Об’єднані горем. Історія жителів фронтових сіл під Маріуполем, яких позбавили права голосу на місцевих виборах

Десятки тисяч українців без права голосу. Цього року місцеві вибори не відбудуться у 18-ти громадах Донецької та Луганської областей. Таке рішення, за рекомендацією штабу Операції об’єднаних сил і обласних військово-цивільних адміністрацій, у серпні прийняла Центральна виборча комісія. Причиною стала нібито ймовірна ескалація вздовж лінії фронту, а, відтак, і неможливість безпечного проведення голосування. Втім у 2015-му та ще минулого року, попри загострення на передовій, ці ж громади брали участь у президентських та парламентських виборах.

Жителі об’єднаних територіальних громад (ОТГ), яких позбавили права на місцеве самоврядування, кажуть, що почуваються кинутими і ошуканими. Люди переживають, що тепер ОТГ будуть керувати призначені з Києва, а не вибрані місцевими, голови новостворених ВЦА. А за кожною громадою, зрештою, стоять ті, хто вирішив, хай там що, відновлювати рідний Донбас і не покинув свої домівки під час активних бойових дій.

Цей матеріал створений у партнерстві проєкту Радіо Донбас.Реалії з Агенцією розвитку локальних медіа «Або» та онлайн-журналом про життя на сході Свои.City. Разом пояснюємо, що важливого відбувається на місцевих виборах 2020 року на Донеччині.

Сартана. Допомагати своїм

Під магазином у селищі міського типу Сартана, що поблизу Маріуполя, на візочку сидить чоловік років сорока. Намагаючись терпіти біль, що роками псує його життя, він помітно зціпив зуби. Протягує тремтячу руку у бік людей, які заходять і виходять з магазину. Очі опускає у землю.

39-річний Євген страждає важким захворюванням, яке руйнує м’язову систему, приковує людей до інвалідних візків і супроводжується нестерпним болем.

Зневіреному чоловікові, який через злидні зважився просити милостиню, разом із колегами та просто небайдужими місцевими жителями допомагає депутат і секретар Сартанської сільради Юлія Оніщенко.

Гомінка й активна, вона працює у сільському виконкомі з 2009-го. Гордо називає себе сартанкою, каже, що, як і більшість тут, має грецьке коріння, і підкреслює, що тутешній громаді важливо завжди підтримувати своїх. Як-от, до прикладу, Євгена, якому всі разом організували обстеження у маріупольській лікарні, відновили частину документів і тепер борються, щоб чоловікові переглянули групу інвалідності.

Така згуртованість – результат не лише виховання. Люди під Маріуполем об’єднані спільним горем – війною. Сартану вперше обстріляли на Покрову, 14 жовтня 2014 року. Тоді снаряди бойовиків потрапили, зокрема, у похоронну процесію. Семеро людей загинули, десятки отримали поранення, частина будинків була пошкоджена. На той час у більшості районів Донеччини вже точилися жорстокі бої, тож сартанці знали, що, найперше, мають самі себе рятувати.

Юлія Оніщенко

«Після кожного обстрілу, – продовжує Оніщенко, але вже з помітним хвилюванням, – всі співробітники виконкому лишали дітей вдома, виїздили на місця і прямо там допомагали людям. Ми ж обрані громадою і несемо за неї відповідальність. Це не просто робота – тут наш дім».

У 2016 році, завдяки закону про децентралізацію, Сартана і 15 прифронтових сіл під Маріуполем добровільно об’єдналися у Сартанську ОТГ. Громада мала план розвитку до 2027 року, але юридично мала запрацювати після виборів 25 жовтня. Тоді б люди обрали нове скликання місцевих депутатів та проголосували б за голову громади. Проте ЦВК, з міркувань безпеки, скасувала вибори і з ними «відклала» право жителів фронтової зони під Маріуполем на самоврядування. Тепер замість місцевих виборів Сартанська ОТГ отримає призначеного президентом голову ВЦА, який своїм наказом запустить процедуру ліквідації старих органів самоврядування і зареєструє нову адміністративно-територіальну одиницю – власне військово-цивільну адміністрацію.

