Павло Вольвач “VITA NOVA”
Київ, 14 січня 2004 року.
Павло Вольвач
Доброго дня, шановні радіослухачі! В ефірі радіожурнал “Віта Нова”.
У ці дні, коли весь християнський світ святкує народження Спасителя, Якось по особливому гостро й виразно переживаються події, що відбувалися на Святій Землі. Землі, якою ходили старозавітні пророки, і звідки вперше долинули до людства високі істини Нагірної проповіді.
Але історія Ізраїлю не обмежується старозавітною давниною, як і сьогодення країни не вимірюється лише тривожними повідомленнями про чергові теракти та жорсткі протистояння. Ізраїль живе і розвивається і, зокрема, як один із потужних центрів світової культури. Про це свідчать вже традиційні Дні кіно Держави Ізраїль в Україні, які щороку дарують глядачам нові прем’єри, а також і зустрічі з митцями: продюсерами і режисерами.
Далі – наша київська кореспондентка Богдана Костюк.
Богдана Костюк
Навряд чи широкому загалові відомо, що уславлений тенор Пласідо Домінго колись давно виявився непотрібним європейським операм і розпочав свою кар’єру в Опері Ізраїлю, де його вважають досі одним з батьків – засновників сучасного оперного мистецтва країни. Мистецтва, яке увібрало творчі надбання, стилі виконання і голоси з усього світу.
Від початку існування держави Ізраїль Опера поповнюється співаками, продюсерами, режисерами, музикантами, які емігрують на землю предків. Історію становлення Опери Ізраїлю презентував у документальному фільмі “Найбільш прекрасна” відомий кіно митець Борис Мафцир. Про нього Надзвичайний і повноважний посол Ізраїлю в Україні Наомі Бен-Амі розповіла:
Наомі Бен-Амі
Борис Мафцир - продюсер і режисер чотирьохсот документальних фільмів і телевізійних програм, лауреат міжнародних фестивалів документального кіно. Борис Мафцир був директором Ізраїльської студії документальних фільмів, керівником Управління культури і мистецтв Ізраїлю, директор Міністерства абсорбції.
До речі, серед проектів пана Мафцира є чимало стрічок, присвячених проблемам репатріантів.
Богдана Костюк
За словами пані Бен-Амі, Борис Мафцир зробив величезний внесок у розвиток ізраїльського кіномистецтва.
Сучасне ігрове кіно Ізраїлю представляв фільм “Кава з лимоном”, який розповідає про складне “вживання” у сучасне ізраїльське суспільство репатріантів з колишнього Радянського Союзу. Стрічку зняв режисер Леон Горовець (киянин за походженням, випускник Київського державного інституту театрального інституту). Його фільм “Дамський кравець” або “Ніч напередодні Бабиного Яру” завоював низку міжнародних премій десять років тому.
Кияни побачили також і психологічну драму “Літо Авії” режисера Елі Когана, в якій ідеться про життя десятирічної дівчинки, котра намагається приховати від друзів правду про зниклого батька і душевнохвору матір.
Один з організаторів Днів кіно Ізраїлю, директор міжнародної агенції “Сохнут” в Україні Алекс Кац свої враження від фільмів висловив чітко.
Апекс Кац
Незважаючи на те, що Держава Ізраїль досі бореться за існування, ми намагаємося підтримувати наше мистецтво, яке увібрало у себе багаті традиції світу та особливості нашого повсякденного життя. Особливо це стосується кіно мистецтва, яке з одного боку, розповідає про Ізраїль, його минуле і сьогодення, а з другого – відкриває нам величезний світ, який вирує навколо.
Павло Вольвач
Приблизно такі ж завдання (говорити про проблеми сьогодення, а також відкривати світові культурні обшири) має і новонароджений часопис з промовистою назвою “Коментар”.
Мого Колегу Сергія Грабовського зацікавило питання: “Що це: дійсно новація чи банальне клонування вже розкрученого видання?” А саме: щомісячника “Критика”, свого часу заснованого Григорієм Грабовичем. “То ж чи варто, – запитує журналіст, – створювати “Критику” “номер два”, якщо, звісно, не йдеться про банальне відпрацювання щойно одержаного гранту?”
Запитання є. А відповіді – в матеріалі все того ж Сергія Грабовського.
