Грицько Чупринка - 80-ліття від дня смерті
Київ, 11 вересня 2001 - Іноді навіть літератори не знають, що Грицько Чупринка мешкав у Києві – з 1910 року аж до смерті. За різними джерелами, життя його обірвалося не то в 1919, не то в 1921 році. За одною версією, Григорій Чупринка був розстріляний чекістами за те, що брав участь у підготовці антирадянського повстання. За іншою версією – поет загинув від рук і кулі чекістів під час їхньої облави, а потрапив під ту облаву випадково, повертаючись Броварським лісом від батьків із села Гоголево до Києва.
Написав поет кількасот віршів. Але про нього ходили ще легенди і не як про поета, а як про «отамана Чупринку». Зокрема, в діаспорі. Якиїхось особливих досліджень з цього приводу майже не було. А деякі літературознавці вважають, що, коли були б соратники в «отамана Чупринки», то до цього часу вже дали б про себе знати.
Як би там не було, поетом Грицько Чупринка був – це не легенда. Між 1909 та 1913 роками його поетичні книжки виходили мало не щороку. А в 1918 році вийшло три томи зібрання віршів. У 1920 мав вийти четвертий, проте світу не побачив.
Назви поетичних книжок Грицька Чупринки говорять про палку вдачу поета – «Ураган», «Метеор», «Контрасти», «Огнецвіт»…
Недовгий вік поета – не то сорок, не то сорок два роки, - літературою подовжився. Умовне вісімдесятліття від дати його смерті посвідчує: Чупринка не забутий. А, з іншого боку – забутий. Принаймні, так званим літературним загалом, широким колом читачів. Про літературознавців та інших фахівців від літератури не йдеться.
Грицько Чупринка віддаляється від новітніх часів так само неминуче, як і багато інших українських поетів минулого століття. Чи це пов»язане зів специфікою його творчості, охарактеризованої ним же самим іронічно як «дзеньки-бреньки»? Чи – іншим чимось, якоюсь невловною, але посутньою закономірністю, якимось дивним законом забування, згідно з яким кануть у Лету цілі долі поетів? І тільки дати їхнього життя і смерті – або ж лише привиди цих дат – нагадують нам про їхні часи, їхні світи, їхню марноту марнот, їхні книги…
У поезіях Грицька Чупринки лишився жити дух його часу, особливо - передсмертних його років, точніше, останніх десяти літ Саме тих, які він прожив у Києві. Це був час між двома революціями, час громадянської війни, час перевертнів і час карколомних змін. Чутлива душа поета реагувала на той його час вибуховими римами, образами – як у вірші «Ураган», порівняннями типу «співець – то пророк», «світлий геній», «блискучий метеор».
Пошук істини – а саме це зправіку мучить всіх поетів – не увінчався у Грицька Чупринки успіхом. Розгублений перед шаленою круговертю подій, він кидався у той вир зі своїм невиструнченим словом, переконував – скорше сам себе, ніж уявного читача, що «не продається справжня ліра, повна гніву, повна сліз!» і стверджувався в тому, що його «улюблений девіз» – «не твори собі кумира».
«Я іду за Рубікон» – писав поет у вірші «Кредо», датованому 1911 роком. Це було вже після кількох його арештів, після ув’язнень, після горезвісної київської Лук’янівки .
Поет шукав свою істину до самої смерті, такої ранньої, безглуздої, хоч – хіба є глузд у будь-якій смерті…
Тепер ту істину шукають поодинокі читачі його творів, котрим вони трапляються у сутіні архівів або у рідкісних збірках на полицях бібліотек.
Грицько Чупринка не має надто багато читачів, шанувальників таланту, як скажімо, має Антонич або Плужник. Чупринка здебільшого впадає в око дослідникам, котрі намагаються виокремити йому місце у складному й неоднозначному українському літературному процесі двадцятого століття. Чупринку означують як «поета перехідних епох» (це визначення академіка Миколи Жулинського), шукають епітети, які б гранично чітко окреслили роль і місце Грицька Чупринки в українській літературі. Що ж, його роль поета залишилася незіграною. Смерть обірвала все, що могло б ще бути – і прожитим, і написаним. А місце… Не знаю, чи можна ним назвати присутність у хрестоматіях, підручниках тощо. Грицько Чупринка займає своє особливе місце в українській літературі, не тому, що його трактують у цій літературі так чи інакше, а тому, що він – один із творців цієї літератури. Трактувальники час від часу змінюються, відносячи поетів то до якихось шкіл, то до течій, то до ворогів народу… А література залишається. І в ній за правом світлого поета, який любив «убогі села», свій «рідний край», такий веселий, такий сумний», залишається для досі так само убогих сіл і веселого й сумного рідного краю поет Чупринка.
У столиці України, певна річ, немає пам’ятних знаків у тих місцях, де жив і творив поет. Хоч, до слова, є пам’ятники авторам та персонажам їхніх творів, що належать чужим літературам.
Є також книжка про «сто дев’яносто сім київських місць, де ступали ноги російських поетів», як сказав про одну антологію рецензент Ю.Дубенко. Така книжка викликає, певна річ, ревнощі та щирий жаль. Бо в Україні не знайшлося такого ж талановитого, як поет Ріталій Заславський, упорядника, який би створив щось подібне. Про ті місця, де міряли кроком землю українські поети, про місця, де вони відбували покарання за свою любов до убогих сіл….
