Сергій Грабовський “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Латиші в Україні.
Київ-Прага, 12 березня 2004 року.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко. Ми продовжуємо цикл передач Радіо “Свобода”, присвячений етнонаціональному портрету України.
Латиші в Україні. Скільки зараз мешкає в Українській державі представників латиського етносу і як історично формувався цей етнос? Про все це розповідає доцент Києво-Могилянської академії Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
За результатами всеукраїнського перепису населення 2001 року в Україні визнали себе латишами 5079 осіб, з яких назвали рідною латиську мову – 957 осіб, українську – 872 особи, російську – 3188 осіб. Компактних поселень латишів на українській території немає.
Латиші – етнонім латвіеші, балтійський етнос. Мова латишів – latviesu valoda – належить до балтійської групи арійської сім''ї мов.
До середини ХІХст. ця назва як і назва країни - Латвія вживалися рідко. Натомість окупанти вважали за краще використовувати назви окремих територій: Курляндия, Земгалія, Ліфляндия.
Це справді історичні провінції Латвії, що мовою корінного населення називаються: Відземе, Курземе, Латгале і Земгале. Предками латишів були племена латгалів, земгалів, куршів і селів.
У ІХ-ХІІст.ст. виникають древні латиські державні утворення: Земгале, Курса, Талава, Єрсіка і Кокнесе. Два останні перебували в залежності від протобілоруського Полоцького князівства.
На початку ХІІІст. розпочалася німецька навала на Латвію та інші прибережні території так званого Отсзеє, східного, тобто Балтійського моря. Дуже активну роль у завоюванні відіграв Лівонський лицарський орден.
Наприкінці ХІІст. німці захоплюють всю Латвію і змушують латишів прийняти католыцизм. Німецька навала загальмувала формування латиської народності. Розпочалося масове переселення на латвійські землі німецького етнічного елементу. Латиші стають найнижчою соціальною верствою на власній землі, їм доводиться брати на себе найнепрестижнішу роботу, втішаючись приказкою “Melns darbs-baltamaize” – “Чорна праця – білий хліб”.
Майже вся соціальна верхівка була німецькою, а соціальні низи – латиськими. Це класичний випадок такої соціальної стратифікації, коли класовий поділ практично повністю збігається з етнічним.
Слова “latvies” – “латиш” стало синонімом слова “мужик”, “селянин”, “кріпак”, а “німець” – синонімом слова “пан”.
У ХІУ-ХУІст.ст. німці зуміли здійснити цілковите закріпачення латишів. У ХУІст. починається Реформація. Німці-поміщики, переходячи з католіцизму в лютеранство, автоматично записувала туди й своїх латиських кріпаків.
Завдяки боротьбі між католиками і протестантами, з''являються перші книжки латиською мовою, бо обидві сторони намагалися залучити латишів до своєї конфесії, а латиші не розуміли латини і німецької мови.
Проте ці перші латиські книжки були написані не чистою латиською мовою, а тим німецько-латиським жаргоном, яким німецькі пани зверталися до своїх рабів.
З 1721 до 1795 року тривав процес приєднання латиських земель до Російської імперії. Російський царат підтримував німецьких поміщиків у Латвії і здійснював водночас політику русифікації латишів.
На сході країни, в Летгалії панував польський етнічний елемент, що як і німецький протистояв латиській мові та культурі.
Намагаючись втриматися, встояти в цій виснажливій боротьбі за збереження власної національної ідентичності, латиші прагнули актуалізувати в своїй культурі дофеодальні й дохристиянські звичаї і вартості. Зокрема, особливого значення набуло у них язичницьке свято “Ліго”, що нагадує знайомі нам купальські свята.
У 1817 і 1819р.р. було скасовано кріпацтво в Курляндії та Ліфляндії. Царат після польського повстання 1863 року всіляко сприяв переселенню до Латвії етнічних росіян. У свою чергу, німецьке дворянство намагалося забезпечити приплив до Латвії етнічних німців.
У 1905 році латиші взяли активну участь у революційних виступах, але з явним національним забарвленням. Як писав Ленін: ”значні успіхи революційного руху в Латвії пов''язані з вищим ніж пересічно по країні рівнем культури латиського населення”.
