Свобода преси в Україні коштує життя
Прага, 9 липня 2001 – За радянських часів пересічний український люд вчили й переконували, що не було і немає більших гонителів свободи, як царизм і буржуазія різних відтінків. Але тепер ми вже знаємо ціну радянським демократичним повчанням і маємо можливість для історичного порівняння плодів демократії на прикладі сучасного становища незалежної преси в Україні. Бо сьогодні на Донбасі був похорон ще одного журналіста.
Колись царизм боявся публічних погроз на адресу українських журналістів і навіть знаменитий Емський указ Олександр Другий завізував таємно, за кордоном. Царська влада не вбивала представників преси і не погрожувала журналістам, зокрема, українським. Якщо їм не подобався такий представник вільної преси, як, наприклад, Михайло Драгоманов, йому давали це зрозуміти і витісняли за межі імперії, а той видавав свій незалежний часопис в Швейцарії без будь-яких погроз і переслідувань.
Але на зорі радянської влади в Україні з’явилася інша тенденція – пам’ятаєте літературного Давида Мотузку – журналістів почали “прибирати” фізично. У період сталінських репресій інакомислячих представників тієї ж преси, зокрема, й української національної, або фізично зліквідували і згоноїли в таборах або ж перевиховали, частково у гумористів, як це сталося з Остапом Вишнею. Але це була велика рідкість.
Сьогодні, на десятому році незалежності України тут загинуло понад 40 журналістів, деяких з них відстрілювали або смертельно калічили просто на вулицях, як це зробли цими днями з донецьким тележурналістом Ігорем Александровим. Демократія у цій державі стала настільки вільною і “розпоясаною”, що високий урядовець може собі дозволити, навіть у столиці, під час прес-конференції погрожувати конкретним представникам незалежної преси. Подейкують, що цю традицію започаткував ще під час своєї першої президентської кампанії нинішній глава держави, коли не втримався, знову ж таки на прес-конференції у спілці підприємців та промисловців, від відкритих погроз на адресу однієї зарубіжної медії. Правда, останнім часом Леонід Кучма висловлював занепокоєння зникненням редактора “Української правди” і долею придушених податками засобів інформації але від цього незалежним журналістам у Києві аж ніяк не легше. Напруга між малочисельною критично налаштованою пресою України і політичними олігархами з оточення глави держави явна, не виключено, що з цим пов’язана й загибель Александрова.
Плоди новітньої демократії в Україні просто-таки шокують світ, бо сьогодні незалежних журналістів не висилають за кордон і не саджають за грати, як за батюшки царя або за часів Брежнєва, а просто викрадають на вулицях і вбивають мафіозні посланці певних політичних сил. Недарма деякі західні масмедії вже оцінили цю, українську, простоту у поводженні з критичною пресою і зазначили, що “свобода преси в Україні коштує кулі”. У минулу неділю Парламентська асамблея Організації із Безпеки і Співпраці у Європі ухвалила спеціальну резолюцію щодо ситуації в Україні, де охарактеризувала становище у цій державі, як «тривожне».
Колись царизм боявся публічних погроз на адресу українських журналістів і навіть знаменитий Емський указ Олександр Другий завізував таємно, за кордоном. Царська влада не вбивала представників преси і не погрожувала журналістам, зокрема, українським. Якщо їм не подобався такий представник вільної преси, як, наприклад, Михайло Драгоманов, йому давали це зрозуміти і витісняли за межі імперії, а той видавав свій незалежний часопис в Швейцарії без будь-яких погроз і переслідувань.
Але на зорі радянської влади в Україні з’явилася інша тенденція – пам’ятаєте літературного Давида Мотузку – журналістів почали “прибирати” фізично. У період сталінських репресій інакомислячих представників тієї ж преси, зокрема, й української національної, або фізично зліквідували і згоноїли в таборах або ж перевиховали, частково у гумористів, як це сталося з Остапом Вишнею. Але це була велика рідкість.
Сьогодні, на десятому році незалежності України тут загинуло понад 40 журналістів, деяких з них відстрілювали або смертельно калічили просто на вулицях, як це зробли цими днями з донецьким тележурналістом Ігорем Александровим. Демократія у цій державі стала настільки вільною і “розпоясаною”, що високий урядовець може собі дозволити, навіть у столиці, під час прес-конференції погрожувати конкретним представникам незалежної преси. Подейкують, що цю традицію започаткував ще під час своєї першої президентської кампанії нинішній глава держави, коли не втримався, знову ж таки на прес-конференції у спілці підприємців та промисловців, від відкритих погроз на адресу однієї зарубіжної медії. Правда, останнім часом Леонід Кучма висловлював занепокоєння зникненням редактора “Української правди” і долею придушених податками засобів інформації але від цього незалежним журналістам у Києві аж ніяк не легше. Напруга між малочисельною критично налаштованою пресою України і політичними олігархами з оточення глави держави явна, не виключено, що з цим пов’язана й загибель Александрова.
Плоди новітньої демократії в Україні просто-таки шокують світ, бо сьогодні незалежних журналістів не висилають за кордон і не саджають за грати, як за батюшки царя або за часів Брежнєва, а просто викрадають на вулицях і вбивають мафіозні посланці певних політичних сил. Недарма деякі західні масмедії вже оцінили цю, українську, простоту у поводженні з критичною пресою і зазначили, що “свобода преси в Україні коштує кулі”. У минулу неділю Парламентська асамблея Організації із Безпеки і Співпраці у Європі ухвалила спеціальну резолюцію щодо ситуації в Україні, де охарактеризувала становище у цій державі, як «тривожне».