Зиновій Фрис Листи на Свободу
Прага, 9 травня 2003 року.
Зиновій Фрис
Листи на «Свободу». Передача з Праги. Вітаю Вас, дорогі слухачі.
Розпочну з електронного листа Олександра з української столиці. Автор не вказує свого прізвища. Лист надійшов відразу після випуску «Вечірньої Свободи» в прямому ефірі, в якому взяла участь лідер прогресивних соціалістів Наталія Вітренко. Це було приблизно два тижні тому.
Отже, слухач Олександр запитує: «Навіщо Ви запрошуєте Вітренко? Коли вона була народним депутатом, це ще можна було виправдати, але навіщо Ви це робите тепер?». Олександр дорікає, що, мовляв, радіо «Свобода» витрачає гроші американських платників податків на рекламу представників політичних сил України, що поливають брудом США, як це і робить Наталія Вітренко.
Ось таки дуже короткий електронний лист від Олександра з Києва.
Цікаво, що сама Наталія Вітренко ще десь два роки тому, коли вона була членом парламенту, висловила в нашому ефірі припущення, що ми запрошуємо її тому, що:«Центральне розвідувальне управління дуже хоче розшифрувати Вітренко, що вона собою являє, як можна її зупинити, як можна позбавити її голосу, щоб Україна була ручна, керована?» (звучав запис розмови з Вітренко).
Зиновій Фрис
Я згадую, що деякі наші слухачі згодом ще довго кепкували з приводу цих слів пані Вітренко, мовляв, лідер прогресивних соціалістів у такий спосіб набиває собі ціну перед черговими парламентськими виборами.
Втім, повернуся до листа Олександра. Цікаво, що коли пані Вітренко була народним депутатом, до редакції також надходили дуже подібні листи: «І навіщо Ви запрошуєте її до київської студії?» Дивно було і тоді, і дивним видається це зараз, чути такі запитання наших слухачів. Нас, працівників «Свободи», частина слухачів ледве не змушує робити вигляд, що в Україні немає політичної партії і немає Наталії Вітренко, яку цю партію очолює, А був згадаємо час, коли Наталія Вітренко мала в Україні 15% шанувальників і сьогодні Наталія Вітренко є українською політичною реалією.
Радіо «Свобода» в жодному разі не є трибуною якихось вибраних політичних партій, чи політиків. Це в жодному випадку не робило б нам честі, як незалежному засобу масової інформації. Ось чому ми намагаємося дати слово всім, хто цього бажає. Я думаю, що і слухачам цікавіше почути думки різних політиків, бо, як ще інакше можна судити про них, про їхні політичні платформи і врешті-решт, як інакше можна зробити власний вибір, не знаючи цих людей.
Ну, і очевидно, не вартує так перейматися тим, що, мовляв, гроші американських платників податків витрачаються не за призначенням у випадках, коли до київської студії приходять політики, які комусь з слухачів не подобаються. Ми раді всім гостям. Для нас найсуттєвішим є те, аби всі ці люди скористалися своїм законним правом бути почутими Вами, насамперед, звичайно Вами, нашими слухачами. Ось тоді ми вважатимемо, що досягли мети.
А заборонити завжди найлегше. Згадаймо, де опинився Радянський Союз з його вічними табу, з його вічними і дуже часто абсурдними заборонами? Даайте вчитися у великих людей. Вони казали:«Я в жодному разі не погоджуюся з цією думкою, але я поважаю цю думку».
Наш слухач Ярослав Татомир з Львова в електронному листі доволі гостро полемізує з колишнім послом України у Великобританії академіком Сергієм Комісаренком і генералом, радником прем’єр-міністра України Іваном Біласом з приводу радянської військової символіки та пам’ятників в Україні. Ця тема загострилася після недавніх подій у Львові, коли львівське відділення Української Республіканської партії «Собор» заявило про необхідність демонтажу меморіалу «Пагорб Слави» і пам’ятника «Монумент Слави» у Львові. До речі, ще 1992 року таке рішення ухвалила львівська влада.
Академік Сергій Комісаренко з приводу цих львівських подій в ефірі «Вечірньої Свободи» 7 травня, зокрема сказав:
Сергій Комісаренко
Думаю, що це, я б сказав так, місцеві, чи провінційні нюанси місцевих інтриг, бо, як Ви знаєте, Соціалістична партія дуже в добрих стосунках з Республіканською партією «Собор». Я думаю, що це якісь місцеві інтриги. Це по-перше.
Але, по-друге, я сказав би так, що демонтувати пам’ятники старі - це прояв дуже низької культури. І які б пам’ятники не були: чи вони є погано зроблені з мистецької точки зору, чи вони історично перекреслюються майбутніми поколіннями, їх треба зберігати. Можливо, не в тому місці, де вони були інавгуровані. Можливо, інколи, нам не вистачає власної культури.
Ми так сумуємо по тих пам’ятниках, які були зруйновані під час радянської доби, під час нацистської навали. Згадаємо, ми зараз відбудовуємо храми, але зрештою, ми не відбудовуємо старі храми, ми просто будуємо нові храми. Можливо, в цьому є сенс. Але я, наприклад, з певною такою делікатністю думаю про відбудову Успенського собору, тому що відбудова нового будинку Успенського собору призвела до руйнування того, що стоїть під фундаментом сучасного Успенського соборую, коли забивали сваї, руйнуючи старе надбання. Тому для мене це велика біль, якщо хтось торкається нашої культурної спадщини.