За імперським переписом 1897р. письменність населення Латвії у віці від 9 до 49 років становила 79,7%. Це справді майже вдвічі перевищувало відповідний показник у етнічноросійських регіонах.
Латиші дуже потерпали від русифікації, над усе в Леатгалії, де після польського повстання 1963р. і аж до 1904 року заборонялося розмовляти латиською в школах.
У 1917 році комінстам удалося захопити владу в Латвії, але в 1920 році внаслідок перемоги латиських націоналістів, було утворено незалежну державу Латвію.
Так звані “червоні латиські стрільці” брали участь в громадянській війні на теренах колишньої Російської імперії, будучи “преторіанською” гвардією більшовиків.
Чимало червоних латишів працювали в ЧК, ГПУ. ВУЧК очолював латиш Лаціс-Судрабс.
Олекса Боярко
Говорить Радіо “Свобода”. Серед латишів, пов’язаних з Україною, щойно Ігорем Лосєвим був названий голова Всеукраїнської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією та саботажем Мартин Лаціс. 20 березня від часу загибелі цього головного чекіста України виповниться 66 років. Слово має Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Син батрака Мартин Лаціс (справжнє ім’я – Ян Судрабс) народився 16 грудня 1888 року у садибі Рагайні Венцпієбалзької волості у Латвії. Він навчався у парафіяльній школі, працював столяром у Ризі, згодом склав іспит на звання народного вчителя і викладав у парафіяльній школі. Сімнадцяти років Лаціс вступив до партії більшовиків і під псевдонімами “Дядя”, “Гарайс” і “Мілнс” займався партійною роботою у Латвії, на Північному Кавказі та у Москві. 1915 року він був заарештований і висланий до Сибіру, проте вже наступного року втік із заслання до Петрограда. Після Жовтневого перевороту Лаціс працював у наркоматі внутрішніх справ Росії та у Всеросійській надзвичайній комісії. У лютому 18-го року у захопленому більшовиками Києві він уславився розстрілами киян за саму тільки розмову українською на вулиці або за посвідчення УНР. Наприкінці того року Лаціс наставляв підлеглих чекістів: “Ваші головні запитання до ув’язненого мають стосуватися його класового походження, освіти та професії. Відповідь на них повинна вирішувати долю в’язня. Це і є квінтесенція Червоного Терору”. У квітні 19-го року Лаціс на чолі великої групи чекістів був відряджений з Москви до Києва як голова Всеукраїнської надзвичайної комісії. Запроваджений ним в Україні масовий терор проти повстанців та їхніх родин, інтеліґенції і селян своєю брутальністю викликав критику навіть з боку Леніна. 21-го року Лаціс був переведений на господарську роботу, керував солевидобутком і гірничою промисловістю, землеробством, рибною промисловістю на Далекому Сході та видавничою справою. Він працював у ЦК ВКП (б), організовував розкуркулення та колективізацію села, очолював Інститут народного господарства. Лаціс написав історію ЧК, а також художню повість “Наш шлях” і п’єсу “Новим шляхом”. 29 листопада 37-го року Мартин Лаціс був заарештований за звинуваченням у приналежності до контрреволюційної націоналістичної організації. Він був розстріляний 20 березня 1938 року.
Олекса Боярко
Говорить радіо “Свобода”. Ми повертаємося до розповіді про історичний розвиток латиського етносу і Латвійської держави. Перед мікрофоном Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
У незалежній латвійській державі червоних латиськіх стрільців уважали злочинцями і зрадниками, там вшановували націоналістичних латиських стрільців, що вибороли свободу латиській нації.
Ті “червоні” латиські стрільці, які повернулися до Латвії в період її незалежності, були покарані, але майже всім зберегли життя. Ті, хто залишилися в СССР практично всі були страчені сталінськими органами під час “чисток”, або загинули в таборах ГУЛАГу.
За період незалежності в Латвії склалась потужна національна інтелегенція, завершився процес формування і консолідації латиської нації.
Але в 1940 році Латвію окупували частини Червоної армії. Внаслідок сфальсифікованого “народного волевиявлення” в умовах тотального терору країну приєднали до СССР. Незалежність вдалося відновити лише за 51 рік.
Олекса Боярко
Латвійська культура присутня у культурі українській, так само як здавна присутній інтерес до Латвії в Україні. Так стверджує письменник, перекладач, голова товариства “Україна – Латвія” Юрій Завгородній. Йому слово.
Юрій Завгородній
Після вікопомної революційної переміни, яка сталася після першого розвалу імперії? в Україні залишилося дуже багато латишів. Сюди під час Першої світової війни були евакуйовані навіть кілька заводів.
Найбільша громада була свого часу в Харкові. Там була навіть спілка письменників латиських. Виходили деякі видання, існував театр, видавництво.
Але настали суворі часи, коли відстрілювали тих, хто робив революцію і латиський слід був знищений. Нещодавно один мій товариш із Латвії, шукаючи латвійське коріння українських літераторів, знайшов у Майкла Йогансона вірш про Латвію “Дощ”. І такий щемний вірш, спогади, очевидно, генетично його батьків, дідів, прадідів. І мій товариш переклав його на латиську мову зворотно і він був опублікований у Латвії.
А щодо сьогодення, то є трохи латишів, яких інколи збирає посольство Латвії на різні національні свята, на державні свята, просто з приводу якихось виставок.
Тільки за останні два-три роки тут були виставки книжок латвійських, і художників, і фотомайстрів. Одного разу зробили велике свято посольські працівники на Івана Купала, яке в Латвії є національним святом і називається Ліго. Виїхали на живу природу, палили багаття, стрибали потім через нього.
Але зорганізованої якоїсь громади латвійської, на відміну від інших національно-культурних товариств, такого не існує. Була у нас спроба просто створити товариство “Україна-Латвія”. Ми зібралися, після того інколи зустрічаємось, обмінюємся, але шумно з імпрезами, такого нема. Існує роздвоєність.
В мене є навіть один вірш, такий, що я вночі лечу понад хмарами і мені невідомо в який бік летить цей літак, і в якій із двох столиць я скажу, що нарешті, що я вдома. Тому що, коли в Києві я відчуваю ностальгію по Латвії. Я там буваю один-два рази на рік. Часто приїжджають мої друзі звідти.
Зараз ми знову хочемо зробити літературну таку конференцію науково-практичну про те, як розвивається література після повалення комуністичного режиму в Латвії і в Україні.
Олекса Боярко
Говорить Радіо “Свобода”. Розповіддю про повоєнний розвиток Латвії та про латисько-українські зв‘язки цього часу завершує свій виступ у нашій програмі Ігор Лосєв.
Після 1945 року розпочався масовий цілеспрямований приплив російського і російськомовного населення насамперед у великі міста. Перед латишами постала проблема можливої асиміляції, поглинення, перспектива перетворитися на етнічну меншину на власній території тощо.
Латиші дуже важко переживали втрату незалежності, сотні тисяч емігрували, створивши велику діаспору в світі. Нинішній президент Латвії Вайра-Віке Фрейберга – представниця латиської діаспори, яка була змушена покинути батьківщину в 1944 році.
Масову, тотальну русифікацію Латвії офіційні органи СССР, як завжди, тлумачили як “братню допомогу”. Зокрема в радянському етнографічному довіднику за 1964 рік “Народы европейской части СССР” т.2 зворушливо розповідається, як росіяни в 50-ті роки ХХ ст. навчали латишів ловити рибу в Балтійському морі і збагатили латиську мову такими питомо російськими словами як “крига” і “мережа”. Можна уявити, звідки були ті “російські” рибалки…
Латиші мають величезну фольклорну спадщину. Саме фольклор тривалий час виконував у них всі інші культурні функції і був основою етнічного самозбереження. Нараховується кілька сотень тисяч “latvju dainаs” – латиських народних пісень. Широко відомі латиські свята пісні, коли на співочих полях збираються десятки тисяч учасників народних хорів.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі. Наступної п‘ятниці ми продовжимо розповідь про етнонаціональний портрет України. Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить радіо “Свобода”.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко. Ми продовжуємо цикл передач Радіо “Свобода”, присвячений етнонаціональному портрету України.
