Сергій Грабовський
Аудіозапис програми:
Київ, 26 травня 2004 року
Олекса Боярко
Вітаю вас, шановні слухачі! В ефірі програма “Ми український народ: національна-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко.
Наша передача присвячена сьогодні визначному вченому Михайлові Брайчевському.
Визначний український історик Михайло Брайчевський прожив 77 років і залишив після себе чималу наукову спадщину та чимало учнів.
Про Брайчевського як достойника науки і як непересічну особистість розповідає в нашій програмі ведучий циклу ШІСТДЕСЯТНИКИ культуролог Роман Корогодський.
Роман Корогодський
Михайло Юліанович Брайчевський був серед нас найавторитетнішим шістдесятником. Він був геронт, один з найстарших серед нас. Йому було десь 40, а нам по 30 років. З молоду різниця в 10 років істотна.
Окрім вікової різниці Брайчевський був на кілька десятиліть освіченішим за багатьох з нас. Михайло Юліанович був різнобічно обдарованою особистістю. Його обдарування рано проявилися. Він розповідав про курйоз, що стався з його студентською роботою на 3 курсі. Зробив якусь розвідку темою якої було “Слово про Ігорів похід”.
Як кращу її послали до Москви на наукову конференцію, що присвячувалась видатній пам’ятці. Університетський супровід десь загубився і в збірнику текст Брайчевського було надруковано, як статтю кандидата філологічних наук.
Михайло Юліанович окрім історії, археології на фаховому рівні займався джерелознавством, культурологією, мистецтвознавством, українознавством, малював, писав прозу, вірші, притчи, перекладав з польської і англійської. Був знаменитий гід, полеміст. Його думки з поля релігієзнавства, соціології, політології були глибокі і ґрунтовні. Він був окрасою і авторитетом для науки, культури будь-якої країни Європи і Америки.
Таким не став. І мені б хотілося бодай коротко поміркувати чому так сталося.
Найбільша відповідь, що на поверхні – дисидент. Це не зовсім точно. Михайло Юліанович звичайно в душі був однозначно інакомислячою людиною, то природа його інако була, гадаю, вищою ніж у колах шістдесятників.
20-30-тилітні, що згромаджувалися в клубі творчої молоді на добрих 90% походила з села, міських було обмаль і всі вони були неофітами. Алла Горська, Ірина Жиленко, Галина Севрук, Людмила Семикіна, я у тій шерезі.
Михайло Юліанович киянин з інтелігентної родини, він був уже сформованим науковцем і хоч його формування, як майже всіх міських проходило в російськомовному середовищі допитливий розум і обшир знань виводили його на цілком інший рівень.
Брайчевський, як і Логвин були нашими “гуру” – вчителями. Ми це відчували і авторитет кожного з них був непохитним. У випадку з Михайлом Юліановичем до авторитету науковця енциклопедиста додавалося його людська справжність і моральна непохитність.
Скажімо, коли дисиденти підписували лист проти політичних репресій щенилася страшна хвиля психологічного терору: примушували зняти підписи і чимало моїх знайомих науковців зняли підписи і покаялися, під страхом звільнення з роботи виключали зі профспілки.
Михайло Юліанович не зняв, гадаю, з іншої причини ніж ми. Його переконання науковця і історика не дозволяли поступитися правдою історії і науки. Він передбачав, що адміністративні нагінки, психологічний тиск лише поглиблюють суспільно-політичну кризу країни і як історик підказував “володарям режиму” до чого тотальна неволя призведе.
Його не послухали, а може й не почули, бо режим не передбачав будь—якої дискусії, наукової, зокрема. А Брайчевський наскрізно полемічний. Чого тільки варто його праця “Возз’єднання чи приєднання”. Це була бомба, найвибуховіший самвидав.
Як тільки і хто тільки його не просив визнати твір помилковим – ніяка сила не могла зломити його переконань. І тут починається найцікавіше.
Тоталітаризм, фашизм не передбачають саморозвитку людини поза суспільною свідомістю, поза державною ідеологією, поза нетерпимістю. Брехт, Дитріх, Дювів’є, Ейнштейн, Фіхтвангер змушені були втікти з гітлерівської Німеччини саме через таку причину.
Нетерпимість, знання, хист входять у суперечність, часом трагічну колізію між особистістю і державною ідеологією. Чим талановитіша постать, тим психологічний тиск жорстокіший.
