Сергій Грабовський “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Передача присвячена творчості одного сучасного українського митця – композитора Леоніда Грабовського.
Київ, 20 серпня 2003 року.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі, в ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Боярко.
Сьогодні наша передача вперше цілком присвячена творчості одного сучасного українського митця – композитора Леоніда Грабовського. Корінний киянин Леонід Грабовський належить до багатої на таланти генерації митців-шістдесятників. Як і більшість із них, композитор не обмежувався однією лише художньою творчістю. Його різноманітна мистецька діяльність сама стала чинником суспільного життя. Про шлях Грабовського до музики і про його діяльність розповідає музикознавець Леся Олійник.
Леся Олійник
Леонід Грабовський. Це ім’я в українській культурі пов’язують насамперед із поколінням митців шістдесятників 20 століття. Разом зі своїми колегами-композиторами Валентином Сильвестровим, Віталієм Годзяцьким, Володимиром Загорцевим, диригентами Ігорем Блажковим, Антоном Шаруєвим Леонід Грабовський сформував групу музикантів, пізніше названу “київським авангардом”. Так би мовити, “ідеологічною провиною” молодих сміливців було те, що вони наважилися студіювати творчість Стравинського, Бартока, представників нової віденської школи Шонберга, Бега, Веберна, а також Кейджа, Беріо, Лютославського, Ксенакіса, себто ворожих офіційній концепції радянської музики композиторів-авангардистів. Хоча твори Леоніда Грабовського не часто звучали в Радянському Союзі, вони виконувалися в 70-их роках на відомих фестивалях народної музики, зокрема на “Варшавській осені” та на музичних тижнях “Гаудеамус” у Голландії. Музика Грабовського стала такою ластівкою, яка, долаючи кордони, сповістила про появу на українській території Радянського Союзу творчості нового покоління. Народився Леонід у Києві 1935 року в родині , яка зазнала репресій за політичні погляди. Шлях майбутнього композитора до музики був не зовсім традиційним. Спочатку Леонід вивчав економіку в Київському університеті та водночас приватно займався теорією музики,грав на фортепіано і лише згодом поступив до Київської консерваторії. Тут він упродовж 1954-1962 років був студентом та аспірантом таких корифеїв української музики, як Левко Ревуцький та Борис Лятошинський. За свій дипломний твір “Чотири українські народні пісні” для хору та оркестру Леонід отримав у 1959 році першу премію на всесоюзному конкурсі молодих композиторів. У ті часи це було майже рівнозначне здобуттю римської премії для молодих митців у Франції. Музику Леоніда Грабовського високо оцінив сам Дмитро Шостакович. Леонід Грабовський був блискучим перекладачем у галузі музичної літератури. Зокрема, в його перекладі на українську та російську мови були опубліковані відомі на той час в Європі книжки з історії та теорії нової музики Кренека Мієліни Кахоминського. Цим він помітно сприяв ознайомленню в Радянському Союзі зі світовими творчими новаціями. Більше того, Грабовський видав українсько-англійський та англо-український словники. Своє оточення він вражав енциклопедичними знаннями та обізнаністю, особливо в царині мистецтва та літератури.
Олекса Боярко
Перервімо на деякий час розповідь Лесі Олійник і послухаймо самого Леоніда Грабовського, що нині мешкає в Нью-Йорку. 60-ті роки минулого століття, про які він згадує, вмістили в себе і політичну відлигу, і пожвавлення мистецького життя, і наступні репресії проти українського руху. Ось що Леонід Грабовський говорить про суспільні обставини тієї доби і про можливості для творчості українських митців майже 40 років тому.
