«Більшість із нас – не герої, але й не зрадники». Учитель з Донбасу написав книгу про свій досвід переселенства

Переселенець із Донбасу Тарас Кучеренко написав книгу «Переселенські хроніки. Еволюція свідомості». Вона – художня, як каже автор, але розповідає про пережите ним самим, вчителем історії з Луганська. Це розповідь про події 2014 року, досвід вимушеного переселення, яке, по суті, для нього й досі триває. Тарас із родиною виїхав із Луганська влітку 2014-го «з двома шортами й трьома футболками» у валізі. Як і більшість переселенців, думав, що на кілька тижнів... Сім’я осіла в Дніпрі, проте на окупованій території залишилися рідні.

Книга вийшла під псевдонімом – Тугар Нінова. Про те, що означає це ім'я, а також про непрості сім років життя, роботу над дебютною книгою й перші реакції на неї, автор розповів в інтерв’ю Радіо Свобода.

– Тарасе, розкажіть, будь ласка, спочатку – яким було ваше життя у Луганську? Чи справді війна розділила, як кажуть, життя на «до» і «після»?

– Історія класична, як у більшості переселенців. До війни я був вчителем. Школа була – найкраща, за результатами рейтингу журналу «Фокус» за 2014 рік. І вона була найкращою не тільки за показниками, а справді – за людьми, за роботою. Вона була профільна: як мінімум кожна друга дитина вчилася свідомо. Це кайф – працювати з такими дітьми!

Я був переможцем суперфіналу обласного конкурсу «Вчитель року». Це не для похвальби, а щоб відчути різницю: як ти жив «до». У півмільйонному місті тебе знають, ти живеш, у тебе поруч – батьки, за містом – другі батьки. До того ж, ти нещодавно одружився. Є дача, є городик, є рідня, є коло спілкування, ти живеш своїми духовними запитами, інтересами. І люди навколо тебе теж такі. Тобто ти – в зоні комфорту, і ти – щасливчик, мабуть.

– А коли лопнула ця бульбашка?

– Відбувається Майдан. Це шок, ти цей шок переживаєш. Але та зима не змінила нас: я не був на Майдані, я був лише спостерігачем. Хоч і розумів причину Майдану не у зовнішньому втручанні, а в тому, що людям просто набридло жити в цьому напіввільному суспільстві. Ти розумієш, чому люди вийшли, ясно, що ти не віриш в ці казочки про «бандерівців», і ти спостерігаєш, дивишся. Починається, весна. І це те, що нас змінило.

З’являються на вулиці якісь чужі люди. Вони питають, як пройти на головну вулицю... Це класика.

Але це зараз ми такі розумні й усе знаємо. Насправді всю весну й початок літа ніхто не розумів, що почалася трагедія, почалася гуманітарна катастрофа.

У книзі мені здавалося важливим знайти саме ці ознаки катастрофи, що наближається. Я думаю, що спогади тих, то таке пережив, за рік витісняються в підсвідомість, бо це не можна тримати в голові…

Атака на адміністрацію. Перші жертви. Стріляють у першу людину – проукраїнського юриста.

А ми все ще не розуміли. Ми, як правильні «радянські» люди, допрацювали до відпустки й тоді вже поїхали з міста, до бабусі.

Книга «Переселенські хроніки. Еволюція свідомості»

– Їхали, як і багато людей, на два тижні?

– Так. Це було цікаве видовище. Тоді вже автомобільне й залізничне сполучення було перерване. Для сполучення використовували дизель. Люди рвонули на нього. Ти заходиш в дизель, який 40 років їздив на дачу, і бачиш дивні речі: люди одягнені не по-дачному, з собачками, кішечками, з ноутбуками, «двоє шортів, три футболки» – і їдуть на північ.

Безліч учнів твоїх їдуть із батькам.

Так ми потрапили в село, до бабусі, під Щастям. Село – переважно донських козаків. Почалося захоплення бойовиками, потім село було визволене «Айдаром».

Наприкінці літа я повернувся до міста – вмовити батьків виїхати. Але місто готувалось до штурму, все було закрите і я був змушений провести там ще два тижні.

І я побачив людей, з якими прожив усе життя. По-іншому побачив. Це видовище жахливіше за бойовиків. Коли ти бачиш, що трапляється з психікою людей…

– Люди стали агресивними?

