«Війна – це не пристрасть. Це мій рідний біль» – фотожурналіст, який знімав Майдан і Донбас

«А що, гаряча фаза війни ще триває?» На сьомий рік збройного конфлікту між Україною та Росією на Донбасі жителі західних країн вже не знають, що відбувається на лінії зіткнення. «Відпрацювавши» регіон, його залишили не лише російські пропагандисти, а й українські редакції, у яких не вистачає ні сил, ні ресурсів висвітлювати «монотонний» конфлікт.

Звідки Україна та світ дізнаються про актуальні події на донецькому фронті? Кому на руку інформаційна ізоляція на Донбасі? І чому за війною на Донбасі все-таки варто прискіпливо стежити, попри те, що вона перейшла у фазу позиційних боїв? Про це в ефірі Радіо Донбас.Реалії – з фронтовим кореспондентом української служби Радіо Свобода, автором ідеї медіапроєкту Donbas Frontliner Андрієм Дубчаком.

– Андрію, ти не перший рік займаєшся висвітленням конфлікту на Донбасі. До цього це був Євромайдан, після – анексія Криму… натепер – це війна на Донбасі. Звідки ти зараз дізнаєшся про події на фронті і уточнюєш те, що там реально відбувається?

– Більшість інформації я все-таки отримую від друзів, військових та знайомих, які перебувають там. Це більш приватна інформація. Офіційні ЗМІ, якісь телеканали або сайти фактично не дають інформації про те, що відбувається, тому що це дійсно дорого та важко. Усі втомилися, аудиторії так би мовити «набридло»… Але це не означає, що не потрібно знати про події на фронті. Тому що війна триває, і вона триває дуже потужно саме на інформаційному фронті. Росія вкладає мільярди доларів для того, аби світ забув про український конфлікт та війну загалом. Потенційно це набагато більші гроші, ніж ті, які вкладаються безпосередньо у самих військових, снаряди і патрони.

– Про що ти не можеш дізнатися через українські ЗМІ? Що потрапляє у так звану «сліпу зону», про що не дізнається ні світова, ні українська аудиторія?

– Передусім – це соціальна та емоційна складова. Зараз на фронті перебувають декілька десятків тисяч солдатів. Які їхні настрої? Також там є цивільне населення, які у нього настрої? Проєкт, який я хочу започаткувати, який вже, фактично, стартував, має з’ясовувати соціальні настрої, робити зрізи цих соціальних настроїв у потенційно вибухонебезпечних регіонах. Херсонська, Запорізька, Дніпропетровська, Харківська області, глибинки… Що там є? Чого очікувати?

Ніна Семенівна, 84-річна мешканка Золотого-4 про бій 18 лютого

«Хто обізнаний, той озброєний». Тому ми маємо висвітлювати реальність. Проєкт робитиме це у новому інтерактивному форматі. Тобто замість традиційного підходу (коли щось трапилось, про це написали матеріал і тільки потім почали обговорення цього «чогось»), ми будемо через соціальні мережі відкрито працювати, анонсувати свої поїздки, збирати інформацію, повідомляти людям, що ми їдемо «туди», у їхні куточки, спонувати цих людей ділитися своїми проблемами: виходьте на контакт, повідомляйте, діліться актуальним, будемо разом вирішувати.

– Ти придумав та розробив ЗМІ про Донбас нового формату з робочою назвою Donbas Frontliner. Чим цей майданчик відрізнятиметься від звичних українських ЗМІ?

– Для того, аби суспільство і світ чітко розуміли те, що відбувається на Сході України і в зоні військового конфлікту, цей проєкт працюватиме там на регулярній основі. Фішками цього проєкту є інтерактивність, соціальні зрізи (я буду із соціологами, соціальними психологами розробляти питання, ми будемо робити дуже короткі опитування, які будуть висвітлювати репрезентативну думку регіону, такі собі зрізи патерно-соціологічних настроїв) і ще одна з фішок – це англомовні канали, які інформуватимуть світ про те, що відбувається на Донбасі.

Ми не будемо робити довгих аналітичних звітів. Це все буде у коротких зрозумілих формах. Я фотограф – тому фотографія. Я пишу – тому текст. Короткі немонтовані відео. Все те, що допомагатиме максимально реалістично окреслити правду. Тобто максимально наближено транслювати реальність того, що відбувається на Сході в український та англомовний медійний простір.

– Наскільки я зрозумів, ще однією фішкою буде регулярність. Тобто журналісти регулярно їздитимуть на фронт і безпосередньо будуть там перебувати. Це будуть навіть не відрядження, як, наприклад, прийнято в українських редакціях: «Приїхав – щось побачив, почув – поїхав назад».

– Так і є. Хлопці з проєкту будуть перебувати на Сході постійно. Ми вирішили створити такий собі МедіаHub. Тобто до команди, яка працює фактично на лінії фронту, можуть долучатися як українські, так і іноземні репортери. Ми будемо допомагати з доступом, допомагати з темами та їхнім висвітленням. Тому що тем є багато, а ресурс маленький. Такі наші дії помножать проєкт на дуже велику аудиторію… Інші ЗМІ ми потенційно не розглядаємо як конкурентів, хіба як поширювачів інформації щодо нашого проєкту.

