Ірина Халупа “30 хвилин у різних вимірах”
Прага, 17 січня 2004 року.
Ірина Халупа
Здоровенькі були, дорогий слухачу! До Вас завітала Ірина Халупа з передачею “30 хвилин у різних вимірах”. Вітаю вас з останніми моментами різдвяних свят та старим Новим роком.
Сію сію посіваю, З Новим Роком Вас вітаю! Щоб усі були здорові, Щоб доїлися корови, Щоб в хліві були телята. Свині, гуси, сало, м’ясо І копченії ковбаси.
Щоб господар був дбайливий, Не пиячив здуру! Щоби діти не хворіли, Добре неслись кури, Щоб онуки щебетали, Милі та хороші.
Щоб у жінки в гаманці Водилися гроші, Щоб ні в кого і ніколи Не боліла спина.
Ну, а нам за цю колядку Дайте щось в торбину. Будьте завжди при здоров’ї, Веселі, завзяті! Щоб вареники в сметані Завжди були в хаті.
Сьогодні ми для вас, дорогі слухачі, підготували таку святкову передачу. Ви почуєте розповідь про проводи Меланки в селі Курячі Лози Кривоозерського району Миколаївської області. Далі розповімо про те, як родина Матвійцових з Кам’янця-Подільського розбудовує церкву. А насамкінець – про “Симфонію-поему, присвячену 60-річчю Голодомору 1932-33 року в Україні”.
На старий Новий рік Олексій Доля, науковий співробітник Національного музею архітектури і побуту поїхав на Миколаївщину, де в селі Курячі Лози зустрічають старий Новий рік так, як у казці. Ми з ним провели коротку розмову.
Олексію, ти щойно повернувся з цікавої подорожі, про яку ти нам через кілька хвилин розкажеш. Але спершу я хочу тебе запитати: що таке “Меланка”, звідки ця назва і що вона взагалі має означати?
Олексій Доля
Взагалі це дуже давня традиція на Україні, коли ходили саме на старий Новий рік Василь і Меланка, тому що співпадає ж навіть і по-християнськи Меланії свято і Василя свято. Але це, звичайно, набагато давніші, ще дохристиянські звичаї. Сам Новий рік, святкування – маски, перевдягання. Той світ і цей світ, предки, культ предків, який дуже шанувався, вшанування культу предків. Саме оце перевдягання в маски оці всі, що робилися в перехід, так би мовити, від старого та нового. Старий рік – новий рік.
Дозволялося, що цікаво, в оці дні те, що ніколи не дозволялося. Там бешкетували, робили якусь шкоду. Наприклад, якщо не впустили до хати чи батьки дівчину не пускали гуляти надовго, то могли хлопці і ворота зняти, і хвіртку зняти. Розумієте? Це – боротьба старого і нового, перехід від одного стану до другого, від тих предків, від того світу до того світу. Це перевдягання, оці маски.
А Василь і Меланка – це вже назви (я не знаю, як раніше) на сьогодні вже прив”язано до християнських імен – Меланії і Василя. От саме висхідність така.
Ірина Халупа
Олексію, чи бачите Ви якісь паралелі між вертепом і тим ходінням з Меланкою?
Олексій Доля
Звичайно. Це є десь один ряд, тому що Василь, Меланка, Дід, коза (як там, де ми були і те, що ми записували) – всі ці герої є по всій Україні саме новорічні. Дід з козою, Василь з Меланкою, до них ще додаються цигани (так називається, хоч вони там зовсім не в циганів вдягаються, це просто ті самі маски, ті самі перевдягання, але вони називаються “цигани”).
Те, що є у вертепі – оці маски в живому вертепі. Так само у ляльковому вертепі герої. Це якраз і є оті світи, два різні світи – старе і нове, той світ і цей світ. У вертепі йде дві частини, так? Одна йде світська, одна йде вже релігійна. Знову ж таки, два світи – верхній (якщо брати вертеп ляльковий) і нижній ряди. Іде два ряди – той світ і цей світ.
Ірина Халупа
Чи можна дивитися на ті святкування взагалі на Меланку, чи це можна розцінювати як такий своєрідний український карнавал? В нас немає тих карнавалів таких, як, скажімо, у Венеції чи Ріо-де-Жанейро, чи в інших краях, чи навіть цей Фашн, який так німці святкують напередодні Великого посту, перед Великоднем. Може, це є такий своєрідний український карнавал – це поєднання старого з новим і прощання з старим роком і вітання нового?
Олексій Доля
Так, звичайно, що воно це є. Просто якщо говорити про отой Хелоуін, то це є просто давніші традиції – оці маски. В нас воно набагато давніше було. Просто інше, так би мовити, трактування, тому що інші традиції, інші звичаї, інші обряди. Але знову ж таки, у всіх народів є ці маски, є оці перевдягання і оці поєднання двох світів – того і цього.
Це, звичайно, десь є, можна сказати, отой карнавал, тому що це було по всій Україні, було давно. І що цікаво, чому ми поїхали саме в те село, в ті Курячі Лози, тому що мало де воно збереглося. Що цікаво, що ті люди в селі розповідають, що в них навіть у війну ходили в селі Меланка, Дід з Козою і цигани. У радянські часи, коли це заборонялося, довго забороняли, а потім зрозуміли, що це заборонити не можна тому, що це неконтрольовано, воно в них віками було і віками в них тримається і збереглося до цього часу.
Звучить щедрівка “Над Карайцем”
Ірина Халупа
Отже, Олексію, Ви щойно повернулися з Курячих Лоз (така гарна назва – “Курячі Лози”), Кривоозерський район Миколаївської області. Що Ви там зустріли? Що Ви там побачили такого надзвичайного? І чому власне там Ви поїхали?