Згадайте, який зараз галас стосовно подій в Іраку? Так от, навіщо нам турбувати, особливо, коли це честь загиблих людей? Вони, зрештою, боролися за ту країну, в яку ми всі входили. Я думаю, не треба робити з цього великий галас, я думаю, що це можна було б врегулювати. Бачите, з 1992 року нічого не відбувалося. Я думаю, воно все мало так і залишитися, бо знов повторюю, руйнування власної культури – чи комусь це подобається сьогодні, чи ні – це низький рівень культури.
Мине 20 років, 50, 100, і ми будемо згадувати цю добу і будемо дивитися на ці пам’ятники, які будуть відображати якійсь досвід, чи історичні події тієї доби, коли це було. І воно буде, я б сказав би так, уроком, навчанням для майбутніх поколінь.
Зиновій Фрис
Інший учасник цієї дискусії, радник прем’єр-міністра України з військових питань генерал Іван Білас сказав з цього приводу:
Іван Білас
Я з сумом почув цю прикру новину, як було сказано – що львів’яни проявили таку ініціативу. Мені стало гірко за моїх земляків. І я собі задавав питання в душі: невже всі львів’яни могли дійти до такого далеко нерозумного рішення, чи навіть пропозиції? Це поки що пропозиція. І з приємністю я зараз почув в процесі цієї розмови, що це, Богу дякувати, ініціатива тільки однієї партії поміж тих 125 партій, тим більше, місцевого осередку.
Зиновій Фрис
Це лише фрагменти з дискусії, яка велася в прямому ефірі «Вечірньої Свободи». Заради справедливості треба сказати, що лідер Української Республіканської партії «Собор» Анатолій Матвієнко відмежувався від дій Львівського осередку партії «Собор». Анатолій Матвієнко з цього приводу, зокрема, сказав:
Анатолій Матвієнко
У нас є проблеми з львівської організацією, на жаль, щодо змісту її роботи. Я не знаю, де та алея, але вже сам факт заяви, який не йде на примирення, який розводить сьогодні і ставить по різні сторони барикади, більше того, в агресивну позицію опозицію, я думаю, що це не є робота, яку можна назвати з думою про Україну, про її майбутнє. І комусь це, очевидно, потрібно сьогодні розтворити опозицію. І ті, хто це робить свідомо, то й є просто ворог України. А хто це робить не свідомо, той просто є незрілий політик. Я думаю, що ми предметно, детально розберемося, наша партія здатна керуватися пріоритетом національним інтересом, виходячи із конкретної ситуації, і приведемо все до порядку.
Зиновій Фрис
І ось Ярослав Татомир з Львова в електронному листі з приводу цієї дискусії пише:«Академік Комісаренко та генерал Білас заради історії і культури виступають проти ліквідації пам’ятників реліктів тоталітарної московської імперії. Якщо історія не викреслює сторінки подій, намагається зберегти мали місце у житті народу - це її обов’язок доносити ці факти. Так само, за своїм обов’язком, констатує і знищення пам’ятників загарбників, як реакцію колись поневоленого народу на злочинні дію колишнього загарбника. Пам’ятники антагоністичних постатей в Лондоні, про які згадував пан академік - це історія самої Англії про своїх же, наголошую, громадян, а не загарбників. Подібно як в Лондоні також у нас повинні стояти пам’ятники видатних українців, нехай і неоднозначних історичних постатей: Хмельницького, Мазепи, Грушевського, Петлюри, Скоропадського, Волошина, Мельника, Бандери, Осьмака, Шухевича та інших. А щоб збереглися у нас в Україні ще й пам’ятники катів-загарбників - Гітлеру, Леніну, Сталіну, Щербицькому та їм подібним - це злочин манкуртів, яничарів. Англійці, впевнений, не допустили б до збереження пам’ятника національного ворога, скажімо, Гітлера.
Але виглядає на те, що і академік, і генерал засуджують ліквідацію у Львові пам’ятника вождеві світової пролетарської революції товаришу Леніну. Де тут культура, на яку вони покликуються? Політика. А культура, пане генерале, така - « дишло, куди повернеться - туди і вишло».
Приклад з останніх президентських виборів. Приїхали пан генерал з астронавтом Каденюком до міста на Львівщині агітувати за кандидата в президенти Марчука. Ідея не погана. Людям сподобалось, коли порівняти останнього з діючим президентом. Раптом приїжджають вони знову до містечка агітувати за ... Кучму. Люди здивовані, запитують: «У чому справа?» Каденюк цинічно пояснив:«Вчора був понеділок, сьогодні - вівторок». Ось Вам, так звана, культура».
Зиновій Фрис
А зараз, дорогі слухачі, пісня тих і про тих, хто здобував волю і незалежність України. Пісня про воїнів УПА.
Звучить пісня «Подай руку, дівчино, на прощання» у виконанні гурту «Не журись» і Олега Кульчицького.
Зиновій Фрис
В українських та польських мас-медіа дуже часто публікуються думки істориків, політиків, чиновників, політологів, письменників про криваві події 60 літньої давнини на Волині. Чимало листів від слухачів надходить і до нас на радіо «Свободу». Що ж відбувалось 60 років тому на землях біля Західного Бугу і Сяну? Хто винен у цьому конфлікті і хто має просити прощення? Чи лише українці мають вибачитися за вчинені дії ? Ці та інші запитання задають у своїх листах наші слухачі.
