Сергій Грабовський “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Білоруси в Україні.
Київ, 27 лютого 2004 року.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко. Ми продовжуємо цикл передач радіо “Свобода”, присвячений етнонаціональному портрету України.
Білоруси в Україні. Про історію білоруського етносу, про стосунки України і Білорусі, про розселення білорусів у сучасній Україні розповідає доцент Києво-Могилянської академії Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
Білоруси – слов''янський етнос, що сформувався на основі племен кривічів, дреговичів, радимичів та полочан, з домішкою литовських етнічних груп, зокрема плем''я ятвягів було цілком асимільовано білоруською народністю.
За часів Київської Русі Полоцьке князівство демонструвало найбільшу схильність до сепарації від Києва та утворення незалежної держави.
Найяскравішим “самостійником” був князь Всеслав. Водночас інші білоруські князівства – Смоленське і Турово-Пинське тяжіли до Києва.
З ХІV століття білоруські землі опиняються в складі Литовської держави князя Гедимінаса, що відіграла особливу роль в білоруському націєтворенні, через що й нині освічені й національно свідомі білоруси ставляться до Великого князівства Литовського з вдячним сентиментом. У цьому князівстві в культурному відношенні тривалий час домінували українці й білоруси.
Після Кревської (1385 рік), а особливо Люблінської унії (1569 рік) в Литві стали переважати польські впливи. Цьому протистояли білоруські братства, організовані на таких же самих засадах, як українські. Найбільш відомі братства в Могилеві, Орші, Вітебську, Несвіжу, Новогрудку. Книги з білоруських друкарень були відомі в Україні. В Острозькій академії, Львівській братській школі, Києво-Могилянській академії вчилося багато білорусів.
Як зазначають фахівці, через те, що в українській і білоруській культурі, зокрема літературі було чимало спільного, витвореного об''єднаними зусиллями двох народів, іноді важко точно визначити належність певного твору до тієї чи іншої літератури – дослідники воліють говорити про спільність багатьох літературних пам''яток.
Під час війни під проводом гетьмана Хмельницького проти Польщі, коли на території Білорусі вже після Переяславської Ради брали участь в боях московські війська, білоруські міста вважали за краще присягати українському гетьману а не московському царю. Ця війна в Білорусі була названа “боротьбою двох Русей за третю”, Лише з великими зусиллями Москві вдалося витіснити українців із Білорусі.
У ХVІІІ-ХІХ ст.ст. білорусам довелося пережити кілька періодів полонізації та русифікації. У 1840р. Микола І, імператор Росії заборонив саму назву “Білорусь”, У 1839р. було ліквідовано Білоруську греко-католицьку церкву.
У період білоруського національного відродження 19 початку 20ст. часто виявлялися його зв''язки з українським національно-культурним рухом. На початку 1800 років з''являється під явним впливом Котляревського “Енеїда навыварат”, написана невідомим автором білоруською мовою. Зазнав впливу Шевченка білоруський поет Францішек Багушевич, вихованець Ніжинського ліцею. Перекладав твори Тараса Шевченка класик білоруської літератури Янка Купала, зазнав впливу Кобзаря й інший видатний білоруський письменник Якуб Колас.
У 1917 році в Мінську було створено Білоруську Національну Раду, що зажадала автономії та сформувала білоруський крайовий уряд. У березні 1918 р. Білоруська Національна Рада проголошує незалежну Білоруську Народну Республіку. Україна першою визнала цю державу.
Олекса Боярко
Говорить Радіо “Свобода”. Про маловідому сторінку співпраці Української та Білоруської Народних Республік у нашій програмі розповідає мій колега Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський
У січні-лютому 1919 року в Одесі, де висадилися французькі війська і була встановлена місія Антанти, зібралися уповноважені представники Української, Білоруської і Кубанської народних республік, котрі почали працювати над проектом спільної заяви про ситуацію на просторах колишньої Російської імперії, про політичні устремління України, Білорусі та Кубані, про способи боротьби з більшовиками і про очікувану від Антанти допомогу у цій боротьбі. Дещо пізніше до уповноважених цих трьох держав приєднався і представник Донського козачого уряду. Врешті-решт був вироблений своєрідний план дій зазначених чотирьох держав.