Сергій Грабовський
З оригінальною “Критикою” все зрозуміло: це видання рецензує геть все, що ворушиться: від діяльності президентської адміністрації до з‘яви нового роману Юрія Андруховича.
Рецензія – це річ, яка може бути віддалена у часі, навіть коли йдеться про політичну подію. А от чи має сенс коментар поточної політики, коли він оприлюднюється (враховуючи видавничий цикл) через два-три місяці після того, як, образно кажучи, потяг у даль загуркотів?
Ось у першому числі “Коментаря” вміщена стаття Максима Стріхи з аналізом ставлення громадської думки до входження України до ЄЕП або ж до Єдиного економічного простору. Нагадаю, підписали угоду про ЄЕП у другій половині вересня, за два тижні по тому було проведене опитування населення, за підсумками якого, Максим Стріха у жовтні написав добру аналітичну статтю. І тільки наприкінці листопада, а то й на початку грудня ця стаття потрапила до рук читача.
Що ж стосується інших політичних матеріалів “Коментаря”, то тут вирізняються статті Олександра Мостіпаки “Від авторитаризму до олігократії”, де проведені паралелі між майбутніми наслідками запланованої владою політичної реформи і вислідами Руїни XVII століття, та Миколи Рябчука “Наше місцеве Ватерлоо”, присвячена технологіям постсовєтських маніпуляцій масовою свідомістю. Ці тексти не надто відстають від подій, бо ж події в окресленому ними тематичному обширі йдуть по колу. Власне, йдеться про тексти рівня “Критики”.
А от оптимістичний допис Андрія Дуди “Ми знову “кинули” “банду чотирьох”: мовляв, проект під назвою ЄЕП принципово нездійсненний, засвідчує тільки, що його автор не знає якраз українську історію часів згаданої Руїни: тоді теж вистачало людей, котрі вірили, що з Москвою можна підписувати союзні угоди без того, щоб на віки вічні стати “ґасударєвимі халопамі”.
Що ж стосується текстів культурницького блоку “Коментаря”, то всі вони теж надаються до публікації у “Критиці”. Нічого принципово нового. Ані у формі (зазвичай міцній), ані у змісті (боротьба з так званим “неонародництвом”). То чи є насправді новим нове видання, і чи варто було витрачати на нього дорогий офсетний папір?
Павло Вольвач
Що ж, скільки людей – стільки і думок. Можливо, хтось не погодиться з поглядом Сергія Грабовського. І то його право.
Але яка культурна ініціатива вже точно не викликатиме запитань і нарікань, так це ідея проштовхування українського мистецького продукту на французький культурний ринок. Монпарнас, знаєте, Сакре Кьор і всілякі інші Шампс Елізе, по яких снують Селін і Уельбек, Сартр і Режі Дебре. Погодьтеся, звучить заманливо...
Але все це в перспективі. А на початку ідея і перші кроки до її втілення. По це – в розмові з журналістом і перекладачем, модератором проекту Анатолієм Лучкою.
Анатолій Лучка
Ідея виникла, як завжди: не передбачувано, але закономірно. Тобто доля мене звела з чудовим французьким журналістом Аленом Гіємолем. Це досить відома у Франції постать. Він працює в багатьох паризьких журналах, газетах, зокрема “Ля Круа”, в агенції “Франц-прес” і багатьох інших. Але, окрім політологічної журналістики, він займається ще й літературним продюсуванням. Тобто є одним із засновників паризького журналу, який називається “Рю Сент-Абруаз”. Ідея цього часопису в тому, що друкуються, скажімо умовно, тридцятирічного кола люди, літератори, талановиті переважно французи, канадці, бельгійці, тобто франкомовна така аудиторія.
Поговоривши з Аленом, я дійшов висновку, що французи зацікавлені знати більше про українську літературу, оскільки наразі вони знають тільки Андрія Куркова і, власне кажучи, все. Кажуть, що там відома Оксана Забужко, але її там знають лише люди, які виїхали з нашої країни і живуть там.
Павло Вольвач
Тобто французи зацікавлені зробити зі свого журналу, зі свого “Рю” такий собі відповідник до нашого всесвіту чи до російської “іностранки”.
