30 хвилин у різних вимірах: Шістдесятиліття Української повстанської армії
Прага, 12 жовтня 2002 - Сьогоднішня передача присвячена шістдесятиліттю Української Повстанської Армії.
Готуючи цю програму, я прослухала багато старих записів попередніх передач. Зокрема, програму «52:30 у різних вимірах», присвячену 55-й річниці Української повстанської армії. І знаєте що, дорогі друзі, здається, що нічого не зрушилося за тих 5 років. Як ми говорили у 97-му році про реабілітацію воїнів УПА і визнання їх воюючою стороною, так і говоримо сьогодні. Тривають балачки, які до нічого не ведуть, а наші партизани потихеньку вмирають. 60 років після створення УПА, 11 років після проголошення незалежності, ця держава, що називається Україна, ще й далі не знає хто вона, і куди вона має іти. Як це зрозуміти? Як це пояснити? Як це, зокрема, пояснити тим людям, які сьогодні в похилому віці, їхнє здоров’я знищене десятиліттями каторги та концтаборів, все ж таки приїдуть до своєї столиці, до цього золотоверхого Києва, за який вони воювали з нацистами та більшовиками, приїдуть вони, щоб відзначити свій ювілей, а їхня держава, їхня влада від них відвернеться. Мабуть, це неможливо пояснити, але, мені здається, що пояснювати це треба. В цій передачі ми поговоримо про те, що перешкоджає остаточному визнанню та реабілітації воїнів ОУН – УПА. Хай це буде хоч невелике, але щире визнання їхнього подвигу, їхньої жертовності, їхнього зусилля, тих назавжди великих людей, що зродились великої години.
«Боротьба за закон про ОУН-УПА - це боротьба старого і нового на просторі України. Маємо парадокс: маємо незалежну державу, але цілі етапи визвольного руху українського, пов’язаного саме з Організацією українських націоналістів, з Українською повстанською армією, разом - це кілька десятиліть української історії, ми намагаємося проігнорувати й заплющити очі, ніби цього і не було».
«Вояки УПА боролися за державу, якої не було. Тому їхня боротьба від початку була приречена на сотні тисяч смертей».
«Діти криївок і окопів, а не інтелігентських кухонь, вони є кращим і найсправжнішим, що було у тому, такому страшному й величному минулому віці. Вони не мають порозумітися, бо все то - українська кров. То наші трагізм і героїчність, то українська звитяга. І на тому, крапка».
Ірина Халупа
Роман Шухевич - український політичний та військовий діяч, воював проти радянських партизанів у Білорусії.
Степан Бандера - організатор низки політичних замахів. Це інформація не з радянських історичних джерел, а з української енциклопедії УСЕ, виданої 1999-го року. Інакше кажучи, сьогодні українській спільноті історію ОУН-УПА подають під соусом, рецепт котрого виготовляли ще совєтські компартійні ідеологи. Коли офіційно з’явиться справжня, достовірна інформація про цю трагічну сторінку української історії - сказати важко. Але чим далі, тим більш абсурдним виглядає ставлення держави до людей, для яких ідея незалежної України була найвищою істиною в житті. Тему продовжує Ірина Перешило.
Ірина Перешило
Колишньому вояку УПА Василеві Волошину сьогодні 74 роки. Живе він у місті Бурштин Івано-Франківської області. Власне, родом він з Тернопільщини, але коли туди повернувся після 18-річного ув’язнення, а посадили Василя Андрійовича за зв’язок з повстанськими угрупуваннями, оселитися на малій батьківщині Волошин не зміг - відмовили у прописці. Переїхав тоді до Дніпропетровська, звідти - до Запоріжжя. Облаштувати життя у совєтському просторі було дуже складно. Дехто з таким статусом міг полегшити свою життєву ситуацію через згоду на співпрацю з КДБ, але до Василя Волошина з такими пропозиціями, навіть, не зверталися. Чому? КДБісти не агітували усіх підряд. За матеріалами слідчої справи, завжди можна було з’ясувати попередньо - перемелеться цей упівець на сексота чи ні.
Василь Волошин
Мене не агітували. Вони дивилися по слідчій справі. Мене катували, підвішували, били по п’ятах, наливали в рот нафти, били кийками. Я був один рік станичним села. Обов’язками станичного було організувати зброю, харчі, одежу для УПА.
Ірина Перешило
Піддаючи Вас таким тортурам, чого вони домагалися?
Василь Волошин
Видачі складів та зв’язків. Бо раніше люди попали, які свідчили, що я був станичним. І якраз я попався. Я сказав, що нічого не знаю, що це все - брехня. І вони бачили, що зі мною нема про що говорити на цю тему.
Ірина Перешило
Чи нарікає Василь Волошин на свою долю? Питання недоречне. Вам, каже, мабуть, важко зрозуміти сьогодні, який ми пройшли патріотичний вишкіл, і що то була й залишається для нас ідея незалежної України. Але рівень достовірних історичних фактів не мав би викликати двозначного тлумачення. В умовах польської, німецької і більшовицької окупації упродовж 10 років без держави, але за державу боролася добре організована, сильно законспірована і глибоко ідейно згуртована організація, бойовим загоном якої була Українська повстанська армія. Генерал Шарль де Голь, майже канонізована сьогодні особа французької історії, говорив, що якби б у його підпорядкуванні була така ідейно вишколена армія, німецькі окупанти до Франції б не зайшли. Але вояки УПА боролися за державу, якої не було. Тому їхня боротьба від початку була приречена на сотні тисяч смертей, точне число яких ніколи не стане відомим, бо ніхто ніколи не дізнається, скільки учасників визвольної боротьби було замордовано у підвалах НКВД і понищено по мордовських, норильських та іркутських таборах. Кілька років тому братство ОУН-УПА Галицької районної станиці провело розкопки на околицях Бурштинського цвинтаря, де, за чутками, НКВДисти заривали ночами закатованих повстанців. Було знайдено кілька масових поховань, а в одному поруч з останками сімох тіл 15-кілограмова пачка вибухівки, яка вочевидь була розрахована на родичів загиблих на випадок, коли вони б дізналися й вирішили б перепоховати тіла рідних. Радянська система поставила на меті винищити все, що мало будь-який зв’язок з ОУН-УПА, щоби витворити власну версію цієї боротьби. І витворила потворну історію націоналістичного бандерівського руху, яка після 91-го року успішно перейшла в ідеологічний обіг незалежної України. Вояків ОУН-УПА до сьогодні не визнано воюючою стороною. В державі, за яку поклали життя, вони залишаються ненависними суспільству бандерівцями. Можна було б багато розводитися з цього приводу на тему комплексів меншовартості чи пережитків колоніалізму, тому що в жодній країні за винятком колишніх колоній неможлива подібна фальсифікація чи радше глумління над власною історією. Але, що з того? Добре, принаймні, каже Василь Волошин, що його у 91-му реабілітували. Виявляється, навіть, на таку милість держава спромоглася не для всіх. У Галицькій станиці до сьогодні 25 вояків УПА є не реабілітованими. Але це - де-юре. А де-факто, тобто в живих залишилося 15 осіб. 10 за роки незалежності вже реабілітував Господь Бог...
Ірина Халупа
Попри те, що про відзначення 60-річчя створення Української повстанської армії говорили давно і багато, цьому святові так і не судилося стати всеукраїнським. Адже у той час, як у Львові та інших обласних центрах Західної України відбуваються численні урочистості з нагоди цієї дати, офіційний Київ мовчить, що для багатьох засвідчує відверту неприязнь президента Л. Кучми та керівників уряду у ставленні до УПА. Відтак складається враження, що українцям хочуть ще раз дати зрозуміти: змагаючись за національні ідеали, ви ризикуєте потрапити у “чорні списки” нинішньої влади. Тему продовжує наша львівська колега Галина Терещук.
Галина Терещук
14-те жовтня, день ювілею Української повстанської армії, на Львівщині оголошено вихідним. Минулого вівторка місцева Обласна рада вирішила, що свята Покрова більше надається для святкування Дня захисника України, аніж 23-те лютого, дата створення збройних сил уже неіснуючого Совєтського Союзу.
Депутати також звернулися до президента Кучми з вимогою внести відповідну корективу у державний календар свят, зазначаючи, що відзначення історичних подій, пов’язаних із відтворенням ідеологічних традицій неіснуючої держави, підривають основи української державності. Того ж дня Обласна рада спробувала зробити ще один подарунок упівцям-ветеранам. Депутати вирішили рекомендувати “Львівгазу” списати комунальні борги воїнам УПА, які мешкають на території Львівщини. Однак навколо цієї пропозиції спалахнула гостра дискусія. Керівництво згаданої компанії вже раз відмовило у списанні “газового” боргу на суму 4 тисячі гривень сім’ї, обоє членів якої були вояками УПА. До того ж, ще у 1995 році сесія Облради ухвалила рішення про відшкодування державою пільг на житлово-комунальні послуги для колишніх повстанців. Та у багатьох районах області це рішення просто не виконується через брак коштів.
Зрештою, у керівників виконавчої влади, комунальних підприємств із цього приводу завжди є переконливий аргумент – УПА досі не визнана українською незалежною державою. А відтак її ветерани не можуть бути прирівняні у своїх правах із тими, хто вірно служив колишній радянській імперії.