Потреба у створенні спільної політичної платформи і стратегічного плану військових дій була викликана тим, що уряди більшості країн Антанти не хотіли визнавати факту проголошення незалежності нових держав на території колишньої Російської імперії; ба більше – Антанта зробила ставку на ті російські політичні сили, що стояли на позиціях “єдінонєдєлімства”, тобто відродження унітарної та деспотичної держави. Тим часом ця політика була згубною не тільки для справи боротьби з більшовицьким тоталітаризмом, а і для власне російського білого руху. Що ж стосується України, Білорусі, Кубані та інших держав на теренах екс-імперії, то вони опинилися 1919 року між двома вогнями: з одного боку, більшовики з “червоним” терором проти всього демократичного і національного, з іншого боку – єдінонєдєлімщики з “білим” терором проти демократії і націоналізму. План, вироблений в Одесі представниками згаданих чотирьох держав пропонував вихід із цієї політичної “квадратури кола”. Автори цього плану зауважували, що неможливо змусити українців іти воювати з більшовизмом до Сибіру, а білорусів – до Туркменистану; успіх у боротьбі з більшовизмом слід ґрунтувати на захисті місцевим населенням свого дому, своєї сім‘ї, свого народу; а будувати вільний демократичний світ на теренах екс-імперії можна тільки знизу, дією новопроголошених держав. І лише після повного подолання більшовизму й анархії можна буде знайти оптимальні форми співжиття між цими державами. Що ж стосується військових завдань боротьби з більшовиками, то представники чотирьох держав пропонували створити не єдину армію, як хотіли Антанта і російські “нєдєлімщіки”, а об‘єднані збройні сили зі спільним генеральним штабом, яким Антанта надавала матеріальні ресурси, і тільки.
Таким чином, за згаданим планом, збройні сили Білорусі та України мали б, по-перше, спільними зусиллями покінчити з більшовизмом на власних територіях, по-друге, сприяти армії демократичного російського уряду у поході на Москву та Петроград. УНР готова була надати допомогу у формуванні на своїй території військових сил незалежної Білорусі. Проте всі ці проекти не реалізувалися тоді внаслідок ставки з боку Антанти на російських “нєдєлімщиків”.
Олекса Боярко
Говорить радіо “Свобода”. Ми повертаємося до розповіді про українсько-білоруські стосунки та історію білорусів України. Перед мікрофоном Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
Між окупованими Польщею, Західною Білоруссю та Західною Україною було встановлено зв''язки та співпрацю на виборах до польського Сейму та Сенату, у вигляді блоків національних меншин спільно з німцями та євреями. Функціонував парламентський українсько-білоруський клуб.
В підрадянських Україні та Білорусі всі політичні процеси відбувалися майже синхронно. Зокрема, розгром “органами” білоруської літературної групи “Узвшиша” стався одночасно з ліквідацією в Україні літературного об''єднання Вапліте. Навіть звинувачення з боку режиму були однакові: націоналізм, орієнтація на Захід, вихід з під впливу Москви.
Українська і білоруська мова мають багато спільних рис в лексіці (за підрахунками українських мовознавців, в цих мовах 84% спільної лексіки, білоруська мова з усіх мов є найближчою до української), у фонетиці та морфології. Вони мали періоди спільного розвитку, обумовлені історичними обставинами. Але поза всяким сумнівом, українська і білоруська є окремими самостійними мовами.
