90 років пацифікації: польська влада змушувала українців «правильно голосувати»

Вересень – знаковий місяць у західноукраїнській історії першої половини ХХ століття, і зокрема того періоду, коли Західна Україна перебувала в складі Польської держави. Минулого року ми згадували, як у вересні 1939-го радянські війська перетнули польсько-радянський кордон і взяли під контроль західноукраїнські та західнобілоруські землі, які невдовзі приєднали до СРСР. А 90 років тому, у вересні 1930 року, польська влада розпочала в Галичині пацифікацію – поліцейську репресивну кампанію проти українського населення і, насамперед, проти українського громадсько-політичного активу.

Про причини, перебіг та наслідки пацифікації Радіо Свобода поговорило з дослідником центральноєвропейської історії Іваном Гоменюком, автором книжки «Провісники другої світової війни» – про конфлікти у міжвоєнній Європі.

Історична Свобода

– Міжвоєнна Польща була багатонаціональною державою. Крім української, були ще білоруська, німецька, єврейська, литовська громади. Пацифікація стосувалася лише українців чи інших національних меншин також?

– Вона стосувалася виключно українців, була спрямована конкретно проти українців. Причому, обмежувалося територією так званої Східної Малопольщі – у нашому розумінні це Галичина, сучасні території Львівської, Івано-Франківської та Тернопільської областей. На той час це були воєводства, так само три. Українці цих трьох регіонів були піддані такому жорстокому брутальному поводженню в рамках акції, яку прийнято було називати пацифікація, у перекладі з латинської – умиротворення.

– А в чому це умиротворення полягало?

– В абсолютно брутальному жорстокому поводженні. Можна без перебільшення сказати, що не кожна окупаційна армія поводилася так, як відбувалося під час пацифікації. До заздалегідь визначених населених пунктів – поляки називають приблизно 450 сіл, хоча були й ексцеси в містечках, українські джерела – навіть до 750, це приблизно третина населених пунктів регіону – заходили спеціальні поліцейські частини, долучалися військові частини, насамперед кавалерія.

Село оточували, за заздалегідь визначеними списками арештовували українських активістів. Арештовували незаконно, без відповідного рішення суду чи слідства, просто по списках.

Пацифікація одного із галицьких сіл

Людей били кийками, є свідчення про кількасот ударів на одну людину, били жінок і неповнолітніх. Проводили обшуки, знову ж таки незаконні, без дотримання правової процедури. Офіційно вважалося, що шукають зброю, але обшуки полягали в тому, що знищували помешкання українців. Знищували стріхи, вибивали вікна, ламали підлогу, стіни, знищували українські національні символи – книжки і портрети Шевченка.

Погромлена польськими жандармами під час пацифікації читальня «Просвіти», село Княгиничі, Рогатинського повіту

Поширеною практикою було висипати збіжжя на землю, поливати рідинами. В українських кооперативах виливали молоко, сметану на землю, змішували з гасом. Треба розуміти, що це вже вересень-жовтень-листопад – тобто перед зимою десятки тисяч людей опинялися з поламаними хатами, вибитими вікнами і дверми.

Досліднико центральноєвропейської історії Іван Гоменюк

Знищувалися читальні й бібліотеки просвіти культурницького товариства. Плюс, офіційно накладалася контрибуція на село продуктами і сіном. Це було поєднання грабунку зі знищенням матеріальної та культурної основи життя українців. Не уникали погромів навіть маєтностей Української греко-католицької церкви, легальних організацій, українські навчальні установи.

– Тобто переслідували не лише активістів заборонених ОУН чи Комуністичної партії західної України, а й організацій, які легально діяли в межах Польської держави?

– Так, навіть тих, хто не були активістами. Хтось просто міг вітати з українськими святами чи носити квіти на могили Січових стрільців – йому це пригадували.

Були й відверті знущання, коли людей змушували цілувати чоботи цим катам, змушували вигукувати прокльони на адресу України та прославляння на адресу Польської держави та її очільників. Тобто моральне приниження. Було кількадесят випадків зґвалтувань, були випадки вбивств. Хоча в інструкції для поліції зазначалося, що зброю не застосовувати, тому що ми маємо справу з умиротворенням, а не з придушенням повстання, щоб не виглядало, що це збройна боротьба. І показник, що загинув лише один вояк із понад двохтисячного контингенту, який брав участь у цій акції, говорить, що українці не чинили спротиву.

– На відміну від своїх політичних опонентів, тогочасний глава польського уряду Юзеф Пілсудський мав реноме українофіла. І тут він санкціонує таку брутальну антиукраїнську репресивну акцію? Як це пояснити?