На думку спостерігачів, Україна на державному рівні, на відміну від Польщі, не готова вести справжній діалог про збройний конфлікт на Волині. Хоча зрозуміло, що вивчення трагічних сторінок минулого двох сусідніх народів потрібно залишити історикам. Втім, як зауважив глава УГКЦ кардинал Любомир Гузар, відповідаючи на запитання радіо «Свобода», саме держава має сприяти і бути зацікавленою допомогти історикам у праці в справі спільної українсько-польської історії.
Наша колега Галина Терещук після недавньої мандрівки волинськими селами і розмов з тими, хто й не брав ніколи зброї до рук, привезла свої враження. Ми знаємо, що чимало очевидців цих подій є слухачами радіо «Свобода». Хоча вони самі не вельми охоче згадують про трагедію, яку пережили 60 років тому. Це надто глибока і болюча рана.
Слово моїй колезі Галині Терещук.
Галина Терещук
Такої великої кількості хрестів та символічних могил, як на Волині, я не бачила ніде. Ставлять їх як поляки, так і українці. Бо немає села, де б гинули тільки українці, чи лише поляки. Заступник голови Володимир-Волинської адміністрації Дмитро Здіховський у розмові з жалем пожартував, що упродовж своєї роботи на цій посаді, він тільки те й робить, що встановлює хрести. Стільки всього пережила волинська земля… Село Охнівка, Капітулька, Ставки, Сагринь…
Розмовляючи з мешканцями цих сіл, я задавала селянам одне і теж питання: «Яка влада була у їхньому рідному селі у 1943 –1944 році?» і чула: - Німці були, поляки вночі чергували і вояки УПА.
Щоби збагнути суть трагедії, яка сталася на Волині у роки Другої світової війни, процитую напис, який буде зроблено на меморіалі у селі Ставки Турійського району: «Односельчанам, які загинули у Другій світовій війні» і далі перелік: «Вояків УПА –25 осіб, підпільників—13, від нападу поляків - 86, загиблим в Німеччині—3, на фронтах –46, підірвано на мінах дітей –5, євреїв – 39 осіб, поляків—19, червоних партизанів—16». А загалом у Ставках за роки Другої світової війни загинули 242 особи. Тобто у кожній хаті втратили 2-3 осіб. Часом була знищена уся сім’я.
А ще є села, у котрих плин часу немов би завмер. Тут мешкають переважно старші люди. Я побувала у селі Охнівка у родині Роїв, в хаті, де мешкає 89 літня жінка та її 67-річний син. Побачила тут всюдисущу тепер на Волині бідність, але водночас відчула неймовірну доброту господарів хати. 89-літня пані Ганна, немов прочитала мої думки і з жалем вимовила: «Так чекаю на смерть, а вона все не йде». У 1944 році вбили її чоловіка, а хату спалили. Жінка була свідком того, як озвірілі поляки брали на багнети молодих дівчат і скидали їх у криницю. Ганна Рой розповідає: - Взяли трьох дівчат і в студню кинули. Жах.
Жінці вдалося вижити, залишившись без хати, господарства, одягу, харчів, грошей. Почувалася тоді жебрачкою. Разом із сином ходила і просила у людей шматок хліба. Сергій Рой розповідає зі сльозами: «І хату спалили. А така вже юула велика. Все згоріло. Дід не віддавав коней й тому ми лишились усього.
Галина Терещук
Як ви жили?
Сергій Рой
Ходили із села в село. Нічогісінько не мали. Ходили просити шматок хліба по могилах. Бо ж нічого не було.
Галина Терещук
Сьогодні жінка дуже хвора. Піч, лава, стіл. На ньому скляна банка з молоком, і металеве ліжко з горою подушок. А поруч нього - радіоприймач, по якому колись, коли ще добре чула, слухала радіо Свободу. Приймач і досі налаштований на її хвилю. Жінка шкандибає до свого ліжка, а з очей ллються сльози. “Хіба це життя”, - каже вона.
І все таки це життя. Правда, воно залишається непомітним для тих, хто сьогодні, зовсім не з високих міркувань, а з виключно прагматичною метою, намагається влаштувати на Волині чергову політичну виставу.
Зиновій Фрис
До редакції надійшов звуковий лист від Василя Білоцерківського з української столиці. Пан Білоцерківський надіслав нам аудіо касету і я пропоную Вам окремі фрагменти цього звукового листа. Пан Білоцерківський порушує тему, яку наші слухачі, на жаль, чи не на жаль, мені тяжко говорити, але порушують украй рідко в своїх листах. Це питання реклами в Україні, зокрема, реклама тютюнових виробів і спиртних напоїв. З цього приводу пан Білоцерківський висловлює деякі дуже цікаві, на наш погляд, спостереження, причому це питання наш слухач пов’язує з іншими проблемами, що є актуальними для України. Отже, Василь Білоцерківський з Києва.
