Хвиля хіпівського руху наприкінці 1960-х років накрила і Україну. От тільки любов, свобода і радість життя, до яких прагнули хіпі в усьому світі, в умовах тоталітарної системи СРСР набули своїх відтінків. Чим українські хіпі відрізнялися від «західних», яку роль відіграли на шляху до Незалежності та проти чого протестують нині – на прикладі життєвої історії львівського хіпі, правозахисника, письменника та організатора першої політичної демонстрації в Україні часів «перебудови» Аліка Олісевича.
Із молоком матері
Причини не любити радянську систему з’явилися в Аліка Олісевича задовго до його народження. Його батьків – Таїсію та Олександра Олісевичів – під час Другої світової війни вивезли на примусові роботи до нацистської Німеччини. Там, неподалік Берліна, у подружжя народилася донька Галина. Під час наступу Червоної армії у 1945 році Олісевичів розділяють: Олександра мобілізували до перших лав визвольного війська. «Гарматне м’ясо. Позаду, як батько розповідав, йшли енкаведисти і розстрілювали усіх, хто не хотів брати участь у наступі. На диво, батько лишився живий», – переказує Алік.
Після звільнення Берліну Олександра Олісевича засудили до 10 років ув’язнення за статтею «зрада Батьківщині», Таїсію після повернення до Києва ув’язнили на 5 років, а маленька Галинка потрапила у дитбудинок.
Батьки Аліка відбули свої терміни «від дзвінка до дзвінка». Але радянська вдала ще два роки не дозволяла Олександрові переїхати до Львова, де Таїсія з донькою чекали на нього. Возз’єднатися родина змогла лише 1957-го. Наступного року в них народився син Олег (Алік).
Батьки Аліка Олісевича, Олександр і Таїсія. Львів. 1961–1965 роки
«КГБ при СМ УССР получены данные об увлечении отдельной частью советской молодежи т.н. движением «хиппи»
Аліка, за його словами, із самого малечку захоплював образ Ісуса Христа: «У нас, на заході України… були образки в кожній хаті: Матір Божа, Ісус Христос. І от лик Ісуса Христа мені дуже подобався. Я коли бачив довге волосся таке, я собі вже на свідомому, підсвідомому рівні [розумів], що хочу таке довге волосся». Стиль і світобачення малого Олісевича формувалися також на романтичних фільмах про свободолюбивих, сміливих індіанців в американських преріях.
Фрагмент повідомлення КДБ УРСР до ЦК КП(б)У, 20 травня 1969 року
Алік тільки-но почав навчатися в школі, коли в грудні 1965-го його мама Таїсія померла. Хлопця віддали до інтернату в Брюховичах, що неподалік Львова. Там і розпочалася історія його протестів, хоч дитячих і неусвідомлених, але вже антисистемних.
(Фрагмент інтерв’ю з Аліком Олісевичем, Львів, 30 липня 2020 року)
Your browser doesn’t support HTML5
Олісевич. Історія першого протесту
Із третього класу Олісевич почав навчатися у Львові, але втечі з дому повторювалися, тому його, дев’ятирічного, взяли на облік у дитячій кімнаті міліції. А вже через рік Алік вперше потрапив на програму «перевиховання» важких підлітків у Дрогобицьку військову частину (Львівська область). Наступного разу його відправляють у Рава-Руську неподалік Львова. Там хлопець і познайомився зі старшими хлопцями-хіпі, від яких перейняв стиль, знання і приклад, як опиратися муштрі. «Патлаті друзі» знайомили Аліка із західною музикою, львівською неформальною тусівкою, діставали закордонну пресу й самвидав.
Того ж 1968 року до рук Олісевича потрапив випуск радянського журналу «Вокруг света» зі статтею про виникнення в США руху хіпі. Відтоді стиль та протест Аліка почав набувати усвідомлених ідеологічних рис.
1. Алік із товаришем Айном. Таллін, Естонія, 1972 рік / 2. Алік із друзями. Львів, 1981 рік / 3. Стаття про хіпі в журналі «Вокруг света», 1968 рік
Батько Олександр ніколи особливо не підтримував свободолюбивих витівок Аліка. Але тільки в дорослому віці Олісевич-молодший зрозумів, що суворість батька була намаганням вберегти сина від покарання системою.