Олекса Боярко
Одним із тих, хто будував мости між білоруською та українською культурами у ХХ сторіччі, був письменник Ўладзімір Караткевич. Розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Ўладзімір Караткевич народився 26 листопада 1930 року у місті Орші на Вітебщині у Білорусі. Після закінчення філологічного факультету Київського університету він 2 роки вчителював у селі Лісовичах неподалік Таращі на Київщині та ще 2 роки – у рідному місті. Згодом Караткевич навчався на Вищих літературних та Вищих сценарних курсах у Москві. Свої перші вірші Караткевич опублікував двадцяти одного року, а першу збірку поезії – двадцяти восьми років. Загалом він є автором чотирьох романів, дев’яти повістей, шести п’єс, двадцяти семи оповідань, вісімнадцяти казок і п’яти збірок віршів. Проте найбільше Караткевич відомий своїми трьома романами та поставленими за ними кінофільмами: “Дике полювання короля Стаха”, “Чорний замок Ольшанський” і “Христос приземлився у Городні”. Він перекладав білоруською мовою Катула, Байрона, Міцкевича, Франка, Гамзатова, Махтумкулі, натомість твори самого Караткевича перекладені п’ятнадцятьма мовами світу. Він власноручно ілюстрував свої книги, писав кіносценарії, критичні статті, нариси та есеї. Провідною темою творів Караткевича є, за його словами, “любов моя, Білорусь”, за яку варто повстати навіть проти Бога. Найбільшими цінностями для поета є кохання, свобода, а особливо гідність, яка одна не минає, бо породжена самим сумлінням. Білоруська історія присутня у більшості творів Караткевича, а повстанню 1863 року під проводом Кастуся Калиновського проти російської влади він присвятив роман, повість, драму, кілька оповідань та віршів. Для Караткевича справді “на Білорусі Бог живе”, тож назва його останньої книги віршів: “Був. Є. Буду”, – стосується рівною мірою і самого автора, і його країни.
Ўладзімір Караткевич помер у Мінську 25 липня 1984 року. За 2 роки до своєї смерті він опублікував нарис про Київ, який завершується словами: “Мій. Мій це градок. І моїм буде, допоки існує рід людський на землі, на берегах мого Дніпра”.
Олекса Боярко
Говорить Радіо “Свобода”. Тепер – про сучасний стан білоруської громади в Україні. Перед мікрофоном Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
Білоруси належать до найдавніших автохтонних національних меншин в Україні. За чисельністю вони є другою національною меншиною після росіян. За переписом населення 2001 року білорусів у нашій країні майже 276 тисяч осіб. Це на 37% менш ніж у 1989 році.
Проте це значно більше ніж на початку ХХ століття, коли за переписом 1926 року в УРСР нараховувалось 76 тисяч білорусів.
У ті часи в степах України було кілька білоруських сільських колоній в Дніпропетровській та Миколаївській областях. Тоді в 1926 році із 76000 білорусів рідну мову як розмовну вживало 16000 осіб, себто менш ніж 20%. Нині своєю рідною мовою білоруською вважають 19,8% українських білорусів, 17,5% українську і 62,5% - російську мову, іншу мову – 0,2%.
Найбільшу білоруську громаду зафіксовано в Донецькій області – 44,5 тисячі білорусів (четверта після українців, росіян і греків етнічна група на цій території). Великі громади білорусів є в Дніпропетровській області – 29,5 тисяч, в АРК – 29 тисяч, Луганській області – 20,5 тисяч, Запорізькій – майже 13 тисяч, Одеській – 12 тис. 700 осіб, Рівненській – майже 12 тисяч, Харківській – майже 15 тисяч, в місті Києві – майже 17 тисяч, в місті Севастополі – майже 6 тисяч. Як це не дивно, саме в цьому місті дуже активно працює національно-культурне товариство білорусів “Пагоня” на чолі з Валерієм Барташем, що опікується могилою класика білоруської літератури Максима Багдановича в Ялті.
Олекса Боярко
І на закінчення нашої програми – пісня на слова класика білоруської літератури Максима Багдановича “Пагоня”. Музика і виконання Ўладзімера Мулявіна.
Звучить пісня “Пагоня”
Тільки в серці почую, мій краю, і тривогу за тебе, і гнів, гостробранську святиню згадаю і на конях грізних вояків.
Скаженіють запінені коні І, як вихор, женуть, і хриплять, - стародавнії Литви Погоні не розбить, не спинить, не стримать.
Перед – вами роки незміренні, а за вами століттів сліди, - ви за ким женетеся, шалені? Де шляхи ваші йдуть і куди?
Чи вони, білорусе, погнались отим дітям твоїм навздогон, що забули тебе, відцурались, продали, наче бранку, в полон?
Уражайте їх, бийте мечами, не давайте чужинцями жить! Хай почують, як серце ночами за подолену матір болить!
Краю рідний, я тільки людина, - затамуй мою тугу німу! Ти пробач, ти прийми свого сина, дай умерти за тебе йому!
На все добре, шановні слухачі. Наступної п‘ятниці ми продовжимо розповідь про етнонаціональний портрет України. Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить радіо “Свобода”.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”.
