За дев’ять років в українську економіку інвестовано трохи більше
$3 мільярдів або чому розмови про успіхи України на інвестиційному поприщі видаються недоречними
Київ, 6 квітня 2001 - Упродовж кількох останніх років словосполучення - “поліпшення інвестиційного клімату”, в Україні стало незмінним атрибутом виступів та промов практично усіх державних достойників. Утім, як свідчить статистика, насправді за цією привабливою фразою криється серйозна для української держави проблема. Бо за обсягами залучених інвестицій на теренах колишнього Радянського Союзу Україна посідає четверте місце знизу, поступившись лише Білорусі, Узбекистану та Таджикистану. Чому?
Інвестиційне середовище в Україні почало формуватись у 92-му році. Тоді після ухвалення парламентом та урядом низки відповідних законів та постанов до держави прийшли іноземні інвестори. Податкові пільги та різноманітні преференції упродовж двох років дозволили залучити до української економіки майже два мільярди доларів, третина із яких, до речі, знайшла свою, так би мовити, “прописку” у столиці. Починаючи із 94-го року уряд та Верховна Рада поступово почали скасовувати пільги для іноземних інвесторів. При цьому чинне законодавство змінювалося подекуди зі зворотньою силою і з порушенням наданих раніше гарантій. Для прикладу упродовж чотирьох років із 9 ухвалених документів, що регулювали режим залучення інвестицій, жоден не діяв більше 10 місяців. Крім того, Україна скасувала і пільги для спільних підприємств.
Якщо до згаданих вище правових колізій додати ще й відверту корупцію і неприховане хабарництво у державних установах, нахабне ігнорування прав іноземних інвесторів – останній приклад – конфлікт навколо Полтавської газонафтової компанії, - то вийде не вельми привабливий портрет української держави у світовому інтер’єрі. Заступник голови парламентського бюджетного комітету Євген Жовтяк вважає, що саме владні інституції України та домінування у державі окремих фінансово-промислових груп заважає іноземним інвесторам.
Говорить Євген Жовтяк:
“Я вважаю, що не рівень податків, навіть, не законодавство України є причиною того, що низькі інвестиції, а те, що інвестор немає жодних гарантій. Тому що практично вся економіка України поділена між кількома кримінальними кланами, близькими до адміністрації президента, і будь-який інвестор, який вклав сюди гроші, може бути, фактично, пограбованим”.
З ним погоджується і колишній віце-прем’єр-міністр Віктор Пинзеник:
“Є ризик втратити гроші, ризик з того, що влада може такі повноваження, що може знищити будь-кого. В таких умовах ніхто не буде вкладати в економіку гроші”.
Як свідчить офіційна статистика, за дев’ять років в українську економіку інвестовано трохи більше трьох мільярдів доларів, або близько сімдесяти доларів у розрахунку на кожного жителя держави. На тлі того, що, наприклад, в Угорщині цей показник складає тисячу вісімсот доларів на людину, розмови про успіхи України на інвестиційному поприщі видаються недоречними. Не тішить навіть те, що свої капітали українській економіці, як свідчить офіційна статистика, довірили інвестори зі ста шести держав.
До слова, 60% усіх залучених капіталів походженням зі Сполучених Штатів, Нідерландів, Німеччини, Росії та Кіпру. Яка частина із них має українські корені – достеменно невідомо, але, зважаючи на те, що, за неофіційними даними, упродовж десяти останніх років з України було вивезено від десяти до тридцяти мільярдів доларів, не виключено, що частина із них повернулася у вигляді інвестицій через офшорні зони, приміром, той же Кіпр.
Тим часом екс-прем’єр України Віталій Масол переконаний, що інвестиції є не вирішальними для економічного розвитку України.