Леонід Грабовський
Музичне життя Києва 60-их років визначали кілька чинників, які на той момент виникли. Перший чинник – це було створення Київського камерного оркестру в 1963 році, керівник якого Антон Шароєв негайно почав замовляти цілу низку творів від різних композиторів. І всі вони виконувалися з успіхом. Оркестр багато їздив по країні – це був один фактор. Другий фактор – те, що наш професор Борис Миколайович Лятошинський у 60-ті роки дуже активізувався творчо і його найкращі твори були створені саме в цей період. Такі, як “Польська сюїта”, “Останні симфонії”,твір “Остання увертюра”, яким він диригував за чотири місяці до смерті. Другий чинник – це поява цілої плеяди шістдесятників у різних видах мистецтв. Про це немало написано, я не хочу повторюватися. Але крім того, був ще один чинник, який важко переоцінити. Це був початок зрілої творчості Сергія Параджанова, який неймовірно розбурхав все, що було творчого, потенційно здатного в Україні, зокрема в Києві, розбурхав своїм прикладом , своїми “Тінями забутих предків”, потім іншими своїми творами, своєю особистою присутністю. Велика активність тоді була в літературі, особливо в літературі перекладу, тому що дещо не можна було сказати прямим текстом. Поети вдавалися до перекладів і дуже багато працювало в цьому терені. Тріо наших славетних перекладачів-професіоналів: Микола Лукаш, Григорій Порфирович Кочур і Борис Тен. Був той період , період Шелестівського правління, який давав багато ліберальних можливостей. Я переконаний, що Шелест таємно співчував всьому тому і фактично робив, так би сказати, амортизацію навколо того, що могло так чи інакше пошкодити цій цілі. Звичайно, він не міг зупинити арештів, переслідувань, які в той час точилися навколо цього всього, арештів поетів, інакодумців. Це була така хвилька арештів у 64-65 році. Це було, звичайно, ми знали, що над нами є КДБ і все таке. Але якось так було, що все -таки робити можна було щось. Звичайно, музика не могла вся виходити на арену. Один зі світлих моментів- це був Київський камерний оркестр. Всі композитори того покоління для нього щось написали і це був один з чинників, завдяки яким музика почала трохи бути відомою. Вони, між іншим, їздили навіть у Чехословаччину, Болгарію, Польщу , це було.
Олекса Боярко
Наше уявлення про митця буде неповним, якщо йому бракуватиме людського, так би мовити, теплого особистісного виміру. Про своє тодішнє дружнє спілкування з Леонідом Грабовським розповідає автор скульптурного портрета композитора та кількох інших відомих шістдесятників, скульптор Борис Довгань.
Борис Довгань
Я точно не пам’ятаю, коли я познайомився з Леонідом Грабовським, але це було в середині 60-их років. В 68 році я вже був з ним добре знайомим, ліпив його портрет. Майстерня у мене була на вулиці Володимирській, 12. Там я, крім нього, ліпив наших шістдесятників: Стуса, Кочура Григорія Порфирійовича, Світличного, поета Холодного Миколу, і на той час я з ним уже був добре знайомим. Часто він приїжджав до нас додому, міг приїхати десь об 11 вечора і розмови дотягувалися до тих пір, що вже додому йому не було як їхати, залишався ночувати. Співбесідник він був цікавий, але ця людина для мене була герметична. Він міг у будь-яку хвилину відключитися від розмови, заглибитися в себе. Або, коли в нього закінчувалися, на його думку, аргументи, він припиняв розмову, ніколи не було якихось дискусій гострих. Він був, звичайно, в опозиції до існуючої тоді системи влади, не будучи в душі опозиціонером. Він просто по творчих своїх уподобаннях був модерний митець, композитор. Він перекладав Рільке не з підрядника, а з оригіналу – такий рафінований інтелігент. Зустрічі були і на концертах, ходив я слухати і дипломну його роботу, обробки цих пісень, які, я знаю, високо оцінив сам Шостакович. Потім якось він приніс касету з записом його “Твору для чотирьох фортепіано, симфонічного оркестру і хору”. В Голландії записана, але десь попсована була ця плівка. Зустрічі в нас були нерегулярно, але досить часто. Коли в нього була душевна потреба кудись піти, з кимось поговорити (в нього проблеми були), він приходив до нас у будь-який час дня і ночі, і ми проводили з ним дуже гарно час. Такі суто зовнішні ознаки : в нього була тісно зліплена голова і тендітне тіло, зовсім не мускулисте. Руки такі самі, це була людина, яка, мені здається, не здатна цвяха забити або відпиляти щось, але от для такої інтелектуальної рафінованої роботи він був придатний.