«Люди у нашій громаді живуть дуже компактно і буквально знають одне одного в обличчя. Ми об’єднані спільною історією, спільною культурою та спільним горем. З одного боку, розуміємо, що є питання безпеки. З іншого – люди переживають, що не можуть обрати голову ВЦА. Коли мова йде про органи місцевого самоврядування, люди з поданих кандидатів самі обирають депутатів та керівника, які будуть представляти їх на місцях. Вони відчувають себе залученими у життя України та своєї громади. Люди обирають, хто буде завтра вирішувати їхні питання, просувати їхні ініціативи, до кого вони можуть звернутися у будь-який момент. До нас телефонують і вдень, і вночі. А про майбутнього голову ВЦА кажуть: «А ми ж його не знаємо. Що це за людина? Як вона буде розуміти мій біль та мою радість, якщо не місцева?» – наче в нікуди запитує секретарка виконкому.

У середині жовтня у Сартані сонячно і особливо затишно. У місцевому парку розвішені стенди з дитячими малюнка про життя селища. На центральній дорозі блищить новенький асфальт, а зупинки транспорту прикрашають написи «Сила сартанців – у єдності!» і «Моє улюблене село – моя гордість». Люди тут відкриті, але налякані через увагу преси: біля м’ясного магазину та поблизу будівлі пошти, що трохи нагадує скляний акваріум, одразу декілька місцевих відмовляються спілкуватися, коли дізнаються, що приїхали журналісти з Києва.

«Через скасування місцевих виборів ми не раз проводили мітинги, – каже поблизу магазину жителька Сартани Олена. – Але що це дало? Хтось почув? Тому й годі про це говорити. Якщо так хочуть – хай буде ВЦА. Хай буде, ну! Тільки що робити нам, простим жителям громади, коли прийде людина, ми її приймемо, вона відчує наші проблеми, а потім, скажімо, за пів року, хтось згори вирішить її зняти. Ясно, що когось іще призначать. Але ж так може тривати безкінечно. А нам треба, щоб він чи вона жили тут. Щоб ця людина, як наші депутати зараз, викликала, в разі чого, соціальне таксі у Маріуполь, щоб сама сідала за кермо і вивозила десь з Чермалика лежачу бабусю, бо треба до лікаря. Щоб була доступна не тільки у години прийому, а цілодобово – ось так, просто телефоном».

За цілком зрозумілим бажанням сартанців мати на чолі громади когось зі своїх стоїть також страх невизначеності. Якщо у місцевих виборів була не тільки дата, але й зрозуміла форма подальшого самоврядування, то тепер навіть люди з виконкому не знають, коли точно призначать голову ВЦА, які саме повноваження він матиме і чи продовжить те, за що останні чотири роки боролися місцеві.

Чермалик. Мрія про життя

Чи не найбільше за власне майбутнє переймаються жителі прифронтових сіл, які добровільно вирішили об’єднатися у Сартанську ОТГ. Мова, зокрема, про про села Чермалик, Павлопіль, Бердянське, Лебединське, Широкине, і селище міського типу Талаківка.

З 2014-го життя місцевих тут нівечить війна, з 2019-го людибояться демілітаризації та створення на місці відвойованих територій «сірих» зон, а у 2020-му, здається, геть втратили віру у те, що взагалі потрібні центральній владі.

Жителька прифронтового Чермалика Анна Миколаївна Домбай працює у державних структурах 46 років, і ще у 70-х була секретарем місцевої сільради. Невисокого зросту етнічна гречанка, яка очолює Чермалицьку спілку греків, швидко йде на контакт і вже на другій хвилині розмови починає називати мене у зменшувально-пестливій формі. Жінка із дрижжанням у голосі розмірковує над тим, що може чекати її рідне село, і, каже, крім іншого, переймається за майбутню доступність адміністративних послуг.

Оскільки Чермалик розташований безпосередньо на лінії зіткнення, секретар сільради, на відміну від сусідніх населених пунктів, не має права виконувати послуги РАГСу. Щоб отримати свідоцтво про народження чи довідку про смерть, місцеві вимушені їздити за 50 кілометрів у Маріуполь. Створення Сартанської ОТГ, як планувалося, мало б допомогти жителям Чермалика та інших населених пунктів отримувати адміністративні та соціальні послуги у громаді – прямо у селищі чи, якщо це неможливо з міркувань безпеки, у Сартані. Як мінімум, планувалося, що люди зможуть вдома робити перерахунок пенсій та комунальних платежів. Як максимум – на місцях могли би відкрити пункти невідкладної швидкої допомоги.