Олексій Доля
По-перше, знаєте, от в нас часто дуже говорять, що на Центральній Україні, тим більше на Півдні України, не збереглося ніяких традицій. Коли я почув про це село, наскільки там оці давні традиції збереглися, звичайно, я захотів туди поїхати.
Те, що ми там побачили, дійсно, це явище унікальне, яке мало взагалі де збереглося на Україні. Коли ми приїхали, дійсно, збирається все село. І не тільки з села, а люди з сусідніх сіл їдуть. В них навіть не так святкують інші свята. От вони кажуть: “На Різдво там сумніше – от прийшли, поколядували діти і все.” А от основне в них – саме старий Новий рік, на Василя і Меланки оце святкування.
З”їжджаються люди звідусіль, щоб подивитися це, збирається все село. Головні – це Дід з козою. Вони на площі керують цим усім процесом, так би мовити. Потім збираються “Василі” і “Меланки”. Їх багато. Тільки Дід із козою один. Потім “Василі” і “Меланки” (вдягаються тільки хлопці, дівчата не вдягалися, тому що вони йшли потім зранку засівати) і циган і циганка так звані (Дід і баба).
Видовище, звичайно... Я навіть собі не міг уявити те, що мені розповідали. Всі в масках, всі наряджені: Дід з козою і з булавою, потім іде так званий “обряд вінчання”. Що це значить? Дід дає їм дозвіл, благословляє їх. От після того, як він їх повінчав...
Ірина Халупа
А хто вінчається? Василь і Меланка?
Олексій Доля
Дід і баба. Ці цигани так звані, ті, що в масках йдуть. Дід стоїть з булавою, ставить циганів по парах. Вони нагинаються, він їх ззаду легко б”є цією булавою. Вони там з цього горба злітають. Це вже вважається, що вони повінчані. Вони мають право йти щедрувати, йти від хати до хати і вітати із святами людей.
Оце вони походили звечора, цілу ніч, зранку пішли позасівали. На другий день вони збиралися, називається, “розвінчуватись”. Уже після цього на тому ж вони вигоні збиралися чи на горбі. Коли вже Дід їх розвінчував, вже не мали права ходити і вітати від хати до хати.
Потім Василь з Меланкою теж йшли. Це йдуть цигани (дід з бабою) із фалдою (це в них називаються батьки) і музичний інструмент – чи гітара, чи ще щось. Вони двоє йдуть у хату, просяться до хати: “Пустіть до хати погріти п”яти, пустіть до печі погріти плечі, пустіть до груби погріти зуби.” Тричі просяться, потім господарі їх пускають, пускають потім Василя і Меланку. Меланка малює в кожній хаті квіточку на комині, вітають вони людей, грають і танцюють, люди їх уже потім обдаровують грошима і якимись гостинцями.
А на другий день вранці, з самого ранку – з 5 чи 6 години вони вже йшли по хатах засівати, теж вітати вже з Новим роком. То вони вітали з Меланкою звечора і щедрували, а тепер уже вони вітають з Новим роком.
Ірина Халупа
Олексію, чому Меланка – це завжди переодягнутий парубок?
Олексій Доля
Ви знаєте, от по-перше, це більш такий якийсь гумористичний образ, чому вдягали цю Меланку. Друге: от сьогодні ми говорили – навіть в селі люди я в людей розпитую і вони кажуть, що це, мабуть, тому, що все-таки вважалося, що в перший день Нового року має зайти чоловік у хату привітати. Не жінка саме, а чоловік має зайти в хату привітати. Може, навіть з цим зв”язано, що ця Меланка мала бути чоловіком. Але це не точно, це одне якесь припущення.
Ірина Халупа
Чи в Курячих Лозах топили Меланку чи ні?
Олексій Доля
Ні. У них трошки інший тут звичай і свої обряди. Тут не було цього. Це вже вони походили, розвінчались і все.
Ірина Халупа
Олексію, і чим, власне, на Вашу думку, відрізняються традиції цього Миколаївського села від того, що Ви бачили в інших селах? Проводи Меланки і Василя, прощання з старим роком, вітання нового, старого Нового року...
Олексій Доля
Ви знаєте, мабуть, тим, що все-таки тут збереглась якась така архаїка без втрати чогось такого нового, наносного, тому що це село заснували в XVIII столітті компактні переселенці. Я цікавився, звідки люди переселилися. “З Київської області,” – кажуть. От вони приїхали туди і “законсервувалися”. От так, як вони святкували у XVIII столітті, отак до цього часу воно збереглося і на сьогодні. Тому що багато є вже нововведень, знаєте, чогось нового такого, наносного, а тут збереглась архаїка.
Ірина Халупа
Це був науковий співробітник Національного музею архітектури і побуту Олексій Доля. Ви слухаєте українську “Свободу”, з вами передача “30 хвилин у різних вимірах”.
На черзі – розповідь про родину Матвійцових з Кам’янця-Подільського, які розбудовують церкву святого Степана.
Перебудовні часи в Радянському Союзі ввели моду на сімейні підряди – родиною брати землю й обробляти її, родиною працювати у бізнесі. Сім’я Матвійцових з міста Кам’янець-Подільський, що на Хмельниччині, теж вирішила спільно започаткувати власну справу. Але не комерційну, а духовну. Вони відремонтували і відкрили у місті церкву.