Олекса Грабовський
Основний напрямок творчості Леоніда Грабовського можна визначити, як модерне прочитання української класичної музичної спадщини. Розмову про музику композитора Грабовського і про його нинішню мистецьку діяльність завершує музикознавець Леся Олійник.
Леся Олійник
Стильові пошуки Леоніда Грабовського рухалися в різних напрямках. Від впливів Бартока, Прокоф’єва і, звичайно ж, його вчителів Ревуцького й Лятошинського до афористичної манери постмодерну і далі , до розвитку власного стилю, названого ним структурним мінімалізмом та стилістичною модуляцією, а ще пізніше – до створення так званої алгоритмічної техніки. Продовжуючи пошуки в цьому напрямку відомого грецького композитора Яніса Ксенакіса, Грабовський шукав свій стиль, що ніс би ідею зосередженої аскетичної виразності. На його думку, вся музика має бути системною. У 70-их роках Леонід Грабовський вражає радикальним ставленням до фольклорного матеріалу. Ось один з прикладів. Композитор звернувся до збірки пісень, записаних фольклористом Олексієм Деєм від народної співачки Явдохи Зуїхи. Залишивши незмінною звуковисотність мелодії, він замінив їхній ритм іншим , вирахованим за математичною системою чисел. Тут далася в пригоді його перша освіта. Внаслідок цього автентична мелодія увібралася в шати вишуканого, штучно створеного, ритму. У 1974 році композитор написав один із кращих своїх творів “Кончерто містеріозо” - памяті Катерини Білокур. За словами самого Грабовського, його вразила повітряна легкість у просторі полотен, звучання барв і темброва колористика живописів художниці у поєднанні з поліфонічними прийомами музики 14 століття. Грабовський створив витончено ефемерну звукову тканину, в якій ритм малює своєрідну рослинну, як у полотнах Катерини Білокур, орнаментацію. На той час це був сміливий виклик традиційній уяві про фольклор. Реакція на таку зухвалість була однозначною. У 1979 році Леонід Грабовський, який перебував, як на той час казали, “на творчих хлібах”, звернувся з листом до ректора Київської консерваторії з проханням працювати на кафедрі композиції, що б давало йому можливість продовжити роботу над дисертацією про Ігоря Стравинського. Звичайно ж, у прохані йому було відмовлено. Зауважу, що Грабовський від природи має великий педагогічний дар, тому можна собі уявити, яким болючим було для нього рішення керівництва консерваторії. Після цього він, як і багато інших українських композиторів, змушений був податися до Москви. У столиці Грабовський працював вільним композитором та перекладачем і редактором журналу “Советская музыка”, а 1989 року на запрошення Українського музичного товариства він переїхав до США, де перебував у статусі композитора- резидента при Українському інституті Америки в Нью-Йорку. Тут Грабовський вивчає комп’ютерні музичні технології, виступає з лекціями про сучасну українську музику в університетах Америки та інших країн. Нині Грабовський працює в Нью-Йорку як композитор та церковний органіст. Його твори постійно грають зарубіжні та українські виконавці, але, як зізнався сам композитор, коли діяла колишня система, він відчував себе в когорті першовідкривачів. Коли ж ця система розвалилася, в нього з’явилося відчуття непевності і розгубленості. Леся Олійник для радіо “Свобода”. Київ.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі, Ви слухали передачу “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Передачу з Праги вів Олекса Боярко, над участю в Києві працювали укладач Віталій Пономарьов та звукорежисер Сергій Балабанов. Говорить радіо “Свобода”.