Перед мікрофоном Олекса Боярко. Ми продовжуємо цикл передач радіо “Свобода”, присвячений етнонаціональному портрету України.
Білоруси в Україні. Про історію білоруського етносу, про стосунки України і Білорусі, про розселення білорусів у сучасній Україні розповідає доцент Києво-Могилянської академії Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
Білоруси – слов''янський етнос, що сформувався на основі племен кривічів, дреговичів, радимичів та полочан, з домішкою литовських етнічних груп, зокрема плем''я ятвягів було цілком асимільовано білоруською народністю.
За часів Київської Русі Полоцьке князівство демонструвало найбільшу схильність до сепарації від Києва та утворення незалежної держави.
Найяскравішим “самостійником” був князь Всеслав. Водночас інші білоруські князівства – Смоленське і Турово-Пинське тяжіли до Києва.
З ХІV століття білоруські землі опиняються в складі Литовської держави князя Гедимінаса, що відіграла особливу роль в білоруському націєтворенні, через що й нині освічені й національно свідомі білоруси ставляться до Великого князівства Литовського з вдячним сентиментом. У цьому князівстві в культурному відношенні тривалий час домінували українці й білоруси.
Після Кревської (1385 рік), а особливо Люблінської унії (1569 рік) в Литві стали переважати польські впливи. Цьому протистояли білоруські братства, організовані на таких же самих засадах, як українські. Найбільш відомі братства в Могилеві, Орші, Вітебську, Несвіжу, Новогрудку. Книги з білоруських друкарень були відомі в Україні. В Острозькій академії, Львівській братській школі, Києво-Могилянській академії вчилося багато білорусів.
Як зазначають фахівці, через те, що в українській і білоруській культурі, зокрема літературі було чимало спільного, витвореного об''єднаними зусиллями двох народів, іноді важко точно визначити належність певного твору до тієї чи іншої літератури – дослідники воліють говорити про спільність багатьох літературних пам''яток.
Під час війни під проводом гетьмана Хмельницького проти Польщі, коли на території Білорусі вже після Переяславської Ради брали участь в боях московські війська, білоруські міста вважали за краще присягати українському гетьману а не московському царю. Ця війна в Білорусі була названа “боротьбою двох Русей за третю”, Лише з великими зусиллями Москві вдалося витіснити українців із Білорусі.
У ХVІІІ-ХІХ ст.ст. білорусам довелося пережити кілька періодів полонізації та русифікації. У 1840р. Микола І, імператор Росії заборонив саму назву “Білорусь”, У 1839р. було ліквідовано Білоруську греко-католицьку церкву.
У період білоруського національного відродження 19 початку 20ст. часто виявлялися його зв''язки з українським національно-культурним рухом. На початку 1800 років з''являється під явним впливом Котляревського “Енеїда навыварат”, написана невідомим автором білоруською мовою. Зазнав впливу Шевченка білоруський поет Францішек Багушевич, вихованець Ніжинського ліцею. Перекладав твори Тараса Шевченка класик білоруської літератури Янка Купала, зазнав впливу Кобзаря й інший видатний білоруський письменник Якуб Колас.
У 1917 році в Мінську було створено Білоруську Національну Раду, що зажадала автономії та сформувала білоруський крайовий уряд. У березні 1918 р. Білоруська Національна Рада проголошує незалежну Білоруську Народну Республіку. Україна першою визнала цю державу.
Олекса Боярко
Говорить Радіо “Свобода”. Про маловідому сторінку співпраці Української та Білоруської Народних Республік у нашій програмі розповідає мій колега Сергій Грабовський.
Сергій Грабовський
У січні-лютому 1919 року в Одесі, де висадилися французькі війська і була встановлена місія Антанти, зібралися уповноважені представники Української, Білоруської і Кубанської народних республік, котрі почали працювати над проектом спільної заяви про ситуацію на просторах колишньої Російської імперії, про політичні устремління України, Білорусі та Кубані, про способи боротьби з більшовиками і про очікувану від Антанти допомогу у цій боротьбі. Дещо пізніше до уповноважених цих трьох держав приєднався і представник Донського козачого уряду. Врешті-решт був вироблений своєрідний план дій зазначених чотирьох держав.
