«Діти не винні у виборі батьків». Чому Україна досі не може повернути усіх жінок та дітей із сирійських таборів для біженців?

У новорічну ніч в Україну повернулися дві громадянки України та семеро дітей, яких кілька років утримували в сирійському таборі для біженців «Рож». Спецоперація по репатріації українських жінок та дітей із сирійських таборів вдалась частково: у Сирії досі залишаються 10 жінок та 30 дітей, які звернулися до держави з проханням повернути їх додому.

Умови проживання у таборах для біженців у Сирії характеризують як гуманітарну кризу. Про це свідчать дані таких міжнародних організацій, як «Червоний Хрест» та «Лікарі без кордонів»: нестача їжі, питної води, медикаментів, антисанітарія та холод. Хвороби, виснаження та переохолодження взимку – основні причини смертей у таборі «Аль-Хол». Згідно з інформацією «Червоного Хреста», у 2019 році у таборі загинула 371 дитина.

Керують таборами підтримувані США «Сирійські демократичні сили», які переважно складаються із сирійських курдів. Саме з ними ведуть перемови уряди держав, чиї громадяни опинилися у таборах: це і родичі бійців угруповання «Ісламська держава» («ІДІЛ»), і ті, хто опинилися у Сирії не за власним бажанням.

Українська держава – не виняток. В Офісі президента обіцяють повернути усіх громадянок України, які нині перебувають у сирійських таборах і виявили бажання повернутися додому, та їхніх дітей. У відомстві додають, що усі вони пройшли перевірку СБУ: зв’язків із терористичними організаціями не виявили.

Аміна – одна з українок, яка опинилась у Сирії проти власної волі, втратила трьох чоловіків, та вже три роки виживає разом з дітьми у таборах для біженців. Радіо Свобода поспілкувалося з її тіткою Фатімою Бойко, яка весь цей час намагається повернути племінницю додому. Фатіма розповіла нам про те, як Аміна потрапила у табір, як підтримує із нею зв’язок, та які перспективи повернути українських громадян додому.

Як потрапила у табір?

Зараз у Сирії є два табори для біженців закритого типу: «Аль-Хол» та «Рож». Туди потрапляють люди з територій, які коаліційні сили (на чолі зі США) звільнили від окупації бойовиків угруповання «Ісламська держава».

Кажуть, що побутові умови в «Рожі» трохи кращі за «Аль-Хол», однак правила там жорсткіші, фактично – «тюремні», каже Тарас Ібрагімов, журналіст, який висвітлює тему українських біженців у цих таборах.

Саме у «Рожі» від початку жовтня перебуває кримська татарка Аміна. Її тітка Фатіма Бойко, яка живе у Берліні, каже Радіо Свобода, що зв’язок із племінницею дуже нестабільний. «Якщо в «Аль-Холі» зі зв’язком все більш-менш, у багатьох вже є телефон, хоча за це страшно карають, то у «Рожі» з цим дуже-дуже важко», – зазначає вона.

Фатіма на пресконференції щодо утримуваних у таборах жінок та дітей 1 жовтня 2020 року

«Понад місяць я не знала про те, що її перевели до табору «Рож». Це вона мене знайшла, передавши записку, в якій писала, що вона жива, і сім її дітей разом з нею», – розповідає Фатіма.

У 2014 році Аміна з чоловіком поїхала з України, бо влаштувалися там на роботу, вони казали, що поїдуть працювати на будівництво: «нас кличуть, а тут ми заробити нічого не можемо». А через рік вона повернулася, щоб забрати до Туреччини дітей. На той момент в неї вже було четверо дітей, і вона була вагітна п’ятою дитиною.

Аміна повернулася вдягнена у темніші кольори, ніж зазвичай. Фатіма тоді не знала, в якому місті живе її племінниця з дітьми і чоловіком, але точно, що близько до сирійського кордону. Незадвого після останнього візиту в Україну Аміна припинила виходити на зв’язок.

«Про те, де вона врешті опинилась, ми дізналися лише тоді, коли до мого брата у Криму прийшли російські правоохоронці, які намагалися з’ясувати, де його донька. Це було у 2017 році. Від них же ми і дізналися, що Аміна в Сирії. А її чоловіка вбили», – каже Фатіма.

