«Чому я тут? А ви чому?» Сім портретів з передової
Іван, старший солдат, 20 років
«Війна почалася, коли мені було 13 років. Мій хрещений був в АТО, і я пам’ятаю, як ми збирали і передавали його підрозділу допомогу. Понад сім років тому я не зовсім розумів, що таке війна. Але мені розповідали про неї старші люди – так-от і прийшло усвідомлення, що маємо захищати Україну. Після школи спробував вступити в університет. На юридичний пройшов. Але все одно тягнуло сюди: перервав навчання, підписав контракт із ЗСУ. Виходить, служу я з 18 років»
Всеволод, 23 роки, лейтенант
«Я – кадровий військовий, цьогорічний випускник Львівської «сухопутки». У 2014-му мені було 16 років: вчився на програміста й не мріяв будувати кар’єру в армії. Але після анексії Криму все змінилося – надумав кинути коледж, щоб відразу йти вчитися на військового. Батьки відмовили, мовляв, зваж все, подумай. Дослухався і, як міг, почав волонтерити. Коли ж випустився – таки вступив на військову спеціальність. Тепер я тут»
Віталій Хараустенко, 26 років, солдат
«Чому я пішов у військо? Щоби війна не дійшла туди, де я живу. Щоби її взагалі не було на мирній частині України. Ви бачили, які тут розбиті будинки? Як живуть люди? Боляче дивитися. Не хочу, щоб таке було у мене вдома чи будь-де ще»
Олександр, 20 років, старший солдат
«Я служу разом із батьком. Тільки він – в іншій роті. Взагалі у нас вся родина – військові. Дід – полковник. Мама – старший прапорщик. Батько – капітан. Загалом служу вже два роки, але раніше не тут був – у Військовій службі правопорядку. Перевівся, бо сам захотів – відчув, що тут буду ефективнішим»
Юрій, 19 років, старший солдат
«Ви бачили, що в Україні відбувається? Як тут бути осторонь? Не знаю. Служу майже рік, контракт підписав одразу після закінчення «бурси», у 18 років»
Олександр, 37 років, солдат
«У мене – троє дітей. Захист їхнього майбутнього – моя мотивація піти у військо. Я не хочу навіть думати про те, що й вони могли опинитися на війні. Страшно будь-кому бути під обстрілами, але дітям – тим паче»
Петро, 39 років, солдат
«Я служу з 2015 року. Чому? А ви чому тут? Певно, через те, що не байдуже, правда? Ми кожен по-своєму захищаємо Україну. Я тут за своє і своїх. Знаєте, бачив на Донбасі різне ставлення, але з хорошого часто згадую бабусю з Кримського, яка ставала на коліна й буквально молилася на нас. Вона плакала від щастя й ладна була що завгодно зробити, аби тільки «сєпарня» не повернулася. А ще діти були. Теж на Луганщині. Просили їжу начебто для баби. А я кажу: «А ви, що, не хочете їсти?». Звісно, що хочуть. Ділилися й ділимося всім, чим можемо»