У вересні парламентарії від Львівщини, члени “Нашої України”, обнадіювали місцеву громадськість обіцянками, що вони доб’ються розгляду питання про правовий статус ветеранів УПА на засіданні Верховної Ради ще до дня їх ювілею. Однак останні події в українському парламенті перекреслили ці сподівання. До того ж, у справі УПА на керівництво України чиниться безцеремонний тиск із боку Москви. А цими днями до лав російських шовіністів долучилися і високопосадові польські. Скажімо, під час свого перебування у Львові польський прем’єр Лєшек Міллер сказав, що серед поляків не можливо знайти жодної людини, яка б добре ставилася до Української повстанської армії. Однак і поміж українців важко розшукати доброзичливців у ставленні до так званих Польських орлят або бандитських підрозділів Армії крайової, які винищували українське населення на території Західної України в роки Другої Світової війни. Виглядає на те, що такий міжнародний тиск лише на руку адміністрації президента та керівництву уряду. Адже він стає додатковим аргументом для того, аби й далі гальмувати процес визнання Української повстанської армії на державному рівні.
Однак у Львові у ці дні відбуваються численні урочистості з нагоди ювілею УПА. У їх рамках, зокрема, у неділю відбудеться урочистий похід ветеранів-повстанців із площі святого Юра до проспекту Свободи, який завершиться святковим концертом. А в понеділок долям учасників повстанської армії буде присвячений вечір у театрі М. Заньковецької.
От тільки шкода, що з кожним роком коло ветеранів-повстанців стає усе вужчим. Серед тих, хто не дожив до дня ювілею УПА і полковник Василь Галяс. І хоч його, як і сотні бойових побратимів, ще й досі офіційно не визнано героями, їх подвиг оспівано у народних піснях про українських повстанців.
Ірина Халупа
Боротьба ОУН-УПА проти німецьких та червоних окупантів була логічною, оскільки під час 2-ої Світової війни на українських територіях воєнні дії велися чи не найдовше у порівнянні з іншими державами. В останні роки українські історики досить активно розробляють цю тему. Назвемо тут найновіші видання: 500-сторінкове дослідження доктора історичних наук Анатолія Русначенка “Народ збурений. Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусі, Литві, Латвії, Естонії у 1940-50-их роках”, яке вийшло в університетському видавництві “Пульсари”, а також книжку “Терор і тероризм в Україні”, яку підготував і видав Інститут історії Національної академії наук України.
А тим часом виконавча й законодавча влади безнадійно відстали від науковців. Ще в серпні цього року Кабінет міністрів України запропонував перший варіант відповідного законопроекту щодо реабілітації воїнів ОУН-УПА і визнання їх воюючою стороною в Другій світовій війні. У вересні мало відбутися друге засідання урядової комісії, але так і не відбулося. Це означає, що до ювілею такої значної історичної події Верховна Рада України, навіть при всьому своєму бажанні, не зможе ухвалити відповідного юридичного документу. Таким чином, збройна боротьба українців за свої права на власній території і далі залишається поза законом. На цю тему пропоную вам розмову мого київського колеги Тараса Марусика з відомим істориком, старшим науковим співробітником Інституту історії Національної академії наук України Сергієм Котом.
Тарас Марусик
Пане Кот, Ви брали участь у засіданнях урядової комісії, присвячених питанням визнання українського руху опору воюючою стороною у Другій Світовій війні. В якому стані обговорення цієї проблеми зараз?
Сергій Кот
Розгляд цієї проблеми перебуває в постійних змінах і, як на мій погляд, не на кращий бік. Якщо на першому засіданні Урядової комісії розглядався проект, поданий Мін'юстом, з назвою «Про відновлення історичної справедливості щодо борців за волю і незалежність України», і за цим законопроектом і Організація українських націоналістів, і Українська повстанська армія визнавалися такими, які діяли на користь незалежної української держави і боролися за її створення в умовах різних окупацій. І далі учасники як Організації українських націоналістів так і бійці УПА визнавалися учасниками Руху опору. Таким чином далі на них уже іншою статтею поширювалося положення Закону про реабілітацію жертв політичних репресій. На жаль, в іншому варіанті, який зараз пропонується на друге читання, повністю зникла перша назва і частина положень законопроекту, і він набув так би мовити «соціальної спрямованості». Тепер закон звучить так:«Про посилення соціальної справедливості щодо борців за волю і незалежність Української держави», і є всього 2 положення: 1 - це те, що бійці УПА, а ОУН вже не фігурує в законопроекті, там немає, що це Рух опору, а просто, що на них поширюється дія Закону про реабілітацію жертв політичних репресій і 2 - про обмеження, це дія закону не поширюється на тих, хто, відповідно до норм міжнародного права, скоїв військові злочини.
Тарас Марусик
Чим Ви можете пояснити зміну назви законопроекту, його суті й зникнення цієї першої частини вже звичного для українського вуха словосполучення ОУН-УПА?
Сергій Кот
Я б уточнив - ОУН і УПА, тому що до 1943 року діяли окремі військові структури - це Українська повстанська армія на чолі з Бульбою Боровцем, окремі військові підрозділи ОУН під керівництвом полковника Андрія Мельника й ОУН під керівництвом пана Бандери. Є відомі дані, що вже в 1942 році, влітку, були проведені масштабні акції окремо як повстанськими бійцями, які діяли від імені ОУН Мельника, і бійцями, які діяли від імені ОУН Степана Бандери. Це акції - захоплення цілих містечок на Волині, звільнення людей, які були у в’язницях, людей, яких нацисти планували вивозити до Німеччини. Тобто була проведена ціла низка бойових операцій. Тому в мене, як історика, викликає подив, що в законі ця теза обходиться, а мова йде тільки про УПА. Неможливо розділити ці поняття ще й тому, що, наприклад, при Бульбі Боровці постійно діяла група консультантів, і робота проводилася в тісній співпраці з ОУН Мельника. А з 1943 року, фактично, під егідою ОУН вже Степана Бандери було стягнуто всі партизанські сили, і відокремити з цього моменту ОУН від УПА і УПА від ОУН, практично, неможливо, і це було б неісторично.
Тарас Марусик
Чим Ви поясните внесення кардинальних змін?
Сергій Кот
Це відбиває ситуацію, в якій перебуває ціла Україна у відношенні до цієї проблеми. Боротьба за закон про ОУН і УПА - це боротьба старого і нового в історії України. У нас є сили, які оглядаються назад, не наважуються чітко задекларувати свою позицію. Коли я говорю про ці сили, я говорю і про органи державної влади. Це парадокс - ми маємо незалежну державу, де цілі етапи українського визвольного руху, пов’язаного саме з Організацією українських націоналістів, з Українською повстанською армією . Разом це кілька десятиліть української історії, а ми намагаємося проігнорувати, заплющити очі, ніби цього не було.
Ірина Халупа
Мабуть, від першого дня проголошення незалежності України постала на порядок денний проблема визнання Української повстанської армії воюючою стороною. Чому вона так довго не може розв’язатися? Це питання журналістка Ганна Стеців поставила історикові, професору Ярославу Дашкевичу - одному з найбільших авторитетів у темі УПА.
Ярослав Дашкевич
Існує якась зацикленість на питанні про визнання УПА воюючою стороною. Хочу пояснити вам свою думку. Ця зацикленість суперечить не лише науковому підходу, з точки зору хоча б військової історії (є така дисципліна навіть), але із точки зору здорового людського розуму.
Наведемо такий приклад, який безпосередньо навіть не стосується УПА. Просто уявіть собі, що відбувається бій між двома ворожими сторонами. Стріляють з одного і з другого боку. Падають вбиті й поранені. Цілком зрозуміло, здається для кожного, що діють дві ворожі сторони. Але якщо такі бої відбуваються протягом 6-7 років, то чи можна переконати когось розумного, що є лише одна воююча сторона. А, з іншого боку, що - немає нікого?
Ганна Стеців
Я поставлю банальне запитання. Чому все таки, не зважаючи на такі ось аргументи, Українську повстанську армію вперто не визнають? Чому ставлення до неї в українській державі таке, яке є? Це питання, може, риторичне, але я хотіла б, щоб Ви висловилися з цього приводу.
Ярослав Дашкевич
Без сумніву, це питання трохи риторичне, тому що я не сказав би, що навіть деякі високопоставлені особи ставляться вороже до визнання УПА воюючою стороною. Але очевидно, що ті, які є проти, вони не розуміють, як у всьому світі підходять до таких явищ.
Наприклад, Франція часів Другої світової війни, де французькі макі воювали з німецькими окупантами. Ніхто у Франції не посмів би оголосити макі не воюючою стороною. Таке оголошення було б абсурдом. Навіть якщо ми подивимося на історичну науку в Росії, то основана частина все ж підходить до цих питань цілком інакше. Ми знаємо, що в Росії сьогодні є історики, які пропонують реабілітувати Власова і його армію, тому що вона воювала проти сталінізму і проти комунізму як такого, які засуджені сьогодні у всьому світі.
А виходить, що у нас в Україні ще є серед політичних діячів прихильники якраз того тоталітарного режиму, бо інакше цього не можна пояснити. Це очевидно спадщина минулих років. Ви знаєте, що українсько-російські відносини будувалися у радянський період у такий спосіб, що Росія, зрештою виправдано, у першу чергу боялася так званого українського націоналізму і віддалення України від Росії. У зв’язку з цим в Україні або виховували відповідні кадри, або посилали до України відповідні кадри. Тоді коли Росія загалом позбулася тих людей, там до влади прийшли нові люди. Не скажу, що вони всі є позитивні, що всі є прекрасні, але все ж таки, це в основному є нові люди, які прийшли до політичного керма. Але в Україні, фактично, дуже мало що змінилося. От вам і результат.
Ганна Стеців
Ви завжди робили блискучі прогнози. Скажіть, коли прийдуть в Україні до влади такі люди?