Василь Білоцерківський
Безумовно, що реклама тютюну, алкоголю просто не є можлива. В принципі сьогодні ми розуміємо, що Україні це не потрібно. Звичайно, що є кілька, так би мовити, боків медалі. І один бік, коли людина має право на вибір свого способу життя: палити, чи не палити, пити, чи не пити, користуватися там якимось послугами медичними, чи скажімо, якимись, секс-послугами, які сьогодні у нас напівлегально рекламують. Ми знаємо, що це є.
А з іншого боку - інший бік медалі, це те, що чи має право держава, витрачаючи наші з Вами кошти, рекламувати, санкціонувати оці всі речі, які сьогодні рекламують і які впливають масово на свідомість громадян, в тому числі і на наймолодші категорії: на підлітків, на молодь.
Також хотілося б тут зазначити такий момент, щодо реклами. Знову ж таки, чим ми можемо замінити? Тут мова йде, звичайно, про заборону. Пан депутат Черновецький Леонід Михайлович зазначив, звичайно я з ним погоджуюся, що це азіатські норми. Хотілося б просто перейти до того моменту, що необхідна у цьому плані політика, необхідна інформаційна політика, але ми розуміємо, що повинна бути певна альтернатива. Тому що, якщо говорити по лінії алкоголю, то це ж все елементи способу життя.
Сьогодні ми бачимо в Україні певні зародки соціальної реклами, які, скажімо, так чи інакше виховують якісь інші моменти в людині, особливо у підростаючому поколінні. Але на рівні загальної освіти, освіти, яка була б встановлена у масштабах держави, ці елементи досить мало значимі і сьогодні ця робота не проводиться. Звичайно, що ми розуміємо, що необхідна освіта, освіта в плані здорового способу життя, щоб людина, яка підростає вона вже розуміла, які в неї є варіанти, принаймні.
Безумовно, що будь-яку рекламу у державі санкціонує влада. Звичайно, що моральна влада не може санкціонувати аморальну рекламу. Звичайно, що ті розмови, які сьогодні ведуться про реформу нашої влади, вони очевидно актуальні. Чи буде наша влада реформована, чи не буде - це важливо. Але, очевидно, зміст цієї реформи буде також позначатися і на змісті реклами.
На сам кінець хотілося б побажати всім нам відстоювати свої права. Я переконаний, що немає людини в Україні, якій би подобалась та реклама, дійсно, що блюзнірська, зокрема, реклама, якою заповнений Київ, в тому числі, на превеликий жаль заповнена центральна вулиця України Хрещатик. Якби кожний, кому це не подобається і хто би хотів змінити ситуацію звертався у відповідні структури, безумовно, це, насамперед, засоби масової інформації і щоб вони висловлювалися, щоб ми показали своє ставлення, щоб ми намагалися так, чи інакше поступова ставати громадянами демократичного відкритого суспільства.
Зі свого боку, якщо буде така потреба, то безумовно я надам якісь свої ідеї, які в мене є. Вони, можливо, не такі глибокі і дуже детальні, але є певні ідеї з приводу порушеного тут питання. Хотілося б побажати всім усіх гараздів і подякувати за увагу, подякувати радіо «Свобода» за дуже хорошу і потрібну нам усім громадянам України роботу.
Зиновій Фрис
Нагадаю, це був Василь Білоцерківський з української столиці. А що думаєте Ви про рекламу в Україні, про рекламу не лише на вулицях Ваших міст, а й на екранах телевізорів, а також, звичайно, Ваших радіоприймачів? Чекаємо Ваших листів і на цю тему.
Вперше наша передача вийде напередодні Дня матері. Я зателефонував до нашої давньої слухачки Раїси Карюк з Миргорода і ось який діалог відбувся у мене з нашою слухачкою.
Зиновій Фрис
Чи пам’ятаєте Ви, що завтра День матері?
Раїса Карюк
Так, звичайно, День матері у нас в Миргороді теж відзначають, але не кожного року, тому що ініціаторів проведення цього свята не підтримують. Я пам’ятаю позаминулого року було проведено свято у нашому музеї, так там і поети присвячували свої вірші жінкам-матерям. У нас є багатодітні матері. Дуже скромно проводиться це свято. Не знаю, ще воно не дійшло це свято...
Зиновій Фрис
А що треба зробити, щоб воно стало масовим?
Раїса Карюк
Треба, щоб держава піклувалася про те, щоб це свято стало нарешті державним, а не просто так, ініціатори його проводять, ініціюють на місцях. Але їх не підтримують, тому що зразу ж вимагають якісь кошти, хоч невеличкі. А цих коштів немає, тому що виробництво стоїть, ніхто його піднімати не думає. Мабуть, так усім добре, як є.
Зиновій Фрис
Чого Ви бажаєте собі та всім жінкам України напередодні цього свята, пані Раїсо?
Раїса Карюк
Я бажаю собі і матерям, щоб вони були спокійні за своїх дітей, щоб вони мали змогу, хоч частіше бачити тих дітей, які знаходяться десь далеко від них. І щоб діти мали більше часу матерям своїм приділяти увагу. Тому що так життя побудоване, що діти живуть для своїх дітей, а матері - для своїх дітей. У цьому житті матері мають якось менше уваги. Заклопотане зараз життя таке у всіх. Я бажаю, щоб це свято нарешті стало державним.
Звучить пісня
Зиновій Фрис
У виконанні Квітки Цісик прозвучав фрагмент пісні для всіх матерів України, для всіх матерів, що слухали нашу передачу. Я прощаюся з Вами. До зустрічі, хай Вам щастить.