Латиші в Україні. Скільки зараз мешкає в Українській державі представників латиського етносу і як історично формувався цей етнос? Про все це розповідає доцент Києво-Могилянської академії Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
За результатами всеукраїнського перепису населення 2001 року в Україні визнали себе латишами 5079 осіб, з яких назвали рідною латиську мову – 957 осіб, українську – 872 особи, російську – 3188 осіб. Компактних поселень латишів на українській території немає.
Латиші – етнонім латвіеші, балтійський етнос. Мова латишів – latviesu valoda – належить до балтійської групи арійської сім''ї мов.
До середини ХІХст. ця назва як і назва країни - Латвія вживалися рідко. Натомість окупанти вважали за краще використовувати назви окремих територій: Курляндия, Земгалія, Ліфляндия.
Це справді історичні провінції Латвії, що мовою корінного населення називаються: Відземе, Курземе, Латгале і Земгале. Предками латишів були племена латгалів, земгалів, куршів і селів.
У ІХ-ХІІст.ст. виникають древні латиські державні утворення: Земгале, Курса, Талава, Єрсіка і Кокнесе. Два останні перебували в залежності від протобілоруського Полоцького князівства.
На початку ХІІІст. розпочалася німецька навала на Латвію та інші прибережні території так званого Отсзеє, східного, тобто Балтійського моря. Дуже активну роль у завоюванні відіграв Лівонський лицарський орден.
Наприкінці ХІІст. німці захоплюють всю Латвію і змушують латишів прийняти католыцизм. Німецька навала загальмувала формування латиської народності. Розпочалося масове переселення на латвійські землі німецького етнічного елементу. Латиші стають найнижчою соціальною верствою на власній землі, їм доводиться брати на себе найнепрестижнішу роботу, втішаючись приказкою “Melns darbs-baltamaize” – “Чорна праця – білий хліб”.
Майже вся соціальна верхівка була німецькою, а соціальні низи – латиськими. Це класичний випадок такої соціальної стратифікації, коли класовий поділ практично повністю збігається з етнічним.
Слова “latvies” – “латиш” стало синонімом слова “мужик”, “селянин”, “кріпак”, а “німець” – синонімом слова “пан”.
У ХІУ-ХУІст.ст. німці зуміли здійснити цілковите закріпачення латишів. У ХУІст. починається Реформація. Німці-поміщики, переходячи з католіцизму в лютеранство, автоматично записувала туди й своїх латиських кріпаків.
Завдяки боротьбі між католиками і протестантами, з''являються перші книжки латиською мовою, бо обидві сторони намагалися залучити латишів до своєї конфесії, а латиші не розуміли латини і німецької мови.
Проте ці перші латиські книжки були написані не чистою латиською мовою, а тим німецько-латиським жаргоном, яким німецькі пани зверталися до своїх рабів.
З 1721 до 1795 року тривав процес приєднання латиських земель до Російської імперії. Російський царат підтримував німецьких поміщиків у Латвії і здійснював водночас політику русифікації латишів.
На сході країни, в Летгалії панував польський етнічний елемент, що як і німецький протистояв латиській мові та культурі.
Намагаючись втриматися, встояти в цій виснажливій боротьбі за збереження власної національної ідентичності, латиші прагнули актуалізувати в своїй культурі дофеодальні й дохристиянські звичаї і вартості. Зокрема, особливого значення набуло у них язичницьке свято “Ліго”, що нагадує знайомі нам купальські свята.
У 1817 і 1819р.р. було скасовано кріпацтво в Курляндії та Ліфляндії. Царат після польського повстання 1863 року всіляко сприяв переселенню до Латвії етнічних росіян. У свою чергу, німецьке дворянство намагалося забезпечити приплив до Латвії етнічних німців.
У 1905 році латиші взяли активну участь у революційних виступах, але з явним національним забарвленням. Як писав Ленін: ”значні успіхи революційного руху в Латвії пов''язані з вищим ніж пересічно по країні рівнем культури латиського населення”.