Олекса Боярко
Добрий вечір, шановні слухачі, в ефірі програма “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Перед мікрофоном Олекса Боярко.
Сьогодні наша передача вперше цілком присвячена творчості одного сучасного українського митця – композитора Леоніда Грабовського. Корінний киянин Леонід Грабовський належить до багатої на таланти генерації митців-шістдесятників. Як і більшість із них, композитор не обмежувався однією лише художньою творчістю. Його різноманітна мистецька діяльність сама стала чинником суспільного життя. Про шлях Грабовського до музики і про його діяльність розповідає музикознавець Леся Олійник.
Леся Олійник
Леонід Грабовський. Це ім’я в українській культурі пов’язують насамперед із поколінням митців шістдесятників 20 століття. Разом зі своїми колегами-композиторами Валентином Сильвестровим, Віталієм Годзяцьким, Володимиром Загорцевим, диригентами Ігорем Блажковим, Антоном Шаруєвим Леонід Грабовський сформував групу музикантів, пізніше названу “київським авангардом”. Так би мовити, “ідеологічною провиною” молодих сміливців було те, що вони наважилися студіювати творчість Стравинського, Бартока, представників нової віденської школи Шонберга, Бега, Веберна, а також Кейджа, Беріо, Лютославського, Ксенакіса, себто ворожих офіційній концепції радянської музики композиторів-авангардистів. Хоча твори Леоніда Грабовського не часто звучали в Радянському Союзі, вони виконувалися в 70-их роках на відомих фестивалях народної музики, зокрема на “Варшавській осені” та на музичних тижнях “Гаудеамус” у Голландії. Музика Грабовського стала такою ластівкою, яка, долаючи кордони, сповістила про появу на українській території Радянського Союзу творчості нового покоління. Народився Леонід у Києві 1935 року в родині , яка зазнала репресій за політичні погляди. Шлях майбутнього композитора до музики був не зовсім традиційним. Спочатку Леонід вивчав економіку в Київському університеті та водночас приватно займався теорією музики,грав на фортепіано і лише згодом поступив до Київської консерваторії. Тут він упродовж 1954-1962 років був студентом та аспірантом таких корифеїв української музики, як Левко Ревуцький та Борис Лятошинський. За свій дипломний твір “Чотири українські народні пісні” для хору та оркестру Леонід отримав у 1959 році першу премію на всесоюзному конкурсі молодих композиторів. У ті часи це було майже рівнозначне здобуттю римської премії для молодих митців у Франції. Музику Леоніда Грабовського високо оцінив сам Дмитро Шостакович. Леонід Грабовський був блискучим перекладачем у галузі музичної літератури. Зокрема, в його перекладі на українську та російську мови були опубліковані відомі на той час в Європі книжки з історії та теорії нової музики Кренека Мієліни Кахоминського. Цим він помітно сприяв ознайомленню в Радянському Союзі зі світовими творчими новаціями. Більше того, Грабовський видав українсько-англійський та англо-український словники. Своє оточення він вражав енциклопедичними знаннями та обізнаністю, особливо в царині мистецтва та літератури.
Олекса Боярко
Перервімо на деякий час розповідь Лесі Олійник і послухаймо самого Леоніда Грабовського, що нині мешкає в Нью-Йорку. 60-ті роки минулого століття, про які він згадує, вмістили в себе і політичну відлигу, і пожвавлення мистецького життя, і наступні репресії проти українського руху. Ось що Леонід Грабовський говорить про суспільні обставини тієї доби і про можливості для творчості українських митців майже 40 років тому.