Анатолій Лучка
Але Гіємоль мені попросив мене: “Порадь мені, кого можна було б представити французьким читачам, видавцям із сучасних молодих...”
Павло Вольвач
Ти сказав, перепрошую, що перебиваю тебе: “Французьким читачам і видавцям”. Тобто за публікаціями в цьому журналі пильно слідкують і французькі видавці?
Анатолій Лучка
Звичайно. На відміну від наших літературних часописів, цей журнал поширюється, окрім книгарень чи передплати серед читачів, серед всіх французьких видавництв. Таким чином замикається ця ланка. І видавці з багатьох видавництв мають можливість відслідковувати, що ж там нового і цікавого з’являється. На кого...
Павло Вольвач
Тобто такий собі замкнутий цикл?
Анатолій Лучка
Так. ...на кого можна далі робити ставку. Він звернувся, аби я запропонував найцікавіші зразки сучасної української прози. Власне, вже одна подача пішла: я запропонував Василя Шкляра “Елементал”. Власне, французька сторона сама виявила зацікавленість.
Зараз я роблю дуже-дуже великі зусилля, аби зацікавити французьких видавців українським сучасним прозаїком (я вважаю його одним із найталановитіших) Олесем Ульяненком. Зокрема, я поки що представив на їх розгляд повість “Сєдой”. Я також планую запропонувати їм його роман “Дофін сатани”. Власне, якщо це зацікавить цей журнал, цих видавців, то великі французькі видавництва зможуть це все прочитати у французькому перекладі і, звернувши увагу (за умови, що це їх зацікавить), потім видати книжку Олеся Ульяненка у Франції.
Я, власне кажучи, не перериваю свою перекладацьку діяльність. В проекті – закінчити трилогію Едварда Бонда, перекласти українською сучасних молодих французьких літераторів. Я думаю, якщо все буде гаразд, опублікувати в журналі “Молода Україна”.
Павло Вольвач
Ну що, дай Боже, нашим сучасним українським письменникам пробитися на Шампс Елізе, скажемо так.
Анатолій Лучка
Я хотів би ще додати, Павле, що мені в цьому дуже допомагає Алла Лазарєва, президент Інституту масової інформації, яка, власне, мене і познайомила з Аленом Гіємолем.
Павло Вольвач
Але, шановні слухачі, попри всі критичні збурення і нові мистецькі проекти, не забуваймо про головну новину – Різдвяні свята, які ще тривають.
Нагадуванням про високе і вічне нехай слугуватиме матеріал мого колеги Тараса Марусика. Непосидюща вдача завела його до Національної філармонії, де відбувався концерт камерного ансамблю “Українські акварелі”. Послухайте його розповідь.
Тарас Марусик
Ансамбль “Українські акварелі” був створений 22 роки тому Іриною та Віталієм Боровиками. З цим колективом співпрацювали такі відомі українські музиканти, як Богодар Которович, Мирослав Скорик, Володимир Губа та чимало інших. Композитори довіряли колективові перше виконання своїх творів. Але з різних причин цей знаний ансамбль припинив своє існування. Відродити його взялися в 2001-му році молоді талановиті виконавці, заслужені артисти України Ганна Середенко та Олесь Семчук. Перший концерт відбувся в залі Михайлівського собору столиці України.
Про концерт “Музика в Різдво”, який відбувся на початку нового року в Національній філармонії України, розповідає скрипаль Олесь Семчук.
Олесь Семчук
Це перша наша програма, але ця традиція має понад 300-річні корені. Вона вперше була започаткована в Італії в епоху Ренесансу, коли дуже були популярні ці різдвяні музикування. На той час вони виконували досить сучасну музику, яка в наш час є відповідною.
Тарас Марусик
Саме цим був зумовлений підбір репертуару. З одного боку, тріо-сонати Йогана Себастьяна Баха, Куперена, Далль’Абако, Персела, написані в один час, але в різних країнах, а з іншого – твори сучасних українських композиторів Івана Карабиця і згаданих тут Володимира Губи та Мирослава Скорика.
Звучить уривок з першої сонати для скрипки та фортепіано Мирослава Скорика у виконанні Ганни Середенко та Олеся Семчука.
Тарас Марусик
Я запитав Олеся Семчука, чи “Українські акварелі” виступали на Заході?
