Сергій Грабовський “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Історія і сьогодення України.
Київ-Прага, 5 вересня 2003 року.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Історія і сьогодення України – тема матеріалів сьогоднішньої програми.
Почнемо з ІСТОРИЧНОГО КАЛЕНДАРЯ. 5 вересня виповнилося 19 років від загибелі українського правозахисника Юрія Литвина. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Юрій Литвин народився 26 листопада 1934 року у селі Ксаверівці неподалік Києва. Він навчався у гірничо-промисловій школі у місті Шахтах, згодом працював у Донбасі. Дев’ятнадцяти років Юрій за протест проти сваволі місцевого керівництва був уперше заарештований і засуджений на 2 роки виправних робіт, які відбував у Росії на будівництві Куйбишевської гідроелектростанції. Після звільнення Литвин був заарештований вдруге за звинуваченням у створенні підпільної націоналістичної організації «Група Визволення України» і засуджений на 10 років ув’язнення. Написані ним у сибірських та мордовських таборах «Поема про проліски», повісті «Безумець», «Робітнича справа», цикл віршів «Трагічна галерея» були конфісковані КҐБ.
Звільнений у червні 1965 року, Литвин переїхав до Красноярська. 74-го року він був заарештований втретє і засуджений на 3 роки за (цитата) «наклепницькі вигадки, що ганьблять радянський державний і суспільний лад». Одразу після звільнення у листопаді 77-го року Литвин вступив до Української Ґельсінкської Групи. У квітні 79-го року у статті «Правозахисний рух на Україні, його засади та перспективи» він писав: «Захист прав і свобод людини без захисту прав і свобод нації не має під собою ґрунту». А вже 5 липня Литвин був заарештований учетверте і за антирадянську аґітацію та пропаґанду засуджений до десяти років концтаборів і п’яти років заслання.
1984 року Юрій Литвин перебував у Кучинському таборі суворого режиму у Мордовії. 24 серпня він був знайдений у камері з розрізаним животом і 5 вересня помер. У тому самому концтаборі 4 місяці перед тим помер Олекса Тихий, а рівно через рік після Литвина загинув Василь Стус. 19 листопада 1989 року прах Литвина, Стуса та Тихого був перепохований на Байковому цвинтарі у Києві. Віталій Пономарьов, “Радіо Свобода”, Київ.
Олекса Боярко
Львівська художниця Леся Крип‘якевич – героїня сьогоднішнього нарису ведучого циклу ШІСТДЕСЯТНИКИ культуролога Романа Корогодського.
Роман Корогодський
Леся Крип‘якевич, як художниця з‘явилася на виставках ще студенткою Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва. Відчуття гарячих ритмів сучасності, прагнення торкнутися незвіданого привели її до необхідності засобами художнього ткацтва пізнати науку прадавнього народного мистецтва. Художниця сама тче, виїздить у наукові етнографічні експедиції на Поділля, Полтавщину, в Карпати, звідси знання, вміння мислити масштабно. Своїм естетичним визріванням майстриня передусім завдячує Львівській художній школі, своїм вчителям, серед яких називає Карла Звіринського і Романа Сельського. Це вони навчили її мислити кольором, ритмом, композиційними засобами. Творчість Лесі Крип‘якевич спирається на три фундаментальні опори: класичне образотворення, любов до народного мистецтва і сучасність як історичний процес. Які теми близькі художниці? Її творчість живлять перед усім народнопоетичні джерела. Це знайшло своє відображення, навіть у назвах ранніх творів: “Гуцульське весілля”, “Весільні маски”, “Лісова пісня”, ”Захар Беркут”. Характерне для художнього мислення Лесі Крип‘якевич – народність з філософськими осяганням історії. Наче пісня працьовитості і творчості середньовічних майстрів постає “Трипілля”, “Цехові знаки”, “Народний театр” - так називаються картини. Чарівне свято Скрині, вертеп – давня форма національного лялькового театру, монументальна виразна міць міста князя Лева, характерна урочистість Києво-Могилянської академії, нарешті, незламний