«Органы КДБ продолжают принимать меры к выявлению и пресечению попыток отдельных враждебных элементов использовать «хиппи» в антисоветских целях»
Поки юний Олісевич вливався у спільноту і пізнавав культуру хіпі, до львівських неформалів уже була прикута увага КДБ. Американський історик Вільям Ріш у своєму дослідженні пише: «7 листопада [1970], у роковини Жовтневої революції [...] В’ячеслав Єреско, вірогідний провокатор КДБ із сумнівним минулим, намагався у фашистській формі виступати перед великим зібранням хіпі поблизу Львова». Того ж місяця Єреська затримали за незаконне зберігання зброї. Цей епізод спровокував розслідування щодо інших представників хіпі-спільноти. Деяких звільняли з робіт і виключали з навчальних закладів.
Фрагмент повідомлення КДБ УРСР до ЦК КП(б)У, 18 жовтня 1972 року
Історія про радикальні групи хіпі у Львові ширилася й іншими республіками Радянського Союзу. У червні наступного року влада дозволила молоді провести перед американським посольством у Москві акцію протесту проти війни у В’єтнамі. Але щойно активісти зібралися, силовики розпочали масові затримання: Олісевич вважає цей епізод провокацією КДБ з метою визначити кількість хіпі в Москві.
«Несмотря на проведенные в 1969–1972 гг профилактические мероприятия, среди некоторой части молодежи еще отмечаются факты подражания «хиппи»...»
Олісевич познайомився з Єреськом у 1974 році і одразу зрозумів їхню різність: «Наше покоління, яке вже стояло на натуральних хіпових засадах, від цих людей трималося подалі». Натомість Алік входив у іншу групу хіпі, які організувалися у 1968-му і назвалися республікою «Святий Сад». «Президентом» республіки обрали 17-річного рок-музиканта Ілька Лемка. «У нас там був міністр культури, міністр спорту. То така була гра, забава, протестна альтернатива компартії і комсомолу», – згадує Алік.
Фрагмент повідомлення КДБ УРСР до ЦК КП(б)У, 20 травня 1969 року
І хоч «громадяни» «Святого саду» використовували навколополітичні гасла (як от «Срав пес на КПРС») і символіку (тризуб на прапорах), їхні методи відрізнялися від радикальних попередників. Протест проти системи хіпі нового покоління висловлювали через демонстративне несприйняття канонів радянського режиму, через епатажний спосіб життя: «Носіння потертих рваних джинсів, розмальовані лиця, індіанські покрої. Вони [влада] не знали, як із тим боротися. Це був виклик і протест проти загальноприйнятих норм поведінки і моралі».
Молодь поза хіпівською тусівкою Алік розділяє на тих, хто симпатизував хіпі, але не долучалася, й іншу – яка робила собі кар’єру по комсомольській чи партійній лінії. Останніх він вважає пристосуванцями. Вони могли навіть не вірити у партійні ідеали, але служити їм: «Ми називали їх «квадратами», тобто, коли людина не може нічого бачити далі свого квадрату». Неформали ж, за словами Аліка, намагалися витягти «людей системи» з їхніх квадратів і показати, що навколо багато цікавіших речей замість «сидіння з ранку до вечора в партійних комітетах, штудіювання уставів».
«Хіпі-рух на загал був аполітичним. Ми не були націоналістичними. У нас були люди різних віросповідань. Це нам не заважало. Ми поважали просто особистість», – у спільноту «Святого Саду» входили різні люди. Але, за словами Олісевича, окрім хіпівських цінностей, їх об’єднувала ще й нелюбов до комуністичної партії і радянської системи. На цьому підґрунті ближче до кінця 80-х серед львівських хіпі все ж почала формуватися політично активна ланка.
«...«хиппи» при благоприятных для этого условиях стремятся спровоцировать массовые антиобщественные проявления»
Для Олісевича поштовхом до громадсько-політичної діяльності стало утворення у 1980 році незалежної профспілки «Солідарність» у Польщі.
Алік пробував встановити контакт із «заходом» через листи до редакцій чеських, польських та югославських видань; через спілкування з туристами у Львові. Один з його листів опублікували в югославському журналі «Džuboks» у 1982 році. Через це Олісевича неодноразово допитували у КДБ.