Пізніше стало відомо, що він просто висловив невдоволення: він заявив людям, які нібито запросили його із сім’єю на роботу, що їх обдурили і проти їхньої волі завели на територію Сирії. За це його і вбили.

«Врешті на мій телефон прийшло повідомлення. Від неї. Аміна просила про допомогу: вони разом із дітьми була в місті Табка (Ес-Саура – ред.), а навколо них – війна: з усіх боків стріляють, і немає куди втекти», – продовжує розповідь Фатіма.

Так вони йшли, шукаючи дорогу, щоб врятуватися, поки не потрапили у так званий «гуртожиток для вдів». Там можна було принаймні не померти з голоду, каже тітка Аміни. Щоб якось вижити в охопленій війною Сирії, жінка мала вийти знову заміж. Теж за вихідця з Криму.

Він її забрав до себе, і вони почали шукати шлях із зони конфлікту: вони розуміли, що потрібно вибиратися, зрозуміли, в яку пастку потрапили. На той час вони не мали жодних документів – усі документи вже були знищені бойовиками угруповання «Ісламська держава».

Однак, як тільки вони спробували втекти, їх схопили, а чоловіка вбили. Аміна знову стала вдовою.

Приблизно у той же час знайшлися й інші українські жінки: і кримські татарки, і українки, які теж опинилися в Сирії і прагнули повернутися додому.

Наприкінці 2018 року вони дісталися Багуза – останнього укріплення «ІДІЛ», що на кордоні з Іраком. Невідомо, як вони туди потрапили. Тоді їм дали «зелений коридор» – дали одну добу на те, щоб вийти, а йти не було куди: «бомбардування не припинялися, авіація працювала, снайпери».

Через обстріли жінки з дітьми були змушені жити у підвалах місяцями, щоб не загинути. Та вони не припиняли пошуки дороги, щоб вибратися із зони конфлікту: «інколи це були десятки кілометрів, вони мерзли ночами. А деякі жінки навіть ховали своїх дітей, які помирали від голоду або переохолодження».

Фатіма каже, що жінки намагалися знайти бодай якийсь порятунок, наприклад, здатися сирійській армії. Так і сталося: у січні 2019 року вони здалися у полон сирійському уряду і опинилися у таборі «Аль-Хол». Про це Фатіма дізналась, бо Аміна нарешті вийшла на зв’язок, позичивши мобільний телефон у когось із мешканок табору.

А вже наприкінці вересня табір захопили курдські збройні формування. Внаслідок цього захоплення декілька жінок загинули і багато з них були поранені. Тоді українки та їхні діти не постраждали, але подібна загроза життю мешканок табору продовжує існувати.

«Особливо наші серця болять за маленьких дітей, які не винні у виборі своїх батьків», – писала про інцидент Фатіма у березні 2020 року в листі до омбудсменки Людмили Денісової.

Офіційно звертатися до відомств із проханням визоволити племінницю з табору Фатіма почала влітку 2019 року, коли Кабмін утворив міжвідомчу робочу групу, яка стала займатися цим питанням. Фатіма писала листи до омбудсменки, Офісу президента та Міністерства закордонних справ.

Відтоді Українська держава офіційно почала роботу над репатріацією своїх громадян із таборів для біженців у Сирії. А Фатіма стала неофіційною координаторкою родичів українок, які там залишилися. Як вона сама припускає, на її листи краще відповідали, бо вона «мала закордонну адресу».

У жовтні 2020 року родичів українок прийняли у МЗС і запевнили, що перемови про репатріацію вже ведуться, оскільки всі надані документи перевірили, усіх українок ідентифікували. У відомстві пообіцяли, що найближчим часом повернуть жінок, утримуваних у сирійських таборах, до України. Проте повернути усіх не вдалося. Аміна і досі там.

Наприкінці вересня 2020 року її перевели в інший табір – у «Рож», де вона перебуває донині. І очікує повернення додому разом зі своїми дітьми. А Фатіма продовжує боротися за її визволення та визволення решти українок, яких досі незаконно утримують у сирійських таборах.

Яке життя у таборі?

В обох таборах діє заборона на телефони. Якщо у когось знайдуть телефон чи бодай дріт для зарядки – одразу в’язниця, каже Фатіма. Тому тримати хоча б якийсь зв’язок із зовнішнім світом складно і небезпечно.