дух і заворожуючий ритм вершників, “Стара фотографія” - так називається. Саме ці роботи створили ім‘я художниці і визначили її місце серед українських майстрів гобелена. У кожній із названих робіт глибинне знання національної культури і сучасне мистецьке мислення. Гобелен “Вершники” не випадково має ще одну назву – “Стара фотографія”, це якби відбиток епічного подвигу. Колись наші діди-прадіди спускалися з гір і простували в своїх неповторних гарних строях людей дивитись і себе показати. Можливо, це нащадки опришків такі ж незламні духом і завзяті, такі ж неупокорені в своїй гордині і діти гір. Художниця вдалася до прийому, що наче утворює вертикальний фоторастор. Це підсилює ефект руху. Ми стаємо свідками відгомину давньої легенди, вершники простують у вічність. Такий епічний розмах сокровеної оповіді Лесі Крип‘якевич. Гобелен гідно оцінений, багато разів виставлявся, був офіційно запрошений до участі в міжнародному Бьєналі в Лазані, і нарешті серед шести кращих творів репрезентував мистецтво гобелена на традиційному тригіналі в Лодзі. Здавалося радій, та не до радості, до Спілки художників не приймали, вперто. Щоправда, талант Лесі Крип‘якевич був такий помітний, що Москва благоволіла і благословила. Її твори були опубліковані в найавторитетніших російських часописах і альбомах. Отже, визнання було. Не було зовсім малого права мати матеріальну компенсацію і так само райзувати світом, як оті обранці долі: за межі союзу не випускали: і правильно робили: Леся Артеміївна походить зі славного роду Цегельських. Батько, отець Артемій, з усією родиною були вивезені до Казахстану, в Караганду. За що? Священик Греко-Католицької церкви відмовився переходити в чужу православну віру, і друге - Льонгін Цегельських, вуйко отця Артемія був видатним діячем ЗУНРу, гострим публіцистом, було і третє, і четверте, й десяте, і нарешті, її “не прикрашав” шлюб з Романом Івановичем Крип‘якевичем, напрочуд незалежно мислячим ученим-фізиком, якій і не приховував, та й не міг приховувати свого ставлення до режиму. В додаток Роман виявився не просто дисидент, а ще й зберігав і розповсюджував антирадянську літературу, а це вже, пардон, стаття Кримінального Кодексу. Лесю “не прикрашали” й друзі: Горині, Калинці, Світличні, одне слово не місце художникові з такою підмоченою репутацією в зімкнутих лавах ідеологічних борців за світле майбутнє. Леся Крип‘якевич була серед кількох десятків дисидентів, які підпільно зібрались у Львові і заснували Рух, у цей день Леся перестала бути художником, хоч і була урочисто прийнята до Спілки. Такий гіркий парадокс. Коли усамостійнилася Україна, Леся робить черговий віраж, покидає політику: вона програла вибори генералу КГБ. “Простиє, совєтцкиє люди повсюду творять чудеса”. І цілком себе присвячують діяльності Греко-Католицькій церкві. Спочатку, як натхненник і діяльний член редради щотижневика “Вірую”, за тим одного із провідників міжнародного фонду “Святого Володимира”. Скрізь вона діяльна, всім прагне допомогти і її впертості вольового набору, самопосвяти вистачає для багатьох добрих справ. Це і допомога інвалідам, біднякам, дітям-сиротам, дітям далеких сіл. З ранку до пізньої години вона в ділі, чи то в офісі, чи то в роз‘їздах. Її блакитна мрія навчити всіх дітей працювати на комп‘ютері - якомусь селу на Львівщині вже поталанило. В галереї моїх близьких друзів Леся займає осібне місце. Гнітючий тягар семидесятих років ми долали разом і майже через тридцять років, я тверджу – духово ближчої родини, аніж Крип‘якевичів у нас не було. І що дружба, близькість були істинними була заслуга Лесі. Роман Корогоцький, для “Радіо Свобода”.
Олекса Боярко
У сучасній Україні легко зіткнутися з ледь-ледь замаскованими реліктами Радянської доби. Про один із таких ідеолого-просвітницьких реліктів розповідає Богдана Костюк, яка щойно повернулася з поїздки до селища Трипілля на Київщині.