Що й казати, золотим піском пам’яті не посипані сліди більшості поетів ні в місцях, де вони народилися, ні в тих, де жили, ні в тих, де залишили цей світ.
Зрештою, якби всім талановитим українським поетам поставити пам’ятники, то їх було б невимовно багато.І серед них, напевно, було б ніяково ходити багатьом живим. Бо мусили б знати, попри кого ходять…
Написав поет кількасот віршів. Але про нього ходили ще легенди і не як про поета, а як про «отамана Чупринку». Зокрема, в діаспорі. Якиїхось особливих досліджень з цього приводу майже не було. А деякі літературознавці вважають, що, коли були б соратники в «отамана Чупринки», то до цього часу вже дали б про себе знати.
Як би там не було, поетом Грицько Чупринка був – це не легенда. Між 1909 та 1913 роками його поетичні книжки виходили мало не щороку. А в 1918 році вийшло три томи зібрання віршів. У 1920 мав вийти четвертий, проте світу не побачив.
Назви поетичних книжок Грицька Чупринки говорять про палку вдачу поета – «Ураган», «Метеор», «Контрасти», «Огнецвіт»…
Недовгий вік поета – не то сорок, не то сорок два роки, - літературою подовжився. Умовне вісімдесятліття від дати його смерті посвідчує: Чупринка не забутий. А, з іншого боку – забутий. Принаймні, так званим літературним загалом, широким колом читачів. Про літературознавців та інших фахівців від літератури не йдеться.
Грицько Чупринка віддаляється від новітніх часів так само неминуче, як і багато інших українських поетів минулого століття. Чи це пов»язане зів специфікою його творчості, охарактеризованої ним же самим іронічно як «дзеньки-бреньки»? Чи – іншим чимось, якоюсь невловною, але посутньою закономірністю, якимось дивним законом забування, згідно з яким кануть у Лету цілі долі поетів? І тільки дати їхнього життя і смерті – або ж лише привиди цих дат – нагадують нам про їхні часи, їхні світи, їхню марноту марнот, їхні книги…
У поезіях Грицька Чупринки лишився жити дух його часу, особливо - передсмертних його років, точніше, останніх десяти літ Саме тих, які він прожив у Києві. Це був час між двома революціями, час громадянської війни, час перевертнів і час карколомних змін. Чутлива душа поета реагувала на той його час вибуховими римами, образами – як у вірші «Ураган», порівняннями типу «співець – то пророк», «світлий геній», «блискучий метеор».
Пошук істини – а саме це зправіку мучить всіх поетів – не увінчався у Грицька Чупринки успіхом. Розгублений перед шаленою круговертю подій, він кидався у той вир зі своїм невиструнченим словом, переконував – скорше сам себе, ніж уявного читача, що «не продається справжня ліра, повна гніву, повна сліз!» і стверджувався в тому, що його «улюблений девіз» – «не твори собі кумира».
«Я іду за Рубікон» – писав поет у вірші «Кредо», датованому 1911 роком. Це було вже після кількох його арештів, після ув’язнень, після горезвісної київської Лук’янівки .
Поет шукав свою істину до самої смерті, такої ранньої, безглуздої, хоч – хіба є глузд у будь-якій смерті…
Тепер ту істину шукають поодинокі читачі його творів, котрим вони трапляються у сутіні архівів або у рідкісних збірках на полицях бібліотек.
Грицько Чупринка не має надто багато читачів, шанувальників таланту, як скажімо, має Антонич або Плужник. Чупринка здебільшого впадає в око дослідникам, котрі намагаються виокремити йому місце у складному й неоднозначному українському літературному процесі двадцятого століття. Чупринку означують як «поета перехідних епох» (це визначення академіка Миколи Жулинського), шукають епітети, які б гранично чітко окреслили роль і місце Грицька Чупринки в українській літературі. Що ж, його роль поета залишилася незіграною. Смерть обірвала все, що могло б ще бути – і прожитим, і написаним. А місце… Не знаю, чи можна ним назвати присутність у хрестоматіях, підручниках тощо. Грицько Чупринка займає своє особливе місце в українській літературі, не тому, що його трактують у цій літературі так чи інакше, а тому, що він – один із творців цієї літератури. Трактувальники час від часу змінюються, відносячи поетів то до якихось шкіл, то до течій, то до ворогів народу… А література залишається. І в ній за правом світлого поета, який любив «убогі села», свій «рідний край», такий веселий, такий сумний», залишається для досі так само убогих сіл і веселого й сумного рідного краю поет Чупринка.
У столиці України, певна річ, немає пам’ятних знаків у тих місцях, де жив і творив поет. Хоч, до слова, є пам’ятники авторам та персонажам їхніх творів, що належать чужим літературам.
Є також книжка про «сто дев’яносто сім київських місць, де ступали ноги російських поетів», як сказав про одну антологію рецензент Ю.Дубенко. Така книжка викликає, певна річ, ревнощі та щирий жаль. Бо в Україні не знайшлося такого ж талановитого, як поет Ріталій Заславський, упорядника, який би створив щось подібне. Про ті місця, де міряли кроком землю українські поети, про місця, де вони відбували покарання за свою любов до убогих сіл….
Що й казати, золотим піском пам’яті не посипані сліди більшості поетів ні в місцях, де вони народилися, ні в тих, де жили, ні в тих, де залишили цей світ.
Зрештою, якби всім талановитим українським поетам поставити пам’ятники, то їх було б невимовно багато.І серед них, напевно, було б ніяково ходити багатьом живим. Бо мусили б знати, попри кого ходять…