Верховний представник ЄС з закордонних справ і політики безпеки Жозеп Боррель все ще оговтується від невдалої поїздки до Москви та подальшої лавини критики, яку вона спричинила.
З цього провалу можна зробити три чіткі висновки: Євросоюз залежить від держав-членів, вплив країн Центральної та Східної Європи в Брюсселі все ще невеликий, але в кінцевому підсумку є надія, що, можливо, бачення цих посткомуністичних країн щодо Росії Путіна зможе отримати більшу підтримку в ЄС після цього випадку.
Саме держави-члени, зазвичай ті, які більші, є справжніми рушіями політики ЄС. Найбільше за все це помітно у питаннях зовнішньої політики ЄС.
Коли у 2009 році створили посаду керівника дипломатії ЄС, дехто думав, що це стане моментом, коли ЄС нарешті остаточно вийде на дипломатичну арену як гравець.
ЗМІ просували на цю посаду різних кандидатів, серед яких був і відвертий та прямолінійний міністр закордонних справ Швеції Карл Більдт. Але країни-члени обрали Кетрін Ештон, маловідому британську баронесу, яка була комісаром з питань торгівлі трохи більше року, перш ніж погодитись на цю роль.
Її наступниця, Федеріка Моґеріні, була міністром закордонних справ Італії лише 10 місяців, і це було її найбільшим досягненням. Боррель, колишній очільник МЗС Іспанії протягом півтора року та президент Європарламенту, можливо, є найдосвідченішою особою, яка займала цю посаду, але тенденція очевидна: ніхто з них точно не може мати впливу на США чи Китай.
Це пов’язано з тим, що країни-члени ЄС, особливо Франція та Німеччина, досі вважають зовнішню політику чимось своїм, національним. Вони не хочуть, щоб брюсельський бюрократ мав більше повноважень ніж їхні міністри.
Тож натомість вони знаходять кандидата за консенсусом, і цей керівник дипломатії ЄС головує раз на місяць на Раді ЄС з закордонних справ, де все вирішується консенсусом.
Боррель був відправлений до Москви, бо Німеччина та Франція наполягли на цьому, сподіваючись досягти певного прориву у дедалі більш холодних відносинах, але поїздка провалилася, і Брюссель залишився винним, на відміну від держав-членів.
Звичайно, не можна повністю звинувачувати країни-члени ЄС у тому, що деякі в Брюсселі вже називають «чорною п’ятницею в Москві». Вважається, що Жозеп Боррель повинен був покинути Москву, як тільки він дізнався, що не зможе зустрітися із ув’язненим критиком Путіна Олексієм Навальним. Натомість він дозволив маніпулювати собою міністру закордонних справ Росії Сергію Лаврову та російським державним ЗМІ, які задавали питання щодо Куби та свободи ЗМІ в Латвії під час пресконференції.
Боррель не зміг дати відповідь, коли його колега назвав блок «ненадійним партнером». Критики стверджують, що він повинен був хоча б раз згадати російську агресію в Україні, і, можливо, йому не треба було поспішно хвалити вакцину Sputnik V. Треба було, можна було, було б краще.
Чим пояснюється ця слабкість? Окрім окремих прогалин у керівництві ЄС, я вважаю, що існують як і недоліки в ЄС, так і надмірна західноєвропейська самовпевненість.
Основним недоліком є те, що ЄС, перш за все, є гігантським ринком, який встановлює стандарти у багатьох сферах, будь то навколишнє середовище чи цифрова арена. ЄС не займається конфліктами, як лаконічно сказав мені один євробюрократ: «Ми намагалися це робити століттями і ми майже знищили один одного. Натомість ми до кінця ведемо діалог».
Брюссель та його бюрократія є відповіддю на травму та приниження, які були наслідком Другої світової війни для багатьох членів ЄС. Для східних та південних країн це було поверненням «додому», до нормального стану речей після десятиліть різних диктатур. Не дивно, що Британія, військові здобутки якої розглядаються як «найбільші моменти для гордості», ніколи по-справжньому не почувала себе як «вдома» в цьому травмованому клубі.
Тому, коли ЄС стикається з таким складним гравцем, як Росія, він просто не знає, як реагувати. До сьогодні застосовувались лише такі методи, як дружня дипломатія, обіцянки підтримувати багатосторонність і пропозиції торгових угод, угод про асоціації або щодо майбутнього членства.
І все ж багато західноєвропейських країн продовжують намагатися вибудувати відносини з Москвою, б’ючись головами об стіну Кремля.
І після кожної простягнутої руки, кожної спроби почати заново, які за останні два десятиліття отримують відсіч від Москви, група східних держав-членів ЄС, зокрема Балтійське тріо та Польща, кажуть: «А ми попереджали!»
У зв’язку з тим, що їх розглядають як істеричних русофобів, до їхніх занепокоєнь та застережень рідко прислуховуються в Брюсселі, коли йдеться про стосунки з гігантським східним сусідом, незважаючи на їхній досвід, що не скажеш про ставлення європейського керівництва до Іспанії з питань Латинської Америки та Франції щодо Африки.
Можливо, це пов’язано з тим, що вони відносно нові члени клубу і не мають настільки розвинутих дипломатичних зв’язків, або, можливо, вони занадто малі та економічно слабкі, або обструкціоністські тенденції Вишеградської четвірки зменшили надію в західних країнах, що ці країни колись стануть надійними партнерами.
У будь-якому випадку, дух колишнього президента Франції Жака Ширака, який у 2003 році критикував тодішні східні країни-кандидати до ЄС за підтримку війни в Іраці, наполягаючи на тому, що вони «втратили гарну нагоду промовчати», здається, продовжує жити.
Проте, зрештою, здається, що як Боррель, так і його західні прихильники справді відкрили очі в Росії. Москва, можливо, не є тим партнером, на якого вони розраховували, і в Брюсселі нарешті розробляються нові санкції проти тих, хто причетний до ув’язнення Навального. Нові спроби налагодження відносин, звісно, ще будуть здійснюватися, але поки що реалізовуються передбачення Варшави та Вільнюса.
Рікард Юзвяк – редактор Радіо Вільна Європа / Радіо Свобода з питань Європи
Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода