Сучасні українці Росії в повідомленнях української преси. Історії трьох людей

Останнім часом в Україні пожвавішав інтерес до життя українців Росії. Багато українців в Україні цікавляться, чи є в Росії зараз свідомі українці, чи співчувають вони своїм братам та сестрам в Україні, і в чому конкретно висловлюється це співчуття. Останнього року в українській пресі з'явилися повідомлення, що такі українці є, і вони, як можуть і чим можуть, намагаються допомогти своїй історичній батьківщині. Про деяких українців Росії, про яких писала цього року українська преса, і які важливі як знак підтримки для російських українців, я і хочу вам розповісти.

Всеукраїнська суспільно-політична газета «Експрес» опублікувала 3 жовтня цього року статтю Юлії Голодриги під назвою «Історія жінки з Сибіру та чоловіка з Кубані, які вважають себе щирими українцями й виходять на пікети проти дій Кремля». В цій статті розповідається про мешканку сибірського міста Омська Лідію Близнову.

Лідія Близнова, Омськ

«Лідія Близнова родом із міста Ірміно, що на Луганщині. Нині ця територія підконтрольна «ЛНР» («ЛНР» – угруповання, що діє на окупований частині Луганщини – ред.). З 2002 року Лідія мешкає в Омську, що в Західному Сибіру. «Жителі нашого регіону масово їхали на Чукотку на заробітки. Разом із чоловіком вирушила і я, – пригадує Лідія. – Влаштувалась на роботу в дитсадок. Чукотка — суворий регіон, погодні умови там складні. Тож коли в країні розпочалась програма переселення на материк, ми переїхали в Омськ».

У Лідії троє дітей. Син одружився і поїхав працювати в Україну. Старша донька вийшла заміж за татарина і живе в Татарстані. А молодша одружилася з українцем в Омську – його батьків переселили під час репресій у СРСР з Рівненщини.

Лідія каже, що завжди тужила за Україною. Коли жінка дізналась про організацію для діаспори «Сірий Клин» в Омську, одразу ж вирішила долучитись. Нині «Сірий Клин» уже не функціонує. Організацію ліквідували за рішенням суду в Омську. А Лідія Близнова створила власний український гурток – «Збіжжя». Утім, він поки що лише родинний. «Наразі в ньому я, донька, зять та 13-річний онук Грицько», – каже вона.

Жінка провела в РФ не один одиночний пікет. Зокрема, проти утримання у Росії українських політв’язнів із плакатом «Свободу заручникам Кремля!» «Питаєте, чи мені страшно? Ні, я українка. І я не боюсь. Розумію, що маю це робити, бо українці, яких тут багато, повинні знати правду, – каже вона. – Про те, що в Україні триває війна з Росією, що наших хлопців засуджено в Росії незаконно».

У третьому числі журналу Forbes Ukraine (вересень 2020 року) вміщено статтю Катерини Шаповал «Небажана нація». В ній, між іншим, розповідається про українського активіста з міста Петрозаводська, що у Карелії, Андрія Литвина.

2. Андрій Литвин на місці розстрілу жертв сталінського терору в Карелії

«Житель Петрозаводська Андрій Литвин – нащадок переселенців радянського часу. Його предки родом з Полтавщини, жили на Кубані, звідки Литвин поїхав учитися в Ленінград. У 1993-му разом із земляками Литвин організував у Петрозаводську українське об’єднання з недільною школою, хором, днями мови і щорічними поїздками в Сандармох на місце страти Леся Курбаса, Миколи Куліша та інших діячів Розстріляного відродження.

До літа 2014 року Литвин викладав географію в Петрозаводському університеті. Із ВНЗ його звільнили за скороченням штату після того, як у березні 2014 року Литвин подав заявку на мітинг за територіальну цілісність України, а потім кілька разів влаштовував одиночні пікети, протестуючи проти анексії Криму. За кілька годин після того, як Литвин подав у муніципалітет заявку на проведення мітингу, йому зателефонували з ФСБ. Під час зустрічі представник спецслужби натякнув Литвину на ймовірну втрату роботи і висловив занепокоєння стосовно безпеки доньки й онучки. Не послухав. Тепер сторожує офіс і підробляє, складаючи атлас Карелії».

Трохи краще склалася доля у новосибірця Володимира Павука. Незважаючи на шалений опір, йому вдалося добитися встановлення у місті Новосибірську пам’ятника Тарасу Шевченку 2015 року. Про це він розповідає кореспонденту газети «Голос України» Марині Кривді в статті, розміщеній 23 січня 2020 року під назвою «У часи антиукраїнської істерії важливо чітко ідентифікувати себе за національною ознакою».

Володимир Павук біля створеного його зусиллями пам'ятника Шевченкові в Новосибірську (Західний Сибір)

Володимир Павук згадує: «Починаючи з березня 2013 року, розпочався збір громадських коштів на спорудження пам’ятника. Збір коштів у діаспорі виявився мізерним, лише 5% від потрібної суми. Я зрозумів, що мушу сам десь шукати. У підсумку майже третину коштів довелося виділити мені самому, значну суму додав пенсіонер Л. Мехед родом із Черкащини, третину вдалося «заробити» за три роки на участі в різних грантах уряду Новосибірської області. Спорудження пам’ятника коштувало три мільйони рублів.

Місцеві націоналісти сім разів били нам вікна в українському культурному центрі, розбили вивіску, розписували стіни і двері погрозами та образами, писали на мене листи до місцевої влади. Я сім разів писав заяви в поліцію, але жодної реакції не було

Проте проєкт було реалізовано і урочисте відкриття пам’ятника Тарасу Шевченку відбулося 29 вересня 2015 року. До його відкриття було приурочено ще одну цікаву подію: поруч із пам’ятником ми посадили дві верби – онучки тієї, що посадив Тарас на Мангишлаку, будучи там у царському засланні.

Пам’ятник Тарасу Шевченку в Новосибірську. Збір коштів на спорудження цього пам'ятника було розпочато ще у 2013 році

У 2016 році вдалося реалізувати ще один проєкт: довгих дев’ять місяців наполегливого листування і перемовин мені знадобилося, щоб домогтися від «Почты России» випустити маркований конверт із зображенням пам’ятника Т. Шевченка в Новосибірську. Це був черговій мій успіх».

Ось так, у важких умовах, працюють зараз справжні українці Росії, для яких важлива кожна згадка про них в українських ЗМІ. Вони не забувають про свою Україну, та допомагають їй, як можуть. Не забувайте ж і ви про них.

Ігор Роздобудько – історик, перекладач, член Малої Ради Громади українців Росії

Думки, висловлені в рубриці «Точка зору», передають погляди самих авторів і не конче відображають позицію Радіо Свобода