«У 2014 році, коли розділився район, ми отримували електроенергію з Тельманового. Почалися обстріли, були пошкоджені трансформатори і село залишилося взимку без світла. Тоді ми, прості люди, організувалися, – розповідає Анна Миколаївна. – Знайшли дріт, зібрали кошти, почали витягати стовпи. І чоловік десять місцевих хлопців з допомогою військових за два тижні підключили село до маріупольської станції. Вони проклали п’ять кілометрів електролінії. Там само відновили собі водопровід. У 2015-му, коли у городи прилітали міни, ми йшли голосувати на президентських виборах. Ми, як можемо, боремося за своє село. А тепер що? Хто це вигадав позбавляти нас права голосу, коли тільки-но з’явилася мрія про нормальне життя? Невже хтось думає, що ті, хто не покинув дім під час страшних боїв, тепер може чогось злякатися? Не хочеться у це вірити, але складається враження, що нас, позбавляючи права на самоврядування, намагаються знищити».

Бердянське і Павлопіль. Наше море

Незадоволені скасуванням місцевих виборів і у селах, де планувалося розведення військ. Минулого року, за одним із проєктів створення на Донбасі демілітаризованої зони, лінія розмежування могла пройти через селище Бердянське. Якби ці плани втілилися у життя, прифронтовий населений пункт поділили б навпіл: одна частина села стала б «сірою», інша – залишилася б під контролем офіційної влади України.

Широкине, 2019 рік

Олександр живе у Бердянському від народження. Доросліший за віком чоловік в армійському бушлаті та затертих на колінах спортивних штанях крокує береговою лінією села. Місцевий просить не фотографувати його,і вголос розмірковує про підготовку до холоду, про те, як купуватиме тонну вугілля за 7 тисяч гривень, «а за зиму опалення потягне тисяч на 30», про те, як разів зо п’ять дивом залишився живий після обстрілів, і про те, як важко місцевим буде, якщо громадою керуватиме хтось не з цього регіону.

«Це не тому що ми погані, – ділиться, – а просто треба людина, щоб знала особливості Донбасу. Ось візьми море. Наше море. Я сам рибалка, мій син теж рибу ловить, мій брат так само. Колись ми виживали, бо могли виловлювати і продавати тюльку та хамсу. А зараз чергує рибна інспекція. Кажуть, море заміноване, ловити рибу не можна. Добре, з військовими маємо спільну мову – вони допомагають нам. Але ж цього недостатньо. Може я й не дуже розбираюся у політиці, але всі у Бердянському, це зараз не перебільшую, хотіли б, щоб нашою громадою керував хтось зі своїх. Щоб, знаєш, не пояснювати, чому нам важливе море, чому треба питна вода і централізоване опалення».

Бердянське, осколки снарядів

Не радіє скасуванню місцевих виборів і жителька Павлополя Наталія Платунова. Жінка служить в одній з піхотних бригад ЗСУ, прямо зараз перебуває на передовій під Авдіївкою і каже, що розчарована, адже за позбавленням права голосу може стояти погіршення рівня життя чи не всіх прифронтових населених пунктів, розкиданих вздовж Азовського моря.

Наталія Платунова

«Ми у Павлополі дуже чекали місцевих виборів, які б дозволили вже повністю створити Сартанську ОТГ і допомогли б нам юридично приєднання до Маріупольського району, – підкреслює Платунова. – Після окупації Новоазовська нас передали Волноваському району. Відстань від Павлополя до Волновахи складає приблизно 60 кілометрів, до Сартани – вдвічі менше. Але справа не тільки у цьому. Коли їдеш у Волноваху, щоб оформити будь-які довідки чи документи, від свідоцтва про народження до паспорту, мусиш годинами стояти у довжелезних чергах. А у Сартані, що називається, всі свої. Там би зробили окремі години прийому для Павлопільської селищної ради, і, як мінімум, люди отримували б допомогу без черг».

Зрештою, і цивільні, і військові жителі Сартанської громади вважають своє позбавлення права голосу чимось більшим, ніж просто політичною волею, проявленою нібито з міркувань безпеки. Люди під Маріуполем не так бояться адміністративних незручностей, із якими ще можуть стикнутися, як того, що можуть знову залишитися наодинці зі своїми проблемами. Одразу кілька місцевих сказали приблизно таке: «Воліємо зробити український Донбас кращим. Шкода, що у нас чомусь не вірять. І добре, якщо Київ дозволить громадам хоч якось вплинути на обрання голів майбутніх ВЦА».