Слухач Ігор, Харків: Хотів би відповісти на запитання, звідки я беру інформацію. У просторі українських ЗМІ немає каналів, які висвітлюють Донбаський конфлікт. Я, до прикладу, беру інформацію з каналу «Еспресо» та від Андрія Піонтковського, який мовить про те, що у нашій державі засіли шпигуни Росії.

– Ну ось така думка пролунала – Андрію, вона вкотре підкріплює твоє твердження про телебачення. Яка ж шкода від перегляду новин про війну на Донбасі через телебачення?

– Телебачення – це телебачення. Такі-собі стандартні сюжети а-ля «Сьогодні ворог стріляв 3 рази, ми дали гідну відсіч…» До цього, власне, усе й зводиться, натомість ніяких глибинних проблематик та безпосередньо морального стану бійців телебачення не висвітлює. Зізнатися, наше медіа орієнтоване більше не на глядачів телебачення, а на користувачів соцмереж, тобто на активну частину суспільства. На людей, які впливають на майбутнє.

– Зараз не лише українські журналісти стали рідкісними гостями на лінії зіткнення, але й російські пропагандисти поїхали з Донецька. Чому, на твій погляд, зараз не показують, як ЗСУ «бомбардують» Донбас, не висвітлюють страждання мирного населення? Словом, усе, чого ми надивилися у попередні роки конфлікту. Чому зараз цього немає на російських федеральних каналах?

– Тому що Росія, напевне, намагається зараз бути впливовою не завдяки військовим засобам, а за рахунок внутрішньоукраїнських інсайдів. Тобто мати вплив на ситуацію на сході, спираючись на внустрішню ситуацію в Україні. Але сам факт загрози нікуди не зникає. Є Каменськ-Шахтинський, є військова база, яка розташована в чотирнадцяти кілометрах від кордону з Україною, її чітко видно на гугл-мепс. І якщо спостерігати за нею, можна чітко помітити, як кількість військового оснащення і танків на ній збільшується. Тобто кількість зброї збільшується, військова присутність Росії біля кордонів з Україною так само збільшується. Нещодавно Білорусь підписала договір про спільне застосування збройних сил Росії і Білорусі. Тобто ситуація не «класна». І цілком вірогідним є те, що Росія спроможна скористатися своєю військовою махіною у ймовірних подальших гібридних «штуках».

Росія завжди працює гібридно. Узяти, до прикладу, 1939 рік. У щоденнику Астрід Лінгред (письменниця, авторка «Карлсона» – ред.), є рядки здивування з приводу того, як Радянський Союз захоплює частину Польщі під егідою захисту російськомовного населення. Тобто ця гра не змінюється десятки років. Так, вона гібридна, нечесна, але – ефективна. Тому я думаю, що Росія буде застосовувати і внутрішні засоби впливу, і Збройні сили у разі їх необхідності.

Так виглядає Донецький аеропорт сьогодні (відео)

– Як щодо українських журналістів, адже вони «прокачалися» від початку війни на Донбасі. Чи спроможні вони більш ефективно протистояти пропагандистській машині Росії, якщо відбудеться загострення на лінії зіткнення і якщо туди, як у 2014-15 роках, поїдуть усі?

– Я думаю так. Абсолютно! Тому що це величезний досвід, величезна практика, це люди, які, як ніхто, знають, що таке війна, і що таке постріли над головою.

– Що робити у таких випадках?

– Отримувати інформацію і казати правду. Тому що правда – це завжди зброя. Чим швидше ти говориш правду, тим швидше вона буде тебе захищати. Усі знають про Голодомор 1933 року, правду про який ховали. Минуло багато десятків років, і правда про цей Голодомор нині є очевидною. Україна використовує факт цієї інформації як пам’ять та інформаційну зброю проти Росії. Тому завжди потрібно висвітлювати правду і реальність того, що відбувається. Тільки тоді ми зможемо вирішувати питання і проблеми, які є на часі.

– Ну то поясни, що ти маєш на увазі під «говорити правду»? Люди, які дуже орієнтовані на Росію не розуміють усього, їм байдуже все те, що відбувається на Донбасі. Все очевидне нібито виноситься за дужки. Що з цим робити?

– Максимально інформувати, максимально точно висвітлювати реальність. Висвітлювати суспільну думку як для орієнтованих на Росію людей, так і для решти українців. Тому що насправді є дуже багато патріотів у східних регіонах країни, які пропонують щось робити, започатковують ідеї. Їх треба підтримувати, треба висвітлювати їхню думку для решти України.

