Соцмісто: як Запоріжжя стало прототипом сучасних житлових мікрорайонів України

Запоріжжя – Одним з історичних районів сучасного Запоріжжя є так зване Шосте селище чи Соцмісто. Зведене у кінці 1920-х – 1930-х роках воно стало майданчиком для архітектурних експериментів. Над місцевими будівлями працювали відомі тогочасні архітектори-конструктивісти. Згодом їхня творчість зазнала критики та репресій з боку радянської влади. Втім, у 1950-х роках саме «Шосте селище» стало прикладом для створення українських житлових мікрорайонів. А зараз сучасні місцеві історики пропонують включити Соцмісто до списку ЮНЕСКО.

Вночі 2 серпня у Запоріжжі сталася масштабна пожежа. Горіла покрівля будинку по вулиці сержанта Медвєдєва, 7, що зведена у 1930-х роках. Відблиски від пожежі запорожці могли бачити з різних куточків міста. Пожежники близько трьох годин боролися з вогнем.

За попередньою версією, надзвичайна ситуація ймовірно сталася через недотримання правил безпеки робітниками, які вдень 2 серпня вели ремонті роботи на покрівлі будинку. Наразі поліцією відкрито кримінальне провадження за фактом події.

На щастя, під час пожежі ніхто з мешканців будинку не постраждав. Це близько сотні людей. Місцева влада тимчасово відселила їх до гуртожитка одного з начальних закладів Запоріжжя. На місці пожежі досі тривають роботи з розбору прогорілих конструкцій покрівлі будівлі.

Міська влада Запоріжжя обіцяє відремонтувати будинок та надати матеріальну допомогу її мешканцям. Городяни також намагаються підтримати їх. Так, 8 серпня відомий запорізький краєзнавець Роман Акбаш провів благодійну екскурсію районом, де розташований будинок. Всі кошти від екскурсії передані родині молодих лікарів, що живуть на верхньому поверсі будівлі, який зазнав найбільших руйнувань.

«З дружиною обговорювали цю ситуацію. І емоційно народилася ідея якось допомогти. Спонтанно оголосив благодійну екскурсію, хоча толком нікого там не знав. Мені скинули пост інстаграмі, де описувалася ситуація родини лікарів, у яких двомісячна дитина, які жили на верхньому поверсі. І я зрозумів, що це та сім’я, якій було б логічно, аби ми допомогли разом. Коли мені дали телефон батька родини, то виявилося, що він лікар-реаніматолог швидкої. Переконався, що правильне рішення – людина багатьом допомогла і допомагає. Окрім того, виявилося, що сім’я живе в квартирі, балкончик якої часто показую і пояснюю на йому прикладі, що будинок насправді довоєнний. І все зійшлось. Кожен з нас простих запорожців не може кожному допомогти, нема у нас стільки здібностей, коштів, але конкретно цій родині чимось сьогодні зможемо допомогти», – розповів Радіо Свобода Роман Акбаш.

Отож, що ж це за район, де сталася пожежа? Чим унікальний він та будинок, де трапилася надзвичайна ситуація?

Матриця сучасних житлових мікрорайонів

«Будинок розташований у 6 кварталі Шостого селища. Був побудований ще у довоєнний час. Це будинок, що належав до підприємства Дніпрокомбінату – шамотно-динасового заводу. Після війни він, як і всі будинки, був реконструйований через те, що постраждав від бойових дій. На даний час сам будинок на обліку не стоїть. Але квартал і вся квартальна композиція частиною, якої є будинок, є пам’яткою місцевого значення. Про це свідчить наказ Міністерства культури і інформаційної політики від квітня цього року. Тобто як частина квартальної композиції він перебуває під державною охороною», – розповідає про будинок по вулиці сержанта Медвєдєва, 7 історик, головний спеціаліст із історико-культурного надбання міста Запоріжжя Департаменту культури і туризму Запорізької міської ради Павло Кравчук.