Олесь Семчук
Виступали на Заході, мали концерти у Флоренції, в Сертеано (це Італія) і десь наприкінці лютого мають бути концерти у Венеції. Заради гордості можу сказати, коли ми останній раз грали з Ганною цю ж саму сонату Мирослава Скорика в Парижі, вона зробила абсолютний фурор. Це був зал “Плієль”. Але ж то - прекрасна музика. І то не дивно. Дивно те, що люди не знають того.
Тарас Марусик
Олесь Семчук родом з Івано-Франківська. Він, як і його сестри (скрипалька і піаністка), закінчив Київську музичну десятирічку імені Лисенка і Національну музичну академію. Коли він був хлопцем, його перший викладач зі скрипки Ігор Пилатюк подарував йому маленького плюшевого собаку, який став для музиканта талісманом. З того часу Олесь ніколи не розлучається з цим звірям і навіть якщо забуває його в готелі, то затримує початок концерту, щоб повернутися за своїм талісманом.
З 2002-го року Олесь Семчук працює в Італії, а минулого року почав вести майстер-класи в Парижі. На моє запитання, чи під час виступів на Заході ансамбль “Українські акварелі” включає в свій репертуар твори українських композиторів, Олесь Семчук сказав:
Олесь Семчук
Обов’язково, обов’язково, тому що ми вважаємо, що по великому рахунку українська музика є абсолютно не менша, ніж сучасна музика Заходу. В якісь мірі я навіть міг би сміливо сказати, що вона є десь у фарватері, тому що оці нові віяння, свіжіть при високій професійності написання, при високій майстерності викладення та художності самої музичної мови українських композиторів вона посідає абсолютно чільне місце.
Тарас Марусик
Моїм співрозмовником був заслужений артист України, один Олесь Семчук.
Павло Вольвач
Мені ж залишається лише попрощатися, нагадавши, що це був радіожурнал “Віта Нова”, підготовлений і проведений мною, ведучим Павлом Вольвачем, за незмінної технічної підтримки звукооператора Михайла Петренка.
Ще раз вас з Різдвом та всіма іншими зимовими святами, що так щедро сипонули з початком нового року. Лишайтеся з нами!
Говорить радіо “Свобода”.
Павло Вольвач
Доброго дня, шановні радіослухачі! В ефірі радіожурнал “Віта Нова”.
У ці дні, коли весь християнський світ святкує народження Спасителя, Якось по особливому гостро й виразно переживаються події, що відбувалися на Святій Землі. Землі, якою ходили старозавітні пророки, і звідки вперше долинули до людства високі істини Нагірної проповіді.
Але історія Ізраїлю не обмежується старозавітною давниною, як і сьогодення країни не вимірюється лише тривожними повідомленнями про чергові теракти та жорсткі протистояння. Ізраїль живе і розвивається і, зокрема, як один із потужних центрів світової культури. Про це свідчать вже традиційні Дні кіно Держави Ізраїль в Україні, які щороку дарують глядачам нові прем’єри, а також і зустрічі з митцями: продюсерами і режисерами.
Далі – наша київська кореспондентка Богдана Костюк.
Богдана Костюк
Навряд чи широкому загалові відомо, що уславлений тенор Пласідо Домінго колись давно виявився непотрібним європейським операм і розпочав свою кар’єру в Опері Ізраїлю, де його вважають досі одним з батьків – засновників сучасного оперного мистецтва країни. Мистецтва, яке увібрало творчі надбання, стилі виконання і голоси з усього світу.
Від початку існування держави Ізраїль Опера поповнюється співаками, продюсерами, режисерами, музикантами, які емігрують на землю предків. Історію становлення Опери Ізраїлю презентував у документальному фільмі “Найбільш прекрасна” відомий кіно митець Борис Мафцир. Про нього Надзвичайний і повноважний посол Ізраїлю в Україні Наомі Бен-Амі розповіла:
Наомі Бен-Амі
Борис Мафцир - продюсер і режисер чотирьохсот документальних фільмів і телевізійних програм, лауреат міжнародних фестивалів документального кіно. Борис Мафцир був директором Ізраїльської студії документальних фільмів, керівником Управління культури і мистецтв Ізраїлю, директор Міністерства абсорбції.
До речі, серед проектів пана Мафцира є чимало стрічок, присвячених проблемам репатріантів.