Потреба у створенні спільної політичної платформи і стратегічного плану військових дій була викликана тим, що уряди більшості країн Антанти не хотіли визнавати факту проголошення незалежності нових держав на території колишньої Російської імперії; ба більше – Антанта зробила ставку на ті російські політичні сили, що стояли на позиціях “єдінонєдєлімства”, тобто відродження унітарної та деспотичної держави. Тим часом ця політика була згубною не тільки для справи боротьби з більшовицьким тоталітаризмом, а і для власне російського білого руху. Що ж стосується України, Білорусі, Кубані та інших держав на теренах екс-імперії, то вони опинилися 1919 року між двома вогнями: з одного боку, більшовики з “червоним” терором проти всього демократичного і національного, з іншого боку – єдінонєдєлімщики з “білим” терором проти демократії і націоналізму. План, вироблений в Одесі представниками згаданих чотирьох держав пропонував вихід із цієї політичної “квадратури кола”. Автори цього плану зауважували, що неможливо змусити українців іти воювати з більшовизмом до Сибіру, а білорусів – до Туркменистану; успіх у боротьбі з більшовизмом слід ґрунтувати на захисті місцевим населенням свого дому, своєї сім‘ї, свого народу; а будувати вільний демократичний світ на теренах екс-імперії можна тільки знизу, дією новопроголошених держав. І лише після повного подолання більшовизму й анархії можна буде знайти оптимальні форми співжиття між цими державами. Що ж стосується військових завдань боротьби з більшовиками, то представники чотирьох держав пропонували створити не єдину армію, як хотіли Антанта і російські “нєдєлімщіки”, а об‘єднані збройні сили зі спільним генеральним штабом, яким Антанта надавала матеріальні ресурси, і тільки.
Таким чином, за згаданим планом, збройні сили Білорусі та України мали б, по-перше, спільними зусиллями покінчити з більшовизмом на власних територіях, по-друге, сприяти армії демократичного російського уряду у поході на Москву та Петроград. УНР готова була надати допомогу у формуванні на своїй території військових сил незалежної Білорусі. Проте всі ці проекти не реалізувалися тоді внаслідок ставки з боку Антанти на російських “нєдєлімщиків”.
Олекса Боярко
Говорить радіо “Свобода”. Ми повертаємося до розповіді про українсько-білоруські стосунки та історію білорусів України. Перед мікрофоном Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
Між окупованими Польщею, Західною Білоруссю та Західною Україною було встановлено зв''язки та співпрацю на виборах до польського Сейму та Сенату, у вигляді блоків національних меншин спільно з німцями та євреями. Функціонував парламентський українсько-білоруський клуб.
В підрадянських Україні та Білорусі всі політичні процеси відбувалися майже синхронно. Зокрема, розгром “органами” білоруської літературної групи “Узвшиша” стався одночасно з ліквідацією в Україні літературного об''єднання Вапліте. Навіть звинувачення з боку режиму були однакові: націоналізм, орієнтація на Захід, вихід з під впливу Москви.
Українська і білоруська мова мають багато спільних рис в лексіці (за підрахунками українських мовознавців, в цих мовах 84% спільної лексіки, білоруська мова з усіх мов є найближчою до української), у фонетиці та морфології. Вони мали періоди спільного розвитку, обумовлені історичними обставинами. Але поза всяким сумнівом, українська і білоруська є окремими самостійними мовами.
Олекса Боярко
Одним із тих, хто будував мости між білоруською та українською культурами у ХХ сторіччі, був письменник Ўладзімір Караткевич. Розповідає Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Ўладзімір Караткевич народився 26 листопада 1930 року у місті Орші на Вітебщині у Білорусі. Після закінчення філологічного факультету Київського університету він 2 роки вчителював у селі Лісовичах неподалік Таращі на Київщині та ще 2 роки – у рідному місті. Згодом Караткевич навчався на Вищих літературних та Вищих сценарних курсах у Москві. Свої перші вірші Караткевич опублікував двадцяти одного року, а першу збірку поезії – двадцяти восьми років. Загалом він є автором чотирьох романів, дев’яти повістей, шести п’єс, двадцяти семи оповідань, вісімнадцяти казок і п’яти збірок віршів. Проте найбільше Караткевич відомий своїми трьома романами та поставленими за ними кінофільмами: “Дике полювання короля Стаха”, “Чорний замок Ольшанський” і “Христос приземлився у Городні”. Він перекладав білоруською мовою Катула, Байрона, Міцкевича, Франка, Гамзатова, Махтумкулі, натомість твори самого Караткевича перекладені п’ятнадцятьма мовами світу. Він власноручно ілюстрував свої книги, писав кіносценарії, критичні статті, нариси та есеї. Провідною темою творів Караткевича є, за його словами, “любов моя, Білорусь”, за яку варто повстати навіть проти Бога. Найбільшими цінностями для поета є кохання, свобода, а особливо гідність, яка одна не минає, бо породжена самим сумлінням. Білоруська історія присутня у більшості творів Караткевича, а повстанню 1863 року під проводом Кастуся Калиновського проти російської влади він присвятив роман, повість, драму, кілька оповідань та віршів. Для Караткевича справді “на Білорусі Бог живе”, тож назва його останньої книги віршів: “Був. Є. Буду”, – стосується рівною мірою і самого автора, і його країни.
