Тарас Марусик Про Європейську хартію регіональних мов або мов меншин
Київ, 3 квітня, 2003 - Європейська хартія регіональних мов або мов меншин була ухвалена 5 листопада 1992 року Комітетом Міністрів Ради Європи. Цей документ покликаний сприяти розвиткові передовсім тих мов, які, як сказано в преамбулі до нього, “є під загрозою вимирання”. Кожна країна, що приєдналася або має намір приєднатися до цієї Хартії, повинна взяти зобов’язання щодо застосування, як мінімум ,35 пунктів або підпунктів. Україна, вступаючи до Ради Європи 9 листопада 1995 року, взялась,серед іншого, ратифікувати цей багатосторонній міжнародний договір.
Почну з назви : "Європейська хартія регіональних мов або мов меншин”. Все більше українських фахівців вважають, що переклад назви цього документа неправильний. Має бути так: "Європейська хартія регіональних або міноритарних мов”, тобто мов, які перебувають у меншості на тій чи іншій території. Здається, деталь, але, як кажуть, диявол міститься саме там. Це означає, що дана Хартія захищає не національні меншини, а мови, які можуть зникнути як надбання європейської культурної спадщини.
Цікаво, що Хартія набрала чинности лише 1 березня 1998 року, коли була ратифікована 5 країнами. Якщо уважно проаналізувати ратифікаційний список європейських держав на сьогоднішній день, стає зрозуміло, що Україна вибрала найгірший з усіх варіантів. Судіть самі: з 44 країн підписали цей документ 29 держав, та лише 17 з них ратифікували його. Україна ж хоче бути святішою від самого Папи Римського. Інакше як можна розцінити поданий Президентом України законопроект, в якому беруться зобов’язання щодо 13 мов? Назвімо їх: білоруська, болгарська, гагаузька, грецька, єврейська, кримськотатарська, молдовська, німецька, польська, російська, румунська, словацька та угорська. Якщо б народні депутати проголосували за такий закон, то це був би абсолютний рекорд Євросоюзу. А якщо додати, що винесений у лютому цього року на засідання сесії Верховної Ради документ, по-перше, не був завізований у Міністерстві фінансів України, а по-друге, мав застосовуватися за загальнодержавним, а не територіальним принципом, тобто, під захист підпадали б усі 13 мов на всій території держави, то це ще один рекорд, гідний Книги рекордів . Так що за цими показниками Банкова вийшла на перше місце серед усіх, умовно кажучи, банкових Європи. Добре, що такі сумнівні лаври поки що не спокусили народних депутатів.
Перша спроба ратифікації Хартії в Україні відноситься до грудня 1999 року. Готувалася вона в поспіху, оскільки 14 грудня цього ж року з’явилося офіційне й остаточне тлумачення 10 статті Конституції України про державність української мови. Рівно через 10 днів депутати під проводом тодішнього голови Верховної Ради Олександра Ткаченка ратифікували Хартію, але 12 липня 2000 року Конституційний Суд України визнав закон про ратифікацію Хартії неконституційним.
Після недавньої невдалої спроби ухвалити Хартію будуть, звичайно, нові спроби ратифікувати її ще до прийняття нового мовного закону. Це один з найкращих способів, політизуючи ситуацію, загальмувати загрозливий для влади рух до ситуативної консолідації в суспільстві.
Почну з назви : "Європейська хартія регіональних мов або мов меншин”. Все більше українських фахівців вважають, що переклад назви цього документа неправильний. Має бути так: "Європейська хартія регіональних або міноритарних мов”, тобто мов, які перебувають у меншості на тій чи іншій території. Здається, деталь, але, як кажуть, диявол міститься саме там. Це означає, що дана Хартія захищає не національні меншини, а мови, які можуть зникнути як надбання європейської культурної спадщини.
Цікаво, що Хартія набрала чинности лише 1 березня 1998 року, коли була ратифікована 5 країнами. Якщо уважно проаналізувати ратифікаційний список європейських держав на сьогоднішній день, стає зрозуміло, що Україна вибрала найгірший з усіх варіантів. Судіть самі: з 44 країн підписали цей документ 29 держав, та лише 17 з них ратифікували його. Україна ж хоче бути святішою від самого Папи Римського. Інакше як можна розцінити поданий Президентом України законопроект, в якому беруться зобов’язання щодо 13 мов? Назвімо їх: білоруська, болгарська, гагаузька, грецька, єврейська, кримськотатарська, молдовська, німецька, польська, російська, румунська, словацька та угорська. Якщо б народні депутати проголосували за такий закон, то це був би абсолютний рекорд Євросоюзу. А якщо додати, що винесений у лютому цього року на засідання сесії Верховної Ради документ, по-перше, не був завізований у Міністерстві фінансів України, а по-друге, мав застосовуватися за загальнодержавним, а не територіальним принципом, тобто, під захист підпадали б усі 13 мов на всій території держави, то це ще один рекорд, гідний Книги рекордів . Так що за цими показниками Банкова вийшла на перше місце серед усіх, умовно кажучи, банкових Європи. Добре, що такі сумнівні лаври поки що не спокусили народних депутатів.
Перша спроба ратифікації Хартії в Україні відноситься до грудня 1999 року. Готувалася вона в поспіху, оскільки 14 грудня цього ж року з’явилося офіційне й остаточне тлумачення 10 статті Конституції України про державність української мови. Рівно через 10 днів депутати під проводом тодішнього голови Верховної Ради Олександра Ткаченка ратифікували Хартію, але 12 липня 2000 року Конституційний Суд України визнав закон про ратифікацію Хартії неконституційним.
Після недавньої невдалої спроби ухвалити Хартію будуть, звичайно, нові спроби ратифікувати її ще до прийняття нового мовного закону. Це один з найкращих способів, політизуючи ситуацію, загальмувати загрозливий для влади рух до ситуативної консолідації в суспільстві.