Тарас Марусик Помер Микола Руденко.
Київ, 2 квітня 2004 року.
Тарас Марусик
1-го квітня на 84-му році життя помер український письменник, колишній дисидент Микола Руденко. Учасником правозахисного руху він став на початку 70-их років минулого століття. В 1976-му році створив Українську Гельсінкську Групу, а вже наступного року його арештували і засудили до семи років таборів і п’яти років заслання. В 1987-му році емігрував до США. В Україну повернувся в 1990-му році.
Слово про свого старшого друга говорить член Української Гельсінкської Групи, також довголітній політв’язень совєтських тюрем Микола Горбаль.
Микола Горбаль
Думаю, що М.Руденко легко закінчив свою земну путь. Власне, все його життя – це було пошук істини, і він все-таки дійшов до розуміння того, що фізична смерть – це не є кінець усьому. Ще 6 років тому він написав книжку спогадів, яку він так дивно назвав “Найбільше диво – життя”.
Цей чоловік мав містичні візії. От, наприклад, він пише, що “у своїй метафізичній поемі я вперше описав надзвичайну подію в моєму житті, яку можна назвати “зустріч з Богом”. В іншому місці він напише: “Я вдячний таємничим силам, що вели мене через усе моє життя. Вони знали, що мені робити, знали набагато краще за мене”.
Отже ж, очевидно сказати, в той час, в 60-ті роки, сказати в оточію атеїстичному, прагматичному, що ти маєш якісь візії, то тебе зроблять божевільним. І все-таки М.Руденко пішов виконувати велику функцію, яка була дана йому Богом. Він зібрав ту жменьку людей, які готові були нести той хрест, і очолив групу правозахисників, яка була названа “Українська Гельсінська Група”. Очевидно, що він пішов би в ув’язнення, але все вже тоді для нього було визначено. Він був позбавлений страху, він був вище того, він знав, що він несе якусь вищу місію. І лишається подякувати долі і Богові за цю постать, яка з’явилася на горизонті українства власне.
Ну що ж, лишається вірити, що він вже зізнався з своїм Творцем, якого він називає “Пантократором” (грецьким словом, яке він згадує у своїх спогадах).
Тарас Марусик
1-го квітня на 84-му році життя помер український письменник, колишній дисидент Микола Руденко. Учасником правозахисного руху він став на початку 70-их років минулого століття. В 1976-му році створив Українську Гельсінкську Групу, а вже наступного року його арештували і засудили до семи років таборів і п’яти років заслання. В 1987-му році емігрував до США. В Україну повернувся в 1990-му році.
Слово про свого старшого друга говорить член Української Гельсінкської Групи, також довголітній політв’язень совєтських тюрем Микола Горбаль.
Микола Горбаль
Думаю, що М.Руденко легко закінчив свою земну путь. Власне, все його життя – це було пошук істини, і він все-таки дійшов до розуміння того, що фізична смерть – це не є кінець усьому. Ще 6 років тому він написав книжку спогадів, яку він так дивно назвав “Найбільше диво – життя”.
Цей чоловік мав містичні візії. От, наприклад, він пише, що “у своїй метафізичній поемі я вперше описав надзвичайну подію в моєму житті, яку можна назвати “зустріч з Богом”. В іншому місці він напише: “Я вдячний таємничим силам, що вели мене через усе моє життя. Вони знали, що мені робити, знали набагато краще за мене”.
Отже ж, очевидно сказати, в той час, в 60-ті роки, сказати в оточію атеїстичному, прагматичному, що ти маєш якісь візії, то тебе зроблять божевільним. І все-таки М.Руденко пішов виконувати велику функцію, яка була дана йому Богом. Він зібрав ту жменьку людей, які готові були нести той хрест, і очолив групу правозахисників, яка була названа “Українська Гельсінська Група”. Очевидно, що він пішов би в ув’язнення, але все вже тоді для нього було визначено. Він був позбавлений страху, він був вище того, він знав, що він несе якусь вищу місію. І лишається подякувати долі і Богові за цю постать, яка з’явилася на горизонті українства власне.
Ну що ж, лишається вірити, що він вже зізнався з своїм Творцем, якого він називає “Пантократором” (грецьким словом, яке він згадує у своїх спогадах).