Спеціальна програма: «Українські заробітчани в Європі: італійський акцент». Частина 8
Прага, 24 квітня 2002 - Готуючи цю передачу, довелось не лише з багатьма людьми переговорити – в Італії, Україні, Чехії, а й перечитати чимало літератури, а також, звичайно, публікацій останніх років про заробітчан головно в Італії.
На превеликий жаль, мало хто з українців, що нині працюють в Італії, можуть повторити слова Гоголя, котрий позаминулого століття провів кілька років в Італії. У квітні 1837 року він написав: “Словом, Європа для того, щоб дивитися, а Італія для того, щоб жити. Ось моя думка. Хто був в Італії, той скаже “вибач” іншим землям. Хто був на небі, той не захоче на землю. Словом, Європа в порівнянні з Італією все одно, що день похмурий у порівнянні з днем сонячним”. Є в Гоголя і такі рядки: “О, Італія! Чия рука вирве мене звідси? Що за небо! Що за дні! Літо – не літо, весна – не весна, вони тут кращі, ніж в інших куточках світу. Що за повітря! П'ю – не нап'юся, дивлюсь – не надивлюся! В душі небо й рай”.
Я більш ніж упевнений, що такі і подібні слова писали б з Італії в Україну десятки і сотні тисяч українських жінок, якби в Італію вони їздили не вимушено, не для тяжкої праці, не для заробітчанства, а просто відпочити, набратися сил, наснаги, просто подивитися на цю справді, чудову країну. О, скільки б чудових слів знайшлося в українських жінок! На жаль, на жаль... На жаль, знову доводиться згадувати інше:
“Нема ніякого життя, тюрма за свої гроші. Ходиш як за дитиною – треба взути, нагодувати. Тут діти не хочуть ходити навколо своїх батьків. Вони наймають нас, ми ходимо. А вони собі їдуть на відпочинок. Не так, як ми – раби. Ми є тут раби. Отак робиш, тому що тобі платять гроші. Ще хто має вихідний, то те ще більш менш, а як я роблю без вихідних, то, взагалі, то є тюрма за свої гроші. Якби не мій малий, то я б уже давно поїхала додому і наплювала на ті гроші, тому що там чекає на мене чоловік. Що то за життя?”
Зиновій Фрис:
Іван Франко понад 100 років тому писав таке про українців, які працювали в Італії:
Небо італьське блакитне, погідне Бачило бруд наш, пригноблення бідне. Гєнуя довго, мабуть, не забуде, Як-то гостили в ній руськії люди. Будуть ще внукам казать проти ночі, Дивний тут люд кочував із Півночі. Рідну країну з слізьми споминав він, Але з прокляттям із неї тікав він.
Зиновій Фрис:
Зателефонував я днями до Італії і почув:”А тут ваш друг дитинства.” “Хто?-питаю.-Ах, Толя!” За якийсь час я розмовляв уже і з ним. Звісно, нічого втішного. Утім, коротенька репліка Анатолія.
Анатолій:
Ну, як живеш? Виживаєш, а не живеш. Хіба ми живемо? Ми виживаємо любими способами.
Зиновій Фрис: Гнітить українських заробітчан і таке.
Італійці не цікавляться Україною. Узагалі, дуже мало людей, які цікавляться політикою, іншими країнами, Вони тільки “італьяно”. Про Україну вони мало, що знають. Вони нас рахують, як якихсь негрів у Африці, що в нас телевізорів ще нема. Якби вони бачили мою хату, то знепритомніли б.
Зиновій Фрис:
Усе оте негативне, навіть, може, крик душ, що знудьгувалися за всім рідним, це таке підсвідоме нарікання на долю, на те, що вони змушені бути тут, в Італії, бо в нинішній Україні не заробиш тих грошей, що тут, грошей, які дуже часто наскрізь просочені гіркими сльозами. Ірина з-під Мілана, мабуть, висловила думку всіх українських жінок, що працюють в Італії.