Ярослав Дашкевич
Очевидно прийдуть такі люди лише тоді, коли вони виникнуть, коли вони будуть. Я боюсь, що найближчим часом сподіватися на це досить важко. Досить важко сподіватися тому, що далі ведеться боротьба за український пиріг, від якого кожен хоче щось відламати, а не для того, щоб той український пиріг ріс вже на наших очах.
Ірина Халупа
В ефірі передача «30 хвилин у різних вимірах», присвячена 60-літтю Української повстанської армії. Дальше в передачі - розповіді партизанів, а також інформація про позицію офіційних кіл Польщі щодо реабілітації воїнів ОУН-УПА.
Іван Зеленюк народився в селянській родині Гощанського району Рівненської області. Батьки мали 12 гектарів землі, та п'ятеро дітей - усі хлопці - від світанку до зорі пізнавали ціну селянського хліба. Але може саме цей міцний гарт тяжкої праці на землі і допоміг вижити старшому Іванові в умовах непосильної праці і нелюдських знущань радянського концтабору, п'ятидесятиградусних морозів, голодної пайки.
Жили Зеленюки за 500 м від радянського кордону, за яким уже знаходилися села Нараївка, Довжки. Про жорстоку дійсність у радянському краї Іван знав не з чужих слів: бачив як проривалися звідти втікачі на захід у пошуках волі, як, рятуючись від голодної смерті, міняли "совєти" бідні пожитки на хліб, як крадькома приносили хрестити дітей, бо свої церкви в більшості сіл поруйнували.
Іван Зеленюк пам'ятає, як просила родичка з Рівок прикордонника, як падала в ноги, прохала, щоб пропустив Івана, який віз їй снопки на хату, бо чоловік загинув у фінській війні, а хата протікає. Не пропустив, лише повторював, як бовдур: "Москва слезам не верит!"
Потім не один раз довелося Івану чути цю фразу і відчути її значення власною шкірою. Тоді, коли били до смерті під час арешту в 1945, і тоді, коли чув її останньою, бо гасла свідомість під ударами кованих чобіт і пудових кулаків слідчих у Рівненській тюрмі. Дзвеніла ця фраза в мозку, стукала в скроні, коли два місяці чекав смерті у камері "смертників".
Іван Зеленюк став членом ОУН в 1942 р., а повстанцем УПА в 1943 р. Разом з побратимами нападали на німців, на їх обози - так діставали зброю.
Полон. Тортури. Смертну кару замінили на 20 років каторги.
Виснажливі етапи. Набиті і людьми, як оселедцями, баржі. Прибули в заполярне місто Норильськ. Важка, виснажлива праця, голод. В'язні сотнями помирали кожен день. Повне безправ'я, за людей нікого не вважали, гнали на роботу пастухи з автоматами як худобу, кладуть на сніг і цькують собаками. Настав 1959 рік. Прийшло і довгоочікуване звільнення. Видали не паспорт, а білет – можна було поселитися лише на Уралі або в Красноярському краї. Жив у Красноярську, там і вийшов на пенсію. Тільки в 1984 році повернувся у Рівне, в Острог. А там не прописують: "Їдь, звідки приїхав! Ти ж був в УПА".
Поїхав у Славуту, Хмельницької області купив півхатинки, де й нині проживає. А в 1996 році Іван Зеленюк був реабілітований. Нагороджений ювілейною медаллю Та особливо дорога колишньому чотовому УПА, пам'ятна відзнака "Медаль учасника другої світової війни", документ на яку підписав нині вже покійний голова Народного Руху України В'ячеслав Чорновіл. З Іваном Зеленюком розмовляє Наталка Баландюк:
Пане Іване, чому ви подалися до УПА?
Іван Зеленюк
Я жив у селі і сільські хлопці молоді усі пішли, хто в ОУН, хто в УПА, всі пішли проти німців.
Наталка Баландюк
А чому Ви не пішли до Радянської армії, на фронт?
Іван Баландюк
Я так був вихований. Батько був петлюрівець. Ми жили 500 метрів до кордону і бачили, що робилося у Совєтському Союзі: як вони голодували, і все інше. Я змушений був виступити проти німців, а потім проти військ НКВД також.
Наталка Баландюк
Чим Ви займалися?
Іван Зеленюк
Займалися агітацією. Ми часто робили засідку на німців, на дорозі, яка йде з Рівно на Корець, і здобували там зброю. У 1943 році, маючи ту зброю, яку здобули, ми організували курінь - це 3ОО осіб, і пішли на Східну Україну в Житомирську область. Там ми проводили агітацію.
Наталка Баландюк
Як відгукувалося населення на вашу агітацію, як сприймало її?
Іван Зеленюк
Населення дуже добре відгукувалося. Ми жили за рахунок населення. Нас населення одягало й годувало. Молоді дівчата були зв’язковими. Трохи старші в’язали светри для нас. Чоловіки похилого віку ремонтували нам взуття, шили взуття.
Наталка Баландюк
А Ви пам’ятаєте, який був той светрик?
Іван Зеленюк
Я й зараз його пам’ятаю: такий чорний, гарний светр. І запам’ятав ту жінку, яка мені його подарувала. Село Русиве, Швачко Ганна
Наталка Баландюк
Як довго Ви його зберігали?
Іван Зеленюк
Доти, доки не заарештували. Засудили мене на вищу міру покарання. Відсидів я в камері смертників 2 місяці. Пізніше, помилували мене. Замінили на 20 років каторжної праці.
Наталка Баландюк
Що Вам допомогло вистояти тих 20 років у Норильську у таборі?
Іван Зеленюк
Вижили лише хлопці, які із села, які працювали тяжко: косили і т.д. А там були професори, багато вчених, інженери - ті всі впродовж зими загинули. Ніхто не вижив.
Наталка Баландюк
Пройшовши через такі поневіряння, знущання, Ви жалкуєте про те, що Ви молодим пішли до ОУН-УПА?
Іван Зеленюк
Ніскільки не жалкую.
Наталка Баландюк
Пане Іване, скажіть, що залишило у Вашому серці найбільшу образу?
Іван Зеленюк
Що так над нами знущалися. Наталка Баландюк
Ви приховували, що були вояком УПА?
Іван Зеленюк
Ні, не приховував. Так мене всі і звали «бандера».
Наталка Баландюк
Це Вам не заважало жити?
Іван Баландюк
Ні.
Ірина Халупа
Це був Іван Зеленюк, колишній чотовий УПА.
Укінці літа на День незалежності в Славутському районі, поблизу села Стригани, встановили обеліск воякам УПА. З приводу надпису на обеліску виник конфлікт. Місцева влада наполягала змінити надпис на пам’ятнику. Однак це їй не вдалося. Тому поява пам’ятника воїнам УПА – приклад того, як на Славутчині відстоювали право на історичну об’єктивність щодо УПА і, як людям не байдужим до цього, вдалося виграти. З Володимиром Скоморохою, координатором громадсько-політичного об’єднання “Демократична Славутчина”, про це докладніше розмовляє Наталка Баландюк.
Наталка Баландюк
Чи складно було поставити цей пам’ятник?
Володимир Скомороха
У технічному відношенні це не було складним. Тяжче було у тому плані, що, на жаль, місцева влада зустріла це протилежним чином.
Наталка Баландюк
У чому це виявлялося?
Володимир Скомороха
Буквально за 20 днів до відкриття, була сутичка з головою Місцевої ради, коли він почав звинувачувати, що у нас немає дозволу і ще якихось документів... Це була суто психологічна атака: може ми не знаємо законів і це робимо? Виявилося, що закони ми знаємо і, коли ми владу поставили на місце, тоді всі питання відпали.
Наталка Баландюк
Хто цим саме займався?
Володимир Скомороха
Це голова сільської ради Деменчук?
Наталка Баландюк
Це той, хто був проти. А хто лобіював це питання?
Володимир Скомороха
А лобіювала районна влада. Це йшло звідти і навіть із Хмельницької облдержадміністрації. Зокрема, це заступник голови облдержадміністрації з гуманітарних питань.
Наприкінці липня ми надіслали на ім’я голови облдержадміністрації запрошення на відкриття пам’ятника й листа. І ось ніякої відповіді не було, зате оці всі перешкоди виникли. Зокрема, нас змушували закрити дві строки напису на дошці до пам’ятника..
Наталка Баландюк
Який напис пропонували ви?
Володимир Скомороха
Напис був такий: «Слава воякам УПА, які 13 травня 1944 року загинули за незалежність України в бою з радянськими партизанами та частинами НКВС». Нам запропонували, щоб останні слова - «із радянськими партизанами та частинами НКВС» ми забрали з плити. Було таке попередження, що якщо ми не заберемо ці слова, то плиту буде демонтовано. Коли ми сказали, що ми несемо відповідальність за те, що там написано і маємо довідку з Хмельницького обласного архіву, де рукою начальника цих партизанів написано про цей бій, вони почали говорити не про демонтаж. Вони надіслали повідомлення про те, що вони не відповідають за збереження цієї плити надалі, якщо ми не заберемо ці слова.
Наталка Баландюк
Ви відстояли все таки перший варіант?
Володимир Скомороха
Так, плита залишилася у такому вигляді, у якому вона була зроблена у першому варіанті.
Наталка Баландюк
Якою була реакція людей, ветеранів Великої Вітчизняної війни, тих, хто був у лавах Радянської армії, коли вони бачили цей надпис?
