Диктор українського радіо Світлана Горлова про дикторів, дикторство і не тільки напередодні професійного свята працівників радіо, телебачення та зв’язку
Київ, 14 листопада 2002 - У суботу, 16 листопада, в Україні відзначатимуть День працівників радіо, телебачення та зв’язку. Саме цього дня у 1924 році у Харкові вийшла в ефір перша українська радіопередача.
Ми доволі часто запрошуємо до студії різних журналістів, кореспондентів, репортерів, ведучих та обговорюємо із цими людьми злободенні теми. Але є одна професія на радіо, якій традиційно майже не приділяється увага. Більше того - вважається, що цей фах помирає, що він глибоко архаїчний і що нікому не потрібен. Втім, на державному радіо хоч і дуже мало, але диктори є. Як вони живуть, як працюється представникам цього уже рідкісного фаху, як вони ставляться до мовних проблем.
Про це ви почуєте у розмові нашої кореспондентки Майї Нагорняк із диктором Українського радіо, заслуженою артисткою України Світланою Горловою. Сьогодні – пані Світлана - гість Ранкової Свободи.
Пані Світлано, напередодні професійного свята Дня працівників радіо, телебачення та зв’язку хотілося би від Вас почути таке – Ви високопрофесійний диктор, ветеран дикторської справи. От що як фахівця усе таки Вас хвилює та непокоїть найбільшою мірою? Бо завжди напередодні професійного свята думаєш про такі речі...
ГОРЛОВА: Звичайно. Я ветеран, тому що 42 роки я перед мікрофоном. Я завжди гордилася тим, що я диктор Українського радіо. Зараз, на жаль, уже такого поняття, як диктор, майже немає. Звичайно, це дуже неприємно. Я розумію, що слово “ диктор” походить від слова “диктувати”. Але ж ми ніколи у житті не диктували. Ми висловлювали хоч і чужі думки, але при цьому вважали, що передаємо ці думки начебто від себе. Зараз що мене найбільше хвилює, так це те, що у нас радіо стає малограмотним. Тому що раніше радіо було еталоном. Для нас грамотність була на першому місці. І колись, як згадують мої діти, я читала словники на ніч, як роман. Зараз, на превеликий жаль, ця грамотність втрачається. І, повірте мені, у мене просто болить душа. Та не лише у мене. От якби люди увійшли у свою професію усією душею, то вони б не дозволяли собі такі речі, які ми іноді чуємо в ефірі.
Ви цілком правильно помітили тенденцію, що останнім часом різко падає рівень виконавської майстерності і ведучих, і журналістів, і репортерів. І слухачі також не можуть цього не помічати. Як Ви гадаєте, у чому усе таки головна причина. Може, у тому, що дикторів так відкинули, можливо, у тому, що динамічність нашого життя не дозволяє звертати увагу ще й на цей чинник...
ГОРЛОВА: Я вважаю, що повинна бути художня рада. Людей треба слухати, перш ніж випускати їх в ефір. Не можна брати російськомовну людину на Українське радіо. От кажуть, мовляв, російські телеведучі такі молодці, такі високопрофесійні... А чому так відбувається? А тому, що вони думають і говорять російською мовою. Ми ж звикли думати російською, а говорити – українською. Так ви уявляєте, скільки це треба перекласти у голові?! Тому мені здається, що усе-таки треба людей вчити. Треба, щоб людина була високо грамотна, яка б завжди думала українською мовою і тоді у неї усе буде прекрасно.
Пані Світлано, я розумію, що не вельми коректно говорити про розмір заробітної плати, але усе ж таки мені кортить запитати, скільки на сьогодні отримує такий високопрофесійний диктор, як Ви. Якщо не хочете говорити про конкретні цифри, то бодай порівняйте якось...
ГОРЛОВА: Я можу сказати про конкретні цифри. Мало того, що я заслужена артистка, диктор вищої категорії, то я ще й бригадир дикторської групи. І в мене найвища зарплата серед дикторів. Це 250 гривень. Я ще одержую 30 відсотків за звання. У мене чоловік пенсіонер, ми також одержуємо 2 пенсії. Ми не ходимо із простягнутою рукою, ми стараємося вкластися у ці кошти. Ну нічого ми собі дозволити не можемо, крім того, що просто нормально харчуватися. Колись мої діти не пропускали жодного спектаклю в оперному театрі. Зараз я для онуків своїх цього зробити не можу. Такі ціни на квитки, що я собі цього дозволити не можу.
