Дніпро – У Дніпрі вже майже рік працює комунальний заклад «Музей спротиву Голодомору». Він має на меті збір матеріалів та висвітлення подій, пов’язаних зі штучним голодом в Україні. Музейники кажуть, що роблять акцент саме на спротиві українського селянства. В архівах та спогадах очевидців фахівці шукають нові дані про Голодомор, оприлюднюють рідкісні документи. Адже одна із цілей – розвінчання міфу про «безхребетного» українського селянина, який не чинив опору тоталітарному комуністичному режиму.

Начальниця науково-дослідного відділу Музею спротиву Голодомору, професорка Наталя Романець вивченням штучного голоду в Україні займається майже 30 років. Тема зацікавила її ще в студентські роки.

Наталя Романець

Одним із поштовхів до початку роботи, каже науковиця, була стаття в компартійному виданні, де побіжно згадувався антирадянський виступ селян Павлоградщини 1930-го року. Вона була однією з перших в Україні, хто почав досліджувати це питання.

«Це був уже період перебудови, почали поступово розкриватися архіви і з’явилась можливість досліджувати. У «Короткій історії ВКП (б)» стверджувалося, що всі селяни нібито з великим задоволенням вступали до колгоспів, а не підтримували колективізацію лише окремі «шкідницькі елементи». Коли я, будучи абсолютно радянською дівчинкою, комсоргом групи, почала вчитуватися в документи, я побачила, як відбувалась колективізація, що відбувалось у період Голодомору, і це перетворило мене на антирадянську людину», – зазначила в інтерв’ю Радіо Свобода Наталя Романець.

Документи про Павлоградське повстання

Дослідження «волинок» руйнує стереотип

Багато років поспіль Наталія Романець збирає рідкісні архівні документи щодо опору колективізації у краї, зокрема про так звані «волинки» – беззбройні стихійні селянські виступи проти створення колгоспів, розкуркулення та відбирання збіжжя, якими 1930-го були охоплені села й хутори краю.

Мапа «волинок» у краї, 1930 рік

У «волинках» активну роль відігравали жінки, каже пані Наталя. Ці виступи також називали «баб’ячими бунтами».

Науковиця створила унікальну карту «волинок» на території Дніпропетровського округу в січні-березні 30-го року, на першому етапі колективізації. Інформацію для неї дослідниця збирала по крихтах. Мапа розвінчує стереотип про «безхребетного» українського селянина, показуючи, що мешканці сіл чинили масовий опір політиці тоталітарного комуністичного режиму.

«Волинки, як правило, розпочиналися стихійно. Наприклад, відбувалося розкуркулення – люди починали відбивати тих, кого розкуркулювали. Активними в цьому були жінки: завелися і пішли. Була надія на те, що в жінок не будуть стріляти. Але у «волинках» брали участь і багато чоловіків. Тривали волинки по-різному: могли один день, могли кілька. Влада намагалась подати їх як сплановані й організовані контрреволюційні виступи селянства, хоча це не відповідало дійсності», – каже Наталя Романець.

Спротив селян у Спаському

За словами Наталі Романець, один із найактивніших виступів був у селі Спаському Новомосковського району у березні 1930-го. Він тривав кілька днів і перекинувся на інші населені пункти, де селяни захопили сільраду й ліквідували СОЗ.

Матеріали про волинку в Спаському в березні 1930 року

«Для виступу у селі Спаському приводом стало розкуркулення односельців. Виступ тривав з 2 по 6 березня. 5 березня селяни захопили сільраду, провели загальні збори. Унікальний документ – протокол загальних зборів: видно, що записували, що хто з людей говорив, з голосу. Перше, чого вони вимагали, – повернути «експертників», тобто розкуркулених односельців», – розповіла Наталя Романець.

«Волинка» була придушена, частину учасників репресували.

«Було заарештовано сто осіб, двох засудили до розстрілів. Є документ – допит селянки Оксани Шевченко. На допиті вона прямо казала: якби повторилося, я би знову зробила те саме. Вона була засуджена. Це був справді стихійний селянський протест», – каже дослідниця.

За часів СРСР ці події замовчувалися.

Збір матеріалів і пошук фінансування

Цього року музей вже реалізував кілька інформаційно-просвітницький проєктів, зокрема три виставки.

Наразі в закладу є офісне приміщення і невелика експозиція, куди, за умови дотримання санітарних вимог, запрошують відвідувачів.

Лілія Богачева

Серед матеріалів, розказує директорка закладу Лілія Богачева, – понад пів сотні задокументованих спогадів тих, хто пережив голод в Україні. Працівники закладу збирають архівні документи та також особисті речі, які належали свідкам Голодомору.

«У нас вже є спогади 53 людей, засвідчені печатками, записані в аудіоформаті, до них прикладені фотографії свідків. Тобто це вже офіційні документи. Рушник, деякі гончарні вироби, особисті речі людей, які пережили Голодомор. Є Книги пам’яті, до яких внесені тисячі жертв Голодомору. І збір матеріалів триває. Голодомор залишив мало матеріальних свідчень, в основному це архівні документи і спогади. Будемо сканувати, формувати базу. Хочемо зробити нашу експозицію в інтерактивному ключі, з використанням сучасних технологій, щоб залучити людей максимально – візуально, аудіально, кінестетично. Це речі дороговартісні, і ми шукаємо фінансування. Подаватимемось на гранти. Шукаємо меценатів. Нам кажуть: звертайтесь до діаспори. Але не може все робити діаспора, ми хочемо бачити українських меценатів, які були б зацікавлені», – розповіла Радіо Свобода Лілія Богачева.

«Ми – не жертви, ми чинимо спротив»

На відміну від інших установ, які вивчають болючу тему голоду в Україні, Музей спротиву Голодомору в Дніпрі має розказувати про цю сторінку історії з іншого ракурсу, і це – показово для регіону, вважає керівниця Дніпропетровського національного історичного музею імені Яворницького Юлія Пісчанська.

«Це характеризує наш регіон. У нас є Музей громадянського подвигу мешканців Дніпропетровської області, який пов'язаний зі спротивом російській агресії. І Музей спротиву Голодомору також підтримує цей загальний наратив: ми – не жертви, ми кожного разу, коли стикаємось з такими історичними моментами, чинимо спротив тому, що вважаємо несправедливим. Це, напевно, закладено на генетичному рівні», – сказала Юлія Пісчанська.

Матеріали Музею спротиву Голодомору

У листопаді 2006 року Верховна Рада України визнала Голодомор 1932–1933 років геноцидом українського народу.

Частина науковців з посиланням на дані науково-демографічної експертизи стверджує, що загальна кількість людських втрат від Голодомору 1932–33 років становить майже 4 мільйони осіб, а втрати українців у частині ненароджених становлять понад 6 мільйонів. За даними істориків, Дніпропетровська область є однією з тих областей, які найбільше постраждали від Голодомору 1932–33 років.

НА ЦЮ Ж ТЕМУ:

Малюнок художника Олексія Кустовського