Житловий будинок у Соцмісті, покрівля якого постраждала від пожежі

Шосте селище або так зване Соцмісто, де розташований будинок, є своєрідним архітектурним пам’ятником українського конструктивізму. Експериментальне селище розбудовували у 1929–1932 роках. Це було поселення для працівників Дніпровської ГЕС (Дніпрогесу) і розміщених неподалік підприємств важкої промисловості, яке зводили в рамках радянської індустріалізації.

«Шосте селище – це перше і єдине комплексне містобудівне рішення міжвоєнного модернізму, яке було в Українській РСР. Нині в Україні існують й інші об’єкти, які планувалися як містобудівне рішення робітничого розселення, але вони не були доведені до кінця. Це Кривий Ріг, Харків. У Запоріжжі ж ідея робітничого розселення, ідея нового міста, де передбачалося індивідуально-квартирне розселення, доведена до кінця», – розповідає Павло Кравчук.

У Соцмісті вперше в українській архітектурі використовується поквартальний принцип забудови. Кожен квартал, в якому мало мешкати від 500 до 3 тисяч осіб, мав оригінальну структуру і композицію. Житлові будівлі поєднувалися з будівлями громадського призначення. Архітектори вважали, що таким чином через організацію простору буде створено новий соціальний лад. Не лише самі квартали, а й окремі будівлі стали предметом архітектурного експерименту.

Будівлі лікарні Соцміста, оздоблені вірменським туфом

«Якщо навіть порівнювати з конструктивістською архітектурою, яка є і по Україні, і колишньому СРСР, то саме в Запоріжжі є архітектурний ансамбль. І тим він прекрасний і унікальний, що упродовж двох зупинок можна подивитися, як виглядав такий задум про Соцмісто. Тобто є всі елементи, які надавали змогу жити в цьому місті і обрати все, що можна. Є частина, яка про лікарню. І частина, яка про освіту. Є частина, яка власне про життя, про роботу. Саме в нашому Соцмісті все це є. Є і в архітектурному сенсі – те, що ми можемо спостерігати, те, що ми можемо досліджувати. Є і в культурному сенсі, бо можемо подивитися, як змінився з часом цей ареал, як змінилася архітектура. Можемо подивитися з точки соціального наповнення – як така архітектура, такий спосіб життя впливає на людей, як такий соціальний, колективістський спосіб життя впливає на те, чи беруть чи не беруть люди на себе відповідальність, як вони ставлять до свого і не свого», – каже запорізька урбаністка і феміністка Наталя Лобач.

Втім, подібні просторові експерименти в 1930-х були заборонені радянською владою, і на зміну модернізму та конструктивізму, що на перших періодах привалював у Соцмісті, прийшов сталінський ампір або неокласицизм. Однак, незважаючи на це, в забудові Соцміста продовжували дотримуватися первинного, переважно лінійного планування, а над новими об’єктами так само працювали відомі українські архітектори.

«Шосте селище було оточено морем «барачної забудівлі». Але архітектори тут до чого? Вони владі показали приклад, як можна розселити людей з бараків. Влада сказала: добре, хай те, що ви зробили, буде вітриною соціалізму, а бараки будуть десь там у стороні. Прийшов до влади Микита Хрущов і знов повернулися до цієї ідеї комплексної забудівлі, масового житлового будівництва. Використали ті ж принципи, що були при будівництві Шостого селища. І багато архітекторів так і казали, що повертаємося до конструктивізму. Нащо отримували гнівний оклик партійних органів: «Тоді працювали митці-одинаки, а зараз ви працюєте під керівництвом партії, тому це не конструктивізм», – ділиться історик Павло Кравчук.