Богдана Костюк
Саме на Дівич – горі і у навколишніх ярах наприкінці дев’ятнадцятого століття археолог Вікентій ХВОЙКА знайшов сліди давньої матеріальної культури – однієї з перших європейських цивілізацій. І завдяки місцю, де проведено перші розкопки, культура отримала назву Трипільська. За логікою, пам’яткам і сучасним дослідженням трипільської цивілізації мав би бути присвячений цілий музейно-туристичний комплекс, про який мріють українські науковці. А тим часом, Археологічний музей селища Трипілля створювався 1978-го року як музей комсомольської слави Київщини; на площі поруч із музейним будинком досі височить стела пам’яті комсомольського походу 1919-го року. Нагадаю, що за даними істориків, комсомольський загін під час походу забирав у селян зерно, борошно, хліб. І місцеве населення вітало знищення загону військовиками отамана Зеленого. Про це, щоправда, музейні працівники воліють не згадувати, а про сьогодення Музею розповідає його директор Микола Городецький.
Микола Городецький
Музей комсомольської слави Київщини був створений 1978 році в селі Трипіллі, Обухівського району. До 1996 року він був Музеєм комсомольської слави, а в грудні 1996 року він був перепрофільований в археологічний.
Богдана Костюк
Яка кількість експонатів зберігається в музеї?
Микола Городецький
На сьогоднішній день офіційно у нас десь біля 17 тисяч експонатів і археологічних, і екологічних, і ми зберігаєм у цьому фондосховищі експонати по музею комсомольської слави. Ми перенесли один із залів комсомольської слави в середню школу трипільську. Відкрили там музей бойової слави села Трипілля, він зараз називається. І якщо буде необхідність працювати з цими експонатами комсомольської слави, то будь ласка нехай приїздять, працюють. До речі, єсть цікаві дуже експонати історичного значення.
Богдана Костюк
А які саме експонати?
Микола Городецький
Багато документів офіційних, оригіналів по підпіллю, обласному київському. Єсть багато експонатів особистих речей, начальників, героїв війни. Єсть багато експонатів по створенню комсомольських ячєєк. Деякі речі ми передали до Національного заповідника “Битва за Київ” 1943-го року в Ново-Петрівці, за проханням дирекції заповідника.
Богдана Костюк
Пане Миколо, які родзинки є в цьому музеї?
Микола Городецький
Ну які? Родзинок багато, якщо брати по археології, то по Трипільській культурі, що не експонат, то й родзинка. До нас, до речі, колекція трипільських експонатів, складається з двох частин, десь одну частину нам передали Інститут археології, Національної академії наук України, а другу половину передав нам приватний колекціонер Толстоухов і Калащенко, і фундація “Культурна спадщина України” є така заснована. Вони на постійне зберігання передали 54 експонати і десь більше 130 експонатів нам передав Інститут археології. Ми в цьому році проводили розкопки в Трипіллі і в межах його. Деякі речі дуже цікаві викопали, розкопали, зараз вони опрацьовуються в Інституті археології...
Богдана Костюк
Каже пан Городецький, ситуація, в якій знаходиться Археологічний музей Трипілля, типова для багатьох йому подібних: державі не вистачає коштів для фінансування як трипільської, так і комсомольської експозиції. А сьогодення України потребує вивчення як віддаленої від нас у часі доби, так і подій не далекого – з точки зору історії – минулого. Трипілля – Київ, Богдана Костюк, для “Радіо Свобода”.
Ситуація, в якій знаходиться Археологічний музей Трипілля, типова для багатьох йому подібних: державі не вистачає коштів для фінансування як трипільської, так і комсомольської експозиції. А сьогодення України потребує вивчення як віддаленої від нас у часі доби, так і подій не далекого – з точки зору історії – минулого.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. З празької студії вів передачу Олекса Боярко. У Києві над випуском працював співукладач програми Сергій Грабовський. Говорить “Радіо Свобода”.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі. В ефірі програма МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА. Перед мікрофоном Олекса Боярко. Історія і сьогодення України – тема матеріалів сьогоднішньої програми.