Богдана Костюк
За словами пані Бен-Амі, Борис Мафцир зробив величезний внесок у розвиток ізраїльського кіномистецтва.
Сучасне ігрове кіно Ізраїлю представляв фільм “Кава з лимоном”, який розповідає про складне “вживання” у сучасне ізраїльське суспільство репатріантів з колишнього Радянського Союзу. Стрічку зняв режисер Леон Горовець (киянин за походженням, випускник Київського державного інституту театрального інституту). Його фільм “Дамський кравець” або “Ніч напередодні Бабиного Яру” завоював низку міжнародних премій десять років тому.
Кияни побачили також і психологічну драму “Літо Авії” режисера Елі Когана, в якій ідеться про життя десятирічної дівчинки, котра намагається приховати від друзів правду про зниклого батька і душевнохвору матір.
Один з організаторів Днів кіно Ізраїлю, директор міжнародної агенції “Сохнут” в Україні Алекс Кац свої враження від фільмів висловив чітко.
Апекс Кац
Незважаючи на те, що Держава Ізраїль досі бореться за існування, ми намагаємося підтримувати наше мистецтво, яке увібрало у себе багаті традиції світу та особливості нашого повсякденного життя. Особливо це стосується кіно мистецтва, яке з одного боку, розповідає про Ізраїль, його минуле і сьогодення, а з другого – відкриває нам величезний світ, який вирує навколо.
Павло Вольвач
Приблизно такі ж завдання (говорити про проблеми сьогодення, а також відкривати світові культурні обшири) має і новонароджений часопис з промовистою назвою “Коментар”.
Мого Колегу Сергія Грабовського зацікавило питання: “Що це: дійсно новація чи банальне клонування вже розкрученого видання?” А саме: щомісячника “Критика”, свого часу заснованого Григорієм Грабовичем. “То ж чи варто, – запитує журналіст, – створювати “Критику” “номер два”, якщо, звісно, не йдеться про банальне відпрацювання щойно одержаного гранту?”
Запитання є. А відповіді – в матеріалі все того ж Сергія Грабовського.
Сергій Грабовський
З оригінальною “Критикою” все зрозуміло: це видання рецензує геть все, що ворушиться: від діяльності президентської адміністрації до з‘яви нового роману Юрія Андруховича.
Рецензія – це річ, яка може бути віддалена у часі, навіть коли йдеться про політичну подію. А от чи має сенс коментар поточної політики, коли він оприлюднюється (враховуючи видавничий цикл) через два-три місяці після того, як, образно кажучи, потяг у даль загуркотів?
Ось у першому числі “Коментаря” вміщена стаття Максима Стріхи з аналізом ставлення громадської думки до входження України до ЄЕП або ж до Єдиного економічного простору. Нагадаю, підписали угоду про ЄЕП у другій половині вересня, за два тижні по тому було проведене опитування населення, за підсумками якого, Максим Стріха у жовтні написав добру аналітичну статтю. І тільки наприкінці листопада, а то й на початку грудня ця стаття потрапила до рук читача.
Що ж стосується інших політичних матеріалів “Коментаря”, то тут вирізняються статті Олександра Мостіпаки “Від авторитаризму до олігократії”, де проведені паралелі між майбутніми наслідками запланованої владою політичної реформи і вислідами Руїни XVII століття, та Миколи Рябчука “Наше місцеве Ватерлоо”, присвячена технологіям постсовєтських маніпуляцій масовою свідомістю. Ці тексти не надто відстають від подій, бо ж події в окресленому ними тематичному обширі йдуть по колу. Власне, йдеться про тексти рівня “Критики”.
А от оптимістичний допис Андрія Дуди “Ми знову “кинули” “банду чотирьох”: мовляв, проект під назвою ЄЕП принципово нездійсненний, засвідчує тільки, що його автор не знає якраз українську історію часів згаданої Руїни: тоді теж вистачало людей, котрі вірили, що з Москвою можна підписувати союзні угоди без того, щоб на віки вічні стати “ґасударєвимі халопамі”.
Що ж стосується текстів культурницького блоку “Коментаря”, то всі вони теж надаються до публікації у “Критиці”. Нічого принципово нового. Ані у формі (зазвичай міцній), ані у змісті (боротьба з так званим “неонародництвом”). То чи є насправді новим нове видання, і чи варто було витрачати на нього дорогий офсетний папір?