Старший син, художник за фахом, малює ікони. Молодший – священник, є настоятелем храму. Рушійна сила – батько Євген Іванович: і сміття з храму виносив, і по високих кабінетах за дозволом на відкриття церкви ходив. Нині родина Матвійцових мріє про відновлення монастиря, якому раніш належала відремонтована каплиця. У Кам’янці-Подільському побувала Надія Шерстюк.
Надія Шерстюк
Першим, що побачив Євген Матвійцов, коли у 1994 році переступив поріг захаращеної каплиці, була купка людських кісток біля вівтаря. Ці залишки належали закатованим сестрам жіночого вірменського монастиря, знищеного у Кам’янці-Подільському у 30-ті роки минулого століття.
Родина Матвійцових, батько і два сини, самотужки почали ставити питання про ремонт приміщення. Говорить батько, Євген Матвійцов.
Євген Матвійцов
Ніхто нам ніде... Самі те все ходили, як то кажуть, за свій рахунок. Де досточку там на велосипеді привезеш – так збиралося по крихітці. Поки ми зібрали туди... Коли вже люди прийшли, ми відкрили, жіночка каже: “Боже, скільки ходила, ще такої бідної церкви ніде не бачила.”
Воно там було обвалено, голе каміння... Стоїть – “шурх” і впав стіни кусок. Він трошки був страшнуватий...
Надія Шерстюк
За словами молодшого сина пана Євгена, отця Юрія, дзвіниця, в якій вони задумали відбудувати церкву, розташовувалась на території Миколаївського собору, який підірвали енкавеесівці. Раніше тут була чудотворна ікона вірменської Божої матері. Далі продовжує отець Юрій.
Юрій Матвійцов
Це є найбільша святиня для взагалі Подільського краю. Тут була в нас чудотворна ікона Божої матері кам’янець-подільської або вірменської, бо започаткували в 1380 році вірмени це місце. Унікальним воно є тим, що це було місце паломництва не тільки православних християн, а це взагалі було місце різноколоритне.
Надія Шерстюк
Дзвіниця будувалась не лише як культова, але й як оборона споруда. Стіни – завтовшки 4 метри. “Завдяки цьому, мабуть, і вціліла,”– каже отець Юрій. У кінці 70-х у дзвіниці знайшли скарб. За словами отця Юрія, найбільший в СРСР після Другої світової війни: золоте церковне начиння, прикраси. Все це забрали до Москви. Офіційно церкву відкрили у 2000 році на День святого Стефана. Його іменем і назвали храм.
Євген Матвійцов
Була десятка зроблена церковна. Це – 10 людей, які прагнули прихожани, щоб відкрили нам нашу православну українську церкву Київського патріархату. Якраз на 9 січня було, на Стефана. Дуже гарний молебень був. Це в нас такий є в Кам’янець-Подільському хор “Журавлик”. Вони з колядками приходили до нас. От знаєте, оті Московського патріархату такі, що заборонили дітям приходити, цим діточкам, співати колядки, бо “неканонічно”, як вони висказуються: “Що оце за українська мова?” Вони не допускали. А вони прийшли до нас та й кажуть: “В вас можна?” А ми кажем: “Як це не можна?” То там дуже було гарно.
Надія Шерстюк
Як стверджує отець Юрій, настоятель церкви Святого Стефана, наразі їхній головний біль – це байдужість місцевої влади до храмів Київського патріархату. Адже у місті діють лише 5 українських церков. Натомість московських храмів – удвічі більше. Говорить отець Юрій.
Юрій Матвійцов
Проблеми почалися вже тоді, коли ми почули, що на старе місто перераховуються кошти (2 мільйона гривень). Ми звернулися тоді офіційно до місцевої влади, але нам відмовили раз, відмовили другий раз. Ми бачимо, що кошти розходяться, а нашу церкву щось так оминають. Я вже вирішив через місцевих наших депутатів нагадати місцевій владі, що не завадило б і нашій церкві дати допомогу, так як, наприклад, попередньо допомагала наша місцева влада московським церквам (вона взагалі московську церкву підтримує). Там нам виділили 80 тисяч. Влада так почала місцева вороже дивитися на нас трошки.
Надія Шерстюк
Наразі, за словами отця Юрія, вони мають намір відродити зруйнований монастир.
Юрій Матвійцов
Хочу ставити питання, якщо на те буде ласка Божа, щоб просто парафіяльна церква відродилася і був відроджений і монастир Київського патріархату. Всі умови для цього можуть бути, звичайно, при фінансовій допомозі.
Надія Шерстюк
Зазначив отець Юрій, настоятель храму Святого Стефана УПЦ Київського патріархату.
Ірина Халупа
В сучасній українській класичній музиці після 1991 року створено кілька творів на тему Голодомору. Згадаймо тут “Молитву Катерини” Івана Карабиця, “Симфонію-поему, присвячену 60-річчю Голодомору 1932-33 року в Україні” Мирослава Скорика, кілька творів Євгена Станковича: “Чорна елегія” на слова Павла Мовчана, “Панахида по померлих від голоду” на слова Дмитра Павличка, “Ектенія заупокійна”. Всі ці твори були написані до 60-ої річниці Голодомору. Кілька нових творів були презентовані минулої осені на останньому, 14-ому Міжнародному музичному фестивалі “Київмюзик-фест”, засновником і музичним директором якого був до своєї смерті Іван Карабиць. Він відійшов у вічність 20 січня 2002 року.
Нещодавно в Києві перебував його син Кирило Карабиць, диригент філармонійного оркестру Французького радіо і диригент Національного театру опери та балету України. Про батька і його твір, присвячений Голодоморові, з Кирилом Карабицем розмовляв мій колега Тарас Марусик. Тарас Марусик
“Молитва Катерини” – це кантата для читця, дитячого хору та оркестру в трьох частинах. Ось що розповів мені про те, як прийшла Іванові Карабицю ідея написання цього твору, його син.
