У ці дні 1991-го Донецьк відіграв помітну роль у проголошенні Незалежності України – міська рада не визнала путч у Москві, а згодом на Всеукраїнському референдумі Незалежність підтримали майже 88% жителів Донецької та Луганської областей. Радіо Донбас.Реалії запитало про ці дні на Донбасі у дисидента-шістдесятника, уродженця Єнакієвого, шахтаря Павла Амітова та філософа, перекладача, а в 80-х – донецького шахтаря – Олексія Панича.
Яким ви пам'ятаєте Донецьк у 91-му?
Олексій Панич: Більшу частину року я був у Донецьку, але якраз путч і проголошення Незалежності я зустрів у Трускавці. Яскравий спогад – це шахтарські страйки, звісно. Площа перед обласним комітетом партії, який в Донецьку ще називали Білим домом, заповнена шахтарями. Я свою спорідненість з шахтарями відчував, тому що в мене 5-й підземний розряд, але до початку страйків я вже пройшов шахту, реанімацію, інвалідність 1 групи, відновлення... Я тоді був ще на інвалідності, але я приходив, звісно, у мене там знайомі були, тому я брав дуже безпосередню участь. Я їм приходив співати.
Павло Амітов: Під час березневого референдуму (про збереження СРСР – ред.) я був у Донецьку і стежив за виборчими дільницями, оскільки безпосередньо займався політикою. На грудневому (про незалежність) теж дуже щільно стежив за виборчим процесом в якості партійного функціонера, хоч і на громадських засадах. Під час подій ГКЧП мене не було в Україні взагалі, я повернувся пізніше. Часи були тяжкі, я був на заробітках на Північному Кавказі.
Мітинг на площі Леніна у Донецьку, попереду – Мінвуглепром. 1990 рік
Чому регіон підтримав незалежність?
«Голосували проти єльцинської демократії»
Павло Амітов: На березневому референдумі 1991 року вся Україна, в тому числі і Донбас, проголосували за Україну в складі СРСР, що цілком природно. Що стосується референдуму в грудні 1991-го – тоді проголосували формально за незалежну Україну, а насправді – проти демократії, проти того, щоб вона після перемоги Єльцина в Росії поширилася на Україну. «РУХ» тут впливав мало. Донбас і вся радянська Україна слухняно проголосували за незалежність.
Якби переміг ГКЧП, то ніякого референдуму, звісно, не було б, але якщо уявити фантастичну картинку, що референдум відбувся би, то населення проголосувало б як «радянські люди». Все змінило те, що комуністична Верховна Рада підтримала Незалежність, з тієї просто причини, щоб не допустити демократію і зберегти радянський лад хоча б в окремо взятій країні. У березні більшість населення України проголосувала за збереження Радянського Союзу, а в грудні – раптом за незалежну Україну. Що ж таке було доленосне? Тільки одне – поразка ГКЧП.
Вид на Донецьк у 80-тих
«Стійкий мотив голосування – «нам більше залишать»
Олексій Панич: Мені здається, тут сплутані різні речі. Якби йшлося про комуністів у Верховній Раді – це точно можна було б сказати, що їхній основний мотив був спричинений дедалі гіршими стосунками між комуністами в Москві і Єльциним. Що стосується пересічних жителів Донбасу, я б не сказав, що вони за допомогою волевиявлення на користь незалежної України ховались від єльцинського оновлення. На події у Москві на Донбасі дивилися з цікавістю, як на захопливий політичний серіал. На той час здавалося, що оновлення буде нам на краще.
З середини 1980-х років у Донецьку також були таганрозькі і ростовські автобуси, як у 2014-му. Але якщо в 2014-му вони приїжджали експортувати безлад, то тоді вони приїжджали імпортувати ковбасу. З Таганрога і Ростова їздили в гастрономічні тури до Донецька, автобуси з їхніми номерами я бачив щонеділі біля великого центрального гастроному «Білий лебідь». Тому для Донецька, Маріуполя й інших великих міст Донбасу також було переконання, що ми годуємо не лише себе: ми тут така годівниця, якою користуються всі підряд, і якщо ми відокремимось від Росії, то нам більше дістанеться. Я пам’ятаю, коли кандидати до Верховної Ради вели передвиборчу кампанію, використовували гасла: «Хочешь остановить всесоюзный распределитель – голосуй за...». Ідея полягала в тому, що ми віддаємо важливі багатства Донбасу, і це треба припинити, а для цього необхідно встановити «кордончик» – не зовсім величезний та страшний, без колючого дроту, але з розрахунком на більшу автономію від Росії. Це був дуже стійкий мотив голосування за Незалежність – «нам більше залишать». Це не була відраза до єльцинських реформ. Звісно, там не було якоїсь напрочуд свідомої національно-визвольної боротьби, були економічні мотиви. Але з таких мотивів незалежність багатьох країн формувалась.
Донбас думав, що добре влаштувався, поки у 1990-х роках Україна не почала бідніти, послідувало розчарування. Згодом почалась Чеченська війна і раптом передумали: «а кордон, виявляється, працює: сусідів забирають в Чечню, а нас - ні». Я для себе багато років не міг примиритися з тим, що День незалежності святкується влітку. Мені здавалося, що справжній День незалежності – це не коли комуністи у парламенті проголосували, ховаючись від єльцинських гонінь на комуністів, а коли народ проголосував. Зараз з історичної ретроперспективи я вже не певен, чи то комуністи рухали історією, чи то історія рухала себе руками комуністів. Може бути і так, і так, тому зараз я толерантніше ставлюся до святкування Дня незалежності в серпні.