Зиновій Фрис
Листи на «Свободу». Передача з Праги. Вітаю Вас, дорогі слухачі.
Розпочну з електронного листа Олександра з української столиці. Автор не вказує свого прізвища. Лист надійшов відразу після випуску «Вечірньої Свободи» в прямому ефірі, в якому взяла участь лідер прогресивних соціалістів Наталія Вітренко. Це було приблизно два тижні тому.
Отже, слухач Олександр запитує: «Навіщо Ви запрошуєте Вітренко? Коли вона була народним депутатом, це ще можна було виправдати, але навіщо Ви це робите тепер?». Олександр дорікає, що, мовляв, радіо «Свобода» витрачає гроші американських платників податків на рекламу представників політичних сил України, що поливають брудом США, як це і робить Наталія Вітренко.
Ось таки дуже короткий електронний лист від Олександра з Києва.
Цікаво, що сама Наталія Вітренко ще десь два роки тому, коли вона була членом парламенту, висловила в нашому ефірі припущення, що ми запрошуємо її тому, що:«Центральне розвідувальне управління дуже хоче розшифрувати Вітренко, що вона собою являє, як можна її зупинити, як можна позбавити її голосу, щоб Україна була ручна, керована?» (звучав запис розмови з Вітренко).
Зиновій Фрис
Я згадую, що деякі наші слухачі згодом ще довго кепкували з приводу цих слів пані Вітренко, мовляв, лідер прогресивних соціалістів у такий спосіб набиває собі ціну перед черговими парламентськими виборами.
Втім, повернуся до листа Олександра. Цікаво, що коли пані Вітренко була народним депутатом, до редакції також надходили дуже подібні листи: «І навіщо Ви запрошуєте її до київської студії?» Дивно було і тоді, і дивним видається це зараз, чути такі запитання наших слухачів. Нас, працівників «Свободи», частина слухачів ледве не змушує робити вигляд, що в Україні немає політичної партії і немає Наталії Вітренко, яку цю партію очолює, А був згадаємо час, коли Наталія Вітренко мала в Україні 15% шанувальників і сьогодні Наталія Вітренко є українською політичною реалією.
Радіо «Свобода» в жодному разі не є трибуною якихось вибраних політичних партій, чи політиків. Це в жодному випадку не робило б нам честі, як незалежному засобу масової інформації. Ось чому ми намагаємося дати слово всім, хто цього бажає. Я думаю, що і слухачам цікавіше почути думки різних політиків, бо, як ще інакше можна судити про них, про їхні політичні платформи і врешті-решт, як інакше можна зробити власний вибір, не знаючи цих людей.
Ну, і очевидно, не вартує так перейматися тим, що, мовляв, гроші американських платників податків витрачаються не за призначенням у випадках, коли до київської студії приходять політики, які комусь з слухачів не подобаються. Ми раді всім гостям. Для нас найсуттєвішим є те, аби всі ці люди скористалися своїм законним правом бути почутими Вами, насамперед, звичайно Вами, нашими слухачами. Ось тоді ми вважатимемо, що досягли мети.
А заборонити завжди найлегше. Згадаймо, де опинився Радянський Союз з його вічними табу, з його вічними і дуже часто абсурдними заборонами? Даайте вчитися у великих людей. Вони казали:«Я в жодному разі не погоджуюся з цією думкою, але я поважаю цю думку».
Наш слухач Ярослав Татомир з Львова в електронному листі доволі гостро полемізує з колишнім послом України у Великобританії академіком Сергієм Комісаренком і генералом, радником прем’єр-міністра України Іваном Біласом з приводу радянської військової символіки та пам’ятників в Україні. Ця тема загострилася після недавніх подій у Львові, коли львівське відділення Української Республіканської партії «Собор» заявило про необхідність демонтажу меморіалу «Пагорб Слави» і пам’ятника «Монумент Слави» у Львові. До речі, ще 1992 року таке рішення ухвалила львівська влада.
Академік Сергій Комісаренко з приводу цих львівських подій в ефірі «Вечірньої Свободи» 7 травня, зокрема сказав:
Сергій Комісаренко
Думаю, що це, я б сказав так, місцеві, чи провінційні нюанси місцевих інтриг, бо, як Ви знаєте, Соціалістична партія дуже в добрих стосунках з Республіканською партією «Собор». Я думаю, що це якісь місцеві інтриги. Це по-перше.
Але, по-друге, я сказав би так, що демонтувати пам’ятники старі - це прояв дуже низької культури. І які б пам’ятники не були: чи вони є погано зроблені з мистецької точки зору, чи вони історично перекреслюються майбутніми поколіннями, їх треба зберігати. Можливо, не в тому місці, де вони були інавгуровані. Можливо, інколи, нам не вистачає власної культури.
Ми так сумуємо по тих пам’ятниках, які були зруйновані під час радянської доби, під час нацистської навали. Згадаємо, ми зараз відбудовуємо храми, але зрештою, ми не відбудовуємо старі храми, ми просто будуємо нові храми. Можливо, в цьому є сенс. Але я, наприклад, з певною такою делікатністю думаю про відбудову Успенського собору, тому що відбудова нового будинку Успенського собору призвела до руйнування того, що стоїть під фундаментом сучасного Успенського соборую, коли забивали сваї, руйнуючи старе надбання. Тому для мене це велика біль, якщо хтось торкається нашої культурної спадщини.