За імперським переписом 1897р. письменність населення Латвії у віці від 9 до 49 років становила 79,7%. Це справді майже вдвічі перевищувало відповідний показник у етнічноросійських регіонах.
Латиші дуже потерпали від русифікації, над усе в Леатгалії, де після польського повстання 1963р. і аж до 1904 року заборонялося розмовляти латиською в школах.
У 1917 році комінстам удалося захопити владу в Латвії, але в 1920 році внаслідок перемоги латиських націоналістів, було утворено незалежну державу Латвію.
Так звані “червоні латиські стрільці” брали участь в громадянській війні на теренах колишньої Російської імперії, будучи “преторіанською” гвардією більшовиків.
Чимало червоних латишів працювали в ЧК, ГПУ. ВУЧК очолював латиш Лаціс-Судрабс.
Олекса Боярко
Говорить Радіо “Свобода”. Серед латишів, пов’язаних з Україною, щойно Ігорем Лосєвим був названий голова Всеукраїнської надзвичайної комісії по боротьбі з контрреволюцією, спекуляцією та саботажем Мартин Лаціс. 20 березня від часу загибелі цього головного чекіста України виповниться 66 років. Слово має Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Син батрака Мартин Лаціс (справжнє ім’я – Ян Судрабс) народився 16 грудня 1888 року у садибі Рагайні Венцпієбалзької волості у Латвії. Він навчався у парафіяльній школі, працював столяром у Ризі, згодом склав іспит на звання народного вчителя і викладав у парафіяльній школі. Сімнадцяти років Лаціс вступив до партії більшовиків і під псевдонімами “Дядя”, “Гарайс” і “Мілнс” займався партійною роботою у Латвії, на Північному Кавказі та у Москві. 1915 року він був заарештований і висланий до Сибіру, проте вже наступного року втік із заслання до Петрограда. Після Жовтневого перевороту Лаціс працював у наркоматі внутрішніх справ Росії та у Всеросійській надзвичайній комісії. У лютому 18-го року у захопленому більшовиками Києві він уславився розстрілами киян за саму тільки розмову українською на вулиці або за посвідчення УНР. Наприкінці того року Лаціс наставляв підлеглих чекістів: “Ваші головні запитання до ув’язненого мають стосуватися його класового походження, освіти та професії. Відповідь на них повинна вирішувати долю в’язня. Це і є квінтесенція Червоного Терору”. У квітні 19-го року Лаціс на чолі великої групи чекістів був відряджений з Москви до Києва як голова Всеукраїнської надзвичайної комісії. Запроваджений ним в Україні масовий терор проти повстанців та їхніх родин, інтеліґенції і селян своєю брутальністю викликав критику навіть з боку Леніна. 21-го року Лаціс був переведений на господарську роботу, керував солевидобутком і гірничою промисловістю, землеробством, рибною промисловістю на Далекому Сході та видавничою справою. Він працював у ЦК ВКП (б), організовував розкуркулення та колективізацію села, очолював Інститут народного господарства. Лаціс написав історію ЧК, а також художню повість “Наш шлях” і п’єсу “Новим шляхом”. 29 листопада 37-го року Мартин Лаціс був заарештований за звинуваченням у приналежності до контрреволюційної націоналістичної організації. Він був розстріляний 20 березня 1938 року.
Олекса Боярко
Говорить радіо “Свобода”. Ми повертаємося до розповіді про історичний розвиток латиського етносу і Латвійської держави. Перед мікрофоном Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
У незалежній латвійській державі червоних латиськіх стрільців уважали злочинцями і зрадниками, там вшановували націоналістичних латиських стрільців, що вибороли свободу латиській нації.
Ті “червоні” латиські стрільці, які повернулися до Латвії в період її незалежності, були покарані, але майже всім зберегли життя. Ті, хто залишилися в СССР практично всі були страчені сталінськими органами під час “чисток”, або загинули в таборах ГУЛАГу.
За період незалежності в Латвії склалась потужна національна інтелегенція, завершився процес формування і консолідації латиської нації.