Кирило Карабиць
Вони їхали разом з мамою автом кудись. Мама сказала: “Почекай 5 хвилин, я мушу вийти щось купити.” Він поки бував, він слухав радіо. Вона повертається до авто, а він каже “Слухай, я таке щось почув тільки що. Я тобі передати цього не можу.” Вона каже: “А що таке?” “От виступала одна жінка, її звуть Катерина Мотрич. Вона читала свої вірші і читала молитву про Україну.” Його настільки захопило взагалі відношення до тексту, так, як вона цей текст передала, щось було в тому магічне. Він сказав: “Я щось такого взагалі ніколи не чув. Я не знав, що взагалі таке є щось.” Тобто вона настільки енергетично, на високому рівні читала і передавала емоції, що він почав думати: “А, може, це поєднати з музикою? Як би це було цікаво...” Отак це сталось. Потім він її знайшов, звернувся до неї і у них вже разом з’явився такий задум написати твір. Можна сказати, що він театралізований, тому що є вона – Катерина, яка читає під музику свої тексти, є дитячий хор, є оркестр.
Тарас Марусик
Як би Ви означили жанр цього твору? – запитав я Кирила Карабиця.
Кирило Карабиць
Важко сказати. Жанр цього твору має такий синтез в собі, знаєте, музичний і театральний. Мій батько зажди шукав отаких цікавих поєднань. В нього є опера-ораторій “Київські фрески”. Він її створив, уявляючи собі театр, в якому є солісти, хор, балет, театр і відео разом з тим. Тобто він завжди шукав, знаєте, якісь цікаві жанри, пов’язані з музикою. В цьому творі також є, уявіть собі, оркестр симфонічний, дитячий хор, в якому діти співають і говорять теж, і є Катерина Мотрич, яка доносить свій текст вже до слухачів.
Тарас Марусик
Ось як Катерина Мотрич пояснювала, чому вона звернулася до цієї теми (цитую за книжкою статей і спогадів про Івана Карабиця “Vivere memento”, яка вийшла минулого року): “Це – одна з найбільших трагедій XX століття і взагалі в історії людства. Я вирішила віддати данину пам’яті тим безіменним жертвам, які покинули цей світ неоплаканими, неоспіваними за християнськими традиціями.”
До речі, творові “Молитва Катерини” судилася непроста доля. Його перше виконання в Києві 1993 року під керівництвом Вірко Балея було невдалим. Друге виконання відбулося того самого року у Львові. Диригував вже сам композитор. Кирило Карабиць вважає, що його батько знайшов нову форму передачі музичної ідеї.
Кирило Карабиць
І тому я вважаю, що твір незрозумілий спочатку. Не зрозуміли навіть друзі, композитори, колеги із Спілки композиторів і так далі. Цей твір дуже реалістичний. Я Вам мушу розказати це (я трошки відійду від Вашого питання): коли цей твір писався на студії звукозапису в Києві (цей запис ви почуєте) під керуванням мого батька, дитячий хор музичної десятирічки, головний хормейстер якого була Елеонора Виноградова, звукорежисером, який писав цей твір, був Леонід Бельчінський. Він вже людина похилого віку, але він 40 чи 50 років пропрацював на студії звукозапису і писав все і всіх, всі колективи, виконавців, співаків і так далі.
Мій батько каже: “Я після запису приходжу до нього в студію, щоб прослухать, а він плаче як дитина.” Він каже: “Я 40 чи 50 років працюю. Я такого ще ніколи не чув і такого враження ніколи не отримував від музики. Це щось неймовірне. Це якесь дійство було.”
Тарас Марусик Кирило Карабиць – про текст Катерини Мотрич.
Кирило Карабиць
Її слова (от ви почуєте зараз) правдиво і гостро передають трагедію цю Голодомору. Тобто музика тут не прикрашає і вона не йде разом з текстом, а вона дає, знаєте, на 100% цю реалістичну картину. Я не знаю, чи я добре це сказав...
Тарас Марусик
Звучить фрагмент з другої частини Анімато “Молитви Катерини”. Запис Українського радіо 1995 року. Від 1993 року твір Івана Карабиця “Молитва Катерини” більше не звучав зі сцени.
Кирило Карабиць
Це пов”язано з багатьма факторами. Початок цього твору був нелегкий для мого батька. Те, що цей твір не сприйняли, може, як він це хотів. Кожний митець щось дає людям, він показує щось. Якщо не дуже добре розуміють чи не розуміють це, він відходить і каже: “Ну добре...” І навіть запис він не хотів робити цей. Це саме от Елеонора Олексіївна з десятирічки, яка керувала хором, настільки добре вивчила це з дітьми, вона каже: “Іван Федорович, ми мусимо це записати. Діти підростають. Відновити це буде дуже важко.” Вона просто примусила його. Інакше він би й запис не зробив.
Тарас Марусик
Говорив диригент філармонійного оркестру Французького радіо і Національного театру опери та балету України Кирило Карабиць.
В третій частині твору – філософське осмислення трагедії. Немає на Україні щастя, а, як пише поетеса, “лише регоче лихо, лише жнивує горе на чорнобильській межі”. Звучить закінчення третьої частини “Молитви Катерини”.
Ірина Халупа
Це була передача “30 хвилин у різних вимірах”. Вона повторюється в понеділок вранці о 6:00 на коротких хвилях та в 6:30 на радіо “Довіра”.
Я, Ірина Халупа, прощаюсь з вами до наступного тижня і бажаю вам ясної погоди на душі. Бувайте здорові.