У шостому кварталі Соцміста

Фахівець додає: «В цілому обрана саме для повоєнного часу містобудівельна форма, мабуть, може бути охарактеризована об’ємним словом «мікрорайон». Але перші мікрорайони створені з низки кварталів, які мали різні функції, з’явилися саме на території Запоріжжя. Первинно це були квартальні рішення, які відрізняються від вільного планування сучасних мікрорайонів, але суть була не в цьому. В тому, що комплексність дозволяла задовільнити всі потреби мешканців цього селища в доступності 5-10 хвилин. Були підприємства торгівельного обслуговування, побутових послуг, садочки, школи. Ось такий зразковий, довоєнний варіант комплексної забудівлі присутній лише в Запоріжжі. Це та матриця, що визначила правила життя, повсякденного середовища у більшості міст України та і, мабуть, всього колишнього СРСР».

Як архітектура міняла соціальні стандарти

До створення Соцміста були залучені відомі того часу архітектори і архітекторки. Одна – з них Ольга Яфа. Зокрема, вона є автором чотирьох будинків-комун у Соцмісті. Частина з них зовні прикрашена вірменським туфом, яким оздоблено машинну залу Дніпрогесу. Прямокутні балкони та плоска покрівля будівель – одна з типових рис конструктивізму, яку можна побачити в роботах Яфи. Первинно будинки-комуни планувалися як комунальне житло і навіть не мали кухонь – передбачалося, що їхні жителі харчуватимуться у сусідньому клубі-їдальні.

«Те, що робила Ольга Яфа у нас – це експеримент в середині експерименту. Ті будиночки, що у нас – це ансамбль дуже тактильний, а з іншого боку, дуже по лезу часу йде. Це цитата з того, що робили до того. Це така модерністська архітектура, яка, якщо подивитися з неба, виглядає як курдонер (парадний вхід при палаці – ред.) при палаці. Це експеримент і ніби діалог з простором і людьми, які будуть там жити, з новим часом», – каже Наталя Лобач.

Місцевий «Бродвей», ділянка центрального проспекту, що була місцем масових прогулянок запорожців у 1950-х роках

Та справжньою революцією для того часу було не лише те, що проєктували жінки-архітекторки у Соцмісті, а й сам факт праці жінок у такій сфері.

«Феміністичний рух світовий, друга хвиля – це кінець 1950-х–1960-х. Це вимога жінкам мати можливість працювати, мати можливість реалізовуватися. То у нас вже в кінці 1920-х, в 1930-х могли реалізовувати настільки круті проєкти. Це проєкти, які не за один день можна зробити. Це треба вчитися, мати практику. І вони вже в 1930-х мали таку практику, і мали реалізацією своїх ідей. Це історія видатних жінок, про яку маємо звісно говорити. Тому що про відомих світових архітекторів починають говорити десь в 1990-і-2000-і – про ту ж Заху Хадід (британська архітекторка – ред.), яка пробила цю нішу. Це 1990-і», – зазначає запорізька урбаністка та феміністка Наталя Лобач.

Фахівчиня додає: «Ольга Яффа, Латишева – це приклад того, що жінки в Соцмісті робили дуже класну, сучасну архітектуру. Власне, це те, чим можна пишатися, на чому можна акцентувати увагу. Тому, що та ж Ольга Яффа – це не просто архітектура. Це архітектура за визначеннями людей, що приїздили до нас, архітекторів-модерністів з Німеччини, Польщі, Голландії, унікальна. Казали це про Соцмісто загалом і про ті будинки, що побудувала Ольга Яффа. Це не просто наше бажання сказати щось прекрасне і думати про нашу архітектуру як про щось величне. Це правда так і є. Це відгуки, які дає архітектурна спільнота».

Змінювало Соцмісто і тогочасні стандарти повсякденного життя містян. Це був перший приклад поквартирного розселення у міському середовищі регіону.

«Вперше що таке багатоквартирний дім з типовими квартирами люди дізналися, саме заселяючи дома Шостого селища. Це для них стало певним світоглядним переломом так, як колишні мешканці старого Олександрівська, колишні сільські мешканці, рекрутовані на роботу на Дніпробуд, побачили абсолютно інші можливості життя, де не потрібно обслуговувати відхожі місця, де є можливість не витрачати час на водозабезпечення, де є можливість приготування їжі без затрати додаткового бюджету часу. Це певним чином розкріпачувало людей – не лише жінок, а й чоловіків, звільняло від господарських проблем, створило таке явище як дозвілля, в тому числі культурне», – каже історик Павло Кравчук.