Але в 1940 році Латвію окупували частини Червоної армії. Внаслідок сфальсифікованого “народного волевиявлення” в умовах тотального терору країну приєднали до СССР. Незалежність вдалося відновити лише за 51 рік.
Олекса Боярко
Латвійська культура присутня у культурі українській, так само як здавна присутній інтерес до Латвії в Україні. Так стверджує письменник, перекладач, голова товариства “Україна – Латвія” Юрій Завгородній. Йому слово.
Юрій Завгородній
Після вікопомної революційної переміни, яка сталася після першого розвалу імперії? в Україні залишилося дуже багато латишів. Сюди під час Першої світової війни були евакуйовані навіть кілька заводів.
Найбільша громада була свого часу в Харкові. Там була навіть спілка письменників латиських. Виходили деякі видання, існував театр, видавництво.
Але настали суворі часи, коли відстрілювали тих, хто робив революцію і латиський слід був знищений. Нещодавно один мій товариш із Латвії, шукаючи латвійське коріння українських літераторів, знайшов у Майкла Йогансона вірш про Латвію “Дощ”. І такий щемний вірш, спогади, очевидно, генетично його батьків, дідів, прадідів. І мій товариш переклав його на латиську мову зворотно і він був опублікований у Латвії.
А щодо сьогодення, то є трохи латишів, яких інколи збирає посольство Латвії на різні національні свята, на державні свята, просто з приводу якихось виставок.
Тільки за останні два-три роки тут були виставки книжок латвійських, і художників, і фотомайстрів. Одного разу зробили велике свято посольські працівники на Івана Купала, яке в Латвії є національним святом і називається Ліго. Виїхали на живу природу, палили багаття, стрибали потім через нього.
Але зорганізованої якоїсь громади латвійської, на відміну від інших національно-культурних товариств, такого не існує. Була у нас спроба просто створити товариство “Україна-Латвія”. Ми зібралися, після того інколи зустрічаємось, обмінюємся, але шумно з імпрезами, такого нема. Існує роздвоєність.
В мене є навіть один вірш, такий, що я вночі лечу понад хмарами і мені невідомо в який бік летить цей літак, і в якій із двох столиць я скажу, що нарешті, що я вдома. Тому що, коли в Києві я відчуваю ностальгію по Латвії. Я там буваю один-два рази на рік. Часто приїжджають мої друзі звідти.
Зараз ми знову хочемо зробити літературну таку конференцію науково-практичну про те, як розвивається література після повалення комуністичного режиму в Латвії і в Україні.
Олекса Боярко
Говорить Радіо “Свобода”. Розповіддю про повоєнний розвиток Латвії та про латисько-українські зв‘язки цього часу завершує свій виступ у нашій програмі Ігор Лосєв.
Після 1945 року розпочався масовий цілеспрямований приплив російського і російськомовного населення насамперед у великі міста. Перед латишами постала проблема можливої асиміляції, поглинення, перспектива перетворитися на етнічну меншину на власній території тощо.
Латиші дуже важко переживали втрату незалежності, сотні тисяч емігрували, створивши велику діаспору в світі. Нинішній президент Латвії Вайра-Віке Фрейберга – представниця латиської діаспори, яка була змушена покинути батьківщину в 1944 році.
Масову, тотальну русифікацію Латвії офіційні органи СССР, як завжди, тлумачили як “братню допомогу”. Зокрема в радянському етнографічному довіднику за 1964 рік “Народы европейской части СССР” т.2 зворушливо розповідається, як росіяни в 50-ті роки ХХ ст. навчали латишів ловити рибу в Балтійському морі і збагатили латиську мову такими питомо російськими словами як “крига” і “мережа”. Можна уявити, звідки були ті “російські” рибалки…
Латиші мають величезну фольклорну спадщину. Саме фольклор тривалий час виконував у них всі інші культурні функції і був основою етнічного самозбереження. Нараховується кілька сотень тисяч “latvju dainаs” – латиських народних пісень. Широко відомі латиські свята пісні, коли на співочих полях збираються десятки тисяч учасників народних хорів.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі. Наступної п‘ятниці ми продовжимо розповідь про етнонаціональний портрет України. Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить радіо “Свобода”.