Скажіть, а Ви ніколи не шкодували, що працюєте саме диктором, а не ведучою, журналісткою. Це б могло якось поліпшити і матеріальне становище у тому числі...
ГОРЛОВА: Я ніколи про це не шкодувала. Розумієте, я завжди кажу – Бог дав мені слово, я виконавець. І з перших кроків на радіо я старалася не читати, а розмовляти. І колись моєму головному редакторові на летючці було зроблено зауваження, мовляв, як ти її слухаєш, вона ж у тебе як “ Голос Америки”. Я завжди горда тим, що я на своєму місці.
Я знаю, що Ви також працюєте у радіожурналі “ Слово”. Як Ви виходите із мовних колізій?
ГОРЛОВА: Ми звертаємося до словників. Ми віддаємо перевагу словнику Миколи Погрібного. Словник наголосів Миколи Погрібного – так він називається. Словник Бориса Грінченка – це також словник незаперечний, тим паче що він пояснює значення слів. Людина, яка хоче присвятити себе слову, без словника обійтися не може.
Скажіть, а як Ви чините у таких ситуаціях, коли треба сказати – аеропорт, чи летовище.
ГОРЛОВА: До цього треба ставитися спокійно. Це два слова, які абсолютно однакові. Що тобі на душу лягло – ти можеш сказати і” аеропорт”, і “літовище”. Помилкою не буде ні одне, ні друге слово.
Дякую Вам за розмову і вітаю Вас, пані Світлано, із Днем радіо.
ГОРЛОВА: Дякую. Але дозвольте мені прочитати у цьому зв’язку вірш. Я усе таки актриса. Я вам прочитаю вірш Василя Симоненка.
Читає вірш.
Ти знаєш, що Ти людина, Ти знаєш, про це, чи ні? Усмішка твоя єдина, мука твоя єдина, очі твої одні.
Завтра Тебе не буде більше на цій землі. Інші ходитимуть люди, інші кохатимуть люди, Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе – озера, степи, гаї. І жити спішити треба, кохати спішити треба. Гляди ж - не проспи !
Бо Ти на землі людина. І хочеш того, чи ні – Усмішка твоя єдина, мука твоя – єдина, очі твої – одні.
Дякую Вам. Зі Світланою Горловою розмовляла Майя Нагорняк. Радіо Свобода. Київ.
Ми доволі часто запрошуємо до студії різних журналістів, кореспондентів, репортерів, ведучих та обговорюємо із цими людьми злободенні теми. Але є одна професія на радіо, якій традиційно майже не приділяється увага. Більше того - вважається, що цей фах помирає, що він глибоко архаїчний і що нікому не потрібен. Втім, на державному радіо хоч і дуже мало, але диктори є. Як вони живуть, як працюється представникам цього уже рідкісного фаху, як вони ставляться до мовних проблем.
Про це ви почуєте у розмові нашої кореспондентки Майї Нагорняк із диктором Українського радіо, заслуженою артисткою України Світланою Горловою. Сьогодні – пані Світлана - гість Ранкової Свободи.
Пані Світлано, напередодні професійного свята Дня працівників радіо, телебачення та зв’язку хотілося би від Вас почути таке – Ви високопрофесійний диктор, ветеран дикторської справи. От що як фахівця усе таки Вас хвилює та непокоїть найбільшою мірою? Бо завжди напередодні професійного свята думаєш про такі речі...
ГОРЛОВА: Звичайно. Я ветеран, тому що 42 роки я перед мікрофоном. Я завжди гордилася тим, що я диктор Українського радіо. Зараз, на жаль, уже такого поняття, як диктор, майже немає. Звичайно, це дуже неприємно. Я розумію, що слово “ диктор” походить від слова “диктувати”. Але ж ми ніколи у житті не диктували. Ми висловлювали хоч і чужі думки, але при цьому вважали, що передаємо ці думки начебто від себе. Зараз що мене найбільше хвилює, так це те, що у нас радіо стає малограмотним. Тому що раніше радіо було еталоном. Для нас грамотність була на першому місці. І колись, як згадують мої діти, я читала словники на ніч, як роман. Зараз, на превеликий жаль, ця грамотність втрачається. І, повірте мені, у мене просто болить душа. Та не лише у мене. От якби люди увійшли у свою професію усією душею, то вони б не дозволяли собі такі речі, які ми іноді чуємо в ефірі.