Чим були викликані шахтарські протести на Донбасі, які вважють однією з передумов розпаду СРСР?
«Вплив шахтарських страйків на трансформацію – це міфологія»
Павло Амітов: Що стосується шахтарського страйку влітку 1989 року, то це проведено за завданням в політбюро і реформаторських кіл, очолюваних Горбачовим. Проведенням страйку займався безпосередньо КДБ. Навіть деякі люди, які очолювали страйкком, самі писали, що все було дуже добре організовано. Ще зовсім порівняно недавно стався розстріл в Новочеркаську, розгін «Союзу справедливих» в Донецькій області та арешт деяких його членів, те ж саме з макіївським оргкомітетом, який намагався створити незалежну шахтарську профспілку. Отже, страйки організовувалися «зверху», ніякого досвіду не було.
Тільки дуже наївні люди можуть думати, що раптом трапився всесоюзна страйк. Я наступного дня після страйку брав участь у завданні «зверху» в виписці талонів страйкуючим шахтарям на безкоштовне харчування в найближчих їдальнях. Вплив шахтарських страйків на трансформацію – це міфологія. Багато шахтарів, в тому числі члени страйкому і директори шахт, не були в курсі справи. Багатьох шахтарських лідерів використовували в «темну» і багато людей щиро брали участь в шахтарських страйках.
«Директори шахт підтримали Незалежність, бо Київ слабкіший, його легше шантажувати, ніж Москву»
Олексій Панич: Для «генералів шахтарської промисловості» страйки не лише не були сюрпризом – вони їх підтримали. Дуже показова деталь: шахтарів-протестувальників на площу перед Білим домом (обком партії, за незалежності – будинок ОДА – ред.) підвозили автобусами з шахт, а це не робиться без керівництва. Другий момент – одразу з’явилися шахтарські «ОРСи» («отделы рабочего снабжения» – ред.), тобто годували протестувальників директори шахт. Для них це був спосіб шантажувати центральну владу з метою здобуття більших преференцій, використовуючи пересічних шахтарів як таран. А шахтарям вони демонстрували: ми з вами заодно, ми робимо одну справу. Шахтарі ніколи не протестували проти свого донецького шахтного керівництва, тільки проти великого центру. І це частина відповіді на питання «чому Незалежність»: Київ слабкіший, його легше шантажувати, аніж Москву. З цієї причини директори шахт, в тому числі, підтримали Незалежність.
Мітинг шахтарів, Донецьк, 11 липня 1990 року
Мітинг на підтримку вимог шахтарів, Донецьк. 11 липня 1990 року
Що стосується інтелігенції, вона була або неформальна і слабка (в основному, відгалуження «РУХу»), або, в більшості своїй, шукала союзу з генералами шахтарської промисловості, домовлялася і обслуговувала їхні інтереси. Це була співпраця з елементами сервільності. Я дуже добре знаю Донецький університет, самостійної ролі вони не грали.
За даними опитування місцевих газет «Жизнь Луганска» і «Наша газета», у 1991 році на запитання щодо «культурного майбутнього Донбасу» 53% респондентів відповіли, що «відбудеться українізація», 5% – що «відбудеться русифікація», решта не змогли визначитись чи відмовились відповідати. 5 років потому відбулось повторне опитування, за яким лише 13% були надалі впевнені, що відбудеться українізація регіону. Чому?
«Через потужну сталінську русифікацію»
Павло Амітов: Ще після радянсько-німецької війни більшість шкіл Донецької області були україномовними. Потім стався потужний процес русифікації. За моїми дослідженням, це була пряма вказівка Сталіна, його озлобленість проти того, що довгий час не могли перемогти рух опору на заході України. Це був новий сплеск ненависті до так званого «українського буржуазного націоналізму». Північ Луганській області і північ Донецької мали елементи української культури, більшість шкіл були україномовними. Там був якийсь український дух, але він не впливав на результати ні березневого, ні грудневого референдумів.
«Люди говорили про українізацію, не уявляючи, що це таке»
Олексій Панич: Якщо ви питаєте у 1991 році пересічного жителя Донбасу, що очікує на регіон, і є варіант відповіді «українізація» – це може бути зближення та більші економічні зв’язки з Києвом. Зрештою, ми тепер незалежна Україна, отже, якось будемо обживатися в Україні. Коли потім з’ясувалося, що це може бути українська мова, якісь нові обтяжливі правила, які йдуть з Києва, – ось тут було переосмислено, що таке «українізація». Люди говорили про українізацію, не уявляючи, що це таке, а коли уявили, то трішки розчарувались.
ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:
Ми працюємо по обидва боки лінії розмежування. Якщо ви живете в ОРДЛО і хочете поділитися своєю історією – пишіть нам на пошту Donbas_Radio@rferl.org, у фейсбук чи телефонуйте на автовідповідач 0800300403 (безкоштовно). Ваше ім'я не буде розкрите. Матеріал опубліковано мовою оригіналу
ДИВІТЬСЯ ТАКОЖ: «У наших силах повернути мову в суспільство»: як молодь у Маріуполі і Харкові переходить на українську