Ірина:
Добре, що є така Італія, що приймає, що дає можливість підтримати наших людей, наші родини. Але є “але” – страшна ностальгія. Дуже хочеться додому!
Зиновій Фрис:
Нудьгують не лише українки в Італії, сумують, насамперед, їхні діти в Україні. Християнський часопис українців в Італії вмістив листи українських дітей до своїх мамусь і бабусь. Ось лише окремі рядочки з тих листів:
Не плачте, мамо, не сумуйте. Бо прийде той день, коли ми знову зустрінемося, і доля нас ніколи не розлучатиме. Уже більше півроку тебе немає з нами в рідному Дрогобичі. Дякую тобі за ту самопожертву заради мене і братика Івасика.
Це були рядки з листа 20-річного Євгена Танчука з Дрогобича. Ось, що написав Василь Кузь (12 років) з села Гаї, Нижні на Львівщині:
Як ви поживаєте, дорога мамочко? Чи здорові? Бо по телефону у вас був дуже засмучений голос. Ви, мабуть, дуже сумуєте за нами. Я скучаю за вами. Я вас люблю, хочу, щоб зараз ви були біля мене...
Це була 8 і наразі остання частина спеціальної програми про українських заробітчан в Італії. Програму готував і вів Зиновій Фрис. За якийсь час він має намір повернутися до цієї теми, разом із Іриною Халупою вони хочуть підготувати цикл передач про українців, що живуть і працюють в найрізноманітніших куточках світу, бо надто вже неординарна ця тема, надто багато українців із різних причин розкинуті по світу. Оскільки ми завершили сьогодні цикл передач про українців в Італії, то хотілося б нагадати телефон італійської профспілки, так званих, позаспільнотних працівників. Профспілкою керує українка, громадянка Італії, Марія Працюк. Вона і її колеги будуть щиро раді допомогти всім українцям, котрі працюють в Італії, із найрізноманітніших питань, зокрема, із безкоштовною юридичною консультацією. Телефон у Римі: 06 – код Риму, 70453324. Адреса профспілки в італійській столиці: Марія Працюк
Віа Тассо 147 14900185 Рома Італія
Скористайтеся, будь ласка, можливістю допомогти самім собі.
Передача поки що остання, однак продовження за якийсь час не виключене.
На превеликий жаль, мало хто з українців, що нині працюють в Італії, можуть повторити слова Гоголя, котрий позаминулого століття провів кілька років в Італії. У квітні 1837 року він написав: “Словом, Європа для того, щоб дивитися, а Італія для того, щоб жити. Ось моя думка. Хто був в Італії, той скаже “вибач” іншим землям. Хто був на небі, той не захоче на землю. Словом, Європа в порівнянні з Італією все одно, що день похмурий у порівнянні з днем сонячним”. Є в Гоголя і такі рядки: “О, Італія! Чия рука вирве мене звідси? Що за небо! Що за дні! Літо – не літо, весна – не весна, вони тут кращі, ніж в інших куточках світу. Що за повітря! П'ю – не нап'юся, дивлюсь – не надивлюся! В душі небо й рай”.
Я більш ніж упевнений, що такі і подібні слова писали б з Італії в Україну десятки і сотні тисяч українських жінок, якби в Італію вони їздили не вимушено, не для тяжкої праці, не для заробітчанства, а просто відпочити, набратися сил, наснаги, просто подивитися на цю справді, чудову країну. О, скільки б чудових слів знайшлося в українських жінок! На жаль, на жаль... На жаль, знову доводиться згадувати інше:
“Нема ніякого життя, тюрма за свої гроші. Ходиш як за дитиною – треба взути, нагодувати. Тут діти не хочуть ходити навколо своїх батьків. Вони наймають нас, ми ходимо. А вони собі їдуть на відпочинок. Не так, як ми – раби. Ми є тут раби. Отак робиш, тому що тобі платять гроші. Ще хто має вихідний, то те ще більш менш, а як я роблю без вихідних, то, взагалі, то є тюрма за свої гроші. Якби не мій малий, то я б уже давно поїхала додому і наплювала на ті гроші, тому що там чекає на мене чоловік. Що то за життя?”