Володимир Скомороха
У нас є один ветеран з того самого села, який був очевидцем цих подій і воював в Радянській армії. Він сприймає це як правду. Окрім якоїсь групки людей, ми не побачили якогось масового обурення ветеранів Вітчизняної війни. Вони сприйняли це спокійно, і, навіть, показали могилу одного з вояків, яку ми наступної весни перенесемо сюди до цього пам’ятника.
Ірина Халупа
Це був Володимир Скомороха, координатор громадсько-політичного об’єднання «Демократична Славутчина».
Ставлення громадської думки у Польщі до історичного явища Української повстанської армії є вкрай негативним. Воно базується на стереотипах, які з’явилися в грізні післявоєнні роки і, які активно розвивала комуністична пропаганда в період Польської Народної Республіки. В основному, ці стереотипи виринають від трьох подій: по-перше – це антипольська акція, проведена УПА під час війни на Волині і названа згодом поляками “волинською різнею”;
по-друге – це збройна повоєнна боротьба українських партизанських підрозділів з військом польським з метою протидіяти примусовому переселенню українців із батьківських земель на теренах сьогоднішніх східних воєводств Польщі;
і по-третє – це вбивство вояками УПА героя народної Польщі генерала Свєрчевського, що, зрештою, і стало формальним приводом для проведення операції “Вісла” - вигнання українського населення з місць їхнього споконвічного проживання.
На жаль, усі ці стереотипи живуть до сьогодні й практично не втратили своєї сили на силі. Володимир Павлів аналізує проблему глибше.
Володимир Павлів
За 12 років із моменту повалення комуністичної системи у Польщі було зроблено тільки одну поважну спробу повалення негативних стереотипів і міфів, які накопичилися у спільній українсько-польській історії. У другій половині 90-х років за ініціативою Об’єднання українців Польщі та Всесвітнього союзу ветеранів Армії крайової за одним столом зібралися українські та польські історики і започаткували періодичну конференцію під назвою “Україна-Польща: важкі питання”. Питання, якими зайнялися історики і дійсно були важкими – з одного боку це була проблема так званої “волинської різні”, а з іншого - операції “Вісла”, відповідно і дискусії, яких відбулося шість, були нелегкими. Нелегкими настільки, що на початку 2000-го року українська сторона відмовилася від участі в них, мотивуючи це відсутністю у польських партнерів бажання порозумітися. Невдовзі після цього один із лідерів Союзу ветеранів АК підсумував припинення діалогу у своєму інтерв’ю на сторінках “Газети виборчої”, яке називалося: “Ми сідали за стіл переговорів, щоби звинуватити”.
З того моменту місце, яке звільнилося від діалогу, час до часу заповнюється заявами політиків та газетними публікаціями на цю тему. Одним із останніх приводів, який викликав досить нервову реакцію у Польщі, стали спроби національно-патріотичних сил в Україні добитися надання ще живим воякам УПА ветеранських привілеїв, а самій повстанській армії статусу збройної сили, яка воювала за незалежність України.
Міністр закордонних справ Польщі Влодзімєж Цімошевич нещодавно заявив на зустрічі з українськими журналістами, що Польща ніколи не заакцептує рішення про визнання УПА воюючою стороною у Другій Світовій війні. Це висловлювання викликало досить гостру реакцію, як в українській, так і в польській пресі. Настільки гостру, що на захист міністра став сам прем’єр-міністр Польщі Лєшек Міллєр, котрий заявив, що голова польської дипломатії висловив думку, яку поділяє більшість поляків. Міллєр додав також від себе, що визнання упівців ветеранами Другої Світової було б великою несправедливістю щодо поляків.
Коментарі польського прем’єра практично призупинили публічну дискусію про УПА на сторінках польської преси. Але – чи надовго? Польські Українці побоюються, що ненадовго, бо вже у наступному році в Польщі почнуться офіційні заходи з нагоди 60-ї річниці “волинської трагедії” і саме тоді варто сподіватися нового витка реанімації старих стереотипів.
Ірина Халупа
Поки зволікається з визнанням офіційним, народне визнання змагань УПА є доконаним фактом. Особливо на Західній Україні, де й відбувалися основні етапи боротьби. Разом з тим, Східна Україна до правди про українську “партизанку” пробивалась і пробивається шляхами складнішими, захаращеними вигадками і стереотипами ще з тоталітарних часів. Зрозуміло, що в кожного цей шлях позначений якимись особистісними моментами, як, зокрема, в мого колеги Павла Вольвача – вихідця з країв козацьких, махновських, але – ніде правди діти – донедавна ще й кондово-совєтських. Але Богу дякувати, Павло прозрів, значить можуть прозріти і інші....
Павло Вольвач
“СКА “Карпати” – нє каманда, а бандеравская банда!!!” – не знаю, чи скандують зараз запорізькі “фани” цю розбишакувату “рєчьовку”. Колись кричали. Навряд, щоб вони вкладали в неї аж такий уже ідеологічний зміст. Просто, позаяк йшлося про Львів, про Західну, то і виникали всі оті “бандери” і “банди”, котрих, зазначу, ніхто ані з юних скандувальників, ані з їхніх батьків ніколи і в очі не бачив. Спрацьовував стереотип. Та й як йому було не спрацювати, якщо протягом десятиріч у всі вуха втовкмачувалось про “українських буржуазних націоналістів” – бандерівців та їхні “криваві злочини”. Про це торочилось в шкільних підручниках і трохи не щотижня вихлюпувалось в газетах – від монументальної “Правди” до “Мухосранського вісника”. Про клятих “націоналюг”, “гітлерівських прислужників” кричали з трибун заводські парторги й секретарі ЦК, рвійні поетики заримовували своє нікчемство, вимагаючи смертних кар і якоїсь “розплати”, а коло під’їзду, дихнувши в обличчя чимось несвіжим, нашіптував маразматичні міти старичок-відставничок, що все життя прослужив десь чи в районній “гебусі”, чи на табірній вишці.
Почути якісь контраргументи практично не було де. Лишалось тільки вчитуватись в статті та брошури під назвами на кшталт “Катам немає прощення”, та відшуковувати під завалами брехні й відвертої “дези” якісь крихти фактів. Та ще ставити питання перед самим собою: “Чому люди, котрі виступили на захист своєї землі і свого народу зі зброєю в руках, ганьбляться як найлютіші вороги того ж таки народу?” До речі, в Українській Радянській Енциклопедії так званих “ворогів” було багато, власне, все, що якимось чином в’язалось із самостійництвом і незалежництвом. Але якщо мова заходила ще й про збройний опір – тут уже й до бабці не ходи – не просто “ворог” , а обов’язково “лютий” - і крапка!
Про одного з таких лютих, пам’ятаю, прочитав у “Щоденнику” Довженка і просто таки обпікся. Якийсь партизан-енкавеесник хвалився творцеві “Землі” і “Звенигори” про свої геройства на Західній Україні під час війни і про полоненого упівця, якого екс-енкаведист підвішував униз головою над вогнищем. “Все кричав – “Слава Україні!” – злостивився оповідач. – Я з нього м’ясо ріжу, а він, затятий, нічого не каже, тільки хрипить: “Слава...” Так і здох, собака, нікого не видавши.” За дослівність не ручаюсь, але зміст – точний. І його вистачить, щоб зрозуміти – хто є хто. І вистачить, щоб зробити власний вибір – по який бік барикади ставати.
Живого ж упівця бачити мені не довелося аж до кінця вісімдесятих. А тим часом, один із них жив просто поруч, ходив одними й тими ж вулицями, невпізнаний мною і незнаний. І не простий упівець, а жива легенда того руху, невпокорений боївкар, що пройшовши всі бойові і таборові шляхи, залишився символом незламності і честі. Мова про Мирослава Симчича. Це його менший син, теж Мирослав, Мирось, першим вийшов на головну площу Запоріжжя з великим портретом , виконаним не дуже вправною рукою художника-самоука. Але справа не у вправності, а у тому, що на портреті був не хто інший, як Степан Бандера, іменем якого “зайнялось й запалало”, і чиє ім’я стало назвою добрій половині українців.
З старим Симчичем я так і не запізнався, про що шкодую. Але бачив інших. Деяких знаю. Горжуся знайомством з Іваном Гнатюком, поетом і поетом і комбатантом, який ходив з повстанським кулеметом лісами й горами і спав в тюремному бараці з ножами в руках, готовий до всього. Це є сіль землі й квіт нації. До речі, як і той молодий український цвіт, що йшов з боями з іншого боку, йшов Європою і ставив прапори над Рейхстагом, а не палив братів живцем та гнав ешелони до Сибіру.
Діти криївок і окопів, а не інтелігентських кухонь, вони є кращим і найсправжнішим, що було у тому, такому страшному й величному минулому віці. І вони мають порозумітися. Бо все то – українська кров. То наші трагізм і героїчність. То українська звитяга. І на тому – крапка.
Ірина Халупа
Я розпочала цю програму згадкою про передачу до 55-ї річниці УПА. Хочу й закінчити нею. Коротко після того, як передача вийшла в ефір, я отримала листа від пана Петра Перуовича. Він мені вислав безцінний подарунок. Фотографії умістів: Дмитра Негрича - сотника Мороза, братів Урбановичів, Павла та Василя, Михайла Симчича та Івана Урбановича. Дмитро Негрич загинув із двома побратимами охоронцями під час більшовицької облоги 19 вересня 1945-го року. Брати Урбановичі, Михайло Симчич та Іван Урбанович поклали голови в березні п’ятдесятого року. Усі вони кожного дня зі мною. Вічно живі, молоді, завзяті, віддані. Зі мною і з вами, дорогі слухачі, і з усією Україною, за яку вони так віддано і героїчно воювали.