Леонід Грабовський
Музичне життя Києва 60-их років визначали кілька чинників, які на той момент виникли. Перший чинник – це було створення Київського камерного оркестру в 1963 році, керівник якого Антон Шароєв негайно почав замовляти цілу низку творів від різних композиторів. І всі вони виконувалися з успіхом. Оркестр багато їздив по країні – це був один фактор. Другий фактор – те, що наш професор Борис Миколайович Лятошинський у 60-ті роки дуже активізувався творчо і його найкращі твори були створені саме в цей період. Такі, як “Польська сюїта”, “Останні симфонії”,твір “Остання увертюра”, яким він диригував за чотири місяці до смерті. Другий чинник – це поява цілої плеяди шістдесятників у різних видах мистецтв. Про це немало написано, я не хочу повторюватися. Але крім того, був ще один чинник, який важко переоцінити. Це був початок зрілої творчості Сергія Параджанова, який неймовірно розбурхав все, що було творчого, потенційно здатного в Україні, зокрема в Києві, розбурхав своїм прикладом , своїми “Тінями забутих предків”, потім іншими своїми творами, своєю особистою присутністю. Велика активність тоді була в літературі, особливо в літературі перекладу, тому що дещо не можна було сказати прямим текстом. Поети вдавалися до перекладів і дуже багато працювало в цьому терені. Тріо наших славетних перекладачів-професіоналів: Микола Лукаш, Григорій Порфирович Кочур і Борис Тен. Був той період , період Шелестівського правління, який давав багато ліберальних можливостей. Я переконаний, що Шелест таємно співчував всьому тому і фактично робив, так би сказати, амортизацію навколо того, що могло так чи інакше пошкодити цій цілі. Звичайно, він не міг зупинити арештів, переслідувань, які в той час точилися навколо цього всього, арештів поетів, інакодумців. Це була така хвилька арештів у 64-65 році. Це було, звичайно, ми знали, що над нами є КДБ і все таке. Але якось так було, що все -таки робити можна було щось. Звичайно, музика не могла вся виходити на арену. Один зі світлих моментів- це був Київський камерний оркестр. Всі композитори того покоління для нього щось написали і це був один з чинників, завдяки яким музика почала трохи бути відомою. Вони, між іншим, їздили навіть у Чехословаччину, Болгарію, Польщу , це було.
Олекса Боярко
Наше уявлення про митця буде неповним, якщо йому бракуватиме людського, так би мовити, теплого особистісного виміру. Про своє тодішнє дружнє спілкування з Леонідом Грабовським розповідає автор скульптурного портрета композитора та кількох інших відомих шістдесятників, скульптор Борис Довгань.
Борис Довгань
Я точно не пам’ятаю, коли я познайомився з Леонідом Грабовським, але це було в середині 60-их років. В 68 році я вже був з ним добре знайомим, ліпив його портрет. Майстерня у мене була на вулиці Володимирській, 12. Там я, крім нього, ліпив наших шістдесятників: Стуса, Кочура Григорія Порфирійовича, Світличного, поета Холодного Миколу, і на той час я з ним уже був добре знайомим. Часто він приїжджав до нас додому, міг приїхати десь об 11 вечора і розмови дотягувалися до тих пір, що вже додому йому не було як їхати, залишався ночувати. Співбесідник він був цікавий, але ця людина для мене була герметична. Він міг у будь-яку хвилину відключитися від розмови, заглибитися в себе. Або, коли в нього закінчувалися, на його думку, аргументи, він припиняв розмову, ніколи не було якихось дискусій гострих. Він був, звичайно, в опозиції до існуючої тоді системи влади, не будучи в душі опозиціонером. Він просто по творчих своїх уподобаннях був модерний митець, композитор. Він перекладав Рільке не з підрядника, а з оригіналу – такий рафінований інтелігент. Зустрічі були і на концертах, ходив я слухати і дипломну його роботу, обробки цих пісень, які, я знаю, високо оцінив сам Шостакович. Потім якось він приніс касету з записом його “Твору для чотирьох фортепіано, симфонічного оркестру і хору”. В Голландії записана, але десь попсована була ця плівка. Зустрічі в нас були нерегулярно, але досить часто. Коли в нього була душевна потреба кудись піти, з кимось поговорити (в нього проблеми були), він приходив до нас у будь-який час дня і ночі, і ми проводили з ним дуже гарно час. Такі суто зовнішні ознаки : в нього була тісно зліплена голова і тендітне тіло, зовсім не мускулисте. Руки такі самі, це була людина, яка, мені здається, не здатна цвяха забити або відпиляти щось, але от для такої інтелектуальної рафінованої роботи він був придатний.