Ірина Халупа
Здоровенькі були, дорогий слухачу! До Вас завітала Ірина Халупа з передачею “30 хвилин у різних вимірах”. Вітаю вас з останніми моментами різдвяних свят та старим Новим роком.
Сію сію посіваю, З Новим Роком Вас вітаю! Щоб усі були здорові, Щоб доїлися корови, Щоб в хліві були телята. Свині, гуси, сало, м’ясо І копченії ковбаси.
Щоб господар був дбайливий, Не пиячив здуру! Щоби діти не хворіли, Добре неслись кури, Щоб онуки щебетали, Милі та хороші.
Щоб у жінки в гаманці Водилися гроші, Щоб ні в кого і ніколи Не боліла спина.
Ну, а нам за цю колядку Дайте щось в торбину. Будьте завжди при здоров’ї, Веселі, завзяті! Щоб вареники в сметані Завжди були в хаті.
Сьогодні ми для вас, дорогі слухачі, підготували таку святкову передачу. Ви почуєте розповідь про проводи Меланки в селі Курячі Лози Кривоозерського району Миколаївської області. Далі розповімо про те, як родина Матвійцових з Кам’янця-Подільського розбудовує церкву. А насамкінець – про “Симфонію-поему, присвячену 60-річчю Голодомору 1932-33 року в Україні”.
На старий Новий рік Олексій Доля, науковий співробітник Національного музею архітектури і побуту поїхав на Миколаївщину, де в селі Курячі Лози зустрічають старий Новий рік так, як у казці. Ми з ним провели коротку розмову.
Олексію, ти щойно повернувся з цікавої подорожі, про яку ти нам через кілька хвилин розкажеш. Але спершу я хочу тебе запитати: що таке “Меланка”, звідки ця назва і що вона взагалі має означати?
Олексій Доля
Взагалі це дуже давня традиція на Україні, коли ходили саме на старий Новий рік Василь і Меланка, тому що співпадає ж навіть і по-християнськи Меланії свято і Василя свято. Але це, звичайно, набагато давніші, ще дохристиянські звичаї. Сам Новий рік, святкування – маски, перевдягання. Той світ і цей світ, предки, культ предків, який дуже шанувався, вшанування культу предків. Саме оце перевдягання в маски оці всі, що робилися в перехід, так би мовити, від старого та нового. Старий рік – новий рік.
Дозволялося, що цікаво, в оці дні те, що ніколи не дозволялося. Там бешкетували, робили якусь шкоду. Наприклад, якщо не впустили до хати чи батьки дівчину не пускали гуляти надовго, то могли хлопці і ворота зняти, і хвіртку зняти. Розумієте? Це – боротьба старого і нового, перехід від одного стану до другого, від тих предків, від того світу до того світу. Це перевдягання, оці маски.
А Василь і Меланка – це вже назви (я не знаю, як раніше) на сьогодні вже прив”язано до християнських імен – Меланії і Василя. От саме висхідність така.
Ірина Халупа
Олексію, чи бачите Ви якісь паралелі між вертепом і тим ходінням з Меланкою?
Олексій Доля
Звичайно. Це є десь один ряд, тому що Василь, Меланка, Дід, коза (як там, де ми були і те, що ми записували) – всі ці герої є по всій Україні саме новорічні. Дід з козою, Василь з Меланкою, до них ще додаються цигани (так називається, хоч вони там зовсім не в циганів вдягаються, це просто ті самі маски, ті самі перевдягання, але вони називаються “цигани”).
Те, що є у вертепі – оці маски в живому вертепі. Так само у ляльковому вертепі герої. Це якраз і є оті світи, два різні світи – старе і нове, той світ і цей світ. У вертепі йде дві частини, так? Одна йде світська, одна йде вже релігійна. Знову ж таки, два світи – верхній (якщо брати вертеп ляльковий) і нижній ряди. Іде два ряди – той світ і цей світ.
Ірина Халупа
Чи можна дивитися на ті святкування взагалі на Меланку, чи це можна розцінювати як такий своєрідний український карнавал? В нас немає тих карнавалів таких, як, скажімо, у Венеції чи Ріо-де-Жанейро, чи в інших краях, чи навіть цей Фашн, який так німці святкують напередодні Великого посту, перед Великоднем. Може, це є такий своєрідний український карнавал – це поєднання старого з новим і прощання з старим роком і вітання нового?
Олексій Доля
Так, звичайно, що воно це є. Просто якщо говорити про отой Хелоуін, то це є просто давніші традиції – оці маски. В нас воно набагато давніше було. Просто інше, так би мовити, трактування, тому що інші традиції, інші звичаї, інші обряди. Але знову ж таки, у всіх народів є ці маски, є оці перевдягання і оці поєднання двох світів – того і цього.
Це, звичайно, десь є, можна сказати, отой карнавал, тому що це було по всій Україні, було давно. І що цікаво, чому ми поїхали саме в те село, в ті Курячі Лози, тому що мало де воно збереглося. Що цікаво, що ті люди в селі розповідають, що в них навіть у війну ходили в селі Меланка, Дід з Козою і цигани. У радянські часи, коли це заборонялося, довго забороняли, а потім зрозуміли, що це заборонити не можна тому, що це неконтрольовано, воно в них віками було і віками в них тримається і збереглося до цього часу.
Звучить щедрівка “Над Карайцем”
Ірина Халупа
Отже, Олексію, Ви щойно повернулися з Курячих Лоз (така гарна назва – “Курячі Лози”), Кривоозерський район Миколаївської області. Що Ви там зустріли? Що Ви там побачили такого надзвичайного? І чому власне там Ви поїхали?