Павло Вольвач
Що ж, скільки людей – стільки і думок. Можливо, хтось не погодиться з поглядом Сергія Грабовського. І то його право.
Але яка культурна ініціатива вже точно не викликатиме запитань і нарікань, так це ідея проштовхування українського мистецького продукту на французький культурний ринок. Монпарнас, знаєте, Сакре Кьор і всілякі інші Шампс Елізе, по яких снують Селін і Уельбек, Сартр і Режі Дебре. Погодьтеся, звучить заманливо...
Але все це в перспективі. А на початку ідея і перші кроки до її втілення. По це – в розмові з журналістом і перекладачем, модератором проекту Анатолієм Лучкою.
Анатолій Лучка
Ідея виникла, як завжди: не передбачувано, але закономірно. Тобто доля мене звела з чудовим французьким журналістом Аленом Гіємолем. Це досить відома у Франції постать. Він працює в багатьох паризьких журналах, газетах, зокрема “Ля Круа”, в агенції “Франц-прес” і багатьох інших. Але, окрім політологічної журналістики, він займається ще й літературним продюсуванням. Тобто є одним із засновників паризького журналу, який називається “Рю Сент-Абруаз”. Ідея цього часопису в тому, що друкуються, скажімо умовно, тридцятирічного кола люди, літератори, талановиті переважно французи, канадці, бельгійці, тобто франкомовна така аудиторія.
Поговоривши з Аленом, я дійшов висновку, що французи зацікавлені знати більше про українську літературу, оскільки наразі вони знають тільки Андрія Куркова і, власне кажучи, все. Кажуть, що там відома Оксана Забужко, але її там знають лише люди, які виїхали з нашої країни і живуть там.
Павло Вольвач
Тобто французи зацікавлені зробити зі свого журналу, зі свого “Рю” такий собі відповідник до нашого всесвіту чи до російської “іностранки”.
Анатолій Лучка
Але Гіємоль мені попросив мене: “Порадь мені, кого можна було б представити французьким читачам, видавцям із сучасних молодих...”
Павло Вольвач
Ти сказав, перепрошую, що перебиваю тебе: “Французьким читачам і видавцям”. Тобто за публікаціями в цьому журналі пильно слідкують і французькі видавці?
Анатолій Лучка
Звичайно. На відміну від наших літературних часописів, цей журнал поширюється, окрім книгарень чи передплати серед читачів, серед всіх французьких видавництв. Таким чином замикається ця ланка. І видавці з багатьох видавництв мають можливість відслідковувати, що ж там нового і цікавого з’являється. На кого...
Павло Вольвач
Тобто такий собі замкнутий цикл?
Анатолій Лучка
Так. ...на кого можна далі робити ставку. Він звернувся, аби я запропонував найцікавіші зразки сучасної української прози. Власне, вже одна подача пішла: я запропонував Василя Шкляра “Елементал”. Власне, французька сторона сама виявила зацікавленість.
Зараз я роблю дуже-дуже великі зусилля, аби зацікавити французьких видавців українським сучасним прозаїком (я вважаю його одним із найталановитіших) Олесем Ульяненком. Зокрема, я поки що представив на їх розгляд повість “Сєдой”. Я також планую запропонувати їм його роман “Дофін сатани”. Власне, якщо це зацікавить цей журнал, цих видавців, то великі французькі видавництва зможуть це все прочитати у французькому перекладі і, звернувши увагу (за умови, що це їх зацікавить), потім видати книжку Олеся Ульяненка у Франції.
Я, власне кажучи, не перериваю свою перекладацьку діяльність. В проекті – закінчити трилогію Едварда Бонда, перекласти українською сучасних молодих французьких літераторів. Я думаю, якщо все буде гаразд, опублікувати в журналі “Молода Україна”.
Павло Вольвач
Ну що, дай Боже, нашим сучасним українським письменникам пробитися на Шампс Елізе, скажемо так.
Анатолій Лучка
Я хотів би ще додати, Павле, що мені в цьому дуже допомагає Алла Лазарєва, президент Інституту масової інформації, яка, власне, мене і познайомила з Аленом Гіємолем.