– Ні. Ти бачиш, як легко людина стає твариною. Не хочу нікого образити, бо я й сам став таким. Ти стаєш вранці, вмиваєшся водою, яку ти приніс з низу міста, де колонка все ще працює і звідки все місто тягне. Потім – їси, що є. Немає електрики, газу, світла. Ідеш вниз міста по воду.

Потім читаєш, скільки встигаєш. Як тільки чуєш перше «вч-у-ух», біжиш в підвал, у бомбосховище. Хто б що не говорив, але після першого посвисту, тобі вже без різниці, чия це міна, – українська чи бойовиків. Ти живеш тільки однією потребою – вижити. Ти не думаєш, не відчуваєш. Прямо нірвана якась.

– Мабуть у тих умовах це нормально?

– Для того, щоб вижити, – так. Але кожен реагує на це по-різному. Реакція деяких людей мене просто вразила. Люди втрачають людську подобу. Ти й сам – як звір. Але вони ще й говорять, вони коментують або вони ще радіють. Наприклад, хрестять « спиночку визволителям» – російським десантникам, як одна бабуся…

– Цей травматичний досвід – саме він підштовхнув до написання книжки?

– Ми пів року прожили в області, на півночі, в маленькому містечку. Взимку поїхали до рідних у Київ. І один із друзів, послухавши нашу історію, запропонував мені це записати. Мене пересмикнуло.

Тоді мене пересмикувало, навіть коли я просто розповідав. А потім, наприкінці першого року переселення, воно само попросилося на папір: ти намагався осягнути, як це все могло трапитися.

У книзі деякі слова виділені – як вчительський конспект

Коли вже стало зрозуміло, що повернення не буде й ми поїхали по світах, з’явилася потреба рефлексувати свій стан, щоб зрозуміти, що робити далі.

Так описані наступні роки – другий, третій, четвертий рік «мандрів».

У книзі деякі слова виділені – як вчительський конспект…

А щоб щось зрозуміти себе, треба писати чесно. Так з’являються нові сюжетні лінії, яких не зустрінеш у ЗМІ, і вони за межами вже проблем патріотизму. Тебе чіпляють зовсім інші проблеми – криза середнього віку, твоє призначення, на що ти згодився, бо ти починаєш все з нуля. І ти вже не «супервчитель»…

– Не «вчитель року», а людина?

– Так. І працюєш вже не в супер-школі.

До речі, таке відчуття, що доля показує: все, чого ти боїшся, стається.

Я все життя думав: як люди працюють у школах на околицях міста чи в спецзакладах? Це ж жах.

А в перший рік мене кинуло: я одночасно працював у приміській школі, у сільській школі й в інтернаті для дітей з родин, позбавлених батьківських прав.

Але ж цікаво! І там люди! Ти дивишся на них, особливо в інтернаті, як на титанів – на цих вчителів. І тобі трохи соромно. У тебе – вища категорія, а ти нічого з цими дітьми не можеш зробити.

А ще – ти намагаєшся ідентифікувати себе. У цьому допомогло село.

Я – третє покоління в нашій родині, яке говорило російською. Наш український рід з Донбасу, бабуся говорила російською, але її предки – українською. А війна поставила питання: що таке рід і що таке патріотизм? Тому друга частина книги – це про пошуки, про виживання.

Тарас Кучеренко

– Це ваш особистий досвід?

– Особистий. Але в літературному слові. Хоча там є і досвід інших людей. Я порахував: 80 героїв книги – це ті, що мають реальних прототипів серед переселенців. А загалом у книзі 271 реальна людина.

– Ви сказали на пресконференції, що переселення зробило вас гіршими? Поширена думка: випробування роблять людиною кращою…

– Ні, ти не стаєш міцнішим. Ти стаєш більш байдужим, ти стаєш «сухарем». Я це написав у книзі, не знаючи відповіді, не знаючи, що відбулося зі мною. А коли книга вийшла і пішов шквал подяк і критики, я зрозумів те, чого не розумів 7 років: чому ми переселенці так відрізняємось один від одного?

Відповідь така. Кожен переселенець не тільки по-різному трактують причину переселення: одні – Майдан, інші – російську агресію. Кожен переселенець має свої втрати: хтось – матеріально все, хтось – людей, а хтось – нічого, і навіть набув. У когось там щось лишилося – матеріальне або люди, а в когось – нічого. Легко бути патріотом, коли в тебе там нікого й нічого не лишилося. Це тоді так легко – називати тих, хто там лишився, «зрадниками»! Але коли в тебе там – психологічно – «заручники»… І третя різниця: хто якого матеріально-соціального стану досяг зараз.