– Реноме українофіла в нього базується на подіях 1920 року – Варшавська угода з Українською Народною Республікою під проводом Симона Петлюри й те, що він підтримав діяльність уряду УНР в екзилі.

Але Пілсудський не був українофілом, хоча йому це намагалися приписувати його противники. Пілсудський був патріотом Польщі і діяв так, як він вважав буде в інтересах Польщі. Він вважав, що буде в інтересах Польщі піти на союз з Австрією на початку Першої світової війни – він пішов. Він вважав, що буде в інтересах Польщі піти на союз з німецьким військовим командуванням – він пішов. Потім він зрадив їх, із точки зору Німеччини й Австро-Угорщини, ставши на проантантівські позиції. Відповідно, коли це було вигідно Польщі, він підтримував якісь українські прагнення, та водночас розглядав Галичину, як невіддільну частину Польської держави.

Юзеф Пілсудський (1867-1935) – польський політик і державний діяч, перший глава відродженої польської держави. Ініціатор Польської військової організації, засновник Польської армії, маршал Польщі

Окрім цього, Пілсудський діяв у своїх політичних поточних інтересах. На той час країна опинилася в підвішеному стані: було розпущено парламент та оголошено вибори. Існувала загроза, що українці отримають високий відсоток голосів і багато місць. Пілсудському потрібно було залякати українську громадськість, щоб вони підтримували його Безпартійний блок співпраці з урядом – пілсудчиків.

Треба розглядати пацифікацію в контексті подій літа-осені 1930 року, коли заарештовували не тільки вже колишніх українських депутатів, бо парламент розпущений, але й опонентів, насамперед, із керівників Селянської партії.

Зрештою, в рамках пацифікації, за польськими джерелами, загинуло 4 українці, а українці нарахували до 35 загиблих, не говорячи про сотні побитих. Натомість за чотири роки до того, у 1926 році Пілсудський влаштував державний переворот, під час якого загинуло кількасот поляків. Це був жорсткий лідер.

– Був якийсь безпосередній привід для пацифікації?

– Вважають, що приводом стала саботажна акція українського націоналістичного підпілля, яке перебувало в стані трансформації з Української військової організації в Організацію українських націоналістів. Влітку 1930 року відбулося, за польськими підрахунками, до 200 актів саботажу на території Галичини. Підпалювали скирти сіна, запаси збіжжя, були випадки пошкодження залізничних колій, перерізання телефонних і телеграфних дротів.

Вважається, що це було організовано українським підпіллям нібито з метою показати безсилля польської влади й нагадати полякам, що вони неправомірно володіють Галичиною, яку Ліга Націй віддавала їм за умови надання автономії краю. Йдеться про те, що ці підпали влаштовували українські гімназисти та студенти, які на канікули поїхали по селах до родичів.

Але тут є кілька нюансів. Спочатку керівництво ОУН було проти таких акцій. Зокрема, Євген Коновалець вважав їх недоречним перед виборами, бо це може зашкодити просуванню прихильних до ОУН кандидатів. Поліція ці саботажні акції, по суті, не розслідувала. Записували, що знищено майно поляків.

Євген Коновалець (1891 – 1938) – полковник Армії УНР, командант УВО, голова Проводу українських націоналістів (1927), перший голова ОУН (1929 рік)

Водночас, було дуже мало акцій проти державного майна, що нелогічно, бо якщо підпільна організація веде боротьбу проти держави, то вона насамперед знищує державне майно. Були випадки пошкодження залізничних колій та комунікацій. Але в одному з випадків, коли поліція розслідувала, виявилося, що гайки на залізничних коліях розкрутили хлопчаки з місцевого польського села, тобто польські діти.

Крім того, існує небезпідставна версія, що частину з цих підпалів вчинили не українці, а власники з метою отримати страхове відшкодування. Тому що на суто польських землях були так само випадки підпалів, але там ніхто не говорив, що це діє якась підпільна українська організація.

Навіть якщо взяти польську версію про те, що українці вчинили близько 200 підпалів, то пацифікація – поза межами закону, з масовим побиттям, пограбунком, випадками вбивств та зґвалтувань – була неспівмірною. Якщо за польських обрахунком пацифікували 450 населених пунктів, то це більше ніж у два рази, ніж акцій саботажу.

Можна говорити, що були протиправні дії, але будь-яка держава повинна розслідувати подібні акції. Натомість польська поліція не особливо переймалася, просто записуючи всі випадки саботажу чи те, що вони вважали диверсією, як діяльність якогось організованого українського підпілля, за що покарали в рази більше людей, із приниженнями і грабунками.