Михайлу Юліановичу не було як тікати, не було куди тікати і головне, що він не збирався тікати, навіть у середину самого себе, як то робила совєцька інтелігенція. Він був надто дитина щирий, десь на межі блаженного аби ховатися, гратися у піжмурки з владою. Все, що він думав, що досліджував, творив ставало набутком національно-свідомого середовища.
Його твори в усіх галузях науки та культури надавали нового виміру інтелектуальним і духовним потенціям шістдетисятництва. Його твори, мов лазерний ніж розпанахували дихтові декорації режиму. Державним чинникам нічого не залишалося як заблокувати Джерело мислительної і естетичної енергії.
Сам Михайло Юліанович цієї мужицької арифметики не розумів і слава Богу. Людина ренесансна, напевно, не здатна спуститися в твань елементарних вимог продиктованих біжучими резонами ідеологічних конвоїрів і розмаїтої владної челяді.
Мислитель і митець, що міг додуматися до найнесподіваніших, просто руйнівних висновків для режиму не міг збагнути чому влада не скористається його прогнозами, його дослідженнями, щоб попередити розвал. Михайло Юліанович не усвідомлював, що ренесансна природа людини тлітворним прагматизмом не передбачена, а то і просто чужа, ворожа добі розвинутого соціалізму.
І виникає несподівано питання: а доба незалежності чимось істотно, не на рівні слів, відрізняється від попередньої? Хіба що можемо поставити запитання.
Олекса Боярко
Розповідь про Михайла Брайчевського як науковця продовжує керівник Подільської археологічної експедиції Інституту археології НАН України Михайло Сагайдак.
Михайло Сагайдак
Михайло Юліанович Брайчевський – це найяскравіша постать у сьогоднішній історико-археологічній науці України. Прийшовши якраз в науку зразу по війни він перейняв всі найкращі традиції української науки, її високий академізм, прекрасне знання джерел і зумів всі ці принципи перенести вже в ті важки часи повоєнні, коли відбулася повна девальвація нашої науки.
Михайло Юліанович зумів перейняти цю наукову естафету і будуючи абсолютно неординарною особистістю, дуже обдарованою в усіх напрямках, зокрема, прекрасний аналітичний розум, літературний талант. Тобто, вміння досить швидко і досить образно передати. Надзвичайно висока ерудованість і прекрасне знання літератури своїх попередників.
Так от, якщо все це скласти і накласти все це на те, що темою його досліджень було історія східного слов’янства, при чому в широкому контексті він зразу ж перекидав і цю історію слов’янства не тільки в вузькому розумінні, а й безперечно в такому широкому світовому і європейському контексті.
Його праці такі надзвичайно синтетичні. Вони вбирають, в першу чергу, безперечно, археологічний матеріал фахівцем з якого він був все життя, але не тільки. Це і широкий аналіз писемності.
Олекса Боярко
А співупорядник нещодавно виданих “Вибраних творів” Михайла Брайчевського, київський історик Ігор Гирич наголошує на суспільному значені наукової діяльності героя нашої програми.
Він вважає Брайчевського єдиним істориком, чиї праці були відомі широкому загалу, бо вони належали до головного річища інтелектуальних пошуків шістдесятників. Слово Ігорю Гиричу.
Ігор Гирич
Будь-яка археологія, археологічна наука, як і наука будь-яка гуманітарна безумовно з часом старіється. Якщо сьогодні дивитися на праці Брайчевського, то можна багато знайти думок нібито уже застарілих.
Але цікава інша ситуація з працями Брайчевського. Мені здається, коли ми говоримо про його творчість, то безумовно повинні відштовхуватись від того враження, яке воно мало на українську суспільність 60-тих років.
І в цьому зв’язку постать і творчість Брайчевського є для нашої історіографії і навіть суспільно-політичної думки абсолютно унікальною, бо ми не зможемо знайти інших таких прикладів в історії, що наука археологія стала політичною наукою. Хіба, що праці Вовка в свій час напередодні революції 1917 року мали аж таке важливе значення для України як праці Брайчевського.
Дійсно, візьмемо його відомі роботи “Коли і як виник Київ або походження Русі”, то ми побачимо, що в цих працях Брайчевський продовжував ту стару українську лінію історіографії, започатковану Антоновичем і продовжену Грушевським, де український народ виводився із часів антів і говорилося про те, що анти – це був перший передукраїнський народ (протоукраїнський народ, як казав Грушевський).
Ця думка несподівано в 60-тих роках знайшла такого адепта, як Брайчевський. Безумовно, для тих часів це була така сама єресь, як і твердження про державність українського народу. Сам цей факт викликає повагу, що людина наважилася такі речі сказати.
