Спогади про війну
Прага, 14 жовтня 2002 – У ці дні, коли в Україні відзначають річницю створення УПА, в Мюнхені проходить виставка, яка серед іншого, дає можливість глибше зрозуміти причини появи загонів українських повстанців. Виставка представляє фотографії офіційної німецької хроніки та й аматорські знімки, зроблені у Східній Європі, і зокрема, в Україні під час німецької окупації. Документальні фото зафіксували злочини німецької армії на окупованих територіях: розстріли заручників, катування полонених, депортацію робочої сили до Німеччини.
Фотографії німецьких солдатів супроводжують на виставці їхніми ж листами, де вони розповідають, інколи похваляючись, про те, що вони робили з мирним населенням окупованої України, Білорусі, Росії та інших країн Східної Європи. Ця виставка проходить уже вдруге. Вона вперше відкрилася у Гамбурзі у 1995 році і протягом наступних двох років пройшла 16 містами Німеччини та Австрії. Тоді 86 тисяч осіб відвідало виставку, включно з 20 тисячами дітей.
Виставка викликала бурю почуттів у Німеччині, бо вона концентрується на ролі армії, Вермахту, а не спеціальних підрозділів СС, чи Ґестапо у скоєнні воєнних злочинів. Багато німців хотіло би вірити, що до вбивств сотень тисяч людей причетні лише ці спеціальні підрозділи, а солдати лише «чесно» воювали. Ветерани Вермахту та їхні діти говорять, що виставка спотворює дійсність, бо у злочинах брала участь тільки мала частина військових, та й серед них, на тих, хто відмовлявся виконувати наказ, чекала смерть.
Проте організатори виставки, а це – Гамбурґський Інститут Соціальних Досліджень та німецький мільйонер Ян Філіп Реемтсма, вважають, що вона потрібна і передусім для молодшого покоління. «Перша реакція на фотографії у них – злість та недовіра, їм здається, що цього не може бути. Потім, коли вони усвідомлюють, що це таки сталося, вони замислюються над тим, що вони б робили у таких обставинах», - говорить історик Ульріка Юрайт. Фотографії вражають не лише молодь. Одна 60-літня журналістка, яка прийшла написати репортаж про неї, знепритомніла, коли впізнала свого батька, який на фотографії вішає молоду білоруську партизанку.
Цікавий випадок стався з цією виставкою 1999 року, коли польські та угорські історики сказали, що серед півтори тисячі знімків, 15 потрапили туди випадково, насправді вони представляли не німецькі, а радянські злочини. Тоді виставку довелось зупинити й вилучити ці фотографії. Що сталося з ними далі невідомо, але нічого не чути про те, щоб вони потрапили до складу іншої виставки, яка б розповідала про злочини Смершу, НКВС, чи Червоної Армії під час війни. І яку б відвідали сотні тисяч людей у країнах колишнього Радянського Союзу. Там до критичного погляду на Другу Світову Війну ще далеко.
Повертаючись до німецької виставки, наведу слова її організаторів: «Ця виставка – не звинувачення. Вона пояснює, але не виправдовує те, в якій ситуації опинилися німецькі солдати на східному фронті». Вона спонукає до роздумів та діалогу, і цього потребує не лише німецьке суспільство.
Фотографії німецьких солдатів супроводжують на виставці їхніми ж листами, де вони розповідають, інколи похваляючись, про те, що вони робили з мирним населенням окупованої України, Білорусі, Росії та інших країн Східної Європи. Ця виставка проходить уже вдруге. Вона вперше відкрилася у Гамбурзі у 1995 році і протягом наступних двох років пройшла 16 містами Німеччини та Австрії. Тоді 86 тисяч осіб відвідало виставку, включно з 20 тисячами дітей.
Виставка викликала бурю почуттів у Німеччині, бо вона концентрується на ролі армії, Вермахту, а не спеціальних підрозділів СС, чи Ґестапо у скоєнні воєнних злочинів. Багато німців хотіло би вірити, що до вбивств сотень тисяч людей причетні лише ці спеціальні підрозділи, а солдати лише «чесно» воювали. Ветерани Вермахту та їхні діти говорять, що виставка спотворює дійсність, бо у злочинах брала участь тільки мала частина військових, та й серед них, на тих, хто відмовлявся виконувати наказ, чекала смерть.
Проте організатори виставки, а це – Гамбурґський Інститут Соціальних Досліджень та німецький мільйонер Ян Філіп Реемтсма, вважають, що вона потрібна і передусім для молодшого покоління. «Перша реакція на фотографії у них – злість та недовіра, їм здається, що цього не може бути. Потім, коли вони усвідомлюють, що це таки сталося, вони замислюються над тим, що вони б робили у таких обставинах», - говорить історик Ульріка Юрайт. Фотографії вражають не лише молодь. Одна 60-літня журналістка, яка прийшла написати репортаж про неї, знепритомніла, коли впізнала свого батька, який на фотографії вішає молоду білоруську партизанку.
Цікавий випадок стався з цією виставкою 1999 року, коли польські та угорські історики сказали, що серед півтори тисячі знімків, 15 потрапили туди випадково, насправді вони представляли не німецькі, а радянські злочини. Тоді виставку довелось зупинити й вилучити ці фотографії. Що сталося з ними далі невідомо, але нічого не чути про те, щоб вони потрапили до складу іншої виставки, яка б розповідала про злочини Смершу, НКВС, чи Червоної Армії під час війни. І яку б відвідали сотні тисяч людей у країнах колишнього Радянського Союзу. Там до критичного погляду на Другу Світову Війну ще далеко.
Повертаючись до німецької виставки, наведу слова її організаторів: «Ця виставка – не звинувачення. Вона пояснює, але не виправдовує те, в якій ситуації опинилися німецькі солдати на східному фронті». Вона спонукає до роздумів та діалогу, і цього потребує не лише німецьке суспільство.