Ви цілком правильно помітили тенденцію, що останнім часом різко падає рівень виконавської майстерності і ведучих, і журналістів, і репортерів. І слухачі також не можуть цього не помічати. Як Ви гадаєте, у чому усе таки головна причина. Може, у тому, що дикторів так відкинули, можливо, у тому, що динамічність нашого життя не дозволяє звертати увагу ще й на цей чинник...
ГОРЛОВА: Я вважаю, що повинна бути художня рада. Людей треба слухати, перш ніж випускати їх в ефір. Не можна брати російськомовну людину на Українське радіо. От кажуть, мовляв, російські телеведучі такі молодці, такі високопрофесійні... А чому так відбувається? А тому, що вони думають і говорять російською мовою. Ми ж звикли думати російською, а говорити – українською. Так ви уявляєте, скільки це треба перекласти у голові?! Тому мені здається, що усе-таки треба людей вчити. Треба, щоб людина була високо грамотна, яка б завжди думала українською мовою і тоді у неї усе буде прекрасно.
Пані Світлано, я розумію, що не вельми коректно говорити про розмір заробітної плати, але усе ж таки мені кортить запитати, скільки на сьогодні отримує такий високопрофесійний диктор, як Ви. Якщо не хочете говорити про конкретні цифри, то бодай порівняйте якось...
ГОРЛОВА: Я можу сказати про конкретні цифри. Мало того, що я заслужена артистка, диктор вищої категорії, то я ще й бригадир дикторської групи. І в мене найвища зарплата серед дикторів. Це 250 гривень. Я ще одержую 30 відсотків за звання. У мене чоловік пенсіонер, ми також одержуємо 2 пенсії. Ми не ходимо із простягнутою рукою, ми стараємося вкластися у ці кошти. Ну нічого ми собі дозволити не можемо, крім того, що просто нормально харчуватися. Колись мої діти не пропускали жодного спектаклю в оперному театрі. Зараз я для онуків своїх цього зробити не можу. Такі ціни на квитки, що я собі цього дозволити не можу.
Скажіть, а Ви ніколи не шкодували, що працюєте саме диктором, а не ведучою, журналісткою. Це б могло якось поліпшити і матеріальне становище у тому числі...
ГОРЛОВА: Я ніколи про це не шкодувала. Розумієте, я завжди кажу – Бог дав мені слово, я виконавець. І з перших кроків на радіо я старалася не читати, а розмовляти. І колись моєму головному редакторові на летючці було зроблено зауваження, мовляв, як ти її слухаєш, вона ж у тебе як “ Голос Америки”. Я завжди горда тим, що я на своєму місці.
Я знаю, що Ви також працюєте у радіожурналі “ Слово”. Як Ви виходите із мовних колізій?
ГОРЛОВА: Ми звертаємося до словників. Ми віддаємо перевагу словнику Миколи Погрібного. Словник наголосів Миколи Погрібного – так він називається. Словник Бориса Грінченка – це також словник незаперечний, тим паче що він пояснює значення слів. Людина, яка хоче присвятити себе слову, без словника обійтися не може.
Скажіть, а як Ви чините у таких ситуаціях, коли треба сказати – аеропорт, чи летовище.
ГОРЛОВА: До цього треба ставитися спокійно. Це два слова, які абсолютно однакові. Що тобі на душу лягло – ти можеш сказати і” аеропорт”, і “літовище”. Помилкою не буде ні одне, ні друге слово.
Дякую Вам за розмову і вітаю Вас, пані Світлано, із Днем радіо.
ГОРЛОВА: Дякую. Але дозвольте мені прочитати у цьому зв’язку вірш. Я усе таки актриса. Я вам прочитаю вірш Василя Симоненка.
Читає вірш.
Ти знаєш, що Ти людина, Ти знаєш, про це, чи ні? Усмішка твоя єдина, мука твоя єдина, очі твої одні.
Завтра Тебе не буде більше на цій землі. Інші ходитимуть люди, інші кохатимуть люди, Добрі, ласкаві й злі.
Сьогодні усе для тебе – озера, степи, гаї. І жити спішити треба, кохати спішити треба. Гляди ж - не проспи !
Бо Ти на землі людина. І хочеш того, чи ні – Усмішка твоя єдина, мука твоя – єдина, очі твої – одні.
Дякую Вам. Зі Світланою Горловою розмовляла Майя Нагорняк. Радіо Свобода. Київ.