Олексій Доля
По-перше, знаєте, от в нас часто дуже говорять, що на Центральній Україні, тим більше на Півдні України, не збереглося ніяких традицій. Коли я почув про це село, наскільки там оці давні традиції збереглися, звичайно, я захотів туди поїхати.
Те, що ми там побачили, дійсно, це явище унікальне, яке мало взагалі де збереглося на Україні. Коли ми приїхали, дійсно, збирається все село. І не тільки з села, а люди з сусідніх сіл їдуть. В них навіть не так святкують інші свята. От вони кажуть: “На Різдво там сумніше – от прийшли, поколядували діти і все.” А от основне в них – саме старий Новий рік, на Василя і Меланки оце святкування.
З”їжджаються люди звідусіль, щоб подивитися це, збирається все село. Головні – це Дід з козою. Вони на площі керують цим усім процесом, так би мовити. Потім збираються “Василі” і “Меланки”. Їх багато. Тільки Дід із козою один. Потім “Василі” і “Меланки” (вдягаються тільки хлопці, дівчата не вдягалися, тому що вони йшли потім зранку засівати) і циган і циганка так звані (Дід і баба).
Видовище, звичайно... Я навіть собі не міг уявити те, що мені розповідали. Всі в масках, всі наряджені: Дід з козою і з булавою, потім іде так званий “обряд вінчання”. Що це значить? Дід дає їм дозвіл, благословляє їх. От після того, як він їх повінчав...
Ірина Халупа
А хто вінчається? Василь і Меланка?
Олексій Доля
Дід і баба. Ці цигани так звані, ті, що в масках йдуть. Дід стоїть з булавою, ставить циганів по парах. Вони нагинаються, він їх ззаду легко б”є цією булавою. Вони там з цього горба злітають. Це вже вважається, що вони повінчані. Вони мають право йти щедрувати, йти від хати до хати і вітати із святами людей.
Оце вони походили звечора, цілу ніч, зранку пішли позасівали. На другий день вони збиралися, називається, “розвінчуватись”. Уже після цього на тому ж вони вигоні збиралися чи на горбі. Коли вже Дід їх розвінчував, вже не мали права ходити і вітати від хати до хати.
Потім Василь з Меланкою теж йшли. Це йдуть цигани (дід з бабою) із фалдою (це в них називаються батьки) і музичний інструмент – чи гітара, чи ще щось. Вони двоє йдуть у хату, просяться до хати: “Пустіть до хати погріти п”яти, пустіть до печі погріти плечі, пустіть до груби погріти зуби.” Тричі просяться, потім господарі їх пускають, пускають потім Василя і Меланку. Меланка малює в кожній хаті квіточку на комині, вітають вони людей, грають і танцюють, люди їх уже потім обдаровують грошима і якимись гостинцями.
А на другий день вранці, з самого ранку – з 5 чи 6 години вони вже йшли по хатах засівати, теж вітати вже з Новим роком. То вони вітали з Меланкою звечора і щедрували, а тепер уже вони вітають з Новим роком.
Ірина Халупа
Олексію, чому Меланка – це завжди переодягнутий парубок?
Олексій Доля
Ви знаєте, от по-перше, це більш такий якийсь гумористичний образ, чому вдягали цю Меланку. Друге: от сьогодні ми говорили – навіть в селі люди я в людей розпитую і вони кажуть, що це, мабуть, тому, що все-таки вважалося, що в перший день Нового року має зайти чоловік у хату привітати. Не жінка саме, а чоловік має зайти в хату привітати. Може, навіть з цим зв”язано, що ця Меланка мала бути чоловіком. Але це не точно, це одне якесь припущення.
Ірина Халупа
Чи в Курячих Лозах топили Меланку чи ні?
Олексій Доля
Ні. У них трошки інший тут звичай і свої обряди. Тут не було цього. Це вже вони походили, розвінчались і все.
Ірина Халупа
Олексію, і чим, власне, на Вашу думку, відрізняються традиції цього Миколаївського села від того, що Ви бачили в інших селах? Проводи Меланки і Василя, прощання з старим роком, вітання нового, старого Нового року...
Олексій Доля
Ви знаєте, мабуть, тим, що все-таки тут збереглась якась така архаїка без втрати чогось такого нового, наносного, тому що це село заснували в XVIII столітті компактні переселенці. Я цікавився, звідки люди переселилися. “З Київської області,” – кажуть. От вони приїхали туди і “законсервувалися”. От так, як вони святкували у XVIII столітті, отак до цього часу воно збереглося і на сьогодні. Тому що багато є вже нововведень, знаєте, чогось нового такого, наносного, а тут збереглась архаїка.
Ірина Халупа
Це був науковий співробітник Національного музею архітектури і побуту Олексій Доля. Ви слухаєте українську “Свободу”, з вами передача “30 хвилин у різних вимірах”.
На черзі – розповідь про родину Матвійцових з Кам’янця-Подільського, які розбудовують церкву святого Степана.
Перебудовні часи в Радянському Союзі ввели моду на сімейні підряди – родиною брати землю й обробляти її, родиною працювати у бізнесі. Сім’я Матвійцових з міста Кам’янець-Подільський, що на Хмельниччині, теж вирішила спільно започаткувати власну справу. Але не комерційну, а духовну. Вони відремонтували і відкрили у місті церкву.
Старший син, художник за фахом, малює ікони. Молодший – священник, є настоятелем храму. Рушійна сила – батько Євген Іванович: і сміття з храму виносив, і по високих кабінетах за дозволом на відкриття церкви ходив. Нині родина Матвійцових мріє про відновлення монастиря, якому раніш належала відремонтована каплиця. У Кам’янці-Подільському побувала Надія Шерстюк.