Прощаюсь з вами дорогі слухачі їхнім привітом.
Слава Україні!
Героям Слава!
Готуючи цю програму, я прослухала багато старих записів попередніх передач. Зокрема, програму «52:30 у різних вимірах», присвячену 55-й річниці Української повстанської армії. І знаєте що, дорогі друзі, здається, що нічого не зрушилося за тих 5 років. Як ми говорили у 97-му році про реабілітацію воїнів УПА і визнання їх воюючою стороною, так і говоримо сьогодні. Тривають балачки, які до нічого не ведуть, а наші партизани потихеньку вмирають. 60 років після створення УПА, 11 років після проголошення незалежності, ця держава, що називається Україна, ще й далі не знає хто вона, і куди вона має іти. Як це зрозуміти? Як це пояснити? Як це, зокрема, пояснити тим людям, які сьогодні в похилому віці, їхнє здоров’я знищене десятиліттями каторги та концтаборів, все ж таки приїдуть до своєї столиці, до цього золотоверхого Києва, за який вони воювали з нацистами та більшовиками, приїдуть вони, щоб відзначити свій ювілей, а їхня держава, їхня влада від них відвернеться. Мабуть, це неможливо пояснити, але, мені здається, що пояснювати це треба. В цій передачі ми поговоримо про те, що перешкоджає остаточному визнанню та реабілітації воїнів ОУН – УПА. Хай це буде хоч невелике, але щире визнання їхнього подвигу, їхньої жертовності, їхнього зусилля, тих назавжди великих людей, що зродились великої години.
«Боротьба за закон про ОУН-УПА - це боротьба старого і нового на просторі України. Маємо парадокс: маємо незалежну державу, але цілі етапи визвольного руху українського, пов’язаного саме з Організацією українських націоналістів, з Українською повстанською армією, разом - це кілька десятиліть української історії, ми намагаємося проігнорувати й заплющити очі, ніби цього і не було».
«Вояки УПА боролися за державу, якої не було. Тому їхня боротьба від початку була приречена на сотні тисяч смертей».
«Діти криївок і окопів, а не інтелігентських кухонь, вони є кращим і найсправжнішим, що було у тому, такому страшному й величному минулому віці. Вони не мають порозумітися, бо все то - українська кров. То наші трагізм і героїчність, то українська звитяга. І на тому, крапка».
Ірина Халупа
Роман Шухевич - український політичний та військовий діяч, воював проти радянських партизанів у Білорусії.
Степан Бандера - організатор низки політичних замахів. Це інформація не з радянських історичних джерел, а з української енциклопедії УСЕ, виданої 1999-го року. Інакше кажучи, сьогодні українській спільноті історію ОУН-УПА подають під соусом, рецепт котрого виготовляли ще совєтські компартійні ідеологи. Коли офіційно з’явиться справжня, достовірна інформація про цю трагічну сторінку української історії - сказати важко. Але чим далі, тим більш абсурдним виглядає ставлення держави до людей, для яких ідея незалежної України була найвищою істиною в житті. Тему продовжує Ірина Перешило.
Ірина Перешило
Колишньому вояку УПА Василеві Волошину сьогодні 74 роки. Живе він у місті Бурштин Івано-Франківської області. Власне, родом він з Тернопільщини, але коли туди повернувся після 18-річного ув’язнення, а посадили Василя Андрійовича за зв’язок з повстанськими угрупуваннями, оселитися на малій батьківщині Волошин не зміг - відмовили у прописці. Переїхав тоді до Дніпропетровська, звідти - до Запоріжжя. Облаштувати життя у совєтському просторі було дуже складно. Дехто з таким статусом міг полегшити свою життєву ситуацію через згоду на співпрацю з КДБ, але до Василя Волошина з такими пропозиціями, навіть, не зверталися. Чому? КДБісти не агітували усіх підряд. За матеріалами слідчої справи, завжди можна було з’ясувати попередньо - перемелеться цей упівець на сексота чи ні.
Василь Волошин
Мене не агітували. Вони дивилися по слідчій справі. Мене катували, підвішували, били по п’ятах, наливали в рот нафти, били кийками. Я був один рік станичним села. Обов’язками станичного було організувати зброю, харчі, одежу для УПА.
Ірина Перешило
Піддаючи Вас таким тортурам, чого вони домагалися?
Василь Волошин
Видачі складів та зв’язків. Бо раніше люди попали, які свідчили, що я був станичним. І якраз я попався. Я сказав, що нічого не знаю, що це все - брехня. І вони бачили, що зі мною нема про що говорити на цю тему.
Ірина Перешило
Чи нарікає Василь Волошин на свою долю? Питання недоречне. Вам, каже, мабуть, важко зрозуміти сьогодні, який ми пройшли патріотичний вишкіл, і що то була й залишається для нас ідея незалежної України. Але рівень достовірних історичних фактів не мав би викликати двозначного тлумачення. В умовах польської, німецької і більшовицької окупації упродовж 10 років без держави, але за державу боролася добре організована, сильно законспірована і глибоко ідейно згуртована організація, бойовим загоном якої була Українська повстанська армія. Генерал Шарль де Голь, майже канонізована сьогодні особа французької історії, говорив, що якби б у його підпорядкуванні була така ідейно вишколена армія, німецькі окупанти до Франції б не зайшли. Але вояки УПА боролися за державу, якої не було. Тому їхня боротьба від початку була приречена на сотні тисяч смертей, точне число яких ніколи не стане відомим, бо ніхто ніколи не дізнається, скільки учасників визвольної боротьби було замордовано у підвалах НКВД і понищено по мордовських, норильських та іркутських таборах. Кілька років тому братство ОУН-УПА Галицької районної станиці провело розкопки на околицях Бурштинського цвинтаря, де, за чутками, НКВДисти заривали ночами закатованих повстанців. Було знайдено кілька масових поховань, а в одному поруч з останками сімох тіл 15-кілограмова пачка вибухівки, яка вочевидь була розрахована на родичів загиблих на випадок, коли вони б дізналися й вирішили б перепоховати тіла рідних. Радянська система поставила на меті винищити все, що мало будь-який зв’язок з ОУН-УПА, щоби витворити власну версію цієї боротьби. І витворила потворну історію націоналістичного бандерівського руху, яка після 91-го року успішно перейшла в ідеологічний обіг незалежної України. Вояків ОУН-УПА до сьогодні не визнано воюючою стороною. В державі, за яку поклали життя, вони залишаються ненависними суспільству бандерівцями. Можна було б багато розводитися з цього приводу на тему комплексів меншовартості чи пережитків колоніалізму, тому що в жодній країні за винятком колишніх колоній неможлива подібна фальсифікація чи радше глумління над власною історією. Але, що з того? Добре, принаймні, каже Василь Волошин, що його у 91-му реабілітували. Виявляється, навіть, на таку милість держава спромоглася не для всіх. У Галицькій станиці до сьогодні 25 вояків УПА є не реабілітованими. Але це - де-юре. А де-факто, тобто в живих залишилося 15 осіб. 10 за роки незалежності вже реабілітував Господь Бог...
Ірина Халупа
Попри те, що про відзначення 60-річчя створення Української повстанської армії говорили давно і багато, цьому святові так і не судилося стати всеукраїнським. Адже у той час, як у Львові та інших обласних центрах Західної України відбуваються численні урочистості з нагоди цієї дати, офіційний Київ мовчить, що для багатьох засвідчує відверту неприязнь президента Л. Кучми та керівників уряду у ставленні до УПА. Відтак складається враження, що українцям хочуть ще раз дати зрозуміти: змагаючись за національні ідеали, ви ризикуєте потрапити у “чорні списки” нинішньої влади. Тему продовжує наша львівська колега Галина Терещук.
Галина Терещук
14-те жовтня, день ювілею Української повстанської армії, на Львівщині оголошено вихідним. Минулого вівторка місцева Обласна рада вирішила, що свята Покрова більше надається для святкування Дня захисника України, аніж 23-те лютого, дата створення збройних сил уже неіснуючого Совєтського Союзу.
Депутати також звернулися до президента Кучми з вимогою внести відповідну корективу у державний календар свят, зазначаючи, що відзначення історичних подій, пов’язаних із відтворенням ідеологічних традицій неіснуючої держави, підривають основи української державності. Того ж дня Обласна рада спробувала зробити ще один подарунок упівцям-ветеранам. Депутати вирішили рекомендувати “Львівгазу” списати комунальні борги воїнам УПА, які мешкають на території Львівщини. Однак навколо цієї пропозиції спалахнула гостра дискусія. Керівництво згаданої компанії вже раз відмовило у списанні “газового” боргу на суму 4 тисячі гривень сім’ї, обоє членів якої були вояками УПА. До того ж, ще у 1995 році сесія Облради ухвалила рішення про відшкодування державою пільг на житлово-комунальні послуги для колишніх повстанців. Та у багатьох районах області це рішення просто не виконується через брак коштів.
Зрештою, у керівників виконавчої влади, комунальних підприємств із цього приводу завжди є переконливий аргумент – УПА досі не визнана українською незалежною державою. А відтак її ветерани не можуть бути прирівняні у своїх правах із тими, хто вірно служив колишній радянській імперії.