Ми можемо твердити про те, що всі його праці мали величезний резонанс серед широкого загалу української людності України саме тому, що він сказав те чого вона від нього чекала.
В цьому питанні теж постать Брайчевського унікальна, бо ми не можемо назвати жодного іншого історика, який би був суголосним оцим настроєм визвольного руху після сталінського, який якраз себе активно проявив в 60-тих роках в праці шістдесятників.
Під цим кутом зору ми Брайчевського теж можемо розглядати шістдесятником-науковцем. Не випадково він активно брав участь у просвітньому русі і читав лекції для бажаючих щось дізнатися з історії України.
Брайчевський був єдиним істориком, який, можна сказати, свої праці зробив таким науковим бестселером. Зверніть увагу, що фактично всі його публікації дуже швидко розкуповувалися і вже по першому року по виході ставало бібліографічною рідкістю.
Ім’я Брайчевського було на слуху і можна сказати, що це був, може, єдиний такий історик, якого знав широкий загал. Його ім’я стало вже легендарним за його життя. Тобто він ще в 70-тих роках сприймався таким символом нескореності, протиставлення активного в тій системі, яка тоді існувала.
Ще важливо, то це громадянська позиція. Для нас Брайчевський важливий, що він фактично перший активно сприяв створенню Товариства охорони пам’яток і він взагалі дивився на пам’ятки, як на той капітал українського народу, який дозволить йому затримати власне “Я” і далі розвиватися, бо до Брайчевського такого ставлення до пам’яток не було.
І тут ми повинні сказати, що якби не Брайчевський, то ми б, очевидно, не мали б збереженим ансамбль Києво-Могилянської академії. І саме Брайчевському належить ідея відтворення Михайлівського монастиря, який він, на жаль, бідний так і не зміг перед кінцем свого життя побачити і на відновлення якого його так і не запросили.
Тому ми можемо сказати, що Брайчевський – це був останній енциклопед доби, яка відходила. Він був і письменником, і поетом, перекладачем, вмів малювати, цікавився кібернетикою, був людиною дуже різносторонньою. І тому іноді кажуть, що Брайчевський – це поет в історії.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі.
Ви слухали програму “Ми український народ: національна-етнічна мозаїка”, присвячену знаному українському вченому Михайлу Брайчевському.
Вів передачу Олекса Боярко. Говорить радіо “Свобода”!
Київ, 26 травня 2004 року
Олекса Боярко
Вітаю вас, шановні слухачі! В ефірі програма “Ми український народ: національна-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко.
Наша передача присвячена сьогодні визначному вченому Михайлові Брайчевському.
Визначний український історик Михайло Брайчевський прожив 77 років і залишив після себе чималу наукову спадщину та чимало учнів.
Про Брайчевського як достойника науки і як непересічну особистість розповідає в нашій програмі ведучий циклу ШІСТДЕСЯТНИКИ культуролог Роман Корогодський.
Роман Корогодський
Михайло Юліанович Брайчевський був серед нас найавторитетнішим шістдесятником. Він був геронт, один з найстарших серед нас. Йому було десь 40, а нам по 30 років. З молоду різниця в 10 років істотна.
Окрім вікової різниці Брайчевський був на кілька десятиліть освіченішим за багатьох з нас. Михайло Юліанович був різнобічно обдарованою особистістю. Його обдарування рано проявилися. Він розповідав про курйоз, що стався з його студентською роботою на 3 курсі. Зробив якусь розвідку темою якої було “Слово про Ігорів похід”.
Як кращу її послали до Москви на наукову конференцію, що присвячувалась видатній пам’ятці. Університетський супровід десь загубився і в збірнику текст Брайчевського було надруковано, як статтю кандидата філологічних наук.
Михайло Юліанович окрім історії, археології на фаховому рівні займався джерелознавством, культурологією, мистецтвознавством, українознавством, малював, писав прозу, вірші, притчи, перекладав з польської і англійської. Був знаменитий гід, полеміст. Його думки з поля релігієзнавства, соціології, політології були глибокі і ґрунтовні. Він був окрасою і авторитетом для науки, культури будь-якої країни Європи і Америки.
Таким не став. І мені б хотілося бодай коротко поміркувати чому так сталося.
Найбільша відповідь, що на поверхні – дисидент. Це не зовсім точно. Михайло Юліанович звичайно в душі був однозначно інакомислячою людиною, то природа його інако була, гадаю, вищою ніж у колах шістдесятників.
20-30-тилітні, що згромаджувалися в клубі творчої молоді на добрих 90% походила з села, міських було обмаль і всі вони були неофітами. Алла Горська, Ірина Жиленко, Галина Севрук, Людмила Семикіна, я у тій шерезі.