Близько половини мешканців таборів – це діти. Багато з них народилися в пустелі і не знають вільного життя. Ті, хто народилися в «Аль-Холі», ніколи не бачили дерев. Хоча «Аль-Хол» розрахований на 11 тисяч людей, зараз він переповнений. Станом на травень 2019 року, в ньому було 74 тисячі людей. У маленьких наметах живе в середньому по сім людей, де вони сплять, готують їсти, а їх діти граються.

Ці намети легко всотують вологу від дощів, тому життя в них узимку – справжня боротьба за виживання. Єдине джерело обігріву – гасові лампи, які є дуже пожежонебезпечні.

«Для мене це жах. Зараз я готуватиму свій намет до четвертої зими, що я тут, і мене страшить думка, що мій намет може згоріти», – розповідає одна з українок, яка змогла записати голосове повідомлення про життя у таборі й передати його журналістам Альоні Савчук та Тарасу Ібрагімову.

Одна така пожежа вже забрала життя двох дітей, розповідає ще одна українка, яка живе в таборі. Перше, що роблять жінки після чергової ночі при майже мінусовій температурі – перевіряють, чи змогли пережити ніч діти. Деякі з дітей вмирали від переохолодження або від ускладнень хвороб, які викликає постійна сирість всередині наметів.

В теорії жінкам мають видавати нові намети кожні пів року, утеплені – на зиму. Але фактично ці намети утримують найбільш «пробивні», здебільшого арабомовні. Ці жінки отримують по кілька наметів і потім, як стверджують, продають їх іншим. Ціна за намет сягає 150 доларів.

Фатіма розповідає, що зараз жінки не мають грошей. Хоча і раніше вони не мали можливості їх заробляти, але принаймні була можливість відправити їх у табір неофіційними каналами. Зараз і її немає. «Зараз вони сидять без грошей, без продуктів», – каже Фатіма.

Єдине джерело продуктів, окрім ринків, на яких українки не можуть собі дозволити щось купити, – це гуманітарна допомога від дитячого фонду ООН UNICEF та «Червоний Хрест». В основному це рис та сочевиця. Від такої одноманітної їжі у багатьох дітей починається діарея. Зневоднення, яке вона викликає, – теж причина багатьох смертей у таборах.

Лікуватися також практично нічим. У медпрацівників, які є у таборах, є лише базові медикаменти. Як розповідають українки, практично все там лікують антибіотиками та ібупрофеном. А одна з жінок розповідає, що лікарі їм прямо кажуть: «нам не дозволяють вас лікувати».

«Ми з власної волі вийшли, перетинаючи пустелю, у бік курдів. Ми очікували, що тут буде табір для біженців. Але як виявилося, як ми бачимо, що це не табір для біженців, а це – в’язниця», – каже одна з мешканок табору.

Українки, які живуть у таборах «Аль-Хол» та «Рож», не порушили законів ні України, ні будь-якої іншої країни. Принаймні, не було винесено жодного такого вироку. Водночас вони вже кілька років незаконно утримуються у непридатних до життя умовах проти їхньої волі.

«Вони всі без винятку там хворі. Якщо ви побачите їхні умови проживання, ви точно зрозумієте, що їх треба звідти забирати», – каже Фатіма.

Чи причетні вони до тероризму?

«Прямо зараз сотні європейських жінок та дітей незаконно ув’язнені у таборах у північній частині Сирії через їхні нібито зв’язки з угрупованням «Ісламська держава». Більшість ув’язнених дітей не досягли і п’яти років. Цим жінкам та дітям не пред’явили звинувачень у жодному злочині, а їхні уряди відмовляють їм у законних правах та захисті», – йдеться у звіті міжнародної організації Rights and Security International від листопада 2020 року. Дослідники кажуть, що жінки у таборах опинилися у «юридичній чорній дірі».

Водночас у таборі «Аль-Хол» є окремий сектор для жінок, які залишаються радикалізованими. Вони не хочуть повертатися додому і вірять у те, що їх звільнять представники «ІДІЛ», і вони зможуть відродити всесвітній ісламський халіфат.

«Серед цих жінок українок немає, або нам про них невідомо. Але є ті українки, які не хочуть повертатися додому. Цифри, які ми наводимо, 10 жінок і 30 дітей, – це ті, хто просять про евакуацію додому», – розповіла у коментарі Радіо Свобода журналістка Альона Савчук, яка висвітлює тему.