У вересні парламентарії від Львівщини, члени “Нашої України”, обнадіювали місцеву громадськість обіцянками, що вони доб’ються розгляду питання про правовий статус ветеранів УПА на засіданні Верховної Ради ще до дня їх ювілею. Однак останні події в українському парламенті перекреслили ці сподівання. До того ж, у справі УПА на керівництво України чиниться безцеремонний тиск із боку Москви. А цими днями до лав російських шовіністів долучилися і високопосадові польські. Скажімо, під час свого перебування у Львові польський прем’єр Лєшек Міллер сказав, що серед поляків не можливо знайти жодної людини, яка б добре ставилася до Української повстанської армії. Однак і поміж українців важко розшукати доброзичливців у ставленні до так званих Польських орлят або бандитських підрозділів Армії крайової, які винищували українське населення на території Західної України в роки Другої Світової війни. Виглядає на те, що такий міжнародний тиск лише на руку адміністрації президента та керівництву уряду. Адже він стає додатковим аргументом для того, аби й далі гальмувати процес визнання Української повстанської армії на державному рівні.
Однак у Львові у ці дні відбуваються численні урочистості з нагоди ювілею УПА. У їх рамках, зокрема, у неділю відбудеться урочистий похід ветеранів-повстанців із площі святого Юра до проспекту Свободи, який завершиться святковим концертом. А в понеділок долям учасників повстанської армії буде присвячений вечір у театрі М. Заньковецької.
От тільки шкода, що з кожним роком коло ветеранів-повстанців стає усе вужчим. Серед тих, хто не дожив до дня ювілею УПА і полковник Василь Галяс. І хоч його, як і сотні бойових побратимів, ще й досі офіційно не визнано героями, їх подвиг оспівано у народних піснях про українських повстанців.
Ірина Халупа
Боротьба ОУН-УПА проти німецьких та червоних окупантів була логічною, оскільки під час 2-ої Світової війни на українських територіях воєнні дії велися чи не найдовше у порівнянні з іншими державами. В останні роки українські історики досить активно розробляють цю тему. Назвемо тут найновіші видання: 500-сторінкове дослідження доктора історичних наук Анатолія Русначенка “Народ збурений. Національно-визвольний рух в Україні й національні рухи опору в Білорусі, Литві, Латвії, Естонії у 1940-50-их роках”, яке вийшло в університетському видавництві “Пульсари”, а також книжку “Терор і тероризм в Україні”, яку підготував і видав Інститут історії Національної академії наук України.
А тим часом виконавча й законодавча влади безнадійно відстали від науковців. Ще в серпні цього року Кабінет міністрів України запропонував перший варіант відповідного законопроекту щодо реабілітації воїнів ОУН-УПА і визнання їх воюючою стороною в Другій світовій війні. У вересні мало відбутися друге засідання урядової комісії, але так і не відбулося. Це означає, що до ювілею такої значної історичної події Верховна Рада України, навіть при всьому своєму бажанні, не зможе ухвалити відповідного юридичного документу. Таким чином, збройна боротьба українців за свої права на власній території і далі залишається поза законом. На цю тему пропоную вам розмову мого київського колеги Тараса Марусика з відомим істориком, старшим науковим співробітником Інституту історії Національної академії наук України Сергієм Котом.
Тарас Марусик
Пане Кот, Ви брали участь у засіданнях урядової комісії, присвячених питанням визнання українського руху опору воюючою стороною у Другій Світовій війні. В якому стані обговорення цієї проблеми зараз?
Сергій Кот
Розгляд цієї проблеми перебуває в постійних змінах і, як на мій погляд, не на кращий бік. Якщо на першому засіданні Урядової комісії розглядався проект, поданий Мін'юстом, з назвою «Про відновлення історичної справедливості щодо борців за волю і незалежність України», і за цим законопроектом і Організація українських націоналістів, і Українська повстанська армія визнавалися такими, які діяли на користь незалежної української держави і боролися за її створення в умовах різних окупацій. І далі учасники як Організації українських націоналістів так і бійці УПА визнавалися учасниками Руху опору. Таким чином далі на них уже іншою статтею поширювалося положення Закону про реабілітацію жертв політичних репресій. На жаль, в іншому варіанті, який зараз пропонується на друге читання, повністю зникла перша назва і частина положень законопроекту, і він набув так би мовити «соціальної спрямованості». Тепер закон звучить так:«Про посилення соціальної справедливості щодо борців за волю і незалежність Української держави», і є всього 2 положення: 1 - це те, що бійці УПА, а ОУН вже не фігурує в законопроекті, там немає, що це Рух опору, а просто, що на них поширюється дія Закону про реабілітацію жертв політичних репресій і 2 - про обмеження, це дія закону не поширюється на тих, хто, відповідно до норм міжнародного права, скоїв військові злочини.
Тарас Марусик
Чим Ви можете пояснити зміну назви законопроекту, його суті й зникнення цієї першої частини вже звичного для українського вуха словосполучення ОУН-УПА?
Сергій Кот
Я б уточнив - ОУН і УПА, тому що до 1943 року діяли окремі військові структури - це Українська повстанська армія на чолі з Бульбою Боровцем, окремі військові підрозділи ОУН під керівництвом полковника Андрія Мельника й ОУН під керівництвом пана Бандери. Є відомі дані, що вже в 1942 році, влітку, були проведені масштабні акції окремо як повстанськими бійцями, які діяли від імені ОУН Мельника, і бійцями, які діяли від імені ОУН Степана Бандери. Це акції - захоплення цілих містечок на Волині, звільнення людей, які були у в’язницях, людей, яких нацисти планували вивозити до Німеччини. Тобто була проведена ціла низка бойових операцій. Тому в мене, як історика, викликає подив, що в законі ця теза обходиться, а мова йде тільки про УПА. Неможливо розділити ці поняття ще й тому, що, наприклад, при Бульбі Боровці постійно діяла група консультантів, і робота проводилася в тісній співпраці з ОУН Мельника. А з 1943 року, фактично, під егідою ОУН вже Степана Бандери було стягнуто всі партизанські сили, і відокремити з цього моменту ОУН від УПА і УПА від ОУН, практично, неможливо, і це було б неісторично.
Тарас Марусик
Чим Ви поясните внесення кардинальних змін?
Сергій Кот
Це відбиває ситуацію, в якій перебуває ціла Україна у відношенні до цієї проблеми. Боротьба за закон про ОУН і УПА - це боротьба старого і нового в історії України. У нас є сили, які оглядаються назад, не наважуються чітко задекларувати свою позицію. Коли я говорю про ці сили, я говорю і про органи державної влади. Це парадокс - ми маємо незалежну державу, де цілі етапи українського визвольного руху, пов’язаного саме з Організацією українських націоналістів, з Українською повстанською армією . Разом це кілька десятиліть української історії, а ми намагаємося проігнорувати, заплющити очі, ніби цього не було.
Ірина Халупа
Мабуть, від першого дня проголошення незалежності України постала на порядок денний проблема визнання Української повстанської армії воюючою стороною. Чому вона так довго не може розв’язатися? Це питання журналістка Ганна Стеців поставила історикові, професору Ярославу Дашкевичу - одному з найбільших авторитетів у темі УПА.
Ярослав Дашкевич
Існує якась зацикленість на питанні про визнання УПА воюючою стороною. Хочу пояснити вам свою думку. Ця зацикленість суперечить не лише науковому підходу, з точки зору хоча б військової історії (є така дисципліна навіть), але із точки зору здорового людського розуму.
Наведемо такий приклад, який безпосередньо навіть не стосується УПА. Просто уявіть собі, що відбувається бій між двома ворожими сторонами. Стріляють з одного і з другого боку. Падають вбиті й поранені. Цілком зрозуміло, здається для кожного, що діють дві ворожі сторони. Але якщо такі бої відбуваються протягом 6-7 років, то чи можна переконати когось розумного, що є лише одна воююча сторона. А, з іншого боку, що - немає нікого?
Ганна Стеців
Я поставлю банальне запитання. Чому все таки, не зважаючи на такі ось аргументи, Українську повстанську армію вперто не визнають? Чому ставлення до неї в українській державі таке, яке є? Це питання, може, риторичне, але я хотіла б, щоб Ви висловилися з цього приводу.
Ярослав Дашкевич
Без сумніву, це питання трохи риторичне, тому що я не сказав би, що навіть деякі високопоставлені особи ставляться вороже до визнання УПА воюючою стороною. Але очевидно, що ті, які є проти, вони не розуміють, як у всьому світі підходять до таких явищ.
Наприклад, Франція часів Другої світової війни, де французькі макі воювали з німецькими окупантами. Ніхто у Франції не посмів би оголосити макі не воюючою стороною. Таке оголошення було б абсурдом. Навіть якщо ми подивимося на історичну науку в Росії, то основана частина все ж підходить до цих питань цілком інакше. Ми знаємо, що в Росії сьогодні є історики, які пропонують реабілітувати Власова і його армію, тому що вона воювала проти сталінізму і проти комунізму як такого, які засуджені сьогодні у всьому світі.
А виходить, що у нас в Україні ще є серед політичних діячів прихильники якраз того тоталітарного режиму, бо інакше цього не можна пояснити. Це очевидно спадщина минулих років. Ви знаєте, що українсько-російські відносини будувалися у радянський період у такий спосіб, що Росія, зрештою виправдано, у першу чергу боялася так званого українського націоналізму і віддалення України від Росії. У зв’язку з цим в Україні або виховували відповідні кадри, або посилали до України відповідні кадри. Тоді коли Росія загалом позбулася тих людей, там до влади прийшли нові люди. Не скажу, що вони всі є позитивні, що всі є прекрасні, але все ж таки, це в основному є нові люди, які прийшли до політичного керма. Але в Україні, фактично, дуже мало що змінилося. От вам і результат.
Ганна Стеців
Ви завжди робили блискучі прогнози. Скажіть, коли прийдуть в Україні до влади такі люди?