Михайло Юліанович киянин з інтелігентної родини, він був уже сформованим науковцем і хоч його формування, як майже всіх міських проходило в російськомовному середовищі допитливий розум і обшир знань виводили його на цілком інший рівень.
Брайчевський, як і Логвин були нашими “гуру” – вчителями. Ми це відчували і авторитет кожного з них був непохитним. У випадку з Михайлом Юліановичем до авторитету науковця енциклопедиста додавалося його людська справжність і моральна непохитність.
Скажімо, коли дисиденти підписували лист проти політичних репресій щенилася страшна хвиля психологічного терору: примушували зняти підписи і чимало моїх знайомих науковців зняли підписи і покаялися, під страхом звільнення з роботи виключали зі профспілки.
Михайло Юліанович не зняв, гадаю, з іншої причини ніж ми. Його переконання науковця і історика не дозволяли поступитися правдою історії і науки. Він передбачав, що адміністративні нагінки, психологічний тиск лише поглиблюють суспільно-політичну кризу країни і як історик підказував “володарям режиму” до чого тотальна неволя призведе.
Його не послухали, а може й не почули, бо режим не передбачав будь—якої дискусії, наукової, зокрема. А Брайчевський наскрізно полемічний. Чого тільки варто його праця “Возз’єднання чи приєднання”. Це була бомба, найвибуховіший самвидав.
Як тільки і хто тільки його не просив визнати твір помилковим – ніяка сила не могла зломити його переконань. І тут починається найцікавіше.
Тоталітаризм, фашизм не передбачають саморозвитку людини поза суспільною свідомістю, поза державною ідеологією, поза нетерпимістю. Брехт, Дитріх, Дювів’є, Ейнштейн, Фіхтвангер змушені були втікти з гітлерівської Німеччини саме через таку причину.
Нетерпимість, знання, хист входять у суперечність, часом трагічну колізію між особистістю і державною ідеологією. Чим талановитіша постать, тим психологічний тиск жорстокіший.
Михайлу Юліановичу не було як тікати, не було куди тікати і головне, що він не збирався тікати, навіть у середину самого себе, як то робила совєцька інтелігенція. Він був надто дитина щирий, десь на межі блаженного аби ховатися, гратися у піжмурки з владою. Все, що він думав, що досліджував, творив ставало набутком національно-свідомого середовища.
Його твори в усіх галузях науки та культури надавали нового виміру інтелектуальним і духовним потенціям шістдетисятництва. Його твори, мов лазерний ніж розпанахували дихтові декорації режиму. Державним чинникам нічого не залишалося як заблокувати Джерело мислительної і естетичної енергії.
Сам Михайло Юліанович цієї мужицької арифметики не розумів і слава Богу. Людина ренесансна, напевно, не здатна спуститися в твань елементарних вимог продиктованих біжучими резонами ідеологічних конвоїрів і розмаїтої владної челяді.
Мислитель і митець, що міг додуматися до найнесподіваніших, просто руйнівних висновків для режиму не міг збагнути чому влада не скористається його прогнозами, його дослідженнями, щоб попередити розвал. Михайло Юліанович не усвідомлював, що ренесансна природа людини тлітворним прагматизмом не передбачена, а то і просто чужа, ворожа добі розвинутого соціалізму.
І виникає несподівано питання: а доба незалежності чимось істотно, не на рівні слів, відрізняється від попередньої? Хіба що можемо поставити запитання.
Олекса Боярко
Розповідь про Михайла Брайчевського як науковця продовжує керівник Подільської археологічної експедиції Інституту археології НАН України Михайло Сагайдак.
Михайло Сагайдак
Михайло Юліанович Брайчевський – це найяскравіша постать у сьогоднішній історико-археологічній науці України. Прийшовши якраз в науку зразу по війни він перейняв всі найкращі традиції української науки, її високий академізм, прекрасне знання джерел і зумів всі ці принципи перенести вже в ті важки часи повоєнні, коли відбулася повна девальвація нашої науки.
Михайло Юліанович зумів перейняти цю наукову естафету і будуючи абсолютно неординарною особистістю, дуже обдарованою в усіх напрямках, зокрема, прекрасний аналітичний розум, літературний талант. Тобто, вміння досить швидко і досить образно передати. Надзвичайно висока ерудованість і прекрасне знання літератури своїх попередників.