Слухач, Луганщина: Я, в принципі, радий, що людина захотіла зробити такий канал. Але ж це розраховано на інтернет. Погано, що немає такої передачі, розрахованої на загальнонаціональні канали. Не беру за варіанти канали Медведчука…Але «Еспресо», «Прямий», «П’ятий »до прикладу. Це було би дуже важливо. І ще одне: ви кажете, що війну у нас на телебаченні не висвітлюють. Навпаки! Телебачення усе висвітлює, такі канали як «Наш» та усі Медведчуківські платформи. Лейтмотивом усіх цих каналів є те, що Зеленський поганий, що він не виконує Мінські угоди, так би мовити, схиляє Україну під «капітуляцію»…

– Якою, на ваш погляд, повинна бути програма про Донбас, що у ній має висвітлюватися, як вона повинна виглядати?

– Сказати, що зараз нічого не висвітлюють, теж не можна… Показують і окопи, і як військові там перебувають, при чому після того, як журналістам надавали по шапці, вони припинили вдаватися у деталі. Стали висвітлювати просто окопи, солдатів, які ходять неподалік, всіляке сміття обабіч тощо. Це навіть дітям не цікаво. От було до прикладу розведення військ в Золотому, Петрівському. Чому б не поїхати та не зробити репортаж, розпитати людей. Не так давно була обстріляна Катеринівка. Як себе почувають люди у Катеринівці і Золотому-4? Те ж стосується і Станиці. Словом, бракує висвітлення у такому неповерхневому ключі.

– Андрію, можна сказати, що солова додзвонювача узяті нібито з твоєї ідеї.

– Так, ми були в серпні у Катеринівці, й при мені хлопчик у місцевому сільському клубі виколупував кулю зі стінки з бажанням мені її подарувати. Місцеві кажуть, що зараз трохи менше пострілів, але принаймні станом на серпень постріли були. Як є зараз, ми не знаємо тому, що у Катеринівці немає репортерів. Тому що це доволі дорого і важко, це потребує значних ресурсів.

Ще однією особливістю нашого проекту буде можливість ділитися інформацією з іншими телеканалами, тобто ми будемо не просто шерити, а й ділитися з іншими інформаційними майданчиками нами здобутою інформацією. Тобто ми готові віддавати теми іншим каналам і великим сайтам.

– Скільки коштує відрядження на лінію зіткнення, хоча б орієнтовно?

– На двотижневе відрядження ми закладали приблизно 15 тисяч гривень лише на паливо. Оренда авто, техніка, фотокамери, комп’ютери, бронежилети, їжа, місце проживання… Словом, відрядження випливає у десятки тисяч гривень. А вцілому, аби стартонути, про які суми йде мова: я так розумію, що техніка та комп’ютери – це одноразова інвестиція, їх просто потрібно придбати, і вони вже будуть. Тобто наразі ми збираємо близько 30 тисяч гривень для старту проєкту.

– Як у майбутньому ти плануєш фінансувати свій проект?

– Я довго ходив з цією ідеєю різними організаціями. Так само пропонував її українським державним інституціям. Мене підтримав фонд «Відродження». Вони сказали: «Хлопче, дуже гарний проект, але ми можемо надати тобі лише часткову допомогу, вона полягає у тому, що ти починаєш збирати на спільнокошті сайту «Велика ідея», і, якщо люди довірять тобі цю суму, то ми докладемо половину». Максимальна сума, яку може докласти цей фонд – 150 тис грн. Враховуючи відсотки та всілякі інші деталі, я поставив суму у 170 тис грн, і фонд «Відродження» додасть мені 150 тис грн. Для старту, я думаю, цих грошей має вистачити. Надалі будемо шукати щось на кшталт цивільних донейтів. Тобто це має бути суспільна журналістика. Журналістика громадянського суспільства – це коли люди довіряють свої ресурси і мають фітбек від того майданчика, якому вони довіряють.

– З тобою комунікують жителі західних країн. Коли вони бачать твої світлини в Інстаграмі та Фейсбуці, що вони пишуть? Що запитують?

– Доволі часто пишуть саме в Інстаграмі. Вони Усе це їх дуже дивує. Вони відразу підписуються на мене, адже ця інформація фактично ніде не висвітлюється за кордоном.

– Чому про військовий конфлікт між Україною та Росією зараз уже не говорять західні ЗМІ? Вони спеціально це замовчують, чи мають брак інформації про це?

– Я думаю, це відбувається через те, що по-перше, немає ніякого візуального джерела, по-друге, відрядження власних кореспондентів – це дуже коштовна річ. Тому ще однією метою проекту є стати довіреним джерелом інформації саме для закордонних читачів, закордонних ЗМІ і закордонних чиновників, які змогли б побачити реальну ситуацію в Україні.

– Андрію, суто для справедливості, ти сам стежиш за конфліктами в інших частинах світу?

– Так, але не дуже активно. Маю багато роботи в Україні. По факту, мені навіть пропонували їхати висвітлювати конфлікти в інших країнах. У Сирії була пропозиція, запитували, чи не хочу я поїхати в Нагірний Карабах… Але все ж-таки я не люблю війну. Моя діяльність – це не пристрасть чи потяг до збройного конфлікту як такого. Просто це мій рідний біль, моя рідна країна, я українець, тому ось такою є моя позиція. Маємо вирішувати проблеми тут.