Надія Шерстюк
Першим, що побачив Євген Матвійцов, коли у 1994 році переступив поріг захаращеної каплиці, була купка людських кісток біля вівтаря. Ці залишки належали закатованим сестрам жіночого вірменського монастиря, знищеного у Кам’янці-Подільському у 30-ті роки минулого століття.
Родина Матвійцових, батько і два сини, самотужки почали ставити питання про ремонт приміщення. Говорить батько, Євген Матвійцов.
Євген Матвійцов
Ніхто нам ніде... Самі те все ходили, як то кажуть, за свій рахунок. Де досточку там на велосипеді привезеш – так збиралося по крихітці. Поки ми зібрали туди... Коли вже люди прийшли, ми відкрили, жіночка каже: “Боже, скільки ходила, ще такої бідної церкви ніде не бачила.”
Воно там було обвалено, голе каміння... Стоїть – “шурх” і впав стіни кусок. Він трошки був страшнуватий...
Надія Шерстюк
За словами молодшого сина пана Євгена, отця Юрія, дзвіниця, в якій вони задумали відбудувати церкву, розташовувалась на території Миколаївського собору, який підірвали енкавеесівці. Раніше тут була чудотворна ікона вірменської Божої матері. Далі продовжує отець Юрій.
Юрій Матвійцов
Це є найбільша святиня для взагалі Подільського краю. Тут була в нас чудотворна ікона Божої матері кам’янець-подільської або вірменської, бо започаткували в 1380 році вірмени це місце. Унікальним воно є тим, що це було місце паломництва не тільки православних християн, а це взагалі було місце різноколоритне.
Надія Шерстюк
Дзвіниця будувалась не лише як культова, але й як оборона споруда. Стіни – завтовшки 4 метри. “Завдяки цьому, мабуть, і вціліла,”– каже отець Юрій. У кінці 70-х у дзвіниці знайшли скарб. За словами отця Юрія, найбільший в СРСР після Другої світової війни: золоте церковне начиння, прикраси. Все це забрали до Москви. Офіційно церкву відкрили у 2000 році на День святого Стефана. Його іменем і назвали храм.
Євген Матвійцов
Була десятка зроблена церковна. Це – 10 людей, які прагнули прихожани, щоб відкрили нам нашу православну українську церкву Київського патріархату. Якраз на 9 січня було, на Стефана. Дуже гарний молебень був. Це в нас такий є в Кам’янець-Подільському хор “Журавлик”. Вони з колядками приходили до нас. От знаєте, оті Московського патріархату такі, що заборонили дітям приходити, цим діточкам, співати колядки, бо “неканонічно”, як вони висказуються: “Що оце за українська мова?” Вони не допускали. А вони прийшли до нас та й кажуть: “В вас можна?” А ми кажем: “Як це не можна?” То там дуже було гарно.
Надія Шерстюк
Як стверджує отець Юрій, настоятель церкви Святого Стефана, наразі їхній головний біль – це байдужість місцевої влади до храмів Київського патріархату. Адже у місті діють лише 5 українських церков. Натомість московських храмів – удвічі більше. Говорить отець Юрій.
Юрій Матвійцов
Проблеми почалися вже тоді, коли ми почули, що на старе місто перераховуються кошти (2 мільйона гривень). Ми звернулися тоді офіційно до місцевої влади, але нам відмовили раз, відмовили другий раз. Ми бачимо, що кошти розходяться, а нашу церкву щось так оминають. Я вже вирішив через місцевих наших депутатів нагадати місцевій владі, що не завадило б і нашій церкві дати допомогу, так як, наприклад, попередньо допомагала наша місцева влада московським церквам (вона взагалі московську церкву підтримує). Там нам виділили 80 тисяч. Влада так почала місцева вороже дивитися на нас трошки.
Надія Шерстюк
Наразі, за словами отця Юрія, вони мають намір відродити зруйнований монастир.
Юрій Матвійцов
Хочу ставити питання, якщо на те буде ласка Божа, щоб просто парафіяльна церква відродилася і був відроджений і монастир Київського патріархату. Всі умови для цього можуть бути, звичайно, при фінансовій допомозі.
Надія Шерстюк
Зазначив отець Юрій, настоятель храму Святого Стефана УПЦ Київського патріархату.
Ірина Халупа
В сучасній українській класичній музиці після 1991 року створено кілька творів на тему Голодомору. Згадаймо тут “Молитву Катерини” Івана Карабиця, “Симфонію-поему, присвячену 60-річчю Голодомору 1932-33 року в Україні” Мирослава Скорика, кілька творів Євгена Станковича: “Чорна елегія” на слова Павла Мовчана, “Панахида по померлих від голоду” на слова Дмитра Павличка, “Ектенія заупокійна”. Всі ці твори були написані до 60-ої річниці Голодомору. Кілька нових творів були презентовані минулої осені на останньому, 14-ому Міжнародному музичному фестивалі “Київмюзик-фест”, засновником і музичним директором якого був до своєї смерті Іван Карабиць. Він відійшов у вічність 20 січня 2002 року.
Нещодавно в Києві перебував його син Кирило Карабиць, диригент філармонійного оркестру Французького радіо і диригент Національного театру опери та балету України. Про батька і його твір, присвячений Голодоморові, з Кирилом Карабицем розмовляв мій колега Тарас Марусик. Тарас Марусик
“Молитва Катерини” – це кантата для читця, дитячого хору та оркестру в трьох частинах. Ось що розповів мені про те, як прийшла Іванові Карабицю ідея написання цього твору, його син.