Згадайте, який зараз галас стосовно подій в Іраку? Так от, навіщо нам турбувати, особливо, коли це честь загиблих людей? Вони, зрештою, боролися за ту країну, в яку ми всі входили. Я думаю, не треба робити з цього великий галас, я думаю, що це можна було б врегулювати. Бачите, з 1992 року нічого не відбувалося. Я думаю, воно все мало так і залишитися, бо знов повторюю, руйнування власної культури – чи комусь це подобається сьогодні, чи ні – це низький рівень культури.
Мине 20 років, 50, 100, і ми будемо згадувати цю добу і будемо дивитися на ці пам’ятники, які будуть відображати якійсь досвід, чи історичні події тієї доби, коли це було. І воно буде, я б сказав би так, уроком, навчанням для майбутніх поколінь.
Зиновій Фрис
Інший учасник цієї дискусії, радник прем’єр-міністра України з військових питань генерал Іван Білас сказав з цього приводу:
Іван Білас
Я з сумом почув цю прикру новину, як було сказано – що львів’яни проявили таку ініціативу. Мені стало гірко за моїх земляків. І я собі задавав питання в душі: невже всі львів’яни могли дійти до такого далеко нерозумного рішення, чи навіть пропозиції? Це поки що пропозиція. І з приємністю я зараз почув в процесі цієї розмови, що це, Богу дякувати, ініціатива тільки однієї партії поміж тих 125 партій, тим більше, місцевого осередку.
Зиновій Фрис
Це лише фрагменти з дискусії, яка велася в прямому ефірі «Вечірньої Свободи». Заради справедливості треба сказати, що лідер Української Республіканської партії «Собор» Анатолій Матвієнко відмежувався від дій Львівського осередку партії «Собор». Анатолій Матвієнко з цього приводу, зокрема, сказав:
Анатолій Матвієнко
У нас є проблеми з львівської організацією, на жаль, щодо змісту її роботи. Я не знаю, де та алея, але вже сам факт заяви, який не йде на примирення, який розводить сьогодні і ставить по різні сторони барикади, більше того, в агресивну позицію опозицію, я думаю, що це не є робота, яку можна назвати з думою про Україну, про її майбутнє. І комусь це, очевидно, потрібно сьогодні розтворити опозицію. І ті, хто це робить свідомо, то й є просто ворог України. А хто це робить не свідомо, той просто є незрілий політик. Я думаю, що ми предметно, детально розберемося, наша партія здатна керуватися пріоритетом національним інтересом, виходячи із конкретної ситуації, і приведемо все до порядку.
Зиновій Фрис
І ось Ярослав Татомир з Львова в електронному листі з приводу цієї дискусії пише:«Академік Комісаренко та генерал Білас заради історії і культури виступають проти ліквідації пам’ятників реліктів тоталітарної московської імперії. Якщо історія не викреслює сторінки подій, намагається зберегти мали місце у житті народу - це її обов’язок доносити ці факти. Так само, за своїм обов’язком, констатує і знищення пам’ятників загарбників, як реакцію колись поневоленого народу на злочинні дію колишнього загарбника. Пам’ятники антагоністичних постатей в Лондоні, про які згадував пан академік - це історія самої Англії про своїх же, наголошую, громадян, а не загарбників. Подібно як в Лондоні також у нас повинні стояти пам’ятники видатних українців, нехай і неоднозначних історичних постатей: Хмельницького, Мазепи, Грушевського, Петлюри, Скоропадського, Волошина, Мельника, Бандери, Осьмака, Шухевича та інших. А щоб збереглися у нас в Україні ще й пам’ятники катів-загарбників - Гітлеру, Леніну, Сталіну, Щербицькому та їм подібним - це злочин манкуртів, яничарів. Англійці, впевнений, не допустили б до збереження пам’ятника національного ворога, скажімо, Гітлера.
Але виглядає на те, що і академік, і генерал засуджують ліквідацію у Львові пам’ятника вождеві світової пролетарської революції товаришу Леніну. Де тут культура, на яку вони покликуються? Політика. А культура, пане генерале, така - « дишло, куди повернеться - туди і вишло».
Приклад з останніх президентських виборів. Приїхали пан генерал з астронавтом Каденюком до міста на Львівщині агітувати за кандидата в президенти Марчука. Ідея не погана. Людям сподобалось, коли порівняти останнього з діючим президентом. Раптом приїжджають вони знову до містечка агітувати за ... Кучму. Люди здивовані, запитують: «У чому справа?» Каденюк цинічно пояснив:«Вчора був понеділок, сьогодні - вівторок». Ось Вам, так звана, культура».
Зиновій Фрис
А зараз, дорогі слухачі, пісня тих і про тих, хто здобував волю і незалежність України. Пісня про воїнів УПА.
Звучить пісня «Подай руку, дівчино, на прощання» у виконанні гурту «Не журись» і Олега Кульчицького.
Зиновій Фрис
В українських та польських мас-медіа дуже часто публікуються думки істориків, політиків, чиновників, політологів, письменників про криваві події 60 літньої давнини на Волині. Чимало листів від слухачів надходить і до нас на радіо «Свободу». Що ж відбувалось 60 років тому на землях біля Західного Бугу і Сяну? Хто винен у цьому конфлікті і хто має просити прощення? Чи лише українці мають вибачитися за вчинені дії ? Ці та інші запитання задають у своїх листах наші слухачі.