Ўладзімір Караткевич помер у Мінську 25 липня 1984 року. За 2 роки до своєї смерті він опублікував нарис про Київ, який завершується словами: “Мій. Мій це градок. І моїм буде, допоки існує рід людський на землі, на берегах мого Дніпра”.
Олекса Боярко
Говорить Радіо “Свобода”. Тепер – про сучасний стан білоруської громади в Україні. Перед мікрофоном Ігор Лосєв.
Ігор Лосєв
Білоруси належать до найдавніших автохтонних національних меншин в Україні. За чисельністю вони є другою національною меншиною після росіян. За переписом населення 2001 року білорусів у нашій країні майже 276 тисяч осіб. Це на 37% менш ніж у 1989 році.
Проте це значно більше ніж на початку ХХ століття, коли за переписом 1926 року в УРСР нараховувалось 76 тисяч білорусів.
У ті часи в степах України було кілька білоруських сільських колоній в Дніпропетровській та Миколаївській областях. Тоді в 1926 році із 76000 білорусів рідну мову як розмовну вживало 16000 осіб, себто менш ніж 20%. Нині своєю рідною мовою білоруською вважають 19,8% українських білорусів, 17,5% українську і 62,5% - російську мову, іншу мову – 0,2%.
Найбільшу білоруську громаду зафіксовано в Донецькій області – 44,5 тисячі білорусів (четверта після українців, росіян і греків етнічна група на цій території). Великі громади білорусів є в Дніпропетровській області – 29,5 тисяч, в АРК – 29 тисяч, Луганській області – 20,5 тисяч, Запорізькій – майже 13 тисяч, Одеській – 12 тис. 700 осіб, Рівненській – майже 12 тисяч, Харківській – майже 15 тисяч, в місті Києві – майже 17 тисяч, в місті Севастополі – майже 6 тисяч. Як це не дивно, саме в цьому місті дуже активно працює національно-культурне товариство білорусів “Пагоня” на чолі з Валерієм Барташем, що опікується могилою класика білоруської літератури Максима Багдановича в Ялті.
Олекса Боярко
І на закінчення нашої програми – пісня на слова класика білоруської літератури Максима Багдановича “Пагоня”. Музика і виконання Ўладзімера Мулявіна.
Звучить пісня “Пагоня”
Тільки в серці почую, мій краю, і тривогу за тебе, і гнів, гостробранську святиню згадаю і на конях грізних вояків.
Скаженіють запінені коні І, як вихор, женуть, і хриплять, - стародавнії Литви Погоні не розбить, не спинить, не стримать.
Перед – вами роки незміренні, а за вами століттів сліди, - ви за ким женетеся, шалені? Де шляхи ваші йдуть і куди?
Чи вони, білорусе, погнались отим дітям твоїм навздогон, що забули тебе, відцурались, продали, наче бранку, в полон?
Уражайте їх, бийте мечами, не давайте чужинцями жить! Хай почують, як серце ночами за подолену матір болить!
Краю рідний, я тільки людина, - затамуй мою тугу німу! Ти пробач, ти прийми свого сина, дай умерти за тебе йому!
На все добре, шановні слухачі. Наступної п‘ятниці ми продовжимо розповідь про етнонаціональний портрет України. Ви слухали програму “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Вів передачу Олекса Боярко. Говорить радіо “Свобода”.