар''єри, а заради щасливого комуністичного майбутнього. Але до комунізму аж ніяк не ближчало.
Переїхавши до міста, я розгубився, випав із активістів. А всяка боротьба за справедливість закінчувалась поразками. Всякої ж несправедливості та нерівності тут було ще більше ніж у селі.
Не вивів мене з цього апатичного стану і філософський факультет університету. Проте я ще щиро вірив у наше комуністичне майбутнє. Адже наша пропаганда, усякі технічні новації віку (радіо, електрику і таке подібне) видавала як заслугу Радянську. Саме у нас були - “найсправедливіше” суспільство, “найправдивіша” наука, “найвільніша” людина. Зрештою, як сказав у 1990-их роках котрийсь письменник: “навіть лопухи найбільші росли”. І головним підсилювачем цієї переконаності були усі чергові і позачергові з''їзди КПРС, матеріали яких ми ретельно вивчали на спеціальних постійних політзаняттях щосереди.
І ось пізніше, коли я став киянином, мені трохи багатший за мене родич подарував якийсь старезний радіоприймач, здається, він називався: “Родіна”. Випробовуючи своє надбання я натрапив на якусь тріскотливу радіостанцію, на якій і говорили не так, і мовилось зовсім про інше, ніж на радіоточці. Не пригадую, чи виступав сам Бжезинський чи його цитували, але почуте - приголомшило. Там говорили, що Радянський Союз розпадеться не пізніше восьмидесятого року (а була ця передача на початку сімдесятих).
“Хіба таке може статися? Чи дурману там наїлися, оті капіталісти?”, - обурювався я. Але, коли випадала ввечері вільна хвилина, я продовжував слухати “Свободу”, це була саме вона.
Не відразу позбувся абсолютної віри в нашу непохитність. Може, років з десяток пройшло, поки зрозумів, що живемо ми ніби у королівстві кривих дзеркал.
Звісно, не pадіо “Свобода” довело до розпаду Радянського Союзу. Сам він дожив свого кінця, бо така вже була його природа. Ілюзорним у ньому було наше щастя, але не для всіх. Тодішні наші партійні боси. звичайно, мали менше, ніж боси капіталістичного світу. Але вони мали цілком достатньо для розкішного життя і для себе і для своїх родичів. А навіщо більше? Як казав філософ Поль Гольбах: “і багач двічі не обідає”.
І виходячи з нашої вже новітньої історії аж ніяк не можна не помітити ролі Радіо “Свобода” у нашому ще не абсолютному прозрінні. І Ви - як щілина у тій залізній завісі, через яку ми бачимо справжні речі та події - не такими, як нам показують у нашому королівстві кривих дзеркал.
Спасибі усім Вам за цю правдиву інформацію!
Ваш активний слухач, Володимир Пятницький”.
21 березня 2004 року.