На думку спостерігачів, Україна на державному рівні, на відміну від Польщі, не готова вести справжній діалог про збройний конфлікт на Волині. Хоча зрозуміло, що вивчення трагічних сторінок минулого двох сусідніх народів потрібно залишити історикам. Втім, як зауважив глава УГКЦ кардинал Любомир Гузар, відповідаючи на запитання радіо «Свобода», саме держава має сприяти і бути зацікавленою допомогти історикам у праці в справі спільної українсько-польської історії.
Наша колега Галина Терещук після недавньої мандрівки волинськими селами і розмов з тими, хто й не брав ніколи зброї до рук, привезла свої враження. Ми знаємо, що чимало очевидців цих подій є слухачами радіо «Свобода». Хоча вони самі не вельми охоче згадують про трагедію, яку пережили 60 років тому. Це надто глибока і болюча рана.
Слово моїй колезі Галині Терещук.
Галина Терещук
Такої великої кількості хрестів та символічних могил, як на Волині, я не бачила ніде. Ставлять їх як поляки, так і українці. Бо немає села, де б гинули тільки українці, чи лише поляки. Заступник голови Володимир-Волинської адміністрації Дмитро Здіховський у розмові з жалем пожартував, що упродовж своєї роботи на цій посаді, він тільки те й робить, що встановлює хрести. Стільки всього пережила волинська земля… Село Охнівка, Капітулька, Ставки, Сагринь…
Розмовляючи з мешканцями цих сіл, я задавала селянам одне і теж питання: «Яка влада була у їхньому рідному селі у 1943 –1944 році?» і чула: - Німці були, поляки вночі чергували і вояки УПА.
Щоби збагнути суть трагедії, яка сталася на Волині у роки Другої світової війни, процитую напис, який буде зроблено на меморіалі у селі Ставки Турійського району: «Односельчанам, які загинули у Другій світовій війні» і далі перелік: «Вояків УПА –25 осіб, підпільників—13, від нападу поляків - 86, загиблим в Німеччині—3, на фронтах –46, підірвано на мінах дітей –5, євреїв – 39 осіб, поляків—19, червоних партизанів—16». А загалом у Ставках за роки Другої світової війни загинули 242 особи. Тобто у кожній хаті втратили 2-3 осіб. Часом була знищена уся сім’я.
А ще є села, у котрих плин часу немов би завмер. Тут мешкають переважно старші люди. Я побувала у селі Охнівка у родині Роїв, в хаті, де мешкає 89 літня жінка та її 67-річний син. Побачила тут всюдисущу тепер на Волині бідність, але водночас відчула неймовірну доброту господарів хати. 89-літня пані Ганна, немов прочитала мої думки і з жалем вимовила: «Так чекаю на смерть, а вона все не йде». У 1944 році вбили її чоловіка, а хату спалили. Жінка була свідком того, як озвірілі поляки брали на багнети молодих дівчат і скидали їх у криницю. Ганна Рой розповідає: - Взяли трьох дівчат і в студню кинули. Жах.
Жінці вдалося вижити, залишившись без хати, господарства, одягу, харчів, грошей. Почувалася тоді жебрачкою. Разом із сином ходила і просила у людей шматок хліба. Сергій Рой розповідає зі сльозами: «І хату спалили. А така вже юула велика. Все згоріло. Дід не віддавав коней й тому ми лишились усього.
Галина Терещук
Як ви жили?
Сергій Рой
Ходили із села в село. Нічогісінько не мали. Ходили просити шматок хліба по могилах. Бо ж нічого не було.
Галина Терещук
Сьогодні жінка дуже хвора. Піч, лава, стіл. На ньому скляна банка з молоком, і металеве ліжко з горою подушок. А поруч нього - радіоприймач, по якому колись, коли ще добре чула, слухала радіо Свободу. Приймач і досі налаштований на її хвилю. Жінка шкандибає до свого ліжка, а з очей ллються сльози. “Хіба це життя”, - каже вона.
І все таки це життя. Правда, воно залишається непомітним для тих, хто сьогодні, зовсім не з високих міркувань, а з виключно прагматичною метою, намагається влаштувати на Волині чергову політичну виставу.
Зиновій Фрис
До редакції надійшов звуковий лист від Василя Білоцерківського з української столиці. Пан Білоцерківський надіслав нам аудіо касету і я пропоную Вам окремі фрагменти цього звукового листа. Пан Білоцерківський порушує тему, яку наші слухачі, на жаль, чи не на жаль, мені тяжко говорити, але порушують украй рідко в своїх листах. Це питання реклами в Україні, зокрема, реклама тютюнових виробів і спиртних напоїв. З цього приводу пан Білоцерківський висловлює деякі дуже цікаві, на наш погляд, спостереження, причому це питання наш слухач пов’язує з іншими проблемами, що є актуальними для України. Отже, Василь Білоцерківський з Києва.
Василь Білоцерківський
Безумовно, що реклама тютюну, алкоголю просто не є можлива. В принципі сьогодні ми розуміємо, що Україні це не потрібно. Звичайно, що є кілька, так би мовити, боків медалі. І один бік, коли людина має право на вибір свого способу життя: палити, чи не палити, пити, чи не пити, користуватися там якимось послугами медичними, чи скажімо, якимись, секс-послугами, які сьогодні у нас напівлегально рекламують. Ми знаємо, що це є.