Павло Вольвач
Але, шановні слухачі, попри всі критичні збурення і нові мистецькі проекти, не забуваймо про головну новину – Різдвяні свята, які ще тривають.
Нагадуванням про високе і вічне нехай слугуватиме матеріал мого колеги Тараса Марусика. Непосидюща вдача завела його до Національної філармонії, де відбувався концерт камерного ансамблю “Українські акварелі”. Послухайте його розповідь.
Тарас Марусик
Ансамбль “Українські акварелі” був створений 22 роки тому Іриною та Віталієм Боровиками. З цим колективом співпрацювали такі відомі українські музиканти, як Богодар Которович, Мирослав Скорик, Володимир Губа та чимало інших. Композитори довіряли колективові перше виконання своїх творів. Але з різних причин цей знаний ансамбль припинив своє існування. Відродити його взялися в 2001-му році молоді талановиті виконавці, заслужені артисти України Ганна Середенко та Олесь Семчук. Перший концерт відбувся в залі Михайлівського собору столиці України.
Про концерт “Музика в Різдво”, який відбувся на початку нового року в Національній філармонії України, розповідає скрипаль Олесь Семчук.
Олесь Семчук
Це перша наша програма, але ця традиція має понад 300-річні корені. Вона вперше була започаткована в Італії в епоху Ренесансу, коли дуже були популярні ці різдвяні музикування. На той час вони виконували досить сучасну музику, яка в наш час є відповідною.
Тарас Марусик
Саме цим був зумовлений підбір репертуару. З одного боку, тріо-сонати Йогана Себастьяна Баха, Куперена, Далль’Абако, Персела, написані в один час, але в різних країнах, а з іншого – твори сучасних українських композиторів Івана Карабиця і згаданих тут Володимира Губи та Мирослава Скорика.
Звучить уривок з першої сонати для скрипки та фортепіано Мирослава Скорика у виконанні Ганни Середенко та Олеся Семчука.
Тарас Марусик
Я запитав Олеся Семчука, чи “Українські акварелі” виступали на Заході?
Олесь Семчук
Виступали на Заході, мали концерти у Флоренції, в Сертеано (це Італія) і десь наприкінці лютого мають бути концерти у Венеції. Заради гордості можу сказати, коли ми останній раз грали з Ганною цю ж саму сонату Мирослава Скорика в Парижі, вона зробила абсолютний фурор. Це був зал “Плієль”. Але ж то - прекрасна музика. І то не дивно. Дивно те, що люди не знають того.
Тарас Марусик
Олесь Семчук родом з Івано-Франківська. Він, як і його сестри (скрипалька і піаністка), закінчив Київську музичну десятирічку імені Лисенка і Національну музичну академію. Коли він був хлопцем, його перший викладач зі скрипки Ігор Пилатюк подарував йому маленького плюшевого собаку, який став для музиканта талісманом. З того часу Олесь ніколи не розлучається з цим звірям і навіть якщо забуває його в готелі, то затримує початок концерту, щоб повернутися за своїм талісманом.
З 2002-го року Олесь Семчук працює в Італії, а минулого року почав вести майстер-класи в Парижі. На моє запитання, чи під час виступів на Заході ансамбль “Українські акварелі” включає в свій репертуар твори українських композиторів, Олесь Семчук сказав:
Олесь Семчук
Обов’язково, обов’язково, тому що ми вважаємо, що по великому рахунку українська музика є абсолютно не менша, ніж сучасна музика Заходу. В якісь мірі я навіть міг би сміливо сказати, що вона є десь у фарватері, тому що оці нові віяння, свіжіть при високій професійності написання, при високій майстерності викладення та художності самої музичної мови українських композиторів вона посідає абсолютно чільне місце.
Тарас Марусик
Моїм співрозмовником був заслужений артист України, один Олесь Семчук.
Павло Вольвач
Мені ж залишається лише попрощатися, нагадавши, що це був радіожурнал “Віта Нова”, підготовлений і проведений мною, ведучим Павлом Вольвачем, за незмінної технічної підтримки звукооператора Михайла Петренка.
Ще раз вас з Різдвом та всіма іншими зимовими святами, що так щедро сипонули з початком нового року. Лишайтеся з нами!
Говорить радіо “Свобода”.