Чим є блок “За єдину Україну”, який посів третє місце на виборах у загальнодержавному окрузі і має шанси сформувати найбільшу фракцію у парламенті за рахунок депутатів від мажоритарних округів?
Київ, 9 квітня 2002 - Чи об’єднаний він якоюсь ідеологією, чи тут провідну роль грають інші чинники?
Блок “За єдину Україну” був утворений якраз під парламентські вибори 2002 року і більше, ніж будь-яка з попередніх політичних структур, має підстави зватися “партією влади”. Не тільки тому, що до нього входять прем‘єр, глава президентської адміністрації, віце-прем‘єр, міністри, керівники державних установ та претенденти на роль “сірих кардиналів” української політики. В українському розумінні “партія влади” – це не та політична сила, котра вільно перемогла на загальних виборах, це не суб‘єкт публічної політики, а складний конгломерат представників вищої державної бюрократії та фінансово-політичних кланів, котрий утворюється навколо глави держави і привласнює як конституційні, так і поза конституційні повноваження (досить згадати, що про дві потужні структури, на які спирається “партія влади” – президентську й податкову адміністрації – відсутні згадки в Конституції України). Відтак відбиток цього своєрідного родоводу неминуче ліг на блок “За єдину Україну”.
Чи можна назвати вдалою спробу публічної легітимації “партії влади” на парламентських виборах? Навряд чи. 12% голосів, набраних у загальнонаціональному окрузі – це зовсім не свідчення більш-менш широкої підтримки блоку виборцями. Адже у будь-якій державі від 5% до 10% виборців завжди голосують за владу. Додамо до цих фанатів влади голоси чиновництва, в‘язнів (котрі з дивною одностайністю проголосували за владу, яка кинула їх за ґрати) та дисциплінованих військовиків – і одержимо якраз 12%. Що ж стосується успіхів кандидатів блоку “За єдину Україну” у мажоритарних округах, то, за даними Комітету виборців, саме ці перемоги супроводжувалися найбільшим числом порушень виборчого законодавства. Іншими словами, блок “За єдину Україну”, у якого за одностайною оцінкою всіх незалежних аналітиків, відсутня будь-яка ідеологія, міг здобутися на будь-який успіх тільки за використання ресурсів влади. І за найменших змін у владній вертикалі миттєве розбігання “єдиноукраїнців” за методом “хто куди, а я ближче до нової влади” видається просто неминучим.
Блок “За єдину Україну” був утворений якраз під парламентські вибори 2002 року і більше, ніж будь-яка з попередніх політичних структур, має підстави зватися “партією влади”. Не тільки тому, що до нього входять прем‘єр, глава президентської адміністрації, віце-прем‘єр, міністри, керівники державних установ та претенденти на роль “сірих кардиналів” української політики. В українському розумінні “партія влади” – це не та політична сила, котра вільно перемогла на загальних виборах, це не суб‘єкт публічної політики, а складний конгломерат представників вищої державної бюрократії та фінансово-політичних кланів, котрий утворюється навколо глави держави і привласнює як конституційні, так і поза конституційні повноваження (досить згадати, що про дві потужні структури, на які спирається “партія влади” – президентську й податкову адміністрації – відсутні згадки в Конституції України). Відтак відбиток цього своєрідного родоводу неминуче ліг на блок “За єдину Україну”.
Чи можна назвати вдалою спробу публічної легітимації “партії влади” на парламентських виборах? Навряд чи. 12% голосів, набраних у загальнонаціональному окрузі – це зовсім не свідчення більш-менш широкої підтримки блоку виборцями. Адже у будь-якій державі від 5% до 10% виборців завжди голосують за владу. Додамо до цих фанатів влади голоси чиновництва, в‘язнів (котрі з дивною одностайністю проголосували за владу, яка кинула їх за ґрати) та дисциплінованих військовиків – і одержимо якраз 12%. Що ж стосується успіхів кандидатів блоку “За єдину Україну” у мажоритарних округах, то, за даними Комітету виборців, саме ці перемоги супроводжувалися найбільшим числом порушень виборчого законодавства. Іншими словами, блок “За єдину Україну”, у якого за одностайною оцінкою всіх незалежних аналітиків, відсутня будь-яка ідеологія, міг здобутися на будь-який успіх тільки за використання ресурсів влади. І за найменших змін у владній вертикалі миттєве розбігання “єдиноукраїнців” за методом “хто куди, а я ближче до нової влади” видається просто неминучим.