А з іншого боку - інший бік медалі, це те, що чи має право держава, витрачаючи наші з Вами кошти, рекламувати, санкціонувати оці всі речі, які сьогодні рекламують і які впливають масово на свідомість громадян, в тому числі і на наймолодші категорії: на підлітків, на молодь.
Також хотілося б тут зазначити такий момент, щодо реклами. Знову ж таки, чим ми можемо замінити? Тут мова йде, звичайно, про заборону. Пан депутат Черновецький Леонід Михайлович зазначив, звичайно я з ним погоджуюся, що це азіатські норми. Хотілося б просто перейти до того моменту, що необхідна у цьому плані політика, необхідна інформаційна політика, але ми розуміємо, що повинна бути певна альтернатива. Тому що, якщо говорити по лінії алкоголю, то це ж все елементи способу життя.
Сьогодні ми бачимо в Україні певні зародки соціальної реклами, які, скажімо, так чи інакше виховують якісь інші моменти в людині, особливо у підростаючому поколінні. Але на рівні загальної освіти, освіти, яка була б встановлена у масштабах держави, ці елементи досить мало значимі і сьогодні ця робота не проводиться. Звичайно, що ми розуміємо, що необхідна освіта, освіта в плані здорового способу життя, щоб людина, яка підростає вона вже розуміла, які в неї є варіанти, принаймні.
Безумовно, що будь-яку рекламу у державі санкціонує влада. Звичайно, що моральна влада не може санкціонувати аморальну рекламу. Звичайно, що ті розмови, які сьогодні ведуться про реформу нашої влади, вони очевидно актуальні. Чи буде наша влада реформована, чи не буде - це важливо. Але, очевидно, зміст цієї реформи буде також позначатися і на змісті реклами.
На сам кінець хотілося б побажати всім нам відстоювати свої права. Я переконаний, що немає людини в Україні, якій би подобалась та реклама, дійсно, що блюзнірська, зокрема, реклама, якою заповнений Київ, в тому числі, на превеликий жаль заповнена центральна вулиця України Хрещатик. Якби кожний, кому це не подобається і хто би хотів змінити ситуацію звертався у відповідні структури, безумовно, це, насамперед, засоби масової інформації і щоб вони висловлювалися, щоб ми показали своє ставлення, щоб ми намагалися так, чи інакше поступова ставати громадянами демократичного відкритого суспільства.
Зі свого боку, якщо буде така потреба, то безумовно я надам якісь свої ідеї, які в мене є. Вони, можливо, не такі глибокі і дуже детальні, але є певні ідеї з приводу порушеного тут питання. Хотілося б побажати всім усіх гараздів і подякувати за увагу, подякувати радіо «Свобода» за дуже хорошу і потрібну нам усім громадянам України роботу.
Зиновій Фрис
Нагадаю, це був Василь Білоцерківський з української столиці. А що думаєте Ви про рекламу в Україні, про рекламу не лише на вулицях Ваших міст, а й на екранах телевізорів, а також, звичайно, Ваших радіоприймачів? Чекаємо Ваших листів і на цю тему.
Вперше наша передача вийде напередодні Дня матері. Я зателефонував до нашої давньої слухачки Раїси Карюк з Миргорода і ось який діалог відбувся у мене з нашою слухачкою.
Зиновій Фрис
Чи пам’ятаєте Ви, що завтра День матері?
Раїса Карюк
Так, звичайно, День матері у нас в Миргороді теж відзначають, але не кожного року, тому що ініціаторів проведення цього свята не підтримують. Я пам’ятаю позаминулого року було проведено свято у нашому музеї, так там і поети присвячували свої вірші жінкам-матерям. У нас є багатодітні матері. Дуже скромно проводиться це свято. Не знаю, ще воно не дійшло це свято...
Зиновій Фрис
А що треба зробити, щоб воно стало масовим?
Раїса Карюк
Треба, щоб держава піклувалася про те, щоб це свято стало нарешті державним, а не просто так, ініціатори його проводять, ініціюють на місцях. Але їх не підтримують, тому що зразу ж вимагають якісь кошти, хоч невеличкі. А цих коштів немає, тому що виробництво стоїть, ніхто його піднімати не думає. Мабуть, так усім добре, як є.
Зиновій Фрис
Чого Ви бажаєте собі та всім жінкам України напередодні цього свята, пані Раїсо?
Раїса Карюк
Я бажаю собі і матерям, щоб вони були спокійні за своїх дітей, щоб вони мали змогу, хоч частіше бачити тих дітей, які знаходяться десь далеко від них. І щоб діти мали більше часу матерям своїм приділяти увагу. Тому що так життя побудоване, що діти живуть для своїх дітей, а матері - для своїх дітей. У цьому житті матері мають якось менше уваги. Заклопотане зараз життя таке у всіх. Я бажаю, щоб це свято нарешті стало державним.
Звучить пісня
Зиновій Фрис
У виконанні Квітки Цісик прозвучав фрагмент пісні для всіх матерів України, для всіх матерів, що слухали нашу передачу. Я прощаюся з Вами. До зустрічі, хай Вам щастить.