Ярослав Дашкевич
Очевидно прийдуть такі люди лише тоді, коли вони виникнуть, коли вони будуть. Я боюсь, що найближчим часом сподіватися на це досить важко. Досить важко сподіватися тому, що далі ведеться боротьба за український пиріг, від якого кожен хоче щось відламати, а не для того, щоб той український пиріг ріс вже на наших очах.
Ірина Халупа
В ефірі передача «30 хвилин у різних вимірах», присвячена 60-літтю Української повстанської армії. Дальше в передачі - розповіді партизанів, а також інформація про позицію офіційних кіл Польщі щодо реабілітації воїнів ОУН-УПА.
Іван Зеленюк народився в селянській родині Гощанського району Рівненської області. Батьки мали 12 гектарів землі, та п'ятеро дітей - усі хлопці - від світанку до зорі пізнавали ціну селянського хліба. Але може саме цей міцний гарт тяжкої праці на землі і допоміг вижити старшому Іванові в умовах непосильної праці і нелюдських знущань радянського концтабору, п'ятидесятиградусних морозів, голодної пайки.
Жили Зеленюки за 500 м від радянського кордону, за яким уже знаходилися села Нараївка, Довжки. Про жорстоку дійсність у радянському краї Іван знав не з чужих слів: бачив як проривалися звідти втікачі на захід у пошуках волі, як, рятуючись від голодної смерті, міняли "совєти" бідні пожитки на хліб, як крадькома приносили хрестити дітей, бо свої церкви в більшості сіл поруйнували.
Іван Зеленюк пам'ятає, як просила родичка з Рівок прикордонника, як падала в ноги, прохала, щоб пропустив Івана, який віз їй снопки на хату, бо чоловік загинув у фінській війні, а хата протікає. Не пропустив, лише повторював, як бовдур: "Москва слезам не верит!"
Потім не один раз довелося Івану чути цю фразу і відчути її значення власною шкірою. Тоді, коли били до смерті під час арешту в 1945, і тоді, коли чув її останньою, бо гасла свідомість під ударами кованих чобіт і пудових кулаків слідчих у Рівненській тюрмі. Дзвеніла ця фраза в мозку, стукала в скроні, коли два місяці чекав смерті у камері "смертників".
Іван Зеленюк став членом ОУН в 1942 р., а повстанцем УПА в 1943 р. Разом з побратимами нападали на німців, на їх обози - так діставали зброю.
Полон. Тортури. Смертну кару замінили на 20 років каторги.
Виснажливі етапи. Набиті і людьми, як оселедцями, баржі. Прибули в заполярне місто Норильськ. Важка, виснажлива праця, голод. В'язні сотнями помирали кожен день. Повне безправ'я, за людей нікого не вважали, гнали на роботу пастухи з автоматами як худобу, кладуть на сніг і цькують собаками. Настав 1959 рік. Прийшло і довгоочікуване звільнення. Видали не паспорт, а білет – можна було поселитися лише на Уралі або в Красноярському краї. Жив у Красноярську, там і вийшов на пенсію. Тільки в 1984 році повернувся у Рівне, в Острог. А там не прописують: "Їдь, звідки приїхав! Ти ж був в УПА".
Поїхав у Славуту, Хмельницької області купив півхатинки, де й нині проживає. А в 1996 році Іван Зеленюк був реабілітований. Нагороджений ювілейною медаллю Та особливо дорога колишньому чотовому УПА, пам'ятна відзнака "Медаль учасника другої світової війни", документ на яку підписав нині вже покійний голова Народного Руху України В'ячеслав Чорновіл. З Іваном Зеленюком розмовляє Наталка Баландюк:
Пане Іване, чому ви подалися до УПА?
Іван Зеленюк
Я жив у селі і сільські хлопці молоді усі пішли, хто в ОУН, хто в УПА, всі пішли проти німців.
Наталка Баландюк
А чому Ви не пішли до Радянської армії, на фронт?
Іван Баландюк
Я так був вихований. Батько був петлюрівець. Ми жили 500 метрів до кордону і бачили, що робилося у Совєтському Союзі: як вони голодували, і все інше. Я змушений був виступити проти німців, а потім проти військ НКВД також.
Наталка Баландюк
Чим Ви займалися?
Іван Зеленюк
Займалися агітацією. Ми часто робили засідку на німців, на дорозі, яка йде з Рівно на Корець, і здобували там зброю. У 1943 році, маючи ту зброю, яку здобули, ми організували курінь - це 3ОО осіб, і пішли на Східну Україну в Житомирську область. Там ми проводили агітацію.
Наталка Баландюк
Як відгукувалося населення на вашу агітацію, як сприймало її?
Іван Зеленюк
Населення дуже добре відгукувалося. Ми жили за рахунок населення. Нас населення одягало й годувало. Молоді дівчата були зв’язковими. Трохи старші в’язали светри для нас. Чоловіки похилого віку ремонтували нам взуття, шили взуття.
Наталка Баландюк
А Ви пам’ятаєте, який був той светрик?
Іван Зеленюк
Я й зараз його пам’ятаю: такий чорний, гарний светр. І запам’ятав ту жінку, яка мені його подарувала. Село Русиве, Швачко Ганна
Наталка Баландюк
Як довго Ви його зберігали?
Іван Зеленюк
Доти, доки не заарештували. Засудили мене на вищу міру покарання. Відсидів я в камері смертників 2 місяці. Пізніше, помилували мене. Замінили на 20 років каторжної праці.
Наталка Баландюк
Що Вам допомогло вистояти тих 20 років у Норильську у таборі?
Іван Зеленюк
Вижили лише хлопці, які із села, які працювали тяжко: косили і т.д. А там були професори, багато вчених, інженери - ті всі впродовж зими загинули. Ніхто не вижив.
Наталка Баландюк
Пройшовши через такі поневіряння, знущання, Ви жалкуєте про те, що Ви молодим пішли до ОУН-УПА?
Іван Зеленюк
Ніскільки не жалкую.
Наталка Баландюк
Пане Іване, скажіть, що залишило у Вашому серці найбільшу образу?
Іван Зеленюк
Що так над нами знущалися. Наталка Баландюк
Ви приховували, що були вояком УПА?
Іван Зеленюк
Ні, не приховував. Так мене всі і звали «бандера».
Наталка Баландюк
Це Вам не заважало жити?
Іван Баландюк
Ні.
Ірина Халупа
Це був Іван Зеленюк, колишній чотовий УПА.
Укінці літа на День незалежності в Славутському районі, поблизу села Стригани, встановили обеліск воякам УПА. З приводу надпису на обеліску виник конфлікт. Місцева влада наполягала змінити надпис на пам’ятнику. Однак це їй не вдалося. Тому поява пам’ятника воїнам УПА – приклад того, як на Славутчині відстоювали право на історичну об’єктивність щодо УПА і, як людям не байдужим до цього, вдалося виграти. З Володимиром Скоморохою, координатором громадсько-політичного об’єднання “Демократична Славутчина”, про це докладніше розмовляє Наталка Баландюк.
Наталка Баландюк
Чи складно було поставити цей пам’ятник?
Володимир Скомороха
У технічному відношенні це не було складним. Тяжче було у тому плані, що, на жаль, місцева влада зустріла це протилежним чином.
Наталка Баландюк
У чому це виявлялося?
Володимир Скомороха
Буквально за 20 днів до відкриття, була сутичка з головою Місцевої ради, коли він почав звинувачувати, що у нас немає дозволу і ще якихось документів... Це була суто психологічна атака: може ми не знаємо законів і це робимо? Виявилося, що закони ми знаємо і, коли ми владу поставили на місце, тоді всі питання відпали.
Наталка Баландюк
Хто цим саме займався?
Володимир Скомороха
Це голова сільської ради Деменчук?
Наталка Баландюк
Це той, хто був проти. А хто лобіював це питання?
Володимир Скомороха
А лобіювала районна влада. Це йшло звідти і навіть із Хмельницької облдержадміністрації. Зокрема, це заступник голови облдержадміністрації з гуманітарних питань.
Наприкінці липня ми надіслали на ім’я голови облдержадміністрації запрошення на відкриття пам’ятника й листа. І ось ніякої відповіді не було, зате оці всі перешкоди виникли. Зокрема, нас змушували закрити дві строки напису на дошці до пам’ятника..
Наталка Баландюк
Який напис пропонували ви?
Володимир Скомороха
Напис був такий: «Слава воякам УПА, які 13 травня 1944 року загинули за незалежність України в бою з радянськими партизанами та частинами НКВС». Нам запропонували, щоб останні слова - «із радянськими партизанами та частинами НКВС» ми забрали з плити. Було таке попередження, що якщо ми не заберемо ці слова, то плиту буде демонтовано. Коли ми сказали, що ми несемо відповідальність за те, що там написано і маємо довідку з Хмельницького обласного архіву, де рукою начальника цих партизанів написано про цей бій, вони почали говорити не про демонтаж. Вони надіслали повідомлення про те, що вони не відповідають за збереження цієї плити надалі, якщо ми не заберемо ці слова.
Наталка Баландюк
Ви відстояли все таки перший варіант?
Володимир Скомороха
Так, плита залишилася у такому вигляді, у якому вона була зроблена у першому варіанті.
Наталка Баландюк
Якою була реакція людей, ветеранів Великої Вітчизняної війни, тих, хто був у лавах Радянської армії, коли вони бачили цей надпис?
Володимир Скомороха
У нас є один ветеран з того самого села, який був очевидцем цих подій і воював в Радянській армії. Він сприймає це як правду. Окрім якоїсь групки людей, ми не побачили якогось масового обурення ветеранів Вітчизняної війни. Вони сприйняли це спокійно, і, навіть, показали могилу одного з вояків, яку ми наступної весни перенесемо сюди до цього пам’ятника.