На благодійній екскурсії Романа Акбаша у парку Металургів, що був одним з місць дозвілля мешканців Соцміста

Існував в Соцмісті і власний «Бродвей». Так містяни охрестили одну з ділянок центрального проспекту міста в районі селища. На ній у 1950-х запорожці проводили своє дозвілля. Саме його історії і присвячена благодійна екскурсія Романа Акбаша 8 серпня.

«На початку 1950-х років більша частина запорожців гуляла тими місцями, якими ми будемо гуляти. Це трохи незвично для сьогодення. Люди відпочивали, просто виходячи на частину міського проспекту. І вони гуляли від (перетину з проспектом – ред.) Металургів до Паркової вулиці по одній стороні проспекту. Виходили натовпом, іноді навіть не вміщувалися на тротуар. Це яскравий приклад, як 70 років тому запорожці проводили дозвілля. Не було мабуть такого вибору розваг, і вони просто ходили, зустрічалися, знайомилися, спілкувалися. Це було місцем такого неформального спілкування», – ділиться краєзнавець.

Унікальний спадок радянської доби

2019 року запорізькі історики у співпраці з архітекторами з інших міст підготували пакет документів для подання Соцміста на включення до попереднього списку ЮНЕСКО. Експерти сподіваються, що це допоможе зберегти унікальний спадок і зробити Запоріжжя більш туристично привабливим.

«Ми, сучасні запорожці, попередні покоління дуже сильно вплинули на вигляд району. Думаю, що у ЮНЕСКО буде дуже багато питань, коли дійде до завершальної стадії. Я сподіваюсь не на ЮНЕСКО, а на нас на всіх, на владу місті і країни, на те, що закони, що є, почнуть працювати, і почнуть контролювати і карати, можливо навіть якимось строгим санкціями. Адже деякі штрафи, що існують, не заважають так паплюжити архітектуру. Є будинки, визнані пам’ятками архітектури, але вони нічого від цього не виграють. Так, ми можемо їх порятувати, якщо їх захочуть знести, але чомусь це ніяк не впливає на їхню перебудову, на те, щоб привести їх до ладу», – ділиться своєю думкою щодо перспектив включення Соцміста у списки ЮНЕСКО Роман Акбаш.

Будинок у Соцмісті, вигляд якого зазнав втручання збоку його мешканців

Історик Павло Кравчук зазначає, що робота з реставрації району потребує як політичної волі місцевої влади, так і ретельно відбудованої комунікації з його мешканцями.

«Наше завдання як містян сформувати запит на ревіталізацію середовища Шостого селища. Не треба казати, що ось одразу відреставруємо всі будівлі. Давайте почнемо хоча б одного будинку, щоб люди побачили, що це цікаво, що це перетворює їх життя. За одним кожен рік беремо 2-3, і таким чином Шосте селище перетвориться. Об’єми будівельні невеликі: це ще в масі трьохповерхові будівлі. За трудовими і фінансовими витратами абсолютно неможливо порівняти у хорошому сенсі з великими сучасними дев’ятиповерховими, десятиповерховими домами», – каже Павло Кравчук.

А ось на думку запорізького краєзнавця Романа Акбаша, ключовим фактором збереження архітектурного спадку Соцміста є саме ставлення запорожців до нього.

«Приїде умовний англієць, подивиться на ці балкони і скаже: «Хлопці, так вам це самим не потрібно». Перш за все, сподіваюсь, що виросте відповідальність самих містян. Всі завжди все перекладають на владу, а насправді мешканці так само представляють нас всіх. Поки місцеві, мешканці цих кватир, власники приміщень, не почнуть розуміти, що час щось робити, не відбудеться жодних змін», – переконує Роман Акбаш.