Почнемо з ІСТОРИЧНОГО КАЛЕНДАРЯ. 5 вересня виповнилося 19 років від загибелі українського правозахисника Юрія Литвина. Перед мікрофоном Віталій Пономарьов.
Віталій Пономарьов
Юрій Литвин народився 26 листопада 1934 року у селі Ксаверівці неподалік Києва. Він навчався у гірничо-промисловій школі у місті Шахтах, згодом працював у Донбасі. Дев’ятнадцяти років Юрій за протест проти сваволі місцевого керівництва був уперше заарештований і засуджений на 2 роки виправних робіт, які відбував у Росії на будівництві Куйбишевської гідроелектростанції. Після звільнення Литвин був заарештований вдруге за звинуваченням у створенні підпільної націоналістичної організації «Група Визволення України» і засуджений на 10 років ув’язнення. Написані ним у сибірських та мордовських таборах «Поема про проліски», повісті «Безумець», «Робітнича справа», цикл віршів «Трагічна галерея» були конфісковані КҐБ.
Звільнений у червні 1965 року, Литвин переїхав до Красноярська. 74-го року він був заарештований втретє і засуджений на 3 роки за (цитата) «наклепницькі вигадки, що ганьблять радянський державний і суспільний лад». Одразу після звільнення у листопаді 77-го року Литвин вступив до Української Ґельсінкської Групи. У квітні 79-го року у статті «Правозахисний рух на Україні, його засади та перспективи» він писав: «Захист прав і свобод людини без захисту прав і свобод нації не має під собою ґрунту». А вже 5 липня Литвин був заарештований учетверте і за антирадянську аґітацію та пропаґанду засуджений до десяти років концтаборів і п’яти років заслання.
1984 року Юрій Литвин перебував у Кучинському таборі суворого режиму у Мордовії. 24 серпня він був знайдений у камері з розрізаним животом і 5 вересня помер. У тому самому концтаборі 4 місяці перед тим помер Олекса Тихий, а рівно через рік після Литвина загинув Василь Стус. 19 листопада 1989 року прах Литвина, Стуса та Тихого був перепохований на Байковому цвинтарі у Києві. Віталій Пономарьов, “Радіо Свобода”, Київ.
Олекса Боярко
Львівська художниця Леся Крип‘якевич – героїня сьогоднішнього нарису ведучого циклу ШІСТДЕСЯТНИКИ культуролога Романа Корогодського.
Роман Корогодський
Леся Крип‘якевич, як художниця з‘явилася на виставках ще студенткою Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва. Відчуття гарячих ритмів сучасності, прагнення торкнутися незвіданого привели її до необхідності засобами художнього ткацтва пізнати науку прадавнього народного мистецтва. Художниця сама тче, виїздить у наукові етнографічні експедиції на Поділля, Полтавщину, в Карпати, звідси знання, вміння мислити масштабно. Своїм естетичним визріванням майстриня передусім завдячує Львівській художній школі, своїм вчителям, серед яких називає Карла Звіринського і Романа Сельського. Це вони навчили її мислити кольором, ритмом, композиційними засобами. Творчість Лесі Крип‘якевич спирається на три фундаментальні опори: класичне образотворення, любов до народного мистецтва і сучасність як історичний процес. Які теми близькі художниці? Її творчість живлять перед усім народнопоетичні джерела. Це знайшло своє відображення, навіть у назвах ранніх творів: “Гуцульське весілля”, “Весільні маски”, “Лісова пісня”, ”Захар Беркут”. Характерне для художнього мислення Лесі Крип‘якевич – народність з філософськими осяганням історії. Наче пісня працьовитості і творчості середньовічних майстрів постає “Трипілля”, “Цехові знаки”, “Народний театр” - так називаються картини. Чарівне свято Скрині, вертеп – давня форма національного лялькового театру, монументальна виразна міць міста князя Лева, характерна урочистість Києво-Могилянської академії, нарешті, незламний дух і заворожуючий ритм вершників, “Стара фотографія” - так називається. Саме ці роботи створили ім‘я художниці і визначили