Ірина Халупа
Це був Володимир Скомороха, координатор громадсько-політичного об’єднання «Демократична Славутчина».
Ставлення громадської думки у Польщі до історичного явища Української повстанської армії є вкрай негативним. Воно базується на стереотипах, які з’явилися в грізні післявоєнні роки і, які активно розвивала комуністична пропаганда в період Польської Народної Республіки. В основному, ці стереотипи виринають від трьох подій: по-перше – це антипольська акція, проведена УПА під час війни на Волині і названа згодом поляками “волинською різнею”;
по-друге – це збройна повоєнна боротьба українських партизанських підрозділів з військом польським з метою протидіяти примусовому переселенню українців із батьківських земель на теренах сьогоднішніх східних воєводств Польщі;
і по-третє – це вбивство вояками УПА героя народної Польщі генерала Свєрчевського, що, зрештою, і стало формальним приводом для проведення операції “Вісла” - вигнання українського населення з місць їхнього споконвічного проживання.
На жаль, усі ці стереотипи живуть до сьогодні й практично не втратили своєї сили на силі. Володимир Павлів аналізує проблему глибше.
Володимир Павлів
За 12 років із моменту повалення комуністичної системи у Польщі було зроблено тільки одну поважну спробу повалення негативних стереотипів і міфів, які накопичилися у спільній українсько-польській історії. У другій половині 90-х років за ініціативою Об’єднання українців Польщі та Всесвітнього союзу ветеранів Армії крайової за одним столом зібралися українські та польські історики і започаткували періодичну конференцію під назвою “Україна-Польща: важкі питання”. Питання, якими зайнялися історики і дійсно були важкими – з одного боку це була проблема так званої “волинської різні”, а з іншого - операції “Вісла”, відповідно і дискусії, яких відбулося шість, були нелегкими. Нелегкими настільки, що на початку 2000-го року українська сторона відмовилася від участі в них, мотивуючи це відсутністю у польських партнерів бажання порозумітися. Невдовзі після цього один із лідерів Союзу ветеранів АК підсумував припинення діалогу у своєму інтерв’ю на сторінках “Газети виборчої”, яке називалося: “Ми сідали за стіл переговорів, щоби звинуватити”.
З того моменту місце, яке звільнилося від діалогу, час до часу заповнюється заявами політиків та газетними публікаціями на цю тему. Одним із останніх приводів, який викликав досить нервову реакцію у Польщі, стали спроби національно-патріотичних сил в Україні добитися надання ще живим воякам УПА ветеранських привілеїв, а самій повстанській армії статусу збройної сили, яка воювала за незалежність України.
Міністр закордонних справ Польщі Влодзімєж Цімошевич нещодавно заявив на зустрічі з українськими журналістами, що Польща ніколи не заакцептує рішення про визнання УПА воюючою стороною у Другій Світовій війні. Це висловлювання викликало досить гостру реакцію, як в українській, так і в польській пресі. Настільки гостру, що на захист міністра став сам прем’єр-міністр Польщі Лєшек Міллєр, котрий заявив, що голова польської дипломатії висловив думку, яку поділяє більшість поляків. Міллєр додав також від себе, що визнання упівців ветеранами Другої Світової було б великою несправедливістю щодо поляків.
Коментарі польського прем’єра практично призупинили публічну дискусію про УПА на сторінках польської преси. Але – чи надовго? Польські Українці побоюються, що ненадовго, бо вже у наступному році в Польщі почнуться офіційні заходи з нагоди 60-ї річниці “волинської трагедії” і саме тоді варто сподіватися нового витка реанімації старих стереотипів.
Ірина Халупа
Поки зволікається з визнанням офіційним, народне визнання змагань УПА є доконаним фактом. Особливо на Західній Україні, де й відбувалися основні етапи боротьби. Разом з тим, Східна Україна до правди про українську “партизанку” пробивалась і пробивається шляхами складнішими, захаращеними вигадками і стереотипами ще з тоталітарних часів. Зрозуміло, що в кожного цей шлях позначений якимись особистісними моментами, як, зокрема, в мого колеги Павла Вольвача – вихідця з країв козацьких, махновських, але – ніде правди діти – донедавна ще й кондово-совєтських. Але Богу дякувати, Павло прозрів, значить можуть прозріти і інші....
Павло Вольвач
“СКА “Карпати” – нє каманда, а бандеравская банда!!!” – не знаю, чи скандують зараз запорізькі “фани” цю розбишакувату “рєчьовку”. Колись кричали. Навряд, щоб вони вкладали в неї аж такий уже ідеологічний зміст. Просто, позаяк йшлося про Львів, про Західну, то і виникали всі оті “бандери” і “банди”, котрих, зазначу, ніхто ані з юних скандувальників, ані з їхніх батьків ніколи і в очі не бачив. Спрацьовував стереотип. Та й як йому було не спрацювати, якщо протягом десятиріч у всі вуха втовкмачувалось про “українських буржуазних націоналістів” – бандерівців та їхні “криваві злочини”. Про це торочилось в шкільних підручниках і трохи не щотижня вихлюпувалось в газетах – від монументальної “Правди” до “Мухосранського вісника”. Про клятих “націоналюг”, “гітлерівських прислужників” кричали з трибун заводські парторги й секретарі ЦК, рвійні поетики заримовували своє нікчемство, вимагаючи смертних кар і якоїсь “розплати”, а коло під’їзду, дихнувши в обличчя чимось несвіжим, нашіптував маразматичні міти старичок-відставничок, що все життя прослужив десь чи в районній “гебусі”, чи на табірній вишці.
Почути якісь контраргументи практично не було де. Лишалось тільки вчитуватись в статті та брошури під назвами на кшталт “Катам немає прощення”, та відшуковувати під завалами брехні й відвертої “дези” якісь крихти фактів. Та ще ставити питання перед самим собою: “Чому люди, котрі виступили на захист своєї землі і свого народу зі зброєю в руках, ганьбляться як найлютіші вороги того ж таки народу?” До речі, в Українській Радянській Енциклопедії так званих “ворогів” було багато, власне, все, що якимось чином в’язалось із самостійництвом і незалежництвом. Але якщо мова заходила ще й про збройний опір – тут уже й до бабці не ходи – не просто “ворог” , а обов’язково “лютий” - і крапка!
Про одного з таких лютих, пам’ятаю, прочитав у “Щоденнику” Довженка і просто таки обпікся. Якийсь партизан-енкавеесник хвалився творцеві “Землі” і “Звенигори” про свої геройства на Західній Україні під час війни і про полоненого упівця, якого екс-енкаведист підвішував униз головою над вогнищем. “Все кричав – “Слава Україні!” – злостивився оповідач. – Я з нього м’ясо ріжу, а він, затятий, нічого не каже, тільки хрипить: “Слава...” Так і здох, собака, нікого не видавши.” За дослівність не ручаюсь, але зміст – точний. І його вистачить, щоб зрозуміти – хто є хто. І вистачить, щоб зробити власний вибір – по який бік барикади ставати.
Живого ж упівця бачити мені не довелося аж до кінця вісімдесятих. А тим часом, один із них жив просто поруч, ходив одними й тими ж вулицями, невпізнаний мною і незнаний. І не простий упівець, а жива легенда того руху, невпокорений боївкар, що пройшовши всі бойові і таборові шляхи, залишився символом незламності і честі. Мова про Мирослава Симчича. Це його менший син, теж Мирослав, Мирось, першим вийшов на головну площу Запоріжжя з великим портретом , виконаним не дуже вправною рукою художника-самоука. Але справа не у вправності, а у тому, що на портреті був не хто інший, як Степан Бандера, іменем якого “зайнялось й запалало”, і чиє ім’я стало назвою добрій половині українців.
З старим Симчичем я так і не запізнався, про що шкодую. Але бачив інших. Деяких знаю. Горжуся знайомством з Іваном Гнатюком, поетом і поетом і комбатантом, який ходив з повстанським кулеметом лісами й горами і спав в тюремному бараці з ножами в руках, готовий до всього. Це є сіль землі й квіт нації. До речі, як і той молодий український цвіт, що йшов з боями з іншого боку, йшов Європою і ставив прапори над Рейхстагом, а не палив братів живцем та гнав ешелони до Сибіру.
Діти криївок і окопів, а не інтелігентських кухонь, вони є кращим і найсправжнішим, що було у тому, такому страшному й величному минулому віці. І вони мають порозумітися. Бо все то – українська кров. То наші трагізм і героїчність. То українська звитяга. І на тому – крапка.
Ірина Халупа
Я розпочала цю програму згадкою про передачу до 55-ї річниці УПА. Хочу й закінчити нею. Коротко після того, як передача вийшла в ефір, я отримала листа від пана Петра Перуовича. Він мені вислав безцінний подарунок. Фотографії умістів: Дмитра Негрича - сотника Мороза, братів Урбановичів, Павла та Василя, Михайла Симчича та Івана Урбановича. Дмитро Негрич загинув із двома побратимами охоронцями під час більшовицької облоги 19 вересня 1945-го року. Брати Урбановичі, Михайло Симчич та Іван Урбанович поклали голови в березні п’ятдесятого року. Усі вони кожного дня зі мною. Вічно живі, молоді, завзяті, віддані. Зі мною і з вами, дорогі слухачі, і з усією Україною, за яку вони так віддано і героїчно воювали.
Прощаюсь з вами дорогі слухачі їхнім привітом.
Слава Україні!
Героям Слава!