– Чому пацифікація зачепила лише Галичину, оминувши Волинь? Яка була більш українська, ніж Галичина, якщо брати тодішню польську статистику.

– Тодішня польська статистика говорить, що Волинь була більш українською, бо польська офіційна позиція була – в Галичині живуть русини. Якщо взяти документи молодих Бандери чи Шухевича, там написано, що вони русини.

Весільне фото Романа Шухевича, який згодом став головним командиром Української повстанської армії , 1930 рік (фото ЦДВР)

Офіційно в Галичини для польської влади жили русини, а українцями там називали тільки тих, хто переселився з Наддніпрянської України чи з сучасної Волинської й Рівненської областей. У тодішній Польщі визнавали, що на Волині й Поліссі живуть українці з тієї причини, що до Першої світової війни ці землі належали Російській імперії.

Поляки свідомо проводили постійну роботу на дезінтеграцію між Галичиною та Волинню. Існував так званий сокальський кордон – межа між цими областями. Діяльність якихось галицьких організацій забороняли на Волині, чинилися перешкоди в організаційному спілкуванні, у взаємодії. На Волині воєводою був Генрик Юзевський, близький соратник Пілсудського, який був ініціатором так званої політики нормалізації. Він вважав: якщо дозволити українцям певні культурні товариства та релігійне життя, то на Волині українці будуть лояльними громадянами Польщі, але для цього треба обмежити їх від негативного, в його розумінні, впливу українців із Галичини.

Це зайвий раз говорить про непропорційність пацифікації. Було намагання залякати українців Галичини перед виборами, щоб вони голосували за владний блок. Водночас на Волині воєвода казав, що він адміністративними методами забезпечить голосування українців за провладний блок.

– А на Волині не було саботажних акцій?

– На Волині було спокійніше, там був інший підхід.

Треба зазначити, що українські легальні установи засуджували ці факти підпалів, засуджувала Українська греко-католицька церква і Андрей Шептицький. Вони виступали проти таких радикальних дій.

Глава УГКЦ Андрей Шептицький

– Якою була реакція на пацифікацію: світової спільноти, урядів УРСР та УНР в екзилі, самих галичан?

– Галичани реагували дуже гостро. Українське суспільство обурювалося, збиралася допомога потерпілим, висилали масово листи протестів до влади, намагалися подавати позови. Слали листи до міжнародних організацій, насамперед до Ліги Націй, яка мала бути гарантом прав нацменшин у Польській державі.

Радянський уряд використовував пацифікацію у своїх цілях – офіційною позиціє було, що польський фашизм пригнічує трудове селянство та робітників західної України.

Уряд УНР в екзилі фактично змовчав, тому що він залежав від польської влади, яка дозволяла йому існувати на своїй території. Закордонні українці дуже активно реагували, зокрема, в Британії, Канаді, США масово організовувалися звернення до місцевих влад. Результатом стало те, що західноєвропейська та американська преса досить широко висвітлювали ці події прихильно до українців.

Було розслідування так званою Комісією трьох: представники Британії, Норвегії та Італії. Але поляки десь зуміли схилити її на свій бік. Комісія сказала, що були порушення прав людини, але українці самі винні, бо були акції проти держави. А щодо випадків зловживанням службовим становищем, то Польська держава має це розслідувати.

Хоча польська влада тактично виграла – Безпартійний блок Пілсудського набрав на виборах у Галичині понад 50% голосів, кількість українських депутатів скоротилася вдвічі – стратегічно поляки програли, тому що ОУН закріпила за собою реноме, насамперед серед молоді, виразника українських інтересів і єдиного захисника.

Радянський танк Т-28 на вулицях Львова. Вересень 1939 року

– А те, що сталося у вересні 1939 року, коли чимало українців прихильно зустрічали радянські війська – чи можна сказати, що тут гукнулася ця акція вересня 1930 року?

– Безумовно, українці пам’ятали приниження й пограбування. А про те, що принесе Червона армія, було ще невідомо. Так, знали про Голодомор, знали про репресії, але були сподівання на краще. Потім виявилося, що стало гірше.

– Як сучасні польські історики оцінюють і пояснюють пацифікацію?

– Сучасні польські історики переважно намагаються відмовчатися. Тому що ця брутальність і непропорційність покарань, залучення регулярного війська до приниження громадян своєї держави нікому не робить честі. Десь намагаються обійти пацифікацію, а в разі чого наголосити, що це була відповідь на диверсійні акції. Хоча їхня кількість була непропорційною тому, що відбулося під час пацифікації.