У колонії за ґратами змушені проводити цілий день люди, які не є засудженими – охоронці й вихователі. Розмова з одним із них
Київ-Вінниця, 11 лютого 2003 – Якщо українські політики говорять про потребу реформування держави, то про українську в’язницю говорять, що там все стабільне, і існуватиме вона і в тоталітарному, і в демократичному режимі. Як ми вже повідомляли, нещодавно творча група наших київських журналістів у межах проекту «Обличчя української в’язниці» відвідала Білоцерківську колонію суворого режиму і Вінницьку тюрму №1 для довічно ув’язнених. Сьогодні ми пропонуємо вашій увазі перший матеріал цього циклу.
Коли мова заходить про режимні об’єкти, то як правило насамперед в уяві постають кадри з радянських і пострадянських кінофільмів про зону. Худі обличчя ув’язнених, бараки, кам’яні мури. Водночас у колонії за ґратами змушені проводити цілий день люди, які не є засудженими. Це охоронці і вихователі. Один з них – Олександр Пішехонов, старший інспектор соціально-психологічної служби Білоцерківської колонії суворого режиму. У колонії він з 99 року, починав працювати начальником відділення. За фахом – вчитель англійської мови у школі. За словами пана Пішехонова, чотири роки тому його скоротили в школі, після звільнення з роботи певний час заробляв на життя тим, що підвозив випадкових пасажирів на своєму автомобілі. Згодом, як каже Олександр Пішехонов, йому захотілося стабільності. А в’язниця, на його думку, це та установа, яка буде існувати і в демократичному, і в гуманітарному суспільстві.
Пане Пішехонов, що для Вас – це поняття свободи, волі як для людини, яка не є засуджена, але більшість свого часу проводить в місцях позбавлення волі?
Олександр Пішехонов
Що мене вразило, коли я тільки прийшов сюди працювати, це був мій перший візит, я колонію до того тільки по телебаченню бачив. Прийшовши сюди й отримавши ключі, під враженням сильним був, що мені, щоб вийти з зони, потрібно хвилини дві, потрібно дійти до вахти, відчинити-зачинити двері, здати свої ключі, отримати свій жетон – і я вільна людина. А вони оцей бар’єр в хвилину-дві мусить пройти його, кому скільки дав суд – за рік, за два, за п’ятнадцять. А це мене дуже сильно вражало, що ми можемо навіть з засудженим розмовляти біля цих дверей, які фактично є дверима на свободу.
Надія Шерстюк
Як впливає в’язниця на психіку людини, як швидко відбувається деградація особистості?
Олександр Пішехонов
Не обов’язково деградація. Я вам скажу, що тюрма – це хоч установа з виконання покарань, але все таки вона і вчить чомусь. Наприклад, більше цінувати свободу. Виходячи звідси, багато хто каже: я ні в якому разі в тюрму більше не сяду.
Надія Шерстюк
Чи важко Вам долати той бар’єр між вихователем, між людиною у формі і людиною засудженою?
Олександр Пішехонов
За фахом я вчитель, засуджені – це люди, люди можливо хворі в деякому аспекті, наркоманія – це соціальна хвороба, але в праці з людьми мені легше, бо я цю працю знаю. Звичайно, це не виправдання, але корекція поведінки чи надання якихось навичок, я їм намагаюся довести, що за кожний вчинок, негативний вчинок, звісно, слідує покарання. Якщо з людиною тільки балакати постійно і казати – ай-яй-яй, і пальцем йому вказувати, що це дуже поганий вчинок і більше такого не роби... Є люди, яким доходить. Є 22 пункти розпорядку дня, яких засуджений повинен дотримуватися. Оскільки це колонія, то ми не можемо закривати очі на те, що він на три хвилини пізніше встав, не захотів вийти на вечірню чи ранкову перевірку. Це його обов’язок. А наша задача полягає в тому, щоб привчити його до виконання і дотримання вимог і правил режиму утримання. У відділенні 150 чоловік. Система, як ми називали, барачна. Що таке робота індивідуальна? Коли я маю змогу викликати засуджених і побалакати з ним сам на сам. Тоді мені це було тяжко зробити – адже 150 осіб. Я маю надію, що моя праця хоч якусь користь приносить. Якщо я в своїй роботі, або начальники відділень, хоча б одну людину вбережемо, я думаю, це вже великий плюс.