Олекса Грабовський
Основний напрямок творчості Леоніда Грабовського можна визначити, як модерне прочитання української класичної музичної спадщини. Розмову про музику композитора Грабовського і про його нинішню мистецьку діяльність завершує музикознавець Леся Олійник.
Леся Олійник
Стильові пошуки Леоніда Грабовського рухалися в різних напрямках. Від впливів Бартока, Прокоф’єва і, звичайно ж, його вчителів Ревуцького й Лятошинського до афористичної манери постмодерну і далі , до розвитку власного стилю, названого ним структурним мінімалізмом та стилістичною модуляцією, а ще пізніше – до створення так званої алгоритмічної техніки. Продовжуючи пошуки в цьому напрямку відомого грецького композитора Яніса Ксенакіса, Грабовський шукав свій стиль, що ніс би ідею зосередженої аскетичної виразності. На його думку, вся музика має бути системною. У 70-их роках Леонід Грабовський вражає радикальним ставленням до фольклорного матеріалу. Ось один з прикладів. Композитор звернувся до збірки пісень, записаних фольклористом Олексієм Деєм від народної співачки Явдохи Зуїхи. Залишивши незмінною звуковисотність мелодії, він замінив їхній ритм іншим , вирахованим за математичною системою чисел. Тут далася в пригоді його перша освіта. Внаслідок цього автентична мелодія увібралася в шати вишуканого, штучно створеного, ритму. У 1974 році композитор написав один із кращих своїх творів “Кончерто містеріозо” - памяті Катерини Білокур. За словами самого Грабовського, його вразила повітряна легкість у просторі полотен, звучання барв і темброва колористика живописів художниці у поєднанні з поліфонічними прийомами музики 14 століття. Грабовський створив витончено ефемерну звукову тканину, в якій ритм малює своєрідну рослинну, як у полотнах Катерини Білокур, орнаментацію. На той час це був сміливий виклик традиційній уяві про фольклор. Реакція на таку зухвалість була однозначною. У 1979 році Леонід Грабовський, який перебував, як на той час казали, “на творчих хлібах”, звернувся з листом до ректора Київської консерваторії з проханням працювати на кафедрі композиції, що б давало йому можливість продовжити роботу над дисертацією про Ігоря Стравинського. Звичайно ж, у прохані йому було відмовлено. Зауважу, що Грабовський від природи має великий педагогічний дар, тому можна собі уявити, яким болючим було для нього рішення керівництва консерваторії. Після цього він, як і багато інших українських композиторів, змушений був податися до Москви. У столиці Грабовський працював вільним композитором та перекладачем і редактором журналу “Советская музыка”, а 1989 року на запрошення Українського музичного товариства він переїхав до США, де перебував у статусі композитора- резидента при Українському інституті Америки в Нью-Йорку. Тут Грабовський вивчає комп’ютерні музичні технології, виступає з лекціями про сучасну українську музику в університетах Америки та інших країн. Нині Грабовський працює в Нью-Йорку як композитор та церковний органіст. Його твори постійно грають зарубіжні та українські виконавці, але, як зізнався сам композитор, коли діяла колишня система, він відчував себе в когорті першовідкривачів. Коли ж ця система розвалилася, в нього з’явилося відчуття непевності і розгубленості. Леся Олійник для радіо “Свобода”. Київ.
Олекса Боярко
На все добре, шановні слухачі, Ви слухали передачу “Ми український народ: національно-етнічна мозаїка”. Передачу з Праги вів Олекса Боярко, над участю в Києві працювали укладач Віталій Пономарьов та звукорежисер Сергій Балабанов. Говорить радіо “Свобода”.