Ми чуємо єдині історії – успіху, бо вони начебто нам можуть нам допомогти. Але історії жаху і виживання – а таких переважна більшість – не почуєш.

«Переселенські хроніки. Еволюція свідомості»

– Трохи більше про книгу. Який її головний меседж?

– Книга адресована, мабуть, тільки двом категоріям людей: переселенцям, яким погано, і тим, хто вже є громадянським суспільством, активним людям у будь-якому сегменті.

Моя книга – це меседж переселенцям: ви не одні в цьому жахові під назвою «внутрішня самоізоляція», тому, будь ласка, вигрібайте, тримайтеся, виживайте, ніхто не допоможе, але вижити треба.

Ти ж обрав свободу. А це дуже боляче. Ніхто тобі допомагати не повинен. Тому треба шукати, виживати.

Процеси деколонізації переживають усі країни колишньої імперії. У підручнику історії одного абзацу вистачить, щоб зрозуміти, що зрештою все буде добре. А тобі на це може не вистачити всього життя.

– Книга зрозуміла читачам? Які відгуки?

– Вона живе своїм життям. Є люди, які дякують, причому те, що я вкладав у книгу, – зрозуміли. Деякі купують книгу пачками, щоб потім показати своїм дітям, що вони пережили і як виборсувалися. А є люди, які, не читаючи, критикують і навіть ображаються, бо їм переслали фотографії уривків.

Я зробив помилку: думав, що мені варто не називати установу й прізвище або змінити ім’я, і людина зрозуміє, що це художнє слово. Але виявляється, до цього треба було більш філігранно підходити.

Книга знайшла свого читача і, я думаю, заповнила деякий вакуум в сучасному українському слові – хай і не так якісно – про справжню історію переселенства по гарячих слідах.

Так, як заповнив свого часу боєць Валерій Ананьєв зі своїми «Слідами на дорозі»: по гарячих слідах передав те, що ніхто з маститих авторів не передасть. Маю надію, що і я заповнив цю прогалину в житті нашого суспільства під назвою «переселенство», бо ця віха все-одно завершується.

– Чому завершується? Переселенці адаптувалися?

– Частина – помирають. Фізично. І це не тільки старі люди. Є історії, коли люди помирали в перші дні після переселення. Це важко – в такому віці опинитися в одній кімнаті, у зубожінні. Але є й покоління інше – дітей, які дорослішають, це мої колишні учні, у багатьох із них все виходить, вони – по всіх світах і дуже успішні.

А от людям мого покоління й старшим – нам дуже важко переформатуватися.

Ця книжка – дуже негероїчна, бо більшість із нас – не герої, але й не зрадники. Просто люди, які хочуть бути людьми й жити гідно.

– На 13 днів ви опинилися знову в Луганську. Що ви там побачили?

– Я б це охарактеризував як «убогий тихий жах». Найгірша форма «совка», навіть не Радянського Союзу, а «совка». Люди, які це «будують», – вони на утриманні. Це не їхні гроші, це не гроші, вироблені економікою «ЛНР». Це все фікція. Я пишу про цих людей у своїй книзі, у третій частині.

– Чому свою книгу ви видали під псевдонімом? Тугар Нінова – що це?

– Я використав його, бо думав, що це зайвий натяк читачам, що це – художка. Всі знають, хто це написав.

Чому Тугар Нінова? Нічого цікавого. Мені колись це прийшло уві сні, ще до війни, і я подумав: якщо колись напишу книгу, то назвуся так.

– Це зв'язок із довоєнним життям?

– Так. Але книга живе своїм життям. Одна вчителька прочитала й каже: я зрозуміла чому – Тугар, бо ви тужите, Тугар, бо Тугар-вовк – це зрадник у «Захарі Беркуті», а ви ж тепер «зрадник» для тих, хто залишився вдома.

Пішли такі резонанси, і мені цікаво це чути.

– Завершуючи, спитаю: коли ви розпродасте цю книгу, чи буде нова? Ви тепер письменник?

– Письменник – це сильно сказано. Поки живу, я буду писати, бо шукаю себе справжнього. Письменство – це одне з моїх колишніх бажань, мрій. Воно не дає грошей, і ця книга, звісно, не дасть. Друзі допомогли, скинулись – видали, скільки могли. Писати я буду. Наскільки успішно й плідно – побачимо.