Коли мова заходить про режимні об’єкти, то як правило насамперед в уяві постають кадри з радянських і пострадянських кінофільмів про зону. Худі обличчя ув’язнених, бараки, кам’яні мури. Водночас у колонії за ґратами змушені проводити цілий день люди, які не є засудженими. Це охоронці і вихователі. Один з них – Олександр Пішехонов, старший інспектор соціально-психологічної служби Білоцерківської колонії суворого режиму. У колонії він з 99 року, починав працювати начальником відділення. За фахом – вчитель англійської мови у школі. За словами пана Пішехонова, чотири роки тому його скоротили в школі, після звільнення з роботи певний час заробляв на життя тим, що підвозив випадкових пасажирів на своєму автомобілі. Згодом, як каже Олександр Пішехонов, йому захотілося стабільності. А в’язниця, на його думку, це та установа, яка буде існувати і в демократичному, і в гуманітарному суспільстві.
Пане Пішехонов, що для Вас – це поняття свободи, волі як для людини, яка не є засуджена, але більшість свого часу проводить в місцях позбавлення волі?
Олександр Пішехонов
Що мене вразило, коли я тільки прийшов сюди працювати, це був мій перший візит, я колонію до того тільки по телебаченню бачив. Прийшовши сюди й отримавши ключі, під враженням сильним був, що мені, щоб вийти з зони, потрібно хвилини дві, потрібно дійти до вахти, відчинити-зачинити двері, здати свої ключі, отримати свій жетон – і я вільна людина. А вони оцей бар’єр в хвилину-дві мусить пройти його, кому скільки дав суд – за рік, за два, за п’ятнадцять. А це мене дуже сильно вражало, що ми можемо навіть з засудженим розмовляти біля цих дверей, які фактично є дверима на свободу.
Надія Шерстюк
Як впливає в’язниця на психіку людини, як швидко відбувається деградація особистості?
Олександр Пішехонов
Не обов’язково деградація. Я вам скажу, що тюрма – це хоч установа з виконання покарань, але все таки вона і вчить чомусь. Наприклад, більше цінувати свободу. Виходячи звідси, багато хто каже: я ні в якому разі в тюрму більше не сяду.
Надія Шерстюк
Чи важко Вам долати той бар’єр між вихователем, між людиною у формі і людиною засудженою?
Олександр Пішехонов
За фахом я вчитель, засуджені – це люди, люди можливо хворі в деякому аспекті, наркоманія – це соціальна хвороба, але в праці з людьми мені легше, бо я цю працю знаю. Звичайно, це не виправдання, але корекція поведінки чи надання якихось навичок, я їм намагаюся довести, що за кожний вчинок, негативний вчинок, звісно, слідує покарання. Якщо з людиною тільки балакати постійно і казати – ай-яй-яй, і пальцем йому вказувати, що це дуже поганий вчинок і більше такого не роби... Є люди, яким доходить. Є 22 пункти розпорядку дня, яких засуджений повинен дотримуватися. Оскільки це колонія, то ми не можемо закривати очі на те, що він на три хвилини пізніше встав, не захотів вийти на вечірню чи ранкову перевірку. Це його обов’язок. А наша задача полягає в тому, щоб привчити його до виконання і дотримання вимог і правил режиму утримання. У відділенні 150 чоловік. Система, як ми називали, барачна. Що таке робота індивідуальна? Коли я маю змогу викликати засуджених і побалакати з ним сам на сам. Тоді мені це було тяжко зробити – адже 150 осіб. Я маю надію, що моя праця хоч якусь користь приносить. Якщо я в своїй роботі, або начальники відділень, хоча б одну людину вбережемо, я думаю, це вже великий плюс.