Фрагмент повідомлення КДБ УРСР до ЦК КП(б)У, 17 вересня 1979 року
«Ми відрізнялися від хіпі західних, американських. У них було більше свободи, більше демократії, а ми жили в тоталітарній системі. Ми не хотіли жити в тій тюрмі народів. І в нас були такі потреби, щоб наша Україна була окремо від Радянського Союзу, – пояснює Алік. – Ми шукали собі подібних в інших республіках. І от нам ближчими були навіть не росіяни, ми знаходили порозуміння з прибалтами: естонцями, латишами і литовцями».
Львівські мото-хіпі у Латвії. 1979 рік
Оскільки подорожі Радянським Союзом, на відміну від закордону, були доступними, у львівської спільноти хіпі ще з 60-х років зав’язалася дружба з балтійською неформальною тусівкою. У серпні 1987 року Алік Олісевич із товаришем Олегом Сало стали учасниками акції протесту до дня підписання Пакту Ріббентропа-Молотова у Ризі, Латвія.
«Ми підходимо до центру міста – море людей, міліції – море, все перекрито. Дивимось на ті гасла: латиші по-латиськи і по-російськи «Свобода Латвії», «Freedom Latvia», «Свобода політв’язням». Я побачив, що люди несуть квіти до пам’ятника Мільди, як вони його називають. Там так – ікаруси підігнала міліція, зробили проміжок майже п’ять метрів і в дві-три шеренги мєнти стоять. По одному чоловіку вони розступались, пускали, ти йшов так метрів тридцять до пам’ятника і квіти клав – то латиші. А інші люди то бачили й плескали, кричали, їх там арештовували мєнти, фотоапарати старались забрати в тих, хто фотографує. По Радіо Свобода Америки казали, десь десять тисяч чоловік було – то перша політична акція в Радянському Союзі. Найбільша була в Латвії», – Аліку з Олегом теж вдалося покласти квіти.
(Фрагмент інтерв’ю з Аліком Олісевичем, Львів, 30 липня 2020 року)
Your browser doesn’t support HTML5
Олісевич. Про акцію в Ризі
Акція у Латвії надихнула Аліка та Олега організувати демонстрацію за права людини у Львові 20 вересня того ж року, на день міста. Нікого не попередивши, вони у той же день пішли на вулицю Вірменську, де тоді збиралася неформальна молодь.
«То було і спонтанно, і підготовлено. Пишем, дівчата вже пишуть губною помадою різні гасла: «Гласність», «СССР – Америка – ядерне роззброєння», «Свобода», «Альтернативна військова служба» була, бо ми не хотіли у військо, щоби нас використовували як гарматне м’ясо, скажімо, в Афганістані, – до юнаків приєдналося близько 30 активістів. – Коли ми вдруге через центр проходили – позаду нас, може, вже чоловік двісті йшло. Людей. Люди втомились і хотіли свободи тої. Я не кажу, як ми можемо зараз казати «незалежності», були такі, що хотіли аби Україна була сама по собі як Україна».
Під час акції учасників неодноразово намагалася затримати міліція, але перехожі загороджували силовикам шлях – і ті не наважувалися на жорсткі затримання: «Вони показуху роблять для Заходу, ніби-то у нас демократія. А з іншого боку, вони не знали, як з нами впоратися. Вони могли арештувати на 10-15 днів – за зовнішній вигляд, або на рік-два за те, що не працює людина ніде. Ну, ще за антирадянську пропаганду, але ми були дуже обережними».
Демонстрація за права людини у Львові, 20 вересня 1987 року
Невдовзі після демонстрації на зв’язок вийшли польські активісти. З ними – з «Wolność i Pokój» і «Solidarność» – львівські неформали почали робити спільні акції протесту. Того ж року налагодився контакт із чехами. На запрошення польських хіпових дисидентів у 1988 році Алік Олісевич вперше виїхав за кордон. Вдруге – у Чехословаччину наступного року. Побувавши там на місцях збору хіпі, для Аліка ця країна на довгий час стала взірцем,«бо там було вільніше висловлювати свої ідеї, погляди». Але згодом Алік переконався, що і в Чехословаччині влада придушувала протести, а поліція арештовувала довговолосих юнаків навіть просто за появу у громадських місцях.