В Українських спецслужб немає претензій до українок, які зараз перебувають у сирійських таборах. Це підтвердили в Офісі президента після повернення двох українок додому 31 грудня.

Говорити про те, що всі ці жінки радикалізовані – варіант, який веде у глухий кут, вважає Альона Савчук. Вона зазначає, що багато з них піддалися впливу колосальної машини пропаганди. Деякі були змушені поїхати до Сирії не з власної волі, а для того, щоб бути разом із дітьми, яких забирає з собою чоловік. «Всі жінки, з якими ми спілкувалися, або розчаровані в «ІДІЛ», або початково не були очаровані, а поїхали туди через погрози, насильство», – зауважує Савчук.

Чому не вдалося репатріювати всіх?

Про те, що 31 грудня вдалося повернути додому не всіх українок, які просили про це, стало відомо лише по прибуттю літака у Бориспіль.

«Чому не вдалося всіх привезти? Тому що зараз тривають загострення у цьому регіоні. Ви знаєте, там дуже складна ситуація. Тому були певні умови і перепони, що не змогли до кінця, скажемо так, доопрацювати на сьогоднішній день. Але ми сподіваємося, що скоро ми зробимо все можливе, щоб всі, хто перебуває у цих таборах, прибули на нашу батьківщину», – пояснив на летовищі заступник керівника Офісу президента Роман Машовець.

«Справа не в тому, що не змогли доопрацювати. Там дійсно складна ситуація на теперішній час. Зробили те, що могли зробити зараз на теперішній час. Але робота не припинилася на цьому, повірте. Вона триватиме», – зазначив міністр оборони України Андрій Таран.

Міністр оборони Андрій Таран пообіцяв, що решту українських громадян теж повернуть на батьківщину

Альона Савчук каже, що планували забрати усіх жінок. Це ж підтверджує і Фатіма: «Останні 13 днів я була на зв’язку з МЗС цілодобово. За день до прибуття літака мені підтвердили, що Аміна також є у списках на повернення».

Однак, в останньому на цю мить повідомлені, яке Фатіма отримала від племінниці, та каже, що дізналася про евакуацію українок лише через два дні після неї. Аміна каже, що в їхню частину табору військові навіть не заходили.

«Ми знаємо, що наша група не їздила до самих таборів: ні до «Аль-Холу», ні до «Рожу». Жінок їм переправили автобусами... їх вивезли і передали значно далі від таборів», – каже Альона Савчук.

Журналістка зазначає, що українські органи не надто охоче займалися питанням повернення жінок та їхніх дітей із таборів до України. Це ж зауважує і голова кримськотатарського Меджлісу Рефат Чубаров.

«Я просто не розумію ставлення Офісу президента України, я кажу відкрито… Коли люди опиняються в умовах, коли їхньому життю загрожує небезпека, ми повинні бути зобов’язаними та відповідальними. Щодо біженців Сирії я такої відповідальності з боку Офісу президента абсолютно не бачу», – сказав Чубаров у жовтні.

У відповідь на заяву голови Меджлісу кримськотатарського народу Рефата Чубарова Офіс президента зазначив, що «представники Меджлісу... не можуть бути детально поінформованими щодо конкретики в тій діяльності», яка здійснюється для повернення до України громадян із гарячих точок.

«Кожен із дорослих людей, що перебували в тому регіоні на територіях, так чи інакше контрольованих «ІДІЛ», має певну особисту історію. Яку потрібно досконало вивчити. Крім того, з метою евакуації наших громадян з табору «Аль-Хол» спеціальні органи України проводять низку практичних заходів, зокрема негласних, щодо моніторингу безпекової ситуації та пошуку дійсно можливих шляхів евакуації», – заявили тоді в Офісі президента.

Альона Савчук зауважує, що необхідна робота по ідентифікації жінок була завершена ще рік тому. Подібна операція по репатріації мала відбутися тоді, але з невідомих причин зірвалася.

Фатіма Бойко каже, що також не знає, що завадило евакуювати усіх громадянок України з таборів. Тим часом Аміна, а також дев'ять інших жінок, досі чекають, коли Україна зможе повернути їх разом із дітьми додому.