її місце серед українських майстрів гобелена. У кожній із названих робіт глибинне знання національної культури і сучасне мистецьке мислення. Гобелен “Вершники” не випадково має ще одну назву – “Стара фотографія”, це якби відбиток епічного подвигу. Колись наші діди-прадіди спускалися з гір і простували в своїх неповторних гарних строях людей дивитись і себе показати. Можливо, це нащадки опришків такі ж незламні духом і завзяті, такі ж неупокорені в своїй гордині і діти гір. Художниця вдалася до прийому, що наче утворює вертикальний фоторастор. Це підсилює ефект руху. Ми стаємо свідками відгомину давньої легенди, вершники простують у вічність. Такий епічний розмах сокровеної оповіді Лесі Крип‘якевич. Гобелен гідно оцінений, багато разів виставлявся, був офіційно запрошений до участі в міжнародному Бьєналі в Лазані, і нарешті серед шести кращих творів репрезентував мистецтво гобелена на традиційному тригіналі в Лодзі. Здавалося радій, та не до радості, до Спілки художників не приймали, вперто. Щоправда, талант Лесі Крип‘якевич був такий помітний, що Москва благоволіла і благословила. Її твори були опубліковані в найавторитетніших російських часописах і альбомах. Отже, визнання було. Не було зовсім малого права мати матеріальну компенсацію і так само райзувати світом, як оті обранці долі: за межі союзу не випускали: і правильно робили: Леся Артеміївна походить зі славного роду Цегельських. Батько, отець Артемій, з усією родиною були вивезені до Казахстану, в Караганду. За що? Священик Греко-Католицької церкви відмовився переходити в чужу православну віру, і друге - Льонгін Цегельських, вуйко отця Артемія був видатним діячем ЗУНРу, гострим публіцистом, було і третє, і четверте, й десяте, і нарешті, її “не прикрашав” шлюб з Романом Івановичем Крип‘якевичем, напрочуд незалежно мислячим ученим-фізиком, якій і не приховував, та й не міг приховувати свого ставлення до режиму. В додаток Роман виявився не просто дисидент, а ще й зберігав і розповсюджував антирадянську літературу, а це вже, пардон, стаття Кримінального Кодексу. Лесю “не прикрашали” й друзі: Горині, Калинці, Світличні, одне слово не місце художникові з такою підмоченою репутацією в зімкнутих лавах ідеологічних борців за світле майбутнє. Леся Крип‘якевич була серед кількох десятків дисидентів, які підпільно зібрались у Львові і заснували Рух, у цей день Леся перестала бути художником, хоч і була урочисто прийнята до Спілки. Такий гіркий парадокс. Коли усамостійнилася Україна, Леся робить черговий віраж, покидає політику: вона програла вибори генералу КГБ. “Простиє, совєтцкиє люди повсюду творять чудеса”. І цілком себе присвячують діяльності Греко-Католицькій церкві. Спочатку, як натхненник і діяльний член редради щотижневика “Вірую”, за тим одного із провідників міжнародного фонду “Святого Володимира”. Скрізь вона діяльна, всім прагне допомогти і її впертості вольового набору, самопосвяти вистачає для багатьох добрих справ. Це і допомога інвалідам, біднякам, дітям-сиротам, дітям далеких сіл. З ранку до пізньої години вона в ділі, чи то в офісі, чи то в роз‘їздах. Її блакитна мрія навчити всіх дітей працювати на комп‘ютері - якомусь селу на Львівщині вже поталанило. В галереї моїх близьких друзів Леся займає осібне місце. Гнітючий тягар семидесятих років ми долали разом і майже через тридцять років, я тверджу – духово ближчої родини, аніж Крип‘якевичів у нас не було. І що дружба, близькість були істинними була заслуга Лесі. Роман Корогоцький, для “Радіо Свобода”.
Олекса Боярко
У сучасній Україні легко зіткнутися з ледь-ледь замаскованими реліктами Радянської доби. Про один із таких ідеолого-просвітницьких реліктів розповідає Богдана Костюк, яка щойно повернулася з поїздки до селища Трипілля на Київщині.
Богдана Костюк
Саме на Дівич – горі і у навколишніх ярах наприкінці дев’ятнадцятого століття археолог Вікентій ХВОЙКА знайшов сліди давньої матеріальної культури – однієї з перших європейських цивілізацій. І завдяки місцю, де проведено перші розкопки, культура отримала назву Трипільська. За логікою, пам’яткам і сучасним дослідженням трипільської цивілізації мав би бути присвячений цілий музейно-туристичний комплекс, про який мріють українські науковці. А тим часом, Археологічний музей селища Трипілля створювався 1978-го року як музей комсомольської слави Київщини; на площі поруч із музейним будинком досі височить стела пам’яті комсомольського походу 1919-го року. Нагадаю, що за даними істориків, комсомольський загін під час походу забирав у селян зерно, борошно, хліб. І місцеве населення вітало знищення загону військовиками отамана Зеленого. Про це, щоправда, музейні працівники воліють не згадувати, а про сьогодення Музею розповідає його директор Микола Городецький.
Микола Городецький
Музей комсомольської слави Київщини був створений 1978 році в селі Трипіллі, Обухівського району. До 1996 року він був Музеєм комсомольської слави, а в грудні 1996 року він був перепрофільований в археологічний.
Богдана Костюк
Яка кількість експонатів зберігається в музеї?
Микола Городецький
На сьогоднішній день офіційно у нас десь біля 17 тисяч експонатів і археологічних, і екологічних, і ми зберігаєм у цьому фондосховищі експонати по музею комсомольської слави. Ми перенесли один із залів комсомольської слави в середню школу трипільську. Відкрили там музей бойової слави села Трипілля, він зараз називається. І якщо буде необхідність працювати з цими експонатами комсомольської слави, то будь ласка нехай приїздять, працюють. До речі, єсть цікаві дуже експонати історичного значення.
Богдана Костюк
А які саме експонати?
Микола Городецький
Багато документів офіційних, оригіналів по підпіллю, обласному київському. Єсть багато експонатів особистих речей, начальників, героїв війни. Єсть багато експонатів по створенню комсомольських ячєєк. Деякі речі ми передали до Національного заповідника “Битва за Київ” 1943-го року в Ново-Петрівці, за проханням дирекції заповідника.
Богдана Костюк
Пане Миколо, які родзинки є в цьому музеї?
Микола Городецький
Ну які? Родзинок багато, якщо брати по археології, то по Трипільській культурі, що не експонат, то й родзинка. До нас, до речі, колекція трипільських експонатів, складається з двох частин, десь одну частину нам передали Інститут археології, Національної академії наук України, а другу половину передав нам приватний колекціонер Толстоухов і Калащенко, і фундація “Культурна спадщина України” є така заснована. Вони на постійне зберігання передали 54 експонати і десь більше 130 експонатів нам передав Інститут археології. Ми в цьому році проводили розкопки в Трипіллі і в межах його. Деякі речі дуже цікаві викопали, розкопали, зараз вони опрацьовуються в Інституті археології...
Богдана Костюк
Каже пан Городецький, ситуація, в якій знаходиться Археологічний музей Трипілля, типова для багатьох йому подібних: державі не вистачає коштів для фінансування як трипільської, так і комсомольської експозиції. А сьогодення України потребує вивчення як віддаленої від нас у часі доби, так і подій не далекого – з точки зору історії – минулого. Трипілля – Київ, Богдана Костюк, для “Радіо Свобода”.
Ситуація, в якій знаходиться Археологічний музей Трипілля, типова для багатьох йому подібних: державі не вистачає коштів для фінансування як трипільської, так і комсомольської експозиції. А сьогодення України потребує вивчення як віддаленої від нас у часі доби, так і подій не далекого – з точки зору історії – минулого.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі. Ви слухали програму “МИ УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД: НАЦІОНАЛЬНО-ЕТНІЧНА МОЗАЇКА”. З празької студії вів передачу Олекса Боярко. У Києві над випуском працював співукладач програми Сергій Грабовський. Говорить “Радіо Свобода”.