Зиновій Фрис:
Іван Франко понад 100 років тому писав таке про українців, які працювали в Італії:
Небо італьське блакитне, погідне Бачило бруд наш, пригноблення бідне. Гєнуя довго, мабуть, не забуде, Як-то гостили в ній руськії люди. Будуть ще внукам казать проти ночі, Дивний тут люд кочував із Півночі. Рідну країну з слізьми споминав він, Але з прокляттям із неї тікав він.
Зиновій Фрис:
Зателефонував я днями до Італії і почув:”А тут ваш друг дитинства.” “Хто?-питаю.-Ах, Толя!” За якийсь час я розмовляв уже і з ним. Звісно, нічого втішного. Утім, коротенька репліка Анатолія.
Анатолій:
Ну, як живеш? Виживаєш, а не живеш. Хіба ми живемо? Ми виживаємо любими способами.
Зиновій Фрис: Гнітить українських заробітчан і таке.
Італійці не цікавляться Україною. Узагалі, дуже мало людей, які цікавляться політикою, іншими країнами, Вони тільки “італьяно”. Про Україну вони мало, що знають. Вони нас рахують, як якихсь негрів у Африці, що в нас телевізорів ще нема. Якби вони бачили мою хату, то знепритомніли б.
Зиновій Фрис:
Усе оте негативне, навіть, може, крик душ, що знудьгувалися за всім рідним, це таке підсвідоме нарікання на долю, на те, що вони змушені бути тут, в Італії, бо в нинішній Україні не заробиш тих грошей, що тут, грошей, які дуже часто наскрізь просочені гіркими сльозами. Ірина з-під Мілана, мабуть, висловила думку всіх українських жінок, що працюють в Італії.
Ірина:
Добре, що є така Італія, що приймає, що дає можливість підтримати наших людей, наші родини. Але є “але” – страшна ностальгія. Дуже хочеться додому!
Зиновій Фрис:
Нудьгують не лише українки в Італії, сумують, насамперед, їхні діти в Україні. Християнський часопис українців в Італії вмістив листи українських дітей до своїх мамусь і бабусь. Ось лише окремі рядочки з тих листів:
Не плачте, мамо, не сумуйте. Бо прийде той день, коли ми знову зустрінемося, і доля нас ніколи не розлучатиме. Уже більше півроку тебе немає з нами в рідному Дрогобичі. Дякую тобі за ту самопожертву заради мене і братика Івасика.
Це були рядки з листа 20-річного Євгена Танчука з Дрогобича. Ось, що написав Василь Кузь (12 років) з села Гаї, Нижні на Львівщині:
Як ви поживаєте, дорога мамочко? Чи здорові? Бо по телефону у вас був дуже засмучений голос. Ви, мабуть, дуже сумуєте за нами. Я скучаю за вами. Я вас люблю, хочу, щоб зараз ви були біля мене...
Це була 8 і наразі остання частина спеціальної програми про українських заробітчан в Італії. Програму готував і вів Зиновій Фрис. За якийсь час він має намір повернутися до цієї теми, разом із Іриною Халупою вони хочуть підготувати цикл передач про українців, що живуть і працюють в найрізноманітніших куточках світу, бо надто вже неординарна ця тема, надто багато українців із різних причин розкинуті по світу. Оскільки ми завершили сьогодні цикл передач про українців в Італії, то хотілося б нагадати телефон італійської профспілки, так званих, позаспільнотних працівників. Профспілкою керує українка, громадянка Італії, Марія Працюк. Вона і її колеги будуть щиро раді допомогти всім українцям, котрі працюють в Італії, із найрізноманітніших питань, зокрема, із безкоштовною юридичною консультацією. Телефон у Римі: 06 – код Риму, 70453324. Адреса профспілки в італійській столиці: Марія Працюк
Віа Тассо 147 14900185 Рома Італія
Скористайтеся, будь ласка, можливістю допомогти самім собі.
Передача поки що остання, однак продовження за якийсь час не виключене.