Віталій Масол:
“Наш розвиток залежить від нас особисто. В нас є свої вчені, своя голова на плечах, тому ми повинні працювати на внутрішній ринок. А інвестиції, да, потрібні, коли треба зробити все, щоб була в нас сучасна технологія, сучасне виробництво…”
Сьогодні Україна у світі нагадує дівку на виданні, яка сидить на призьбі, лускає насіння і чекає свого кавалера. І так настійливо шукає, заглядаючи до кишені кожного із них, що серед кавалерів ця дівка має дурну славу. І навряд чи хтось тій дівці допоможе, окрім неї самої.
Інвестиційне середовище в Україні почало формуватись у 92-му році. Тоді після ухвалення парламентом та урядом низки відповідних законів та постанов до держави прийшли іноземні інвестори. Податкові пільги та різноманітні преференції упродовж двох років дозволили залучити до української економіки майже два мільярди доларів, третина із яких, до речі, знайшла свою, так би мовити, “прописку” у столиці. Починаючи із 94-го року уряд та Верховна Рада поступово почали скасовувати пільги для іноземних інвесторів. При цьому чинне законодавство змінювалося подекуди зі зворотньою силою і з порушенням наданих раніше гарантій. Для прикладу упродовж чотирьох років із 9 ухвалених документів, що регулювали режим залучення інвестицій, жоден не діяв більше 10 місяців. Крім того, Україна скасувала і пільги для спільних підприємств.
Якщо до згаданих вище правових колізій додати ще й відверту корупцію і неприховане хабарництво у державних установах, нахабне ігнорування прав іноземних інвесторів – останній приклад – конфлікт навколо Полтавської газонафтової компанії, - то вийде не вельми привабливий портрет української держави у світовому інтер’єрі. Заступник голови парламентського бюджетного комітету Євген Жовтяк вважає, що саме владні інституції України та домінування у державі окремих фінансово-промислових груп заважає іноземним інвесторам.
Говорить Євген Жовтяк:
“Я вважаю, що не рівень податків, навіть, не законодавство України є причиною того, що низькі інвестиції, а те, що інвестор немає жодних гарантій. Тому що практично вся економіка України поділена між кількома кримінальними кланами, близькими до адміністрації президента, і будь-який інвестор, який вклав сюди гроші, може бути, фактично, пограбованим”.
З ним погоджується і колишній віце-прем’єр-міністр Віктор Пинзеник:
“Є ризик втратити гроші, ризик з того, що влада може такі повноваження, що може знищити будь-кого. В таких умовах ніхто не буде вкладати в економіку гроші”.
Як свідчить офіційна статистика, за дев’ять років в українську економіку інвестовано трохи більше трьох мільярдів доларів, або близько сімдесяти доларів у розрахунку на кожного жителя держави. На тлі того, що, наприклад, в Угорщині цей показник складає тисячу вісімсот доларів на людину, розмови про успіхи України на інвестиційному поприщі видаються недоречними. Не тішить навіть те, що свої капітали українській економіці, як свідчить офіційна статистика, довірили інвестори зі ста шести держав.
До слова, 60% усіх залучених капіталів походженням зі Сполучених Штатів, Нідерландів, Німеччини, Росії та Кіпру. Яка частина із них має українські корені – достеменно невідомо, але, зважаючи на те, що, за неофіційними даними, упродовж десяти останніх років з України було вивезено від десяти до тридцяти мільярдів доларів, не виключено, що частина із них повернулася у вигляді інвестицій через офшорні зони, приміром, той же Кіпр.
Тим часом екс-прем’єр України Віталій Масол переконаний, що інвестиції є не вирішальними для економічного розвитку України.
Віталій Масол:
“Наш розвиток залежить від нас особисто. В нас є свої вчені, своя голова на плечах, тому ми повинні працювати на внутрішній ринок. А інвестиції, да, потрібні, коли треба зробити все, щоб була в нас сучасна технологія, сучасне виробництво…”
Сьогодні Україна у світі нагадує дівку на виданні, яка сидить на призьбі, лускає насіння і чекає свого кавалера. І так настійливо шукає, заглядаючи до кишені кожного із них, що серед кавалерів ця дівка має дурну славу. І навряд чи хтось тій дівці допоможе, окрім неї самої.