Так от, якщо все це скласти і накласти все це на те, що темою його досліджень було історія східного слов’янства, при чому в широкому контексті він зразу ж перекидав і цю історію слов’янства не тільки в вузькому розумінні, а й безперечно в такому широкому світовому і європейському контексті.
Його праці такі надзвичайно синтетичні. Вони вбирають, в першу чергу, безперечно, археологічний матеріал фахівцем з якого він був все життя, але не тільки. Це і широкий аналіз писемності.
Олекса Боярко
А співупорядник нещодавно виданих “Вибраних творів” Михайла Брайчевського, київський історик Ігор Гирич наголошує на суспільному значені наукової діяльності героя нашої програми.
Він вважає Брайчевського єдиним істориком, чиї праці були відомі широкому загалу, бо вони належали до головного річища інтелектуальних пошуків шістдесятників. Слово Ігорю Гиричу.
Ігор Гирич
Будь-яка археологія, археологічна наука, як і наука будь-яка гуманітарна безумовно з часом старіється. Якщо сьогодні дивитися на праці Брайчевського, то можна багато знайти думок нібито уже застарілих.
Але цікава інша ситуація з працями Брайчевського. Мені здається, коли ми говоримо про його творчість, то безумовно повинні відштовхуватись від того враження, яке воно мало на українську суспільність 60-тих років.
І в цьому зв’язку постать і творчість Брайчевського є для нашої історіографії і навіть суспільно-політичної думки абсолютно унікальною, бо ми не зможемо знайти інших таких прикладів в історії, що наука археологія стала політичною наукою. Хіба, що праці Вовка в свій час напередодні революції 1917 року мали аж таке важливе значення для України як праці Брайчевського.
Дійсно, візьмемо його відомі роботи “Коли і як виник Київ або походження Русі”, то ми побачимо, що в цих працях Брайчевський продовжував ту стару українську лінію історіографії, започатковану Антоновичем і продовжену Грушевським, де український народ виводився із часів антів і говорилося про те, що анти – це був перший передукраїнський народ (протоукраїнський народ, як казав Грушевський).
Ця думка несподівано в 60-тих роках знайшла такого адепта, як Брайчевський. Безумовно, для тих часів це була така сама єресь, як і твердження про державність українського народу. Сам цей факт викликає повагу, що людина наважилася такі речі сказати.
Ми можемо твердити про те, що всі його праці мали величезний резонанс серед широкого загалу української людності України саме тому, що він сказав те чого вона від нього чекала.
В цьому питанні теж постать Брайчевського унікальна, бо ми не можемо назвати жодного іншого історика, який би був суголосним оцим настроєм визвольного руху після сталінського, який якраз себе активно проявив в 60-тих роках в праці шістдесятників.
Під цим кутом зору ми Брайчевського теж можемо розглядати шістдесятником-науковцем. Не випадково він активно брав участь у просвітньому русі і читав лекції для бажаючих щось дізнатися з історії України.
Брайчевський був єдиним істориком, який, можна сказати, свої праці зробив таким науковим бестселером. Зверніть увагу, що фактично всі його публікації дуже швидко розкуповувалися і вже по першому року по виході ставало бібліографічною рідкістю.
Ім’я Брайчевського було на слуху і можна сказати, що це був, може, єдиний такий історик, якого знав широкий загал. Його ім’я стало вже легендарним за його життя. Тобто він ще в 70-тих роках сприймався таким символом нескореності, протиставлення активного в тій системі, яка тоді існувала.
Ще важливо, то це громадянська позиція. Для нас Брайчевський важливий, що він фактично перший активно сприяв створенню Товариства охорони пам’яток і він взагалі дивився на пам’ятки, як на той капітал українського народу, який дозволить йому затримати власне “Я” і далі розвиватися, бо до Брайчевського такого ставлення до пам’яток не було.
І тут ми повинні сказати, що якби не Брайчевський, то ми б, очевидно, не мали б збереженим ансамбль Києво-Могилянської академії. І саме Брайчевському належить ідея відтворення Михайлівського монастиря, який він, на жаль, бідний так і не зміг перед кінцем свого життя побачити і на відновлення якого його так і не запросили.
Тому ми можемо сказати, що Брайчевський – це був останній енциклопед доби, яка відходила. Він був і письменником, і поетом, перекладачем, вмів малювати, цікавився кібернетикою, був людиною дуже різносторонньою. І тому іноді кажуть, що Брайчевський – це поет в історії.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі.
Ви слухали програму “Ми український народ: національна-етнічна мозаїка”, присвячену знаному українському вченому Михайлу Брайчевському.
Вів передачу Олекса Боярко. Говорить радіо “Свобода”!