«В отличии от «фарцовшиков» и «битломанов» «хиппи» имеют свою собственную идеологическую платформу»
Довгий час радянська влада публічно не визнавала того, що захоплення рок-музикою та культурою хіпі має ідеологічне підґрунтя і набуває масового характеру: «Вони говорили, що молодь просто собі бавиться, біситься, що то лише мода. І довгий час у пресі ця тема взагалі не піднімалася».
За словами Аліка, влада серйозно зацікавилася хіпі після приходу на посаду генерального секретаря ЦК КПРС Юрія Андропова. Пропагандистські статті у місцевих газетах показували хіпі фашистами і наркоманами. «Але тим самим вони визнавали, що хіпі є у Радянському Союзі. І це був інший рівень боротьби з цим рухом», – зазначає Алік.
Фрагмент повідомлення КДБ УРСР до ЦК КП(б)У, 18 жовтня 1972 року
У 1984 році його затримали на вулиці люди із комсомольсько-оперативного загону і привели до відділку для інтерв’ю. Журналістка розпитала Олісевича про його погляди, чому він так одягнений: «Я все, що думав, їм розповів. Але я не очікував, що вони так все перекрутять». Інтерв’ю увійшло до програми, яка транслювалася на весь Радянський Союз, прямій мові Аліка передувало осудливе підведення ведучих і не менш осудливі коментарі ніби-то простих громадян: «Там були такі: «Их надо садить!», «Это надо прекращать!», «Паразиты!», «Наркоманы!». Тепер вони [влада] явно налаштовували суспільство проти таких, як ми».
«…в интересах формирования в СССР «независимых социальных сил и движений»
Після демонстрації у Львові 1987 року, московський дисидент Олександр Рубченко запропонував Аліку Олісевичу очолити філіал правозахисної групи «Довіра» у Львові. Згодом львівський осередок став самостійним і змінив назву на «Довіра. Між Сходом і Заходом». Правозахисники зосередилися лише на українських питаннях: дотримання прав людини, забезпечення альтернативної військової служби в межах України. Організація допомагала незаконно засудженим, домагалася скасування тортур у відділках, протестувала проти війни в Афганістані.
Фрагмент повідомлення КДБ УРСР до ЦК КП(б)У, 16 квітня 1987 року
«Довіра. Між Сходом і Заходом» почала збирати навколо себе організації і громадських діячів з політичної, релігійної, культурної, екологічної сфер. Контакт із Аліком налагодили дисиденти на чолі з В’ячеславом Чорноволом.
Із настанням Незалежності правозахисна і громадська діяльність львівських активістів-хіпі продовжилася.
1. Львів, 1988 рік. Іван Гель, Богдан Горинь, В’ячеслав Чорновіл, Алік Олісевич / 2. Акція на підтримку журналістів і свободи слова. Львів, 2000 рік / 3. Акція до Міжнародного дня біженця. Львів, 2003 рік /
Вічний протест
Львів. Липень 2020 року. Алік Олісевич крокує вулицями рідного міста – і його приналежність до хіпі мало що видає: тепер кожен і кожна може виглядати епатажно. От тільки волосся так само сягає плеч, його так само, як 50 років тому, підперізує хайратник. Через плече в Олісевича – сумка із «The Beatles», на шиї – підвіска з хіпівським символом миру і хрестик. Кроки і жести Аліка – широкі, вільні. Він бачить Львів таким, про який вони з друзями мріяли в юності: тут маса мистецьких і культурних закладів, різної музики на вулицях. Але бунт Аліка продовжується: «Довге волосся для мене досі – символ свободи і протесту проти усього цього божевілля навколо, проти споживацького способу життя і матеріальних спокус».
Нині Алік Олісевич на пенсії, працює оператором освітлення у Львівському національному академічному театрі опери та балету імені Соломії Крушельницької. Продовжує правозахисну, письменницьку та громадську діяльність.
Алік Олісевич на сходах Домініканського собору у Львові. 2020 рік
(Матеріал підготовлений у рамках спільного усноісторичного проєкту музею «Територія Терору» та ГО «Пост Беллум» за підтримки Міністерства закордонних справ Чехії)