Кирило Карабиць
Вони їхали разом з мамою автом кудись. Мама сказала: “Почекай 5 хвилин, я мушу вийти щось купити.” Він поки бував, він слухав радіо. Вона повертається до авто, а він каже “Слухай, я таке щось почув тільки що. Я тобі передати цього не можу.” Вона каже: “А що таке?” “От виступала одна жінка, її звуть Катерина Мотрич. Вона читала свої вірші і читала молитву про Україну.” Його настільки захопило взагалі відношення до тексту, так, як вона цей текст передала, щось було в тому магічне. Він сказав: “Я щось такого взагалі ніколи не чув. Я не знав, що взагалі таке є щось.” Тобто вона настільки енергетично, на високому рівні читала і передавала емоції, що він почав думати: “А, може, це поєднати з музикою? Як би це було цікаво...” Отак це сталось. Потім він її знайшов, звернувся до неї і у них вже разом з’явився такий задум написати твір. Можна сказати, що він театралізований, тому що є вона – Катерина, яка читає під музику свої тексти, є дитячий хор, є оркестр.
Тарас Марусик
Як би Ви означили жанр цього твору? – запитав я Кирила Карабиця.
Кирило Карабиць
Важко сказати. Жанр цього твору має такий синтез в собі, знаєте, музичний і театральний. Мій батько зажди шукав отаких цікавих поєднань. В нього є опера-ораторій “Київські фрески”. Він її створив, уявляючи собі театр, в якому є солісти, хор, балет, театр і відео разом з тим. Тобто він завжди шукав, знаєте, якісь цікаві жанри, пов’язані з музикою. В цьому творі також є, уявіть собі, оркестр симфонічний, дитячий хор, в якому діти співають і говорять теж, і є Катерина Мотрич, яка доносить свій текст вже до слухачів.
Тарас Марусик
Ось як Катерина Мотрич пояснювала, чому вона звернулася до цієї теми (цитую за книжкою статей і спогадів про Івана Карабиця “Vivere memento”, яка вийшла минулого року): “Це – одна з найбільших трагедій XX століття і взагалі в історії людства. Я вирішила віддати данину пам’яті тим безіменним жертвам, які покинули цей світ неоплаканими, неоспіваними за християнськими традиціями.”
До речі, творові “Молитва Катерини” судилася непроста доля. Його перше виконання в Києві 1993 року під керівництвом Вірко Балея було невдалим. Друге виконання відбулося того самого року у Львові. Диригував вже сам композитор. Кирило Карабиць вважає, що його батько знайшов нову форму передачі музичної ідеї.
Кирило Карабиць
І тому я вважаю, що твір незрозумілий спочатку. Не зрозуміли навіть друзі, композитори, колеги із Спілки композиторів і так далі. Цей твір дуже реалістичний. Я Вам мушу розказати це (я трошки відійду від Вашого питання): коли цей твір писався на студії звукозапису в Києві (цей запис ви почуєте) під керуванням мого батька, дитячий хор музичної десятирічки, головний хормейстер якого була Елеонора Виноградова, звукорежисером, який писав цей твір, був Леонід Бельчінський. Він вже людина похилого віку, але він 40 чи 50 років пропрацював на студії звукозапису і писав все і всіх, всі колективи, виконавців, співаків і так далі.
Мій батько каже: “Я після запису приходжу до нього в студію, щоб прослухать, а він плаче як дитина.” Він каже: “Я 40 чи 50 років працюю. Я такого ще ніколи не чув і такого враження ніколи не отримував від музики. Це щось неймовірне. Це якесь дійство було.”
Тарас Марусик Кирило Карабиць – про текст Катерини Мотрич.
Кирило Карабиць
Її слова (от ви почуєте зараз) правдиво і гостро передають трагедію цю Голодомору. Тобто музика тут не прикрашає і вона не йде разом з текстом, а вона дає, знаєте, на 100% цю реалістичну картину. Я не знаю, чи я добре це сказав...
Тарас Марусик
Звучить фрагмент з другої частини Анімато “Молитви Катерини”. Запис Українського радіо 1995 року. Від 1993 року твір Івана Карабиця “Молитва Катерини” більше не звучав зі сцени.
Кирило Карабиць
Це пов”язано з багатьма факторами. Початок цього твору був нелегкий для мого батька. Те, що цей твір не сприйняли, може, як він це хотів. Кожний митець щось дає людям, він показує щось. Якщо не дуже добре розуміють чи не розуміють це, він відходить і каже: “Ну добре...” І навіть запис він не хотів робити цей. Це саме от Елеонора Олексіївна з десятирічки, яка керувала хором, настільки добре вивчила це з дітьми, вона каже: “Іван Федорович, ми мусимо це записати. Діти підростають. Відновити це буде дуже важко.” Вона просто примусила його. Інакше він би й запис не зробив.
Тарас Марусик
Говорив диригент філармонійного оркестру Французького радіо і Національного театру опери та балету України Кирило Карабиць.
В третій частині твору – філософське осмислення трагедії. Немає на Україні щастя, а, як пише поетеса, “лише регоче лихо, лише жнивує горе на чорнобильській межі”. Звучить закінчення третьої частини “Молитви Катерини”.
Ірина Халупа
Це була передача “30 хвилин у різних вимірах”. Вона повторюється в понеділок вранці о 6:00 на коротких хвилях та в 6:30 на радіо “Довіра”.
Я, Ірина Халупа, прощаюсь з вами до наступного тижня і